*
Родина Ґегаловудів мешкала в затишному будиночку в житловому кварталі на сході Конкорда. Сержантова дружина, Гелена, була геть не схожа на свого чоловіка: тоненька мила жіночка. Зустріла вона мене дуже привітно.
— Мені так сподобалася ваша книжка, — сказала вона. — То ви і справді ведете розслідування разом із Перрі?
Її чоловік буркнув, що ніякого розслідування я не веду, що головний він, а я впав йому на голову, щоб життя медом не здавалося. З’явилися дві донечки, гарнюні дівчата-підлітки, чемно привіталися зі мною і зникли в своїй кімнаті. Я сказав Ґегаловудові:
— Правду кажучи, в цьому домі я не подобаюся лише вам.
Він усміхнувся.
— Стуліть писок, письменнику. Стуліть, і гайда надвір, ковтнемо холодного пивця. Така гожа днина.
Ми довго сиділи з ним на терасі, зручно вмостившись у плетених кріслах і підливаючи собі пива з пластикової пляшки. Ґегаловуд був у костюмі, але на ногах мав розтоптані капці. Вечір був гарячий, десь на вулиці галасували дітлахи. У повітрі приємно пахло літом.
— У вас така красива родина, — сказав я.
— Дякую. А ви як? Дружина є? Діти?
— Ні, нема.
— Пес?
— Ні.
— Навіть пса нема? Вам, либонь, справді самотньо, письменнику… Спробую вгадати: ваше помешкання набагато більше, ніж вам треба. В моднячому кварталі Нью-Йорка. Величезна порожня квартира.
Я й не намагався заперечувати.
— Раніше мій агент приходив до мене дивитися бейсбол, — сказав я. — Ми з ним робили начос із сиром. Було добре. Та через усю цю халепу вже й не знаю, чи захоче він прийти до мене в гості. Від нього вже два тижні жодних звісток.
— Що, письменнику, страшно?
— Авжеж. Та найгірше те, що я не знаю, чого боюся. Я зараз пишу книжку про все це. Маю отримати за неї щонайменше мільйон доларів. Безсумнівно, вона матиме шалений успіх. Та в глибині душі я нещасливий. Що мені вдіяти, як гадаєте?
Він вражено зиркнув на мене.
— Ви питаєте про це в людини, яка заробляє п’ятдесят тисяч доларів на рік?
— Так.
— Не знаю, що вам сказати, письменнику.
— Якби я був вашим сином, що ви мені порадили б?
— Ви? Моїм сином? Мене зараз занудить. Підіть до психоаналітика, письменнику. Знаєте, в мене вже є син. Молодший за вас, йому двадцять років…
— Ти ба! Я й не знав.
Він понишпорив у кишені й дістав маленьку світлину, наклеєну на картон, щоб не пожмакалася. На ній був юнак у парадному мундирі морської піхоти.
— Ваш син військовий?
— Другий піхотний дивізіон. Його послали в Ірак. Пам’ятаю той день, коли він пішов служити. Тут на паркувальному майданчику торгового центру був пересувний призовний пункт. Для нього все було ясно. Він прийшов додому і сказав мені, що зробив вибір: кидає університет і йде воювати. Через одинадцяте вересня. У нього ті кадри весь час були перед очима. Я дістав карту світу і питаю: «І де ж той Ірак?». А він мені: «Ірак — там, де треба бути». Як гадаєте, Маркусе (він уперше назвав мене на ім’я), правду він казав чи ні?
— Хтозна.
— Так ото ж. Знаю одне: життя — це низка виборів, з якими потім доведеться миритися.
То був чудовий вечір. Я давно вже не відчував такої приязні й турботи. Після вечері ненадовго лишився сам на терасі: Ґегаловуд допомагав дружині прибирати зі столу. Запала ніч, небо було темне, мов чорнило. Я знайшов мерехтливий контур Великого Воза. Довкола панував спокій. Чутно було тільки, як співають цвіркуни. Коли Ґегаловуд повернувся, ми підбили підсумки розслідування. Я розповів, як Стерн дозволив Гаррі задурно мешкати в Гусячій бухті.
— Той самий Стерн, який мав зв’язок із Нолою? — запитав Ґегаловуд. — Дивно.
— Ви самі бачите, сержанте. Кажу вам: іще тоді хтось таки знав про Гаррі та Нолу. Гаррі мені розповідав, що того вечора, коли відбувався міський бал, він побачив на дзеркалі у вбиральні напис, — його назвали «трахальником дитини». До речі, а що з написом на рукописі? Коли будуть результати графологічної експертизи?
— Теоретично, наступного тижня.
— То незабаром про все дізнаємося.
— Я ретельно вивчив поліційний рапорт про зникнення Ноли, — помовчавши, сказав Ґегаловуд. — Той, що написав колишній начальник поліції Пратт. І там жодного разу не згадується ні Гаррі, ні Стерн.
— Дивно, адже Ненсі Геттевей і Тамара Квінн кажуть, що коли зникла Нола, вони розповіли Праттові про свої підозри щодо Стерна та Гаррі.
— Але рапорт підписав сам Пратт. Він знав і нічого не зробив?
— І що все це може означати? — запитав я.
Ґегаловуд спохмурнів.
— Що в нього теж міг бути зв’язок із Нолою Келлерґан.
— І в нього? Гадаєте, що… О господи… Начальник поліції Пратт і Нола?
— Перше, що ми зробимо завтра вранці, письменнику, це поїдемо до нього і запитаємо.
*
Вранці в четвер, 3 липня 2008 року, Ґегаловуд заїхав по мене до Гусячої бухти, й ми вирушили до Пратта додому, на Маунтін-драйв. Двері нам відчинив сам Пратт. Спершу він побачив лише мене і привітно сказав:
— Пане Ґольдмане, яким вітром вас занесло сюди? Подейкують, ви провадите власне розслідування…
Я почув, як Емі спитала, хто прийшов, і Пратт відказав: «Це Ґольдман, письменник». Потім помітив Ґегаловуда і буркнув:
— А, то це офіційний візит…
Ґегаловуд кивнув.
— Лише кілька запитань, — сказав він. — Розслідування застряло, і нам бракує певної інформації. Гадаю, ви розумієте.
Ми посідали у вітальні. Емі Пратт зайшла привітатися. Чоловік звелів їй не розводити теревенів, а йти поратися в садок; вона мовчки наділа капелюха і пішла давати лад гарденіям. Та сценка могла би видатися кумедною, якби не раптове напруження, що зависло у вітальні.
Я надав змогу вести допит Ґегаловудові. Він був путній полісмен і, попри зачаєну агресивність, добре знався на людській психології. Спершу він поставив декілька несуттєвих запитань, а потім попросив Пратта пригадати низку подій перед зникненням Ноли Келлерґан. Та Праттові швидко урвався терпець, і він заявив, що 1975 року вже писав рапорт про розслідування, тому нам залишається тільки прочитати його. І тоді Ґегаловуд пішов у наступ.
— Правду кажучи, читав я ваш рапорт, і він не переконав мене. Знаю, наприклад, що Тамара Квінн розповідала вам про зв'язок Гаррі та Ноли, але в справі про це — жодного слова.
Пратт не дав збити себе з пантелику.
— Авжеж, стара Квінн приходила до мене. Казала, що знає про захоплення Гаррі Нолою. Та в неї не було доказів, і в мене теж.
— Неправда, — втрутився я. — Вона показувала вам списаний рукою Гаррі аркуш, що недвозначно свідчив проти нього.
— Показувала, один раз. А потім той аркуш зник! У неї нічого не було! І що я мав робити?
— А Елайджа Стерн? — запитав Ґегаловуд, вдавши, ніби змилувався над ним. — Що ви знаєте про Стерна?
— Стерн? — перепитав Пратт. — Елайджа Стерн? А він тут яким боком?
Ґегаловуд взяв гору. Заговорив дуже спокійно, проте безапеляційно.
— Облиште цю комедію, Пратте, я все знаю. Знаю, що ви провадили слідство не так, як зобов’язані були вести. Знаю, що після зникнення дівчинки Тамара Квінн ділилася з вами підозрами щодо Квеберта, а Ненсі Геттевей розповіла про сексуальні стосунки Ноли з Елайджею Стерном. Ви повинні були затримати Квеберта і Стерна, повинні були принаймні допитати їх, здійснити обшук у них удома і занести все це до рапорту. Але ви цього не зробили! Чому? Чому, скажіть? Адже мали вбиту жінку і зниклу дівчинку!
Я відчув, що Пратт розгубився. Намагаючись відновити впевненість, він підвищив голос.
— Я тижні поспіль прочісував усе довкруги! — крикнув він. — Навіть у відпустці! Я зі шкіри вилузувався, щоб знайти те дівча! І нема чого ображати мене у власному домі, ставлячи під сумнів мою працю! Працівники поліції одне з одним так не поводяться!
— Ви перевернули догори дриґом землю і обшукали морське дно, — мовив Ґегаловуд, — але ви знали, що є люди, яких треба допитати, проте не допитали їх! Чому? Відчували власну провину? Яку саме?
Запала довга мовчанка. Я поглянув на Ґегаловуда, він мав рішучий вигляд. Дивився на Пратта спокійно і грізно, не відводячи очей.
— Яку провину ви за собою відчували? — повторив він. — Кажіть! Заради бога, кажіть! Що сталося з дівчинкою?
Пратт одвернувся. Підвівся і відійшов до вікна, уникаючи наших поглядів. Якусь хвилю він дивився на вулицю, на дружину, яка вигрібала з гарденій сухе листя.
— Це було на початку серпня, — тихо озвався він. — На самісінькому початку серпня того клятого 1975 року. Хочете вірте, хочете ні, та якось надвечір дівчинка прийшла в поліційний відділок до мого кабінету. Я почув, як у двері хтось постукав, і не встиг відповісти, як увійшла Нола Келлерґан. Я сидів за столом, читав якусь справу і геть не сподівався її побачити. Привітався, запитав, що сталося. У неї був дуже дивний вигляд. Не кажучи й слова, вона зачинила двері, обернула ключ у замковій шпарині, потім уважно глянула на мене і підійшла. Підійшла до столу, і тоді…
Пратт замовк. Він вочевидь розхвилювався і не знаходив слів. Ґегаловуд був геть незворушний; він сухо запитав:
— І що ж тоді, Пратте?
— Хочете вірте, сержанте, хочете ні. Вона залізла під стіл. Вона… Вона розстебнула мені ширінку, дістала мій пеніс і взяла його в рота.
Я аж підстрибнув.
— Що за маячня?!
— Це правда. Вона смоктала у мене, і я їй дозволив це робити. Вона сказала: «Не стримуйтеся, начальнику». І коли я кінчив, вона втерлася і мовила: «Тепер ви злочинець».
Ми сиділи приголомшені: так ось чому Пратт не допитував ні Стерна, ні Гаррі. Тому що сам він був безпосередньо причетний до цієї справи, ще й так само, як і вони.
Пратт скинув тягар зі свого сумління і тепер хотів висповідатися. Розповів, що невдовзі був іще один мінет. Але якщо перший зініціювала дівчина, то вдруге зробити це змусив її він сам. Якось, патрулюючи район без напарника, зустрів Нолу. Вона йшла пішки від берега, неподалік Гусячої бухти, з друкарською машинкою. Запропонував підвезти, але поїхав не до Аврори, а до лісу Сайд-Крік.
— За декілька тижнів до зникнення я був з нею в Сайд-Крік. Зупинився на узліссі, там ніхто ніколи не ходить. Узяв її руку, приклав собі до прутня і попросив зробити ще раз те, що вона вже робила. Розстебнув ширінку, нагнув її голову і попросив посмоктати… Не знаю, який лихий підштовхнув мене. Тридцять років не годен це забути! Я більше не можу! Заарештуйте мене, сержанте. Я хочу, щоб мене допитали, щоб судили, щоб простили мені. Прости мені, Ноло! Прости!
Побачивши, як чоловік виходить із дому в кайданках, Емі Пратт зчинила такий лемент, що збурила всіх сусідів. Роззяви повибігали на моріжки поглянути, що ж діється; якась жінка гукала чоловіка, щоб не пропустив такого видовиська: «Поліція заарештувала Ґаррета Пратта!».
Ґегаловуд посадовив Пратта в своє авто і, ввімкнувши сирену, подався до Конкорда. Я лишився у дворі. Емі плакала, впавши навколішки біля своїх гарденій, а на Маунтін-драйв збігалися сусіди, й сусіди сусідів, і всенька вулиця, і весь квартал; незабаром коло хати зібралося чи не всеньке містечко.
Геть приголомшений почутим, я сів на пожежну колонку і зателефонував Ротові, щоб розповісти про ситуацію. Мені бракувало мужності зустрітися з Гаррі; не хотілося, щоб він почув таку новину від мене. І незабаром це зробило телебачення. За лічені години в мас-медіа здійнялася справжнісінька буча: всі канали передали, що Ґаррет Пратт, колишній начальник аврорівської поліції, зізнався у здійсненні актів сексуального характеру з Нолою Келлерґан, ставши в такий спосіб потенційним підозрюваним у цій справі. Гаррі зателефонував мені з в’язниці вже ввечері; він плакав. Просив мене приїхати. Не міг повірити, що то правда.
У залі для побачень я розповів йому, що сталося з Праттом. Гаррі був вражений до глибини душі, з очей у нього весь час котилися сльози. Врешті я сказав:
— Це ще не все… Мені здається, вам пора знати…
— Про що? Маркусе, ви мене лякаєте.
— Днями я вас питав про Стерна; так ось, я їздив до нього.
— То й що?
— Я знайшов у нього Нолин портрет.
— Портрет? Що за портрет?
— У Стерна вдома висить портрет голої Ноли.
Я прихопив із собою збільшену світлину, тож показав йому.
— Це вона! — заволав Гаррі. — Це Нола! Нола! Що все це означає? Що це за гидота?
Наглядач закликав його до порядку.
— Гаррі, — мовив я, — заспокойтеся.
— А який стосунок має Стерн до цієї історії?
— Хтозна… Нола ніколи не казала вам про нього?
— Ніколи! Ніколи!
— Гаррі, як я знаю, Нола мала зв’язок з Елайджею Стерном. Того самого літа 1975 року.
— Що? Що? Що все це означає, Маркусе?
— Здається… Ну, як я зрозумів… Гаррі, вам доведеться звикнути до думки, що, можливо, ви були не єдиним чоловіком у Нолиному житті.
Він наче сказився. Схопився на ноги і пожбурив пластиковим стільцем у стіну, волаючи:
— Ні! Це неможливо! Неможливо! Вона кохала мене! Чуєте?! Мене вона кохала!
На нього накинулися наглядачі, заламали руки за спину і вивели. До мене долинув його крик: «Нащо ви це робите, Маркусе? Нащо ви все паскудите? Прокляття на вас! На вас, Пратта і Стерна!».
Після цієї сцени я й почав писати історію Ноли Келлерґан, п’ятнадцятирічної дівчини, яка задурила голову цілому американському містечку.
16. «Початки зла»
(Аврора, Нью-Гемпшир, 11–20 серпня 1975 року)
— Гаррі, скільки треба часу, щоб написати книжку?
— Ну, це залежить…
— Від чого залежить?
— Від усього.
11 серпня 1975 року
— Гаррі! Любий Гаррі!
Вона влетіла в дім із рукописом у руках. Був ранок, ще й дев’ятої не вибило. Гаррі сидів у кабінеті, порпаючись у паперах. Нола зазирнула в двері й помахала портфелем із дорогоцінним текстом.
— Де він був? — роздратовано запитав Гаррі. — Де, чорти б його вхопили, був цей клятий рукопис?
— Гаррі, ну вибачте. Любий Гаррі… Не гнівайтеся на мене. Я взяла його вчора ввечері, ви спали, то я прихопила його додому, почитати… Мабуть, не слід було… Але це так гарно! Повірити не можу! Так чудово!
Вона, всміхаючись, простягнула йому стос аркушів.
— І що? Тобі сподобалося?
— Сподобалося? — вигукнула вона. — Питаєте, чи сподобалося це мені? Не те слово! Я у захваті! Це найпрекрасніше з усього, що я колись читала! Ви надзвичайний письменник! Це буде велика книга! Ви незабаром уславитеся, Гаррі. Чуєте? Уславитеся!
І, сказавши те, вона заходилася танцювати. Танцювала в коридорі, протанцювала до вітальні й дотанцювала до тераси. Вона була така щаслива! Прибрала зі столу на терасі. Витерла росу. Застелила скатертину і приготувала робоче місце — принесла його ручки, зошити, чернетки і ретельно дібрані на березі камінці для прес-пап’є. Потім принесла каву, вафлі, печиво і фрукти, поклала на стілець подушку, щоб йому було зручно. Вона старалася, щоб скрізь був лад, щоб він міг працювати в щонайкращих умовах. Улаштувавши Гаррі за столом, почала клопоталася в хаті. Прибирала, готувала їжу, все робила, щоб він міг цілком зосередитися на книжці. Щоб міг писати і ні про що не думати. В міру того як зростав стос пописаних аркушів, вона їх читала, деколи робила поправки, а потім передруковувала начисто на своєму «ремінґтоні»; вона працювала пристрасно і віддано, як найвірніша секретарка. І лише поробивши всі справи, дозволяла собі сісти неподалік від Гаррі, не дуже близько, щоб не заважати, й дивилася, як він пише. Вона була щаслива. Вона була дружиною письменника.
Того дня пішла відразу пополудні. Як завжди, лишаючи його самого, давала вказівки:
— Я вам приготувала сандвічі. Вони в кухні. У холодильнику — холодний чай. Головне, їжте як слід. І відпочиньте трохи, бо у вас болітиме голова. Ви ж знаєте, любий Гаррі, що буває, коли ви забагато працюєте: починаються ті жахливі мігрені, від яких ви стаєте такий дратівливий.