— Сьогодні ввечері бал, — сказала вона.
— Так.
— Ви підете?
— Їй-богу, не знаю. Обіцяв Емі Пратт, що прийду, але настрою нема.
— Ой, підіть, прошу вас! Я мрію туди піти. Завжди мріяла, щоб хтось повів мене на той бал. Та я ніколи не піду… Мама не хоче.
— Що мені там робити самому?
— Гаррі, ви будете не сам. Я теж там буду, у вас у голові. Ми будемо танцювати разом! Хоч би що сталось, я завжди буду у вашій голові!
Почувши те, він розгнівався.
— Як це — хоч би що там сталося? Що це означає?
— Нічого, Гаррі. Любий Гаррі, не гнівайтеся. Просто я хотіла сказати, що завжди кохатиму вас.
Із любові до Ноли він опанував себе і все-таки пішов на бал, сам. Прибувши туди, він одразу ж пошкодував: у тому натовпі йому було ніяково. Намагаючись додати собі впевненості, він підійшов до бару і, спостерігаючи, як потроху сходяться гості, вихилив кілька мартіні. Зала хутко наповнювалася людом, гамір дедалі гучнішав. Йому здавалося, ніби всі погляди прикипіли до нього, начебто всі тут знають, що він кохає п’ятнадцятирічне дівча. Відчуваючи, що витримка його зраджує, подався до вбиральні, вмився, потім замкнувся в кабінці й сів на унітазі, глибоко дихаючи, щоб оговтатися. Треба заспокоїтися. Про них із Нолою ніхто не може знати. Вони завжди були обережні й украй стримані. Немає причин хвилюватися. Головне, поводитися природно. Врешті йому пощастило вмовити себе, й він відчув, як у ньому все розслабилося. Відчинив двері кабінки — і тієї ж миті йому впав в око напис губною помадою на дзеркалі:
Трахальник дитини
Його охопила паніка. Хто тут? Він гукнув, роззирнувся, повідчиняв усі кабінки: нікого. У вбиральні було порожньо. Мерщій ухопив рушник, намочив і витер напис, розмазавши його на дзеркалі довгою червоною смугою. Остерігаючись, що його заскочать, вибіг з убиральні й повернувся в залу, — геть розбурканий, у горлі давкий клубок; на чолі виступали краплі поту, кров гупала у скронях. Хто знав про них із Нолою?
У залі саме розпочиналася вечеря, гості сідали за столики. Здавалося, він от-от збожеволіє. Хтось поклав йому руку на плече; він аж підскочив. То була Емі Пратт. З нього градом ллявся піт.
— Гаррі, з вами все гаразд? — запитала вона.
— Ага… Душно тут.
— Ваше місце за почесним столом. Ходімо, це там.
Вона провела його до великого столу, прикрашеного квітами, де вже сидів якийсь сорокарічний чоловік із виразом смертельної нудьги на обличчі.
— Гаррі Квеберте, — урочисто виголосила Емі Пратт, — дозвольте познайомити вас з Елайджею Стерном, щедрим покровителем нашого балу. Лише завдяки йому квитки такі дешеві. А ще він власник будинку в Гусячій бухті, де ви мешкаєте.
Елайджа Стерн усміхнено подав руку. Гаррі засміявся.
— То ви мій господар, пане Стерн?
— Називайте мене Елайджа. Радий знайомству.
Після основної страви чоловіки пішли покурити і трохи пройтися по газону кантрі-клубу.
— Вам подобається дім? — запитав Стерн.
— Неймовірно. Він чудовий.
Пахкаючи цигаркою, Стерн почав розповідати, що Гусяча бухта довгі роки була їхнім родинним приміським будинком: батько побудував його, бо мати страждала від страшенних мігреней, і лікарі порадили їй частіше перебувати на морському повітрі.
— Коли батькові показали цю ділянку на березі океану, він закохався в неї з першого погляду. Відразу ж придбав і заходився будувати дім за власними кресленнями. Я обожнював цю місцину. Ми так добре збували тут літо… Але минув час, батько помер, матінка переїхала до Каліфорнії, й Гусяча бухта спорожніла. Я й досі люблю цей дім. Навіть трохи полагодив його кілька років тому. Але я неодружений, дітей не маю, і мені вже не випадало нагоди користуватися ним; та й завеликий він для мене. Тоді я доручив агенції з нерухомості здавати його в оренду. Мені нестерпна була думка, що він безлюдний і занедбаний. І я радий, що в ньому живе така людина, як ви.
Стерн також розповів, що вперше пішов на бал в Аврорі ще хлопчиськом, вперше тут закохався і що тепер раз на рік приїздить сюди згадати дитинство.
Вони викурили ще по цигарці й сіли на кам’яну лаву.
— То над чим ви зараз працюєте, Гаррі?
— Пишу роман про кохання… Радше намагаюся. Знаєте, тут усі вважають, ніби я великий письменник, але це непорозуміння.
Гаррі відчув, що Стерна непросто обманути. Той відказав:
— Тутешній люд такий вразливий. Ось хоча б оцей бал: він перетворився на таку нудоту… Отже, роман про кохання?
— Так.
— Багато написали?
— Правду кажучи, він мені не йде.
— Розумію. Для письменника це лихо. Прикро?
— Та звісно.
— Ви закоханий?
— Чому ви запитуєте?
— Бо допитливий. Мені стало цікаво, чи треба бути закоханим, щоб писати романи про кохання. Хай там як, я дуже шаную письменників. Може, тому що сам хотів би бути письменником. Або просто митцем, у широкому сенсі. Страшенно люблю мистецтво. Та, як на лихо, в мене нема ніякого мистецького хисту. Як зветься ваш роман?
— Поки що не знаю.
— А що за історія кохання?
— Історія забороненого кохання.
— Здається, це справді цікаво, — сказав Стерн. — Нам треба буде якось зустрітися ще.
О пів на десяту, після десерту, Емі Пратт оголосила про початок лотереї; ведучим, як і щороку, був її чоловік. Мало не ковтаючи мікрофон, Пратт тягнув номери. Призи були переважно дешеві, від місцевих торгових фірм, але розіграш першого призу здійняв страшенний переполох: ішлося про тижневу путівку в розкішний готель на Мартас-Віньярді, на дві особи, з урахуванням усіх послуг.
— Хвилинку уваги, будь ласка! — волав Пратт. — Перший приз виграв… увага… номер 1385!
На мить запала тиша; потім Гаррі, усвідомивши раптом, що це номер одного з його квитків, приголомшено підвівся з місця. Його негайно вшанували громом оплесків; гості обступили його, привітання сипалися зусібіч. До самого кінця вечора всі дивилися тільки на нього: він був центром Усесвіту.
Та він не дивився ні на кого, адже центр його Всесвіту спав у маленькій лікарняній палаті, за п’ятнадцять миль звідси.
Покидаючи бал о другій годині ночі, Гаррі зіткнувся з Елайджею Стерном; той теж збирався додому.
— Головний приз у лотереї, — всміхнувся Стерн. — Щастить вам, мушу сказати.
— Так… І, уявіть собі, я мало не відмовився купувати квитки.
— Може, підвезти вас додому? — запитав Стерн.
— Дякую, Елайджо, я на авто.
Вони разом дійшли до паркувального майданчика. Чорний «седан» очікував Стерна, біля нього курив якийсь чолов’яга. Стерн кивнув на нього і сказав:
— Гаррі, хочу вас познайомити з моєю довіреною особою. Це виняткова людина. І, якщо ви не проти, я пошлю його до Гусячої бухти впорядкувати троянди. Їх незабаром треба обрізати, а він дуже хороший садівник, на відміну від тих невмійків, яких надсилає агенція з нерухомості і які торік погубили мені всі квіти.
— Та звісно ж. То ваш дім, Елайджо.
Підійшовши ближче, Гаррі побачив, що в того чоловіка жахливий вигляд: міцне, кремезне тіло і перехняблене, вкрите близнами лице. Вони потисли одне одному руки.
— Я Гаррі Квеберт.
— Допрого вешора, пане Квеберте, — відказав чолов’яга; він насилу балакав, та ще й дуже невиразно. — Мене жвати Лютер Калеб.
Наступного дня після балу Аврора вирувала: з ким Гаррі Квеберт поїде на Мартас-Віньярд? Тут його ніколи не бачили з жінкою. Може, в нього подруга в Нью-Йорку? Чи він візьме якусь дівчину з Аврори? Може, він уже встиг завоювати чиєсь серце, адже він такий потайний? І чи буде про це в часописах, що пишуть про життя зірок?
Єдина людина, яку не хвилювала ця мандрівка, був сам Гаррі. Вранці в понеділок, 21 червня, він сидів удома і був страшенно занепокоєний: хто знає про них із Нолою? Хто вистежив його навіть у вбиральні? Хто наквецяв на дзеркалі ті мерзенні слова? Та ще й помадою: жінка, звісно ж. Але хто? Щоб не думати про це, він сів за столом і вирішив упорядкувати свої папери; тоді він і побачив, що одного аркуша таки бракує. Сторінки, що він написав про Нолу в день, коли та намагалася накласти на себе руки. Він добре пам’ятав, що лишив її тут. За останній тиждень на столі накопичилася купа чернеток, та він завжди нумерував їх у хронологічному порядку, щоб потім дати з ними раду. І ось тепер, перебравши їх, переконався, що одного аркуша таки нема. То була важлива сторінка, він добре її пам’ятав. Він іще двічі порозкладав папери, витрусив портфель: ані сліду. Це неможливо. Він завжди ретельно перевіряв, чи не лишив бува чогось на столі у «Кларксі». В Гусячій бухті він працював лише в кабінеті, а як сідав часом на терасі, то потім усе заносив до хати. Аркуш не міг загубитися, але ж де він? Обнишпоривши весь дім і нічого не знайшовши, він подумав: а чи не заходив хтось до нього в пошуках компромату? Може, та сама людина, яка під час балу лишила під напис на люстрі у вбиральні? Від цієї думки йому до нудоти скорчило живіт.
Того ж таки дня Нолу виписали. Щойно повернувшись в Аврору, вона мерщій побігла до Гаррі. До Гусячої бухти прийшла надвечір; він сидів на березі з бляшанкою в руках.
Угледівши його, дівчина кинулася в обійми; він підхопив її й заходився кружляти.
— Гаррі, любий Гаррі! Бути тут із вами — мені так цього бракувало!
Він міцно обняв її.
— Ноло! Люба Ноло…
— Як ви, Гаррі? Ненсі казала, що ви виграли головний приз у лотереї.
— Так! Уявляєш собі?
— Путівка для двох на Мартас-Віньярд! І на коли?
— З відкритою датою. Як захочу, маю просто зателефонувати в готель і забронювати номер.
— Візьмете мене з собою? О Гаррі, візьміть мене, там ми зможемо бути щасливі й не треба буде ховатися!
Він не відповів. Вони трохи пройшлися понад морем, спостерігаючи, як хвилі закінчують на піску свій біг.
— Звідки котяться хвилі? — запитала Нола.
— Здалеку. Вони котяться здалеку, щоб побачити берег великої Америки і вмерти.
Він пильно поглянув на Нолу, і раптом гнівливо обхопив долонями її обличчя.
— А щоб тобі, Ноло! Чому ти хотіла вмерти?
— Річ не в тому, що хочеться вмерти, — відказала Нола, — а в тому, що не хочеться жити.
— Але ж ти пам’ятаєш той день на березі, після концерту? Ти тоді сказала, щоб я не хвилювався, бо ти зі мною! Як ти можеш бути зі мною, якщо помреш?
— Я знаю, Гаррі. Вибачте. Я прошу пробачення у вас.
І вона стала перед ним навколішки, перепрошуючи, на тому самому березі, де вони зустрілися і покохали одне одного з першого погляду. Знову попросила:
— Візьміть мене з собою, Гаррі. Візьміть мене на Мартас-Віньярд. Візьміть мене з собою, і ми будемо вічно кохати одне одного.
Він пообіцяв, адже був такий піднесений. Та згодом, дивлячись, як вона прямує дорогою з Гусячої бухти додому, подумав, що не може взяти її. Це неможливо. Хтось уже знав про них; якщо вони поїдуть разом, дізнається все місто. І тоді його кинуть за ґрати. Він не міг узяти її з собою, і якщо вона знову попросить, він відкладе ту заборонену мандрівку. Навіки відкладе.
Наступного дня він уперше за довгий час пішов у «Кларкс». Як завжди, клієнтів обслуговувала Дженні. Угледівши Гаррі, вона зашарілася з утіхи: він повернувся! Через той бал? Може, він ревнує її до Тревіса? Може, хоче запросити її на Мартас-Віньярд? Якщо поїде без неї, значить, не кохає її. Дженні так непокоїло це питання, що вона поставила його Гаррі, не встигнувши навіть узяти замовлення.
— З ким поїдете на Мартас-Віньярд, Гаррі?
— Хтозна. Либонь, ні з ким. Може, просто постараюся написати якомога більше.
Вона скривилася.
— У таку чудову мандрівку, і сам? Даремно згаєте час!
У душі сподівалася, що він скаже: «Твоя правда, Дженні, любове моя, їдьмо разом, будемо цілуватися, як сідатиме сонце». Та він тільки сказав: «Каву, будь ласка». І Дженні, рабиня, послухалася. Тієї миті з кабінету в глибині зали вийшла Тамара Квінн; вона підбивала баланс. Угледівши Гаррі за його столиком, кинулася до нього і, не вітаючись, розлючено й гірко заявила:
— Я підбиваю баланс. Ми більше не обслуговуємо вас у кредит, пане Квеберте.
— Розумію, — вимовив Гаррі, бо не хотів скандалу. — Мені дуже шкода, що не скористався вашим запрошенням минулої неділі… Я…
— Ваші вибачення мене не цікавлять. Я отримала ваші квіти і викинула їх у смітник. Прошу погасити заборгованість до кінця тижня.
— Неодмінно. Дайте мені рахунок, і я негайно заплачу.
Вона принесла йому детальний рахунок, і він мало не задихнувся: виявилося, він винен понад п’ятсот доларів. Він витрачав, не рахуючи: п’ять сотень на їжу й пиво, п’ятсот доларів на вітер, просто, щоб побути біля Ноли. Наступного ранку ще й прийшов лист із агенції нерухомості. Він уже оплатив половину свого перебування в Гусячій бухті, тобто до кінця червня. У листі йшлося, що за оренду до вересня йому треба заплатити тисячу доларів і що, згідно з домовленістю, цю суму знімуть із його рахунка. Та в нього не було тієї тисячі доларів. У нього геть не було грошей. Через той борг «Кларксу» у нього не лишилося й цента. Йому більше не було чим платити за оренду такого маєтку. Він більше не міг тут залишатися. Що робити? Телефонувати Елайджі Стерну і пояснювати ситуацію? А навіщо? Він так і не написав великого роману, як розраховував, він просто самозванець, та й годі.
Трохи поміркувавши, Гаррі зателефонував у готель на Мартас-Віньярді. Він вчинить так: відмовиться від цього будинку. Раз і назавжди припинить цей маскарад. Поїде на тиждень з Нолою, востаннє попустить віжки своєму коханню, а потім зникне. У готелі йому сказали, що лишився один вільний номер на тиждень від 28 липня до 3 серпня. Так він і зробить: востаннє кохатиме Нолу, а потім назавжди покине це містечко.
Забронювавши номер, він зателефонував до агенції з нерухомості. Пояснив, що лист отримав, але сталося так, що він не може платити за Гусячу бухту. Попросив розірвати угоду про оренду з 1 серпня і, посилаючись на доцільність, переконав службовця залишити дім у його розпорядженні до понеділка, 4 серпня: того дня він сам, прямуючи до Нью-Йорка, відвезе ключі в бостонську філію агенції. Він говорив по телефону, мало не плачучи: ось і закінчувалася історія буцім великого письменника Гаррі Квеберта, який мріяв створити великий шедевр і не написав ані рядка. В напівпритомному стані він мовив: «Чудово. То я завезу ключі від Гусячої бухти до вашої агенції в понеділок, 4 серпня, дорогою до Нью-Йорка», — і поклав слухавку. Та враз аж здригнувся, почувши позаду здушений голос: «Гаррі, ви їдете?». То була Нола. Вона ввійшла, не постукавши, і чула розмову. В очах у неї блищали сльози. Вона повторила:
— Ви їдете, Гаррі? Що коїться?
— Ноло… у мене проблеми.
Вона підбігла до нього.
— Проблеми? Які проблеми? Ви не можете поїхати! Гаррі, ви не можете поїхати. Якщо ви поїдете, я помру!
— Ні! Не кажи такого!
Вона впала навколішки.
— Не їдьте, Гаррі! Богом вас заклинаю! Я без вас ніщо!
Він сів біля неї на підлогу.
— Ноло… Маю тобі дещо сказати… Я брехав, од самого початку брехав. Я не славетний письменник… Я все набрехав! Про себе, про свою кар’єру! У мене більше немає грошей! Нічогісінько нема! У мене вже нема коштів, щоб мешкати в цьому домі. Я не можу залишатися в Аврорі.
— Ми щось придумаємо! Ви станете славетним письменником, я не сумніваюся. Ви заробите багато грошей! Ваша перша книжка чудова, а та, що її ви зараз так старанно пишете, матиме величезний успіх, я певна цього! Я ніколи не помиляюся!
— Ноло, ця книжка — суцільний жах. Самі лише жахливі слова.
— Що за жахливі слова?
— Слова про тебе, яких я не повинен був писати. Та я писав, бо так відчуваю.
— Гаррі, а що ви відчуваєте?
— Кохання! Таке кохання!
— То зробіть із тих слів красиві слова! До праці! Пишіть прекрасні слова!
Вона взяла його за руку і посадила на терасі. Принесла його папери, зошити, ручки. Зварила каву, поставила платівку з оперою і повідчиняла вікна у вітальні, щоб йому було чути. Вона знала, що музика допомагає йому зосередитися. Він слухняно зібрався з думками і почав усе наново; почав писати роман про кохання, так, наче у них з Нолою все було можливо. Він писав години зо дві, слова приходили самі, фрази лилися на папір, красиво і природно, перо так і літало сторінками. Вперше за весь час, що він тут перебував, Гаррі здалося, наче в нього і справді народжується роман.
Відвівши погляд від списаних аркушів, він побачив, що Нола заснула, вмостившись у плетеному кріслі віддалік, щоб не заважати йому. Сонце сяяло, було дуже гаряче. І раптом роман, Нола, дім на березі океану — все це здалося йому справжнім дивом, а саме життя — таким прекрасним. Він навіть подумав, що нічого страшного, якщо він поїде з Аврори: допише роман у Нью-Йорку, стане видатним письменником і чекатиме Нолу. Насправді, поїхати — ще не означає втратити її. Може, і навпаки. Вона закінчить школу і зможе податися до Нью-Йорка в університет. І вони будуть разом. А доти листуватимуться й бачитимуться під час шкільних канікул. Роки сплинуть швидко, і незабаром їхнє кохання перестане бути забороненим. Він лагідно розбудив Нолу. Вона всміхнулася й потягнулась.