— Оце ви сказали, і я згадав, що справді одного аркуша бракувало. Я довго його шукав, але так і не знайшов. Думав, що загубив, хоч мене це тоді дуже здивувало, бо завжди підтримую лад у паперах. І що ж вона з ним зробила?
— Сказала, начебто загубила…
— Анонімні листи теж вона писала?
— Та наче ні. Їй і на думку не спадало, що між Нолою і вами щось є. Сприймала все це, як ваші мрії. До речі, Пратт вас допитував, коли розслідував зникнення Ноли?
— Начальник поліції Пратт? Ані разу.
Це було дивно: чому Пратт не ставив Гаррі запитань під час розслідування, якщо, за словами Тамари Квінн, вона сповістила йому про те, що дізналася? Потім я наважився назвати прізвище Стерна, не згадуючи ні про Нолу, ні про портрет.
— Стерн? — перепитав Гаррі. — Так, я його знаю. Він був власником Гусячої бухти. Я викупив у нього дім після успіху «Початків зла».
— Ви добре його знаєте?
— Не сказав би, що добре. Зустрічалися два чи три рази того літа сімдесят п’ятого. Вперше — на літньому балу, ми сиділи за одним столом. Симпатичний чоловік. Потім бачилися ще. Він був великодушний, вірив у мене. Глибоко порядна людина, багато зробив для культури.
— Коли ви бачили його востаннє?
— Востаннє? Либонь, тоді, коли хотів придбати дім. Наприкінці сімдесят шостого. А чому ви про нього питаєте?
— Просто так. Скажіть, Гаррі, ви згадували літній бал: це той, куди Тамара Квінн хотіла відпровадити свою доньку разом з вами?
— Так. Урешті-решт я пішов сам. Ото вечір був… Уявіть, я виграв головний приз у лотерею: тижневий відпочинок на Мартас-Віньярді.
— І ви туди їздили?
— Авжеж.
Того вечора, повернувшись до Гусячої бухти, я прочитав мейл від Роя Барнаскі: він робив мені пропозицію, від якої не відмовився б жоден письменник.
Від: [email protected]
Дата: понеділок, 30 червня 2008 року, 19:54
Дорогий Маркусе!
Мені сподобалася ваша книжка. На підтвердження нашої ранкової розмови надсилаю в додатку проект угоди, від якої ви, сподіваюся, не відмовитеся.
Шліть мені продовження вашої книжки якомога швидше. Я вже казав, що хочу видати її восени. Гадаю, вона матиме шалений успіх. По суті, я впевнений у цьому. «Ворнер бразерс» уже зацікавилася екранізацією. Права на екранізацію, звісно ж, обговорюватимуться окремо.
У додатку був проект угоди, згідно з якою мені пропонували мільйон доларів.
Вночі я довго не міг заснути: в голові було справжнісіньке сум’яття думок. О пів на одинадцяту мені зателефонувала матінка. В слухавці чути було гамір, і говорила вона пошепки.
— Мамо?
— Маркі! Маркі, ти не вгадаєш, із ким я зараз.
— Із татом?
— Еге ж. Та ні! Уявляєш, ми з твоїм батьком вирішили провести вечір у Нью-Йорку і подалися вечеряти до цього італійця, біля Коламбус-серклу. І з ким ми, думаєш, зіткнулися біля входу? З Денізою! Твоєю секретаркою.
— То й що?
— Не клей дурника! Гадаєш, я не знаю, що ти з нею вчинив? Вона мені все розповіла! Все!
— І що ж вона тобі розповіла?
— Що ти витурив її з роботи!
— Мамо, я не витурив її. Я знайшов їй чудову роботу у видавництві «Шмід і Гансон». Мені більше нічого було їй запропонувати, ні книжок, ні планів, нічогісінько! Треба ж було бодай трохи подбати про її майбутнє чи ні? Я знайшов їй хороше місце у відділі маркетингу.
— Ох, Маркі, ми впали одна одній в обійми. Вона каже, що скучила за тобою.
— Мамо, заради бога!
Вона заговорила ще тихіше. Я заледве чув її.
— Маркі, я ось що подумала…
— Що?
— Знаєш великого Джека Лондона?
— Письменника? Авжеж. А він тут до чого?
— Учора ввечері я дивилася документальний фільм про нього. Яке щастя, що я побачила цю передачу, сам господь її мені послав! Уяви собі, він одружився зі своєю секретаркою! Зі секретаркою! І кого я сьогодні зустрічаю? Твою секретарку, Маркі! Це знак, Маркі! Вона нічогенька, а головне, напхана естрогенами! Хто-хто, а я це знаю, жінки таке добре відчувають. Вона плодовита, слухняна, кожні дев’ять місяців народжуватиме дитинку для тебе! Я навчу її, як глядіти дітей, і вони будуть такі, як мені захочеться! Хіба не чудово?
— І не думай, мамо. Вона мені не подобається, вона набагато старша за мене, і в неї є друг. Та й ніхто з секретарками не одружується.
— Але якщо великий Джек Лондон одружився, то таки можна! Щоправда, з нею якийсь незграба, геть нікудишній! Від нього тхне одеколоном з супермаркету. А ти ж великий письменник, Маркі! Ти Неперевершений!
— Неперевершеного перевершив Маркус Ґольдман, мамо. І лише після цього я зміг жити.
— Що ти хочеш сказати?
— Нічого, мамо. Тільки, будь ласка, дай Денізі спокійно повечеряти.
За годину до мене навідався поліційний патруль — переконатися, що все добре. Два правоохоронці мого віку, симпатичні. Пригостив їх кавою, і вони сказали, що побудуть трохи коло хати. Ніч була тепла, й у відчинене вікно я чув, як вони балакають і жартують, курять, посідавши на капот автівки. Аж раптом відчув себе страшенно самотнім і відірваним од світу. Мені щойно запропонували величезні гроші за книжку, що неодмінно прославить мене, я жив так, як мільйони американців лише мріяти можуть. Але мені бракувало тільки одного — справжнього життя. Досі я лише те й робив, що тішив своє честолюбство, тепер — намагаюся тим амбіціям відповідати. А коли ж, у дідька, почну жити, просто жити? На своїй сторінці в фейсбуці переглянув список віртуальних друзів; їх були тисячі, та жодному я не міг запропонувати сходити разом на пиво. Мені потрібне було товариство добрих приятелів, щоб дивитися з ними чемпіонат із хокею і мандрувати вихідними; мені потрібна була наречена, люба і ніжна, з якою можна було б посміятися трохи і трохи помріяти. Я вже не хотів бути сам.
Сидячи в кабінеті у Гусячій бухті, я довго розглядав фото картини, яку збільшив і роздрукував Ґегаловуд. Хто цей художник? Калеб? Стерн? Хай там як, портрет був чудовий. Увімкнув плеєр і ще раз послухав сьогоднішню розмову з Гаррі.
— Дякую, Маркусе. Я розчулений. Та рушієм цієї книжки має бути не дружба.
— Чому?
— Пам'ятаєте нашу розмову того дня, коли ви отримали диплом у Берроузі?
— Авжеж, ми з вами тоді довго вешталися кампусом. Дійшли до зали для боксу. Ви запитали, що я тепер хочу робити, і я відповів, що збираюся написати книжку. Тоді ви запитали, чому я пишу. Я сказав, що пишу, бо мені подобається, а ви сказали…
— І що ж я сказав?
— Що життя не має сенсу. І що писати — означає надати йому того сенсу.
Дослухавшись цієї поради, я сів за комп’ютер і почав писати далі:
Гусяча бухта, північ. У відчинене вікно кабінету повіває легенький вітерець з океану. Приємно пахне відпусткою. Надворі все залито місячним сяйвом.
Розслідування потроху рухається. Принаймні ми з сержантом Ґегаловудом починаємо усвідомлювати масштаб цієї справи. Гадаю, тут криється набагато більше, ніж історія нездійснимого кохання чи лиха пригода дівчинки, яка одного літнього вечора втекла з дому і стала жертвою якогось катюги. Занадто багато питань, що на них і досі немає відповіді.
1969 року родина Келлерґанів покидає Джексон, штат Алабама, попри те, що Нолин батько, Девід, очолює успішну парафію. Чому?
Влітку Нола переживає роман із Гаррі Квебертом і надихає його на роман «Початки зла». Та водночас дівчина має зв’язок з Елайджею Стерном, позує гола для його картини. Хто ж вона насправді? Така собі муза?
Яка роль Лютера Калеба, що, за словами Ненсі Геттевей, приїздив по Нолу до Аврори і відвозив її в Конкорд?
Хто, крім Тамари Квінн, знав про Нолу та Гаррі? Хто міг надсилати Гаррі анонімні листи?
Чому начальник поліції Пратт, розслідуючи зникнення дівчинки, не допитує Гаррі після викриття Тамари Квінн? А чи допитував він Стерна?
Хто, чорт забирай, убив Дебору Купер і Нолу Келлерґан?
І чия це невловна тінь перешкоджає мені розповісти цю історію?
З роману Гаррі Квеберта «Початки зла»
Трагедія сталася в неділю. Вона була нещасна і спробувала піти з життя.
Її серце більше не могло битися, якщо не билося задля нього. Він потрібен був їй, щоб жити. І, збагнувши це, він щодня приходив до лікарні й крадькома дивився на неї. Як такій гарній дівчині захотілося вкоротити собі віку? Проклинав себе, наче це він завдав їй болю.
Щодня він потайки сідав на лаві в парку, що оточував лікарню, і чекав, коли вона вийде погрітися на сонечку. Він дивився на неї, живу. Адже це так важливо було — жити. А потім, поки її не було в палаті, йшов і клав під подушку листа.
Люба моя, найдорожча!
Ви не повинні вмирати, ніколи. Ви янгол. Янголи ніколи не вмирають.
Бачите, я завжди поруч. Не плачте, благаю вас. Мені нестерпна думка, що вам сумно.
Цілую вас, нехай вам стане легше.
Кохання моє!
Яка це неочікувана радість — лягаючи спати, знайти вашу записку! Пишу вам потайки: вечорами після відбою нам заборонено не спати, медсестри тут — справжнісінькі відьми. Та я не могла втриматися: прочитавши вашого листа, відразу мусила відповісти. Просто щоб сказати, як я вас кохаю.
Мрію танцювати з вами. Певна, ви танцюєте, як ніхто в світі. Мені хотілося б попросити вас повести мене на літній бал, та ви не захочете, я знаю. Скажете, що як нас побачать разом, — ми пропали. Та все одно, гадаю, доти я ще не вийду звідціля. Та нащо жити, якщо не можна кохати? Це запитання я поставила собі, коли вчинила те, що вчинила.
Я ваша навіки.
Янголе мій прекрасний!
Ми потанцюємо. Я вам обіцяю. Настане день, коли любов переможе і ми відкрито кохатимемо одне одного. І будемо танцювати на пляжах. На березі, як першого дня. Ви така гарна, коли ви на березі.
Одужуйте швидше! Колись ми потанцюємо на березі.
Кохання моє!
Танцювати на березі. Я тільки і мрію про це.
Скажіть мені, що якось поведете мене танцювати на березі, тільки ви і я…
18. Мартас-Віньярд
(Массачусетс, кінець липня 1975 року)
— У нашому суспільстві, Маркусе, понад усе цінують людей, які будують мости, хмарочоси або імперії. Та насправді найдужче варті захвату ті, кому щастить побудувати кохання. Бо немає на світі більшого і важчого завдання.
Вона танцювала на березі. Гралася з хвилями, бігала по піску; її волосся розвівалося за вітром, вона реготала, вона так раділа життю. Гаррі помилувався нею з тераси готелю і знову поринув в аркуші, що вкривали весь стіл. Він писав добре і швидко. Відколи вони сюди приїхали, написав уже декілька десятків сторінок і рухався вперед у шаленому темпі. Завдяки їй. Нола, люба Нола, його життя, його натхнення. Н-О-Л-А. Він нарешті писав свій великий роман. Роман про кохання.
— Гаррі, — гукнула вона, — зробіть перерву! Ідіть купатися!
Він відклав роботу, піднявся в номер, склав списані аркуші в портфель і вдягнув плавки. Потім спустився до неї на пляж, і вони попрямували понад океаном, далі від готелю, від тераси, від інших гостей і купальників. Обійшли низку бескидів і опинилися у відлюдній бухті, прихованій від сторонніх поглядів. Тут вони могли кохати одне одного.
— Обніміть мене, любий Гаррі, — сказала вона.
Він обхопив її руками, і вона повисла в нього на шиї, міцно пригорнувшись. Вони пірнули в океан, весело хлюпалися і бризкалися, а потім полягали на білі готельні рушники, щоб обсохнути на сонці. Вона поклала йому голову на груди.
— Я кохаю вас, Гаррі… Кохаю, як нікого ніколи не кохала.
Вони всміхнулися одне одному.
— Це найкраща відпустка в моєму житті, — сказав Гаррі.
Нола аж засяяла.
— Сфотографуймося! Сфотографуймося, і тоді ми ніколи це не забудемо! Ви взяли фотоапарат?
Він дістав із сумки апарат і подав їй. Вона пригорнулася до нього і, тримаючи апарат у простягнутій руці, спрямувала об’єктив на них і зробила знімок. Перш ніж натиснути на спуск, вона повернула голову і міцно поцілувала його в щоку. Вони зареготали.
— Здається, гарна буде світлина, — сказала вона. — Головне, зберігайте її все життя.
— Все життя. Ця світлина завжди буде зі мною.
Вони були тут п’ятий день.
За два тижні до того
Настала субота, 19 липня, день традиційного літнього балу. Вже третій рік поспіль бал відбувався не в Аврорі, а в кантрі-клубі Монберрі, що, на думку Емі Пратт, був єдиним місцем, гідним такого заходу. Адже відколи вона почала тут орудувати, намагалася перетворити це дійство на великосвітський вечір. Емі рішуче відмовилася від шкільної фізкультурної зали Аврори, замість «шведського столу» впровадила вечерею за столиками, ухвалила, що чоловіки мають бути в краватках, і, щоб пожвавити атмосферу, влаштувала поміж вечерею й танцями лотерею.
Тож місяць перед балом Емі Пратт заповзято ходила містом, невиправдано дорого продаючи лотерейні квитки, та їх усе одно купували, боячись отримати погане місце. Подейкували, прибуток від продажу (досить непоганий) вона клала собі до кишені, та відверто говорити про це ніхто не наважувався: з нею не варто було псувати стосунків. Казали, якогось року вона випадково «забула» надати місце за столиком жінці, з якою посварилася. І коли розпочалася вечеря, бідолашка так і лишилася стояти посеред зали.
Гаррі спершу вирішив не йти на той бал. Щоправда, за декілька тижнів перед тим купив собі місце, та зараз у нього не було настрою виходити з хати: Нола досі лежала в лікарні, і він почувався нещасним. Йому кортіло побути самому. Та просто в суботу ввечері в двері загрюкала Емі Пратт: вона вже давно не бачила його в місті, він уже не ходив до «Кларксу», тож Емі хотіла упевнитися, що він її не підведе. Гаррі неодмінно мусить бути на тому балу, вона вже всім сказала, що він буде. Вперше на її вечорі присутня зірка з Нью-Йорка, і, хтозна, може, наступного року Гаррі повернеться й привезе з собою всіх зірок шоу-бізнесу. А за декілька років увесь Голлівуд і весь Бродвей приїдуть до Нью-Гемпширу на одну з найголовніших світських вечірок Східного узбережжя, якою стане цей бал. «Гаррі, ви ж прийдете сьогодні ввечері? Ви ж будете, так?» — скиглила і благала вона, крутячись під дверми, і він урешті погодився, передусім тому, що не вмів відмовляти; їй навіть пощастило втелющити йому лотерей на п’ятдесят доларів.
Удень він поїхав відвідати Нолу в лікарні. Дорогою придбав у крамниці в Монберрі ще декілька оперних платівок. Не втримався, бо знав, що музика для неї — велике щастя. Та він забагато витрачав. І вже не міг собі таке дозволяти. Боявся й уявити стан свого банківського рахунка, не хотів навіть з’ясовувати, що там лишилося. Його заощадження оберталися димом, і якщо так триватиме й далі, то йому не буде чим заплатити за дім до кінця літа.
У лікарні вони погуляли парком, і в затишному гаю Нола пригорнулася до нього.
— Гаррі, я хочу поїхати звідси…
— Лікарі кажуть, що за кілька днів тебе випишуть.
— Ви не зрозуміли: я хочу поїхати з Аврори. З вами. Тут ми ніколи не будемо щасливі.
Він мовив:
— Колись.
— Що колись?
— Колись ми поїдемо звідси.
Вона засяяла.
— Справді? Гаррі, це правда? Ви повезете мене далеко-далеко?
— Дуже далеко. І ми будемо щасливі.
— Так, дуже щасливі!
Вона міцно пригорнула його до себе. Щоразу, коли вона до нього наближалася, його тілом пробігав солодкий дрож.