Обняла його.
— Ти ще прийдеш сьогодні? — запитав Гаррі.
— Ні. В мене справи.
— Які це справи? І чому так рано йдеш?
— Справи, і все. Жінка має бути загадкова. Це я в одному журналі прочитала.
Він усміхнувся.
— Ноло…
— Що?
— Дякую тобі.
— За що, Гаррі?
— Та за все. Я… я нарешті пишу книжку. І це лише завдяки тобі.
— Любий Гаррі, мені в житті потрібно тільки одне: піклуватися про вас, бути завжди поруч із вами, допомагати вам писати книжки, створити з вами сім’ю. Уявіть лишень, які ми будемо щасливі разом! Скільки дітей ви хочете, Гаррі?
— Та хоча б троє!
— Авжеж! І навіть четверо! Два хлопчики і дві дівчинки, щоб не було зайвих суперечок. Я хочу стати пані Квеберт. І пишатися своїм чоловіком більше за всіх на світі!
Вона пішла. Дісталася шляхом із Гусячої бухти до шосе номер один. І знову не помітила тіні, що зачаїлася в чагарях і стежила за нею.
За півгодини дійшла до міста. Цей шлях вона проходила двічі на день. В Аврорі звернула на головну вулицю і дісталася до скверу, де домовилася зустрітися з Ненсі Геттевей.
— Чому в сквері, а не на пляжі? — заскиглила Ненсі, вгледівши її. — Така спека!
— У мене сьогодні ввечері побачення…
— Що? Ні, тільки не кажи, що ти сьогодні знов їдеш до Стерна!
— Не промовляй цього імені!
— Ти попросила мене прийти, щоб мати алібі?
— Ох, прошу, прикрий мене…
— Та я тільки те й роблю, що прикриваю тебе!
— Ну ще раз. Лише один раз. Будь ласка.
— Не їдь туди! — благально вигукнула Ненсі. — Не їдь до того дядька, пора це все припинити! Мені страшно за тебе. Що ви там із ним робите? Кохаєтеся, так? Правда?
Нола заспокійливо і лагідно відказала:
— Не хвилюйся, Ненсі. Головне, не потерпай за мене. Ти ж мене прикриєш, так? Пообіцяй, що прикриєш. Ти ж знаєш, що буває, коли виявляють мою брехню. Знаєш, що зроблять зі мною вдома…
Ненсі покірно зітхнула.
— Гаразд. Сидітиму тут, аж доки ти повернешся. Тільки не пізніш, як о пів на сьому, бо мама сваритиметься.
— Домовилися. А як спитають, що ми робили, що ти скажеш?
— Ми сиділи тут і пробазікали до самісінького вечора, — пропищала Ненсі ляльковим голосом. І жалібно вигукнула: — Ох і набридло ж мені через тебе брехати! Нащо ти це робиш?
— Бо я кохаю його! Я так його люблю! Я на все ладна заради нього!
— Ох, так гидко… Навіть думати про це не хочу.
Блакитний «мустанґ» звернув на вулицю, що прилягала до скверу, і спинився на узбіччі. Нола помітила його.
— Ось він, — сказала вона. — Я побігла. Бувай, Ненсі. Дякую, ти справжня подруга.
Вона швидко пішла до авто і сіла в нього. «Добридень, Лютере», — привіталася з водієм, вмощуючись на задньому сидінні. Автівка відразу ж рушила і зникла з очей. Ніхто, крім Ненсі, не бачив цієї дивної сцени.
За годину «мустанґ» вкотився на подвір’я маєтку Елайджі Стерна в Конкорді. Лютер провів дівчину в дім. Як пройти до кімнати вона вже й сама знала.
— Роздягайся, — лагідно сказав він. — Я повідомлю пана Стерна, що ти приїхала.
12 серпня 1975 року
Щоранку, відколи вони повернулися з Мартас-Віньярду, відтоді як до нього повернулося натхнення, Гаррі вставав удосвіта і, перш ніж узятися до праці, вибирався побігати.
Щоранку добігав до Аврори. І тепер, як і завжди о цій порі, зупинився коло пристані для яхт, щоб повідтискатися. Ще не було й шостої. Місто спало. Він оддалік обійшов «Кларкс»: шинок саме мав відчинитися, а йому не хотілося зустрітися з Дженні. Вона чудова дівчина і не заслуговує на таке його ставлення. Якусь хвилю постояв, милуючись океаном, осяяним неймовірними світанковими барвами. І здригнувся, почувши, як його окликнули на ім’я.
— Гаррі, то це правда? Ти встаєш так рано, щоб побігати?
Він обернувся: то була Дженні у форменій сукні «Кларксу». Вона підійшла до нього і незграбно спробувала обняти.
— Я люблю дивитися, як сходить сонце, — сказав він.
— Хочеш зайти у «Кларкс» на каву? — запропонувала вона.
— Дякую, не хочу збивати ритм…
Вона не показала свого розчарування.
— То посидьмо бодай хвилинку.
— Не хочу надовго зупинятися.
Вона засмутилася.
— Ти останнім часом десь пропав! До «Кларксу» більше не приходиш…
— Вибач. Захопився книжкою.
— Таж не лише книжки є в житті! Заходь іноді відвідати мене, я буду така рада. Мама не сваритиметься. Обіцяю. Вона не повинна була наполягати сплатити весь борг відразу.
— Пусте.
— Мені пора, о шостій відчиняємо. Ти певен, що не хочеш кави?
— Певен, дякую.
— Може, зайдеш згодом?
— Навряд.
— Якщо буваєш тут щоранку, я можу чекати тебе коло пристані… Якщо хочеш. Просто, щоб привітатися.
— Не варто.
— Добре. Принаймні сьогодні я працюю до п’ятої. Як хочеш, приходь писати… Я тобі не заважатиму. Обіцяю. Сподіваюся, ти не розгнівався, що я пішла на бал із Тревісом… Знаєш, я не люблю його. Він просто приятель. Я… я ось що хочу сказати тобі, Гаррі: я кохаю тебе. Кохаю, як нікого досі.
— Не кажи такого, Дженні…
Годинник на міській ратуші вибив шосту: вона запізнювалася. Цмокнула його в щоку і побігла. Не треба було казати, що вона його кохає; вона вже гнівалася на себе. Ото вже дурепа! Піднімаючись вулицею до «Кларксу», обернулася, щоб помахати йому рукою, та Гаррі вже не було. Загадала: як він таки зайде до «Кларксу», то бодай трохи кохає її й не все ще втрачено. Наддала кроку, та наприкінці узвозу з-за живоплоту раптом виринула широка скорчена тінь і заступила їй шлях. Од несподіванки Дженні зойкнула. Та відразу ж упізнала Лютера.
— Ох, Лютере, ти так налякав мене!
У світлі ліхтаря постало перехняблене обличчя і могутній торс.
— Шо… шо він хтів од тепе?
— Нічого, Лютере…
Він вхопив її за руку і міцно стиснув.
— Не… не… не шмійшя з мене! Шо йому трепа пуло від тепе?
— Це просто приятель! Відпусти мене, Лютере! Мені боляче, хай тобі чорт! Відпусти, бо всім розкажу!
Він розчепив пальці й запитав:
— Ти подумала про мою пропожичію?
— Кажу тобі, ні! Не хочу я, щоб ти мене малював! А тепер дай мені пройти! Бо поскаржуся, що ти тут вештаєшся, і матимеш неприємності.
Лютер мовчки дременув, розчинившись у ранковому сяєві, мов примара навіженого звіра. Дженні було страшно, вона заплакала. Швиденько дійшла до ресторанчика і біля входу втерла очі: матінка вже була там, і їй не хотілося, щоб вона помітила її сльози.
Гаррі побіг назад через усеньке місто до шосе номер один і Гусячої бухти. Він думав про Дженні. Не треба було давати їй марних надій. Він дуже картав себе через цю дівчину. На перехресті з шосе номер один у нього підігнулися ноги: м’язи захололи, поки він стояв біля пристані, й він відчував, як їх корчить судома. Був сам на узбіччі пустельного шосе і вже шкодував, що забіг так далеко від дому, не уявляючи, як тепер дістанеться до Гусячої бухти. І тоді коло нього раптом виринув блакитний «мустанґ». Водій опустив шибу, і Гаррі впізнав Лютера Калеба.
— Помохти тра?
— Далеко забіг… Здається, щось ушкодив собі.
— Шітайте. Я ваш підвежу.
— Пощастило, що зустрів вас, — мовив Гаррі, вмостившись на передньому сидінні. — А що ви робите в Аврорі о цій ранній порі?
Калеб не відповів; одвіз його до Гусячої бухти, не мовивши й слова. Висадивши Гаррі, поїхав назад, але не до Конкорда, а повернув ліворуч, до Аврори, і заїхав на вузький лісовий прослідок, що закінчувався глухим кутом. Заховавши авто за соснами, Калеб спритно промкнувся поміж деревами і зачаївся в хащах неподалік од дому Гаррі. Була за чверть сьома. Він сів, притулившись спиною до стовбура, і почав чекати.
Десь о дев’ятій ранку Нола прийшла до Гусячої бухти піклуватися про свого коханого.
13 серпня 1975 року
— Розумієте, пане Ешкрофте, я завжди так роблю, а потім гніваюся на себе.
— Як це відбувається?
— Хтозна. Воно саме з мене виривається, незалежно від мого бажання. Кортить, утерпіти не можу. Та мені від цього недобре. Ой, як недобре! Але втриматися не можу.
Лікар уважно глянув на Тамару Квінн і запитав:
— Ви здатні сказати людям, як ви до них ставитеся?
— Я… Ні. Ніколи не кажу.
— Чому?
— Вони й так знають.
— Ви певні цього?
— Авжеж!
— Звідки ж вони це знають, як ви їм не кажете?
Вона стенула плечима.
— Не знаю, пане лікарю…
— Ваша рідня знає, що ви до мене ходите?
— Ні. Ні… Я… це не їхнє діло.
Він кивнув.
— Знаєте, пані Квінн, вам треба записувати ваші відчуття. Це заспокоює. Інколи.
— Та я записую, все записую. Відколи ми з вами все обговорили, я записую в зошит і бережу його мов зіницю ока.
— Вам це допомагає?
— Не знаю. Авжеж, трохи. Здається.
— Продовжимо наступного тижня. Ваш час уже сплив.
Тамара Квінн підвелася, попрощалася з лікарем за руку і вийшла з кабінету.
14 серпня 1975 року
Була одинадцята година. Від самого ранку Нола друкувала на терасі в Гусячій бухті рукопис, а Гаррі сидів навпроти і працював, писав далі. «Добре! — вигукувала Нола з кожним наступним словом. — Ой, як добре!» Гаррі мовчки їй усміхався, відчуваючи, як його переповнює безмежне натхнення.
Стояла спека. Помітивши, що Гаррі нема чого пити, Нола на хвильку покинула терасу, щоб приготувати холодного чаю. Щойно вона сховалася в домі, як на терасу знадвору ввійшов гість — Елайджа Стерн.
— Гаррі Квеберте, ви занадто сумлінно працюєте! — голосно мовив Стерн.
Гаррі не чув, як він увійшов, тому аж підскочив від несподіванки і відразу страшенно запанікував: ніхто не повинен був побачити тут Нолу.
— Елайджа Стерн! — заволав він на всю горлянку, щоб Нола почула й не виходила з дому.
— Гаррі Квеберт! — ще гучніше викрикнув Стерн, не розуміючи, чому той так репетує. — Я дзвонив у двері, та ніхто не відчинив. Але авто на місці, тому я й подумав, що ви, либонь, на терасі, тож дозволив собі обійти дім.
— І правильно зробили! — вигукнув Гаррі.
Стерн помітив аркуші в «ремінґтоні» по той бік столу.
— Ви і пишете, і водночас друкуєте? — зацікавлено запитав він.
— Так. Я… я працюю над декількома фрагментами відразу.
Стерн упав на стілець. Він спливав потом.
— Декілька сторінок одночасно? Ви геніальний письменник, Гаррі. Уявіть собі, я був у цих краях і вирішив навідатися до Аврори. Таке чудове містечко! Лишив авто на головній вулиці й пішов погуляти. І ноги самі занесли мене сюди. Либонь, звичка.
— Елайджо, цей дім… Він просто неймовірний. Казка.
— Дуже радий, що ви тут лишилися.
— Дякую вам за щедрість. Я дуже вам зобов’язаний.
— Не треба дякувати, нічим ви не зобов’язаний.
— Ось нехай у мене з’являться грошенята, то я цей дім придбаю.
— Тим краще, Гаррі, тим краще. Радий буду, якщо дім з вами оживе. Вибачте, заради бога, з мене піт котиться, і я вмираю зо спраги.
Гаррі занепокоєно зиркав до кухні, сподіваючись, що Нола їх чує і не з’явиться. Треба було хутчіш знайти як спекатися Стерна.
— Як на лихо, мені нема чого вам запропонувати, крім води…
Стерн зареготав.
— Не переймайтеся, друже… Я так і думав, що у вас удома нічим й ока запорошити. Оце мене і тривожить: писання добре діло, та глядіть, не занидійте тут! Вам давно пора одружитися, щоб хтось був поруч і про вас піклувався. Знаєте, а відвезіть мене до міста, поснідаємо і побалакаємо трохи. Якщо ви, звісно, не проти.
— Залюбки! — полегшено вигукнув Гаррі. — Чудово! З величезним задоволенням. Піду по ключі від авто.
Він увійшов у дім. І, проходячи повз кухню, помітив Нолу, яка сховалася під столом. Дівчина подарувала йому чарівну змовницьку усмішку і притулила пальчика до вуст. Він усміхнувся їй і повернувся на терасу до Стерна.
Вони сіли у «шевроле» і подалися до «Кларксу». Розташувавшись на терасі, замовили яєшню, грінки та млинчики. У Дженні аж очі засяяли, як вона угледіла Гаррі. Так давно його тут не було!
— Нехай йому всячина, — сказав Стерн. — Я й справді хотів трохи погуляти, аж опинився в Гусячій бухті. Наче запався у краєвид.
— Поміж Авророю і бухтою дуже гарне узбережжя, — погодився Гаррі. — Весь час милуюся ним.
— Ви часто там гуляєте?
— Майже щоранку. Бігаю. Чудовий спосіб розпочати день. Встаю вдосвіта, біжу, а сонце сходить. Неймовірні відчуття.
— То ви атлет, друже мій. Мені б вашу дисципліну.
— Не знаю, чи атлет я. Позавчора, наприклад, коли вже хотів було повертатися додому, мене скрутила страшенна судома. З місця не міг рушити. Дякувати богові, зустрів вашого водія, і він люб’язно підвіз мене додому.
Стерн силувано всміхнувся.
— Лютер позавчора вранці був тут? — запитав він.
Розмову урвала Дженні: вона принесла їм іще кави і відразу ж пішла.
— Так, — відказав Гаррі. — Я сам здивувався, побачивши його в Аврорі так рано. Він десь тут мешкає неподалік?
Стерн спробував ухилитись од відповіді:
— Ні, в моєму маєтку. У мене є флігель для прислуги. Та він любить цю місцину. Мушу сказати, Аврора у промінні вранішнього сонця — розкішне видовище.
— Здається, ви мені казали, що він подбає про троянди у Гусячій бухті? Я жодного разу його не бачив…
— Але ж кущі так само гарні, правда? Він працює непомітно…
— Але я дуже часто буваю вдома… Майже весь час.
— Лютер страшенно скромна людина.
— Постійно думаю: що ж із ним сталося? Він так дивно говорить…
— Біда. Давня історія. Знаєте, він дуже добрий чоловік… На вигляд, звісно, страшненький, та душа в нього прекрасна.
— Не сумніваюся.
Дженні знову підійшла, щоб долити кави, та вони ще й не торкалися до неї. Вона поправила серветницю, наповнила сільничку і поміняла пляшку з кетчупом. Усміхнулася Стернові, махнула рукою Гаррі й подалася в кухню.
— Як ваша книжка? Пишеться? — запитав Стерн.
— Ще й як! Ще раз дякую, що дозволили мені лишитися. У мене просто приплив натхнення.
— Приплив натхнення у вас переважно через цю дівчину, — всміхнувся Стерн.
— Прошу? — мало не захлинувся Гаррі.
— Я великий мастак угадувати такі речі. Ви спите з нею, так?
— Я… що?
— Та не кривіться так, друже мій. Що ж тут поганого? Ви ж спите з цією Дженні, кельнеркою, так? Бо щойно ми сюди прийшли, вона поводиться так, начебто один із нас точно з нею спить. Оскільки це не я, то, напевне, таки ви! Ха-ха-ха! Схвалюю. Гарна дівчинка. Бачите, який я проникливий.
Квеберт полегшено хихотнув.
— У нас із Дженні нічого нема, — пояснив він. — Просто пофліртували трохи, та й годі. Вона гарна дівчина, та, правду кажучи, мені з нею нуднувато… Хотілось би знайти таку, щоб нестямно у неї закохатися. Особливу дівчину… Не таку, як усі…
— То я спокійний за вас. Ви знайдете свою перлину, ту, що будете з нею щасливі.
Поки Гаррі й Стерн снідали, Нола під палючим сонцем поверталася додому по шосе номер один, тягнучи свій «ремінгтон». Ззаду під’їхало авто і зупинилося біля неї. За кермом сидів Пратт.
— Куди це ти з машинкою? — запитав він.
— Додому.
— Пішки? Звідки це ти плентаєшся? Добре, не має значення: сідай, підвезу.
— Дякую, пане Пратте, я пішки.
— Не сміши мене. Спека така, сказитися можна.
— Ні, дякую.
У Праттовому голосі задзвеніла криця.
— Чому не хочеш, щоб я тебе підвіз? Сідай, кажу тобі! Ану сідай!
Нола нарешті послухалася, і Пратт посадив її біля себе, на передньому сидінні. Але до міста він не поїхав. Авто розвернулося і рушило у зворотному напрямку.
— Куди ми? Аврора з іншого боку.
— Не хвилюйся, дівчинко. Хочу тобі показати щось гарнюнє. Ти ж не боїшся, ні? Покажу тобі гай, красиву місцинку. Хочеш поглянути на мальовничу місцинку, еге ж? Красиві місцини всі люблять.
Більше Нола і слова не промовила. Авто дісталося до Сайд-Кріку, звернуло на просіку і спинилося за деревами. І тоді начальник поліції розстебнув пасок, потім ширінку й, нагнувши Нолину голову, звелів їй робити те, що так добре зробила вона у нього в кабінеті.