— Добре писалося?
— Дуже.
— Чудово! Можна прочитати?
— Трохи згодом. Обіцяю.
Над водою шугонула зграя чайок.
— Вставте чайок! Вставте у ваш роман чайок!
— Вони будуть на кожній сторінці, Ноло. А що, як ми поїдемо на кілька днів на той Мартас-Віньярд? Наступного тижня там є вільний номер.
Вона засяяла.
— Так, їдьмо! Їдьмо удвох!
— А що ти скажеш батькам?
— Не переймайтеся, любий Гаррі. З батьками я сама все владнаю. А ви пишіть ваш шедевр і кохайте мене. То ви залишаєтеся?
— Ні, Ноло. Я мушу виїхати звідси наприкінці місяця, бо не можу платити за дім.
— Наприкінці місяця? Та це ж уже ось-ось!
— Знаю.
В очах її закипіли сльози.
— Не їдьте, Гаррі!
— Нью-Йорк недалеко. Ти приїжджатимеш до мене. Ми будемо листуватися, телефонувати одне одному… Та й чому б тобі не приїхати туди в університет? Ти казала, що мрієш побачити Нью-Йорк.
— Університет? Але ж це буде через три роки! Три роки без вас! Я не можу, Гаррі! Я не витерплю!
— Не хвилюйся, це недовго. Коли кохаєш, час летить швидко.
— Не кидайте мене, Гаррі. Не хочу, щоб Мартас-Віньярд став нашою прощальною мандрівкою.
— Ноло, в мене вже немає грошей. Я не можу тут залишатися.
— Ні, Гаррі, пожалійте мене. Ми знайдемо вихід. Ви кохаєте мене?
— Так.
— Якщо ми кохаємо одне одного, то знайдемо вихід. Коли люди кохають, вони завжди знаходять вихід, щоб кохати й далі. Принаймні обіцяйте подумати.
— Обіцяю.
Вони поїхали за тиждень, в понеділок, 28 липня 1975 року, вдосвіта, жодного разу більше не заговоривши про цю поїздку, що стала для Гаррі невідворотною. Він лютував на себе за своє честолюбство і мрії про славу: ото наївний, думав написати великий роман за два літні місяці!
Вони зустрілися о четвертій ранку на паркувальному майданчику біля пристані для яхт. Аврора спала. Було ще темно. Вони швидко дісталися до Бостона. Поснідали. І майже без зупинок дісталися до Фалмута, де пересіли на пором. На острів Мартас-Віньярд вони потрапили пізно ввечері. І відтоді жили, немов у казці, в розкішному готелі на березі океану. Купалися, гуляли, вечеряли вдвох у величезному готельному ресторані, й ніхто на них не звертав уваги, ніхто не ставив запитань. На Мартас-Віньярді вони могли жити.
Були тут уже чотири дні. Лежачи на гарячому піску у своїй бухточці, оподаль від чужих очей, вони думали тільки про себе, про те, яке це щастя бути разом. Вона возилася з фотоапаратом, а він думав про свою книжку. Нола сказала, що батьки вважають, начебто вона поїхала до подруги. Та вона обманула його. Насправді вона втекла з дому без попередження: придумати причину для недільної відсутності було б дуже непросто, тому вона поїхала, нічого нікому не сказавши. Вилізла вдосвіта з кімнати через вікно, і тепер, поки вони з Гаррі лежали на пляжі, панотець Келлерґан місця собі не знаходив від хвилювання. В понеділок він побачив, що кімната порожня. Не став заявляти в поліцію. Спершу спроба вкоротити собі віку, тепер утеча: якщо він заявить у поліцію, все місто знатиме. Він дав собі тиждень, щоб знайти її. Сім днів, упродовж яких Господь створив світ. Цілими днями він не вилазив з авто, їздив по всіх усюдах, шукаючи доньку. Боявся найгіршого. За тиждень він звернеться до властей.
Гаррі нічого не підозрював. Він був засліплений коханням. Вранці, коли вони вирушали на Мартас-Віньярд, побачивши Нолу на паркувальному майданчику, не помітив темної постаті, що причаїлася в пітьмі, наглядаючи за ними.
Вони повернулися до Аврори надвечір у неділю, 3 серпня 1975 року. На кордоні між Массачусетсом і Нью-Гемпширом Нола заплакала. Вона казала Гаррі, що не може жити без нього, що він не має права їхати, що таке кохання, як у них, буває лише раз у житті, і ще багато всього. Благала: «Не покидайте мене, Гаррі, не кидайте мене тут». Казала, що він багато написав за останні дні і тепер може не боятися, що втратить натхнення. Заклинала: «Я піклуватимуся про вас, вам залишиться тільки писати. Ви пишете винятковий роман, ви не маєте права зіпсувати все». І мала рацію: вона була його музою, його натхненням, тільки завдяки їй він раптом зміг писати так добре і так швидко. Та було запізно: у нього не лишилося грошей, щоб заплатити за дім. Він мусив поїхати.
Висадив Нолу за декілька кварталів від домівки, і вони востаннє поцілувалися. Її щоки були мокрі від сліз, вона вчепилася в нього, намагаючись утримати.
— Скажіть, що завтра вранці, як завжди, будете тут!
— Ноло, я…
— Я принесу гарячих булочок, зварю каву. Я робитиму геть усе. Буду вашою дружиною, а ви великим письменником. Скажіть, що ви будете тут.
— Я буду тут.
Вона засяяла.
— Правда?
— Я буду тут. Обіцяю.
— Мало обіцяти, Гаррі. Присягніться, присягніться нашим коханням, що ви мене не покинете.
— Присягаюся, Ноло.
Він збрехав, тому що було дуже тяжко. Щойно вона зникла за рогом, він подався до Гусячої бухти. Треба діяти швидко: бо що як вона повернеться і застане його приготування до втечі. Вже сьогодні ввечері він буде в Бостоні. Вдома він швидко зібрав речі, запхав валізи в багажник, а решту, що треба було взяти з собою, кинув на заднє сидіння. Потім зачинив віконниці, вимкнув газ, електрику і воду. Він тікав — тікав од кохання.
Йому захотілося лишити їй записку. Поспіхом написав на аркушику кілька рядків: «Любо Ноло, мені довелося поїхати. Я тобі напишу. Кохаю тебе навіки», — потім запхнув його під двері й одразу ж витягнув, остерігаючись, що папірець знайде хтось сторонній. Ніяких записок, так надійніше. Замкнув двері на ключ, сів у авто і натиснув на газ. Він мчав на повній швидкості. Прощавай, Гусяча бухто, прощавай, Нью-Гемпшире, прощавай, Ноло.
Це був кінець. Назавжди.
17. Спроба втекти
— Ви повинні готуватися до ваших текстів, як до боксерського двобою, Маркусе: декілька днів треба тренуватися відсотків на сімдесят від максимуму, щоб у вас зануртувала і заяріла лють, яку вихлюпнете лише увечері, під час бою.
— Що це означає?
— Як вам спадає щось на думку, не варто тієї ж миті перетворювати це на одне з ваших нечитабельних оповідань і друкувати на першій сторінці часопису, який ви сам і очолюєте, а зберігати глибоко в собі, щоб воно визріло. Ви повинні не давати йому виходу, дозволити розростатись усередині вас, аж поки відчуєте, що настала пора. Це у нас буде номер… Якого номера ми вже сягнули?
— Вісімнадцятого.
— Ні, сімнадцятого.
— Нащо питаєте, як знаєте й самі?
— Щоб перевірити, стежите ви чи ні.
— Ага, сімнадцятий, Гаррі… Перетворювати ідеї…
— …на осяяння.
У вівторок, 1 липня 2008 року, в залі для побачень в’язниці штату Нью-Гемпшир я, затамувавши подих, слухав розповідь Гаррі про те, як увечері 3 серпня 1975 року, коли він уже ладен був покинути Аврору й стрімголов вискочити на шосе номер один, якесь зустрічне авто раптом розвернулося й почало його переслідувати.
Неділя, 3 серпня 1975 року, вечір
Спершу він подумав було, що то поліція, та авто не мало ні мигалки, ні сирени. Воно гналося за ним майже впритул і хтозна чому сигналило. Він раптом злякався, що його пограбують, спробував додати швидкості, але переслідувач зумів його випередити і притиснути до узбіччя, ставши поперек дороги. Гаррі вискочив на шосе, готовий до бійки, аж із авто вийшов чоловік і він упізнав Лютера Калеба, Стернового водія.
— Ви геть здуріли! — заволав Гаррі.
— Перепрошую, пане Квеберте. Я не хтів ваш налякати. Це пан Штерн, він неодмінно хоше ваш башити. Я ваш вше кілька днів шукаю.
— І що треба від мене панові Стерну?
Гаррі весь трусився, від викиду адреналіну серце аж із грудей вискакувало.
— Не щнаю, пане Квеберте, — відповів Лютер. — Він шкажав, що це дуже вашливо. Він шекає ваш удома.
Гаррі неохоче послухався Лютерових наполягань і погодився їхати за ним до Конкорда. Западала ніч. Вони дісталися до величезного Стернового маєтку, і Калеб мовчки провів Гаррі в дім, на простору терасу. Елайджа Стерн у легенькому халаті сидів за столом і пив лимонад. Угледівши Гаррі, відразу ж підвівся і рушив йому назустріч з очевидним полегшенням на обличчі.
— Нехай йому всячина, любий Гаррі, я вже гадав, що вас ніколи не знайдуть! Дякую, що прийшли сюди о такій пізній порі. Я вам телефонував, навіть лист написав. Щодня посилав до вас Лютера. І хоч би що! Куди ви поділися?
— Мене не було в місті. А що сталося?
— Я все знаю! Все! І ви хотіли приховати від мене правду?
Гаррі похолов: Стерн знав про Нолу.
— Про що ви? — пробурмотів він, щоб затягнути час.
— Про Гусячу бухту, про дім, нехай йому чорт! Чому ви мені не сказали, що мало не повернули дім через гроші? Мені сповістили про це з бостонської агенції. Сказали, що ви з ними домовилися завтра привезти ключі, — ось чому все так терміново! Мені необхідно було з вами побалакати! Страшенно шкода, що ви зібралися їхати! Мені не потрібні гроші за оренду, я хочу підтримати ваші письменницькі плани. Хочу, щоб ви залишалися в Гусячій бухті, скільки потрібно буде, щоб закінчити роман, як ви на це дивитеся? Ви казали, що та місцина вас надихає, то нащо звідтіля їхати? З агенцією я вже все владнав. Я дуже ціную мистецтво і культуру; якщо вам добре в цьому домі, поживіть там іще декілька місяців! Я пишатимуся, що допоміг у створенні великого роману. Не відмовляйтеся, серед моїх знайомих небагато письменників… Я справді вважаю своїм обов’язком вам допомогти.
Гаррі впав на стілець, полегшено зітхнувши. Він одразу ж погодився на пропозицію Елайджі Стерна. То була нагода, якої він і не очікував: прожити ще декілька місяців у Гусячій бухті й скінчити свій роман, користуючись натхненням, яке дарує йому Нола. Якщо не смітити грішми і не платити за дім, йому цілком вистачить, щоб прожити. Він іще трохи посидів зі Стерном на терасі, поговорив із ним про літературу, аби лиш не здатися нечемним своєму доброчинцеві: він хотів лише одного — якнайшвидше повернутися до Аврори, побачити Нолу і сповістити їй, що він знайшов вихід. Потім йому спало на думку, що вона, може, вже побувала в Гусячій бухті, не попередивши. А що як побачила замкнені двері? А що як утямила: він дременув, він ладен був покинути її? Всередині у нього все аж стиснулося, і щойно з’явилася можливість піти, він чимдуж помчав до Гусячої бухти. Швиденько відімкнув дім, повідчиняв віконниці, ввімкнув воду, газ і електрику, порозкладав речі на свої місця й усунув сліди своєї спроби втекти. Нехай Нола ніколи не дізнається про це. Нола, його муза. Без неї він нічогісінько не міг.
— Отак, — сказав Гаррі, — я зміг лишитися в Гусячій бухті і писати далі. Власне, впродовж наступних тижнів я тільки те й робив — писав. Шалено писав, гарячково, не знав ні дня, ні ночі, забував про голод і про спрагу. Писав без упину, аж в очах щеміло, аж рука боліла, голова, все. Аж нудило, так писав. І весь час Нола про мене дбала. Приходила доглядати за мною, годувала мене. Вкладала спати, водила на прогулянку, як бачила, що я геть знесилився. Скромна, непомітна, повсюдна: завдяки їй усе було можливе. А головне, вона передруковувала рукопис на машинці, маленькому портативному «ремінгтоні». І частенько забирала з собою частину рукопису — прочитати. А наступного дня коментувала. Зазвичай вона дуже хвалила мене, казала, що текст прекрасний, що вона ніколи не читала таких чудових слів; її великі закохані очі додавали мені виняткової віри в себе.
— А що ви сказали їй про дім? — запитав я.
— Що я кохаю її понад усе на світі, що я хотів лишитися поруч із нею, тож зумів домовитися з банкіром про подальшу оренду. Цю книжку я зумів написати завдяки їй, Маркусе. Я більше не ходив до «Кларксу», майже не бував у місті. Вона опікувалася мною, вона всім клопоталася. Казала навіть, що я не зможу сам купувати харчів, бо не знаю, що мені треба, тож ми їздили по продукти разом, у віддалені супермаркети, де можна було поводитися спокійно. Коли вона бачила, що я пропустив обід чи вечеряв шоколадними батончиками, то дуже гнівалася. Ох, як же гарно вона гнівалася… І як мені хотілося, щоб вона так ніжно гнівалася завжди, у моїй творчості, в моєму житті…
— То ви справді написали «Початки зла» за декілька тижнів?
— Так. Мене охопила справжня творча гарячка: більше такого ніколи вже не було. Чи кохання її породило? Безперечно. Як на мене, коли Нола зникла, разом із нею пропала і частка мого таланту. Розумієте тепер, чому я вмовляю вас не хвилюватися, коли виникають проблеми з натхненням?
Охоронець оголосив, що час відвідин спливає, і звелів закінчувати.
— То ви кажете, Нола брала рукопис із собою? — швидко перепитав я, щоб не втратити нитку розмови.
— Вона брала з собою те, що передрукувала. Читала і казала про свої враження. Маркусе, той серпень сімдесят п’ятого — це був справжнісінький рай. Я був такий щасливий! Ми були такі щасливі… Та мене все одно переслідувала думка, що хтось про нас знає. Той, хто здатний наквецяти на дзеркалі ту гидоту. І оцей хтось міг стежити за нами з лісу і все бачити. Від тієї думки мені ставало недобре.
— Тому ви все-таки вирішили виїхати? Але ж ви домовилися втекти разом увечері 30 серпня — чому?
— Це, Маркусе, через одну жахливу історію. Ви записуєте?
— Так.
— Зараз я розповім одну важливу річ. Щоб ви збагнули. Та не хочу, щоб про це знав іще хтось.
— Не турбуйтеся.
— Знаєте, той наш тиждень на Мартас-Віньярді… Насправді Нола не казала батькам, що вона в подруги, вона просто втекла. Поїхала, нікого ні про що не попередивши. Коли я знову її побачив, наступного дня після повернення, вона була дуже пригнічена. Казала, що мати побила її. У неї все тіло було в синцях. Вона плакала. Зізналася, що її карають за кожну дрібницю. Б’ють металевою лінійкою, а ще роблять, як ото в Гуантанамі, — наче топлять у воді: наливають повнісіньку балію, хапають за коси і пхають головою у воду. Мовляв, для того, щоб звільнити її.
— Звільнити?
— Звільнити від зла. Щось таке, наче хрещення. Ісус на Йордані чи що. Спершу я не міг повірити, та докази були очевидні. Тоді я запитав: «Хто ж із тобою таке робить?» — «Мама». — «А тато не втручається?» — «Він замикається в гаражі і вмикає музику, дуже гучно. Він завжди так робить, коли мама карає мене. Не хоче чути». Нола не могла більше, Маркусе. Я хотів розібратися з цією бідою, побалакати з Келлерґанами. Це треба було припинити. Але Нола благала мене нічого не робити, казала, що матиме страшенні неприємності, що батьки завезуть її кудись і ми ніколи більше не побачимося. Але так не могло тривати далі. І ось десь наприкінці серпня, числа двадцятого, ми вирішили, що треба звідціля забиратися. Негайно. Потайки, звісно ж. Ми призначили від’їзд на тридцяте серпня. Хотіли дістатися до Канади, перетнути кордон у Вермонті і податися хоча б до Британської Колумбії, оселитися в дерев’яній хатинці. Прекрасне життя на березі озера. І ніхто ніколи не дізнався б.
— Тим-то ви й хотіли втекти?
— Так.
— Чому ви хочете, щоб я нікому не казав?
— Це лише початок історії, Маркусе. Бо згодом я дізнався жахливу річ про Нолину матір…
Тієї миті нас урвав охоронець. Час уже скінчився.
— Поговоримо про це наступного разу, Маркусе, — підводячись, мовив Гаррі. — А поки що нікому це не розповідайте.
— Обіцяю, Гаррі. Скажіть лиш одне: що ви робили б із книжкою, якби втекли?
— Ну, став би письменником у вигнанні. Або й узагалі не став би. Тоді це було несуттєво. Важлива була тільки Нола. Нола була для мене цілим світом. Решта не мало значення.
Я був приголомшений. Ось який шалений план вигадав Гаррі тридцять років тому: втекти до Канади з дівчам, у яке він так безтямно закохався. Поїхати з Нолою, жити самотою на березі озера; він і не підозрював, що вночі вона зникне і її вб’ють, а книжка, яку він написав за рекордний термін і від якої він ладен був відмовитися, стане одним із найбільших бестселерів другої половини століття.