— За умови, що я закінчу книжку, перш ніж помру.
— Звісно. Де ви? Зв’язок не дуже.
— На шосе. Їду до Елайджі Стерна.
— То ви справді вважаєте, що він причетний до цієї історії?
— Оце саме хочу з’ясувати.
— Ви справжнісінький шибайголова, Ґольдмане. Оце мені у вас і подобається.
Елайджа Стерн мешкав у маєтку на пагорбах Конкорда. Брама була відчинена, і я заїхав. Брукована доріжка вела до розкішної кам’яниці, облямованої мальовничими квітниками: перед будинком, на майданчику, прикрашеному водограєм у вигляді мосяжного лева, водій у мундирі чистив сидіння розкішного «седана».
Я покинув авто посеред майданчика, здаля помахав водієві, як доброму знайомцеві, й зухвало попрямував до парадних дверей. На мій дзвінок відчинила покоївка. Я назвався і сказав, що хочу бачити пана Стерна.
— Вам призначили зустріч?
— Ні.
— Тоді це неможливо. Без попередньої домовленості пан Стерн не приймає. Хто вас впустив сюди?
— Брама була відчинена. Як можна домовитися про зустріч із вашим господарем?
— Пан Стерн сам призначає зустрічі.
— Дозвольте побачитися з ним на декілька хвилин. Це недовго триватиме.
— Неможливо.
— Перекажіть, що я від Ноли Келлерґан. Гадаю, він знає це ім’я.
Покоївка пішла, покинувши мене коло дверей, та незабаром повернулася.
— Пан Стерн прийме вас, — мовила вона. — Мабуть, ви справді поважна особа.
Вона провела мене до кабінету на першому поверсі, обшитому деревом і гобеленами; у фотелі сидів дуже вишукано вбраний чоловік, який окинув мене суворим поглядом. Це й був Елайджа Стерн.
— Мене звати Маркус Ґольдман, — сказав я. — Дякую, що прийняли.
— Ґольдман, письменник?
— Так.
— Чим зобов’язаний за такий несподіваний візит?
— Я розслідую справу Келлерґан.
— Не знав, що існує така справа.
— У ній є, сказати б, нез’ясовані таємниці.
— Хіба це не справа поліції?
— Я друг Гаррі Квеберта.
— А я тут до чого?
— Чув, що ви колись мешкали в Гусячій бухті. І що Гусяча бухта, дім, де живе зараз Гаррі Квеберт, раніше належала вам. Хотів упевнитися, що це правда.
Він кивнув, пропонуючи сісти.
— Так і є, — сказав він. — Я продав йому дім 1976 року, відразу по тому, як він уславився.
— То ви знайомі з Гаррі Квебертом?
— Дуже поверхово. Зустрічалися кілька разів, коли він щойно поселився в Аврорі. Відтоді не спілкувалися.
— Можете сказати, що пов’язує вас із Авророю?
Його погляд поважчав.
— Це допит, пане Ґольдмане?
— Ні. Цікаво просто, чому така людина, як ви, мала дім у такому маленькому містечку, як Аврора?
— Така людина, як я? Хочете сказати, дуже заможна?
— Так. Порівняно з іншими містами на узбережжі, в Аврорі немає нічого особливого.
— Той дім збудував мій батько. Він шукав місце на березі океану, але неподалік від Конкорда. Та й Аврора гарне містечко. Ще й розташоване між Конкордом і Бостоном. У дитинстві я не раз пречудово збував там літо.
— Чому ви його продали?
— Після батькової смерті я успадкував цілу купу добра. Вже не мав часу тим користуватися, тож перестав їздити до Гусячої бухти. Тоді вирішив здавати дім в оренду; так тривало майже десять років. Та орендарів було мало, і дім частенько стояв порожній. Тож коли Гаррі Квеберт захотів придбати його в мене, я відразу ж погодився. Не дуже й торгувався, бо гроші не важили: я був щасливий, що дім житиме. Взагалі, я завжди дуже любив Аврору. Часто зупинявся там, коли мав справи у Бостоні. До того ж я тривалий час фінансував їхній літній бал. А в «Кларксі» готують найсмачніші гамбургери у всій окрузі. Принаймні тоді готували.
— А Нола Келлерґан? Ви знали її?
— Дуже приблизно. Скажу ось що: про неї дізналися всі в штаті, коли вона зникла. Жахлива пригода, а тепер ось її тіло знайшли в Гусячій бухті… Та ще ця книжка, що написав для неї Квеберт… Це просто гидота. Чи шкодую я, що продав йому Гусячу бухту? Авжеж. Та хіба міг я знати?
— Але ж коли Нола зникла, Гусяча бухта ще фактично належала вам…
— На що це ви натякаєте? Що я причетний до її смерті? Знаєте, останні десять днів я думаю, а чи не викупив Гаррі Квеберт дім лише для того, щоб ніхто не знайшов закопаного там тіла.
Стерн сказав, що не дуже знає Нолу, то чи варто говорити про свідка, який стверджує, що він мав із дівчиною любовний зв’язок? Я вирішив поки що притримати цей козир, але, щоб трохи його збурити, згадав ім’я Калеба.
— А Лютер Калеб? — запитав я.
— Що Лютер Калеб?
— Ви знали Лютера Калеба?
— Якщо ви запитуєте, то маєте знати, що він багато років був моїм водієм. Що це за гра, пане Ґольдмане?
— У мене є свідок, що бачив, як Нола того літа перед зникненням не раз сідала в його авто.
Він погрозливо націлив на мене пальця.
— Не будіть мерців, пане Ґольдмане. Лютер був гідною людиною, хороброю, чесною. І я нікому не дозволю ганьбити його ім’я, коли сам він уже не може захиститися.
— Він помер?
— Так. Давно вже. Вам, звісно, казатимуть, що він часто бував у Аврорі, і це правда: коли я здавав маєток в оренду, він доглядав за ним. Стежив, щоб дім був у хорошому стані. То був шляхетний чоловік, і я не потерплю, щоб у моїй присутності ображали його пам’ять. Ще якісь шмаркачі з Аврори розповідатимуть, що він був якийсь дивакуватий: авжеж, він відрізнявся від більшості смертних. У всьому. Він був дуже негарний: обличчя страшенно спотворене, щелепи стулялися погано, тому розмовляв нерозбірливо. Та серце мав добре, а почуття — сильні та глибокі.
— Як гадаєте, міг він бути причетний до зникнення Ноли?
— Ні. Категорично ні. Думаю, винен Гаррі Квеберт. Він, здається, зараз у в’язниці…
— Я не певен, що він винен. Тому й приїхав до вас.
— Але ж дівчинку знайшли у нього в саду, біля тіла — рукопис його книжки. Книжки, що він написав для неї… Що вам іще треба?
— Написати книжку — не означає вбити, пане Стерне.
— Бачу, ваше розслідування серйозно забуксувало, якщо довелося заявитися сюди і розпитувати про моє минуле і про цього бідолаху Лютера. Розмову закінчено, пане Ґольдмане.
Він гукнув покоївку і звелів їй провести мене до дверей.
Стернів кабінет я покидав із прикрим відчуттям, що ця зустріч нічого не дала. Шкодував, що не можу пред’явити йому обвинувачення Ненсі Геттевей, та мені бракувало доказів. Ґегаловуд попереджав: самих її показань замало, вона скаже те, а Стерн те. Потрібен був конкретний доказ. І тоді мені спало на думку, що добре було б погуляти в домі.
Опинившись у величезному вестибюлі, запитав у покоївки, чи можу перед від’їздом зазирнути до вбиральні. Вона провела мене до вбиральні для гостей на першому поверсі і, як належить, ґречно повідомила, що зачекає коло виходу з дому. Щойно вона зникла з очей, я побіг коридором оглядати крило будинку, в якому перебував. Не знав, що саме шукаю, та знав, що робити це треба хутко. То був єдиний шанс знайти бодай щось, що пов’язувало Стерна з Нолою. Серце моє шалено калатало, коли я відчиняв навмання якісь двері, подумки благаючи, щоб у кімнатах нікого не було. Та скрізь панувала порожнеча; переді мною постала тільки низка розкішних покоїв. Величезні вікна виходили в чудовий парк. Прислухаючись до найменшого шереху, я шукав далі. Пхнув іще одні двері й опинився в маленькому кабінеті. Забіг досередини і заходився відчиняти шафи: всередині були теки, стоси документів. Те, що я встиг переглянути, було мені нецікаве. Я щось шукав, але що? Що в цьому домі, за тридцять років після тих подій, могло привернути мою увагу? Часу було обмаль: якщо я не повернувся за дві-три хвилини, покоївка піде мене шукати до вбиральні. Врешті я потрапив до ще одного коридору з однісінькими дверми. Про всяк випадок я відчинив їх: вони вели на простору веранду, приховану від нескромних поглядів густими хащами плюща. Там стояло декілька мольбертів з незакінченими картинами, на столі валялися пензлі. Мистецька робітня. На стіні висів цілий ряд досить непоганих полотен. Одне з них привернуло мою увагу: відразу впізнав висячий міст дорогою в Аврору, на березі моря. І тоді я збагнув, що на всіх картинах зображено Аврору. Ґранд-біч, центральна вулиця, навіть «Кларкс». Схожість була разюча. Скрізь стояв підпис «Л. К.» і дати, не пізніші 1975 року. І тоді я помітив ще одну, трохи більшу картину, що висіла у кутку; перед нею стояв фотель, і тільки її було підсвічено лампами. То був портрет молодої жінки. Видно було тільки верхню частину її грудей, та було зрозуміло, що вона гола. Я підійшов ближче; обличчя на портреті видалося мені знайомим. А ще за мить я з подивом зненацька зрозумів — то був портрет Ноли. То була вона, жодних сумнівів. Вражений, я зробив декілька світлин на мобільник і негайно вибіг із кімнати. Покоївка стояла коло входу. Я чемно попрощався з нею й мерщій накивав п’ятами, тремтячи і спливаючи потом.
*
За півгодини після того відкриття я вдерся до Ґегаловудового кабінету в Головному управлінні поліції штату. Він, звісно ж, розлютився: адже я подався до Стерна, нічого йому не сказавши.
— Ви нестерпний, письменнику! Просто нестерпний!
— Я тільки зазирнув до нього в гості, — буркнув я. — Подзвонив у двері, попросив прийняти, і він мене прийняв. Не бачу в цьому нічого поганого.
— Я ж вам сказав: зачекайте!
— А чого мені чекати, сержанте? Святого благословіння од вас? Чи щоб докази з неба впали? Ви тут ремствували, що не хочете з ним зв’язуватися, то я й почав діяти. Ви бідкаєтеся, а я дію. І погляньте, що я знайшов!
Я показав йому знімок у телефоні.
— Картина? — зневажливо запитав він.
— Погляньте добре.
— О господи… це ж наче…
— Нола, хто ж іще! В Елайджі Стерна висить портрет Ноли Келлерґан.
Я перекинув світлини Ґегаловудові електронною поштою, і він роздрукував їх крупним планом.
— Це Нола, нема чого казати, — підтвердив він, порівнявши їх зі світлинами, що зберігалися у справі.
Якість фото була кепська, та сумніватися не випадало.
— Отже, зв’язок між Стерном і Нолою справді існує, — сказав я. — Ненсі Геттевей каже, що Нола мала стосунки зі Стерном, а тепер я знаходжу Нолин портрет у нього в майстерні. Ага, я ще ж не все вам сказав: до 1976 року дім Гаррі належав Елайджі Стерну. Коли Нола зникла, фактичним власником був Стерн. Цікавий збіг, правда? Одне слово, вимагайте ордер і викликайте мотоциклістів: пора зробити у Стерна справжній обшук і взяти його під варту.
— Ордер на обшук? Ви геть з глузду з’їхали, бідолашний мій друже? На основі чого — ваших світлин? Вони незаконні! Вони нічого не варті: ви нишпорили в хаті без дозволу. Я безсилий. Щоб узятися до Стерна, треба щось інше, а він тим часом, звісно ж, позбудеться картини.
— Таж він не знає, що я її бачив. Я заговорив про Лютера Калеба, то він почав нервуватися. Сказав, що про Нолу заледве чув, а в самого висить її парсуна у напівголому вигляді. Не знаю, хто написав її, та в робітні є ще й інші, з підписом «Л. К.». Може, Лютер Калеб?
— Не подобається мені ця історія, письменнику. Якщо я візьмуся за Стерна і сяду в калюжу, мені гаплик.
— Знаю, сержанте.
— Побалакайте про Стерна з Гаррі. Спробуйте щось з’ясувати. А я поколупаюся в біографії цього Лютера Калеба. Нам потрібні надійні факти.
В автівці, дорогою з Головного управління поліції до в’язниці я почув по радіо, що книжки Гаррі Квеберта вилучено зі шкільної програми майже у всіх штатах. То був кінець: менше ніж за два тижні Гаррі втратив усе. Віднині він заборонений письменник, викладач без посади, людина, яку ненавидить уся країна. Хоч би як завершилося слідство і судовий процес, його ім’я назавжди заплямоване: тепер його творчість пов’язана з галасом довкола літа з Нолою, і жоден організатор культурних подій, уникаючи скандалу, не наважиться залучити Гаррі до програми. То був моральний електричний стілець. Найгірше було те, що Гаррі дуже чітко розумів ситуацію; ввійшовши до зали для побачень, він передовсім спитав:
— А якщо мене вб’ють?
— Ніхто вас не вб’є, Гаррі.
— А хіба я досі не вмер?
— Ні. Ви не вмерли! Ви великий Гаррі Квеберт! Пам’ятаєте про те, як важливо вміти падати? Головне не падіння, бо воно неминуче, головне — вміти підвестися. І ми підведемося.
— Ви чудовий хлопчина, Маркусе. Та дружба закриває вам правду. По суті, йдеться не про те, чи вбивав я Нолу, чи Дебору Купер, чи президента Кеннеді. Йдеться про мій зв’язок із тим дівчам, а цього вони мені не простять. А книжка? Лихий напоумив мене її написати!
Я повторив:
— Ми підведемося, ось побачите. Пам’ятаєте, як мені натовкли мордяку в Ловеллі, у тім сараї, де була підпільна боксерська зала? Я ніколи в житті так вдало не підводився.
Він силувано всміхнувся і запитав:
— А ви як? Були нові погрози?
— Скажу так: повертаючись до Гусячої бухти, я щоразу гадаю — а що ж іще на мене там чекає.
— Знайдіть того, хто це робить, Маркусе. Знайдіть і затопіть йому в пику. Мені нестерпна думка, що хтось вам погрожує.
— Не переймайтеся.
— А ваше розслідування?
— Та рухається потроху… Гаррі, я почав писати книжку.
— Чудово!
— Це книжка про вас. Я розповідаю про нас, про Берроуз. І про вашу історію з Нолою. Це книжка про кохання. Я вірю у вашу історію кохання.
— Чудове вшанування її пам’яті.
— То ви мене благословляєте?
— Авжеж, Маркусе. Знаєте, ви були, мабуть, одним із найближчих моїх друзів. Ви блискучий письменник. Мені лестить, що я стану героєм вашої нової книжки.
— Чому ви кажете в минулому часі? Чому кажете, що я був одним із ваших найближчих друзів? Адже ми і далі друзі?
Він сумно поглянув на мене.
— Та це я просто так.
Я схопив його за плечі.
— Ми завжди будемо друзями, Гаррі! Я вас ніколи не кину. І ця книжка — свідчення моєї непохитної дружби!
— Дякую, Маркусе. Я розчулений. Та рушієм цієї книжки має бути не дружба.
— Чому?
— Пам’ятаєте нашу розмову того дня, коли ви отримали диплом у Берроузі?
— Авжеж, ми з вами тоді довго вешталися кампусом. Дійшли до зали для боксу. Ви запитали, що я тепер хочу робити, і я відповів, що збираюся написати книжку. Тоді ви запитали, чому я пишу. Я сказав, що пишу, бо мені подобається, а ви сказали…
— І що ж я сказав?
— Що життя не має сенсу. І що писати — означає надати йому того сенсу.
— Так ото ж, Маркусе. Цю помилку ви і скоїли кілька місяців тому, коли Барнаскі почав вимагати від вас рукопис. Ви почали писати, бо треба було здати книжку, а не задля того, щоб надати сенсу своєму життю. Робити щось лише тому, що це треба робити, завжди не має сенсу: нічого дивного, що ви не змогли видушити з себе жодного рядочка. Письменницький хист не в тому, щоби писати правильно, а в тому, щоб наповнювати сенсом життя. Щодня одні люди народжуються, інші вмирають. Щодня натовпи безіменних службовців приходять у височенні сірі хмарочоси. Та є й письменники. Письменники, як на мене, живуть насиченішим життям, ніж решта людей. Не пишіть задля нашої дружби, Маркусе. Пишіть, бо для вас це єдиний спосіб перетворити дрібне, плюгаве явище, що зветься життя, на неоціненний, шляхетний досвід.
Я довго дивився на нього. Здавалося, наче сиджу на останньому уроці Вчителя. Це було нестерпне відчуття. Потім він мовив:
— Вона любила оперу, Маркусе. Напишіть про це в книжці. Її улюблена опера — «Мадам Баттерфляй». Вона казала, що найчудовіші опери — це сумні історії кохання.
— Хто? Нола?
— Так. Це п’ятнадцятирічне дівча страшенно любило оперу. Після спроби самогубства її відправили на десять днів до Шарлотсгілу, це такий санаторій. Зараз би сказали, до божевільні. Я потайки відвідував її. Приносив платівки з операми, і ми їх ставили на маленькому переносному програвачі. Вона розчулювалася до сліз, казала, що як не стане акторкою в Голлівуді, то співатиме на Бродвеї. А я їй казав, що вона буде великою співачкою в історії Америки. Знаєте, Маркусе, гадаю, Нола могла підкорити всю країну…
— Як вважаєте, її батьки не могли з нею розправитися? — запитав я.
— Ні, як на мене, це малоймовірно. Та ще той рукопис і напис на ньому… Принаймні я не дуже уявляю собі Девіда Келлерґана в ролі убивці власної доньки.
— Але ж були ті побої…
— Побої… То була жахлива історія…
— А що в Алабамі? Нола не розповідала вам, що було в Алабамі?
— Алабама? Авжеж, вони приїхали з Алабами.
— Ні, Гаррі, я про інше. Здається, в Алабамі сталася якась подія, що, ймовірно, пов’язана з їхнім від’їздом. Та я не знаю, що там скоїлося… І хтозна, в кого можна про це дізнатися.
— Бідолашний Маркусе, в мене таке враження, ніби що далі ви заглиблюєтеся в цю справу, то більше в ній загадок…
— Це не просто враження, Гаррі. До речі, я виявив, що Тамара Квінн знала про вас із Нолою. Вона мені сама це сказала. Того дня, коли Нола вчинила спробу самогубства, пані Квінн розлютилася й подалася до вас, бо ви ж її образили, не прийшли на обід. А вас не було вдома, і вона нишпорила у вашому кабінеті. Знайшла аркушик, де ви писали про Нолу.