Правда про справу Гаррі Квеберта - Диккер Жоэль 31 стр.


Обняла його.

— Ти ще прийдеш сьогодні? — запитав Гаррі.

— Ні. В мене справи.

— Які це справи? І чому так рано йдеш?

— Справи, і все. Жінка має бути загадкова. Це я в одному журналі прочитала.

Він усміхнувся.

— Ноло…

— Що?

— Дякую тобі.

— За що, Гаррі?

— Та за все. Я… я нарешті пишу книжку. І це лише завдяки тобі.

— Любий Гаррі, мені в житті потрібно тільки одне: піклуватися про вас, бути завжди поруч із вами, допомагати вам писати книжки, створити з вами сім’ю. Уявіть лишень, які ми будемо щасливі разом! Скільки дітей ви хочете, Гаррі?

— Та хоча б троє!

— Авжеж! І навіть четверо! Два хлопчики і дві дівчинки, щоб не було зайвих суперечок. Я хочу стати пані Квеберт. І пишатися своїм чоловіком більше за всіх на світі!

Вона пішла. Дісталася шляхом із Гусячої бухти до шосе номер один. І знову не помітила тіні, що зачаїлася в чагарях і стежила за нею.

За півгодини дійшла до міста. Цей шлях вона проходила двічі на день. В Аврорі звернула на головну вулицю і дісталася до скверу, де домовилася зустрітися з Ненсі Геттевей.

— Чому в сквері, а не на пляжі? — заскиглила Ненсі, вгледівши її. — Така спека!

— У мене сьогодні ввечері побачення…

— Що? Ні, тільки не кажи, що ти сьогодні знов їдеш до Стерна!

— Не промовляй цього імені!

— Ти попросила мене прийти, щоб мати алібі?

— Ох, прошу, прикрий мене…

— Та я тільки те й роблю, що прикриваю тебе!

— Ну ще раз. Лише один раз. Будь ласка.

— Не їдь туди! — благально вигукнула Ненсі. — Не їдь до того дядька, пора це все припинити! Мені страшно за тебе. Що ви там із ним робите? Кохаєтеся, так? Правда?

Нола заспокійливо і лагідно відказала:

— Не хвилюйся, Ненсі. Головне, не потерпай за мене. Ти ж мене прикриєш, так? Пообіцяй, що прикриєш. Ти ж знаєш, що буває, коли виявляють мою брехню. Знаєш, що зроблять зі мною вдома…

Ненсі покірно зітхнула.

— Гаразд. Сидітиму тут, аж доки ти повернешся. Тільки не пізніш, як о пів на сьому, бо мама сваритиметься.

— Домовилися. А як спитають, що ми робили, що ти скажеш?

— Ми сиділи тут і пробазікали до самісінького вечора, — пропищала Ненсі ляльковим голосом. І жалібно вигукнула: — Ох і набридло ж мені через тебе брехати! Нащо ти це робиш?

— Бо я кохаю його! Я так його люблю! Я на все ладна заради нього!

— Ох, так гидко… Навіть думати про це не хочу.

Блакитний «мустанґ» звернув на вулицю, що прилягала до скверу, і спинився на узбіччі. Нола помітила його.

— Ось він, — сказала вона. — Я побігла. Бувай, Ненсі. Дякую, ти справжня подруга.

Вона швидко пішла до авто і сіла в нього. «Добридень, Лютере», — привіталася з водієм, вмощуючись на задньому сидінні. Автівка відразу ж рушила і зникла з очей. Ніхто, крім Ненсі, не бачив цієї дивної сцени.

За годину «мустанґ» вкотився на подвір’я маєтку Елайджі Стерна в Конкорді. Лютер провів дівчину в дім. Як пройти до кімнати вона вже й сама знала.

— Роздягайся, — лагідно сказав він. — Я повідомлю пана Стерна, що ти приїхала.

12 серпня 1975 року

Щоранку, відколи вони повернулися з Мартас-Віньярду, відтоді як до нього повернулося натхнення, Гаррі вставав удосвіта і, перш ніж узятися до праці, вибирався побігати.

Щоранку добігав до Аврори. І тепер, як і завжди о цій порі, зупинився коло пристані для яхт, щоб повідтискатися. Ще не було й шостої. Місто спало. Він оддалік обійшов «Кларкс»: шинок саме мав відчинитися, а йому не хотілося зустрітися з Дженні. Вона чудова дівчина і не заслуговує на таке його ставлення. Якусь хвилю постояв, милуючись океаном, осяяним неймовірними світанковими барвами. І здригнувся, почувши, як його окликнули на ім’я.

— Гаррі, то це правда? Ти встаєш так рано, щоб побігати?

Він обернувся: то була Дженні у форменій сукні «Кларксу». Вона підійшла до нього і незграбно спробувала обняти.

— Я люблю дивитися, як сходить сонце, — сказав він.

— Хочеш зайти у «Кларкс» на каву? — запропонувала вона.

— Дякую, не хочу збивати ритм…

Вона не показала свого розчарування.

— То посидьмо бодай хвилинку.

— Не хочу надовго зупинятися.

Вона засмутилася.

— Ти останнім часом десь пропав! До «Кларксу» більше не приходиш…

— Вибач. Захопився книжкою.

— Таж не лише книжки є в житті! Заходь іноді відвідати мене, я буду така рада. Мама не сваритиметься. Обіцяю. Вона не повинна була наполягати сплатити весь борг відразу.

— Пусте.

— Мені пора, о шостій відчиняємо. Ти певен, що не хочеш кави?

— Певен, дякую.

— Може, зайдеш згодом?

— Навряд.

— Якщо буваєш тут щоранку, я можу чекати тебе коло пристані… Якщо хочеш. Просто, щоб привітатися.

— Не варто.

— Добре. Принаймні сьогодні я працюю до п’ятої. Як хочеш, приходь писати… Я тобі не заважатиму. Обіцяю. Сподіваюся, ти не розгнівався, що я пішла на бал із Тревісом… Знаєш, я не люблю його. Він просто приятель. Я… я ось що хочу сказати тобі, Гаррі: я кохаю тебе. Кохаю, як нікого досі.

— Не кажи такого, Дженні…

Годинник на міській ратуші вибив шосту: вона запізнювалася. Цмокнула його в щоку і побігла. Не треба було казати, що вона його кохає; вона вже гнівалася на себе. Ото вже дурепа! Піднімаючись вулицею до «Кларксу», обернулася, щоб помахати йому рукою, та Гаррі вже не було. Загадала: як він таки зайде до «Кларксу», то бодай трохи кохає її й не все ще втрачено. Наддала кроку, та наприкінці узвозу з-за живоплоту раптом виринула широка скорчена тінь і заступила їй шлях. Од несподіванки Дженні зойкнула. Та відразу ж упізнала Лютера.

— Ох, Лютере, ти так налякав мене!

У світлі ліхтаря постало перехняблене обличчя і могутній торс.

— Шо… шо він хтів од тепе?

— Нічого, Лютере…

Він вхопив її за руку і міцно стиснув.

— Не… не… не шмійшя з мене! Шо йому трепа пуло від тепе?

— Це просто приятель! Відпусти мене, Лютере! Мені боляче, хай тобі чорт! Відпусти, бо всім розкажу!

Він розчепив пальці й запитав:

— Ти подумала про мою пропожичію?

— Кажу тобі, ні! Не хочу я, щоб ти мене малював! А тепер дай мені пройти! Бо поскаржуся, що ти тут вештаєшся, і матимеш неприємності.

Лютер мовчки дременув, розчинившись у ранковому сяєві, мов примара навіженого звіра. Дженні було страшно, вона заплакала. Швиденько дійшла до ресторанчика і біля входу втерла очі: матінка вже була там, і їй не хотілося, щоб вона помітила її сльози.

Гаррі побіг назад через усеньке місто до шосе номер один і Гусячої бухти. Він думав про Дженні. Не треба було давати їй марних надій. Він дуже картав себе через цю дівчину. На перехресті з шосе номер один у нього підігнулися ноги: м’язи захололи, поки він стояв біля пристані, й він відчував, як їх корчить судома. Був сам на узбіччі пустельного шосе і вже шкодував, що забіг так далеко від дому, не уявляючи, як тепер дістанеться до Гусячої бухти. І тоді коло нього раптом виринув блакитний «мустанґ». Водій опустив шибу, і Гаррі впізнав Лютера Калеба.

— Помохти тра?

— Далеко забіг… Здається, щось ушкодив собі.

— Шітайте. Я ваш підвежу.

— Пощастило, що зустрів вас, — мовив Гаррі, вмостившись на передньому сидінні. — А що ви робите в Аврорі о цій ранній порі?

Калеб не відповів; одвіз його до Гусячої бухти, не мовивши й слова. Висадивши Гаррі, поїхав назад, але не до Конкорда, а повернув ліворуч, до Аврори, і заїхав на вузький лісовий прослідок, що закінчувався глухим кутом. Заховавши авто за соснами, Калеб спритно промкнувся поміж деревами і зачаївся в хащах неподалік од дому Гаррі. Була за чверть сьома. Він сів, притулившись спиною до стовбура, і почав чекати.

Десь о дев’ятій ранку Нола прийшла до Гусячої бухти піклуватися про свого коханого.

13 серпня 1975 року

— Розумієте, пане Ешкрофте, я завжди так роблю, а потім гніваюся на себе.

— Як це відбувається?

— Хтозна. Воно саме з мене виривається, незалежно від мого бажання. Кортить, утерпіти не можу. Та мені від цього недобре. Ой, як недобре! Але втриматися не можу.

Лікар уважно глянув на Тамару Квінн і запитав:

— Ви здатні сказати людям, як ви до них ставитеся?

— Я… Ні. Ніколи не кажу.

— Чому?

— Вони й так знають.

— Ви певні цього?

— Авжеж!

— Звідки ж вони це знають, як ви їм не кажете?

Вона стенула плечима.

— Не знаю, пане лікарю…

— Ваша рідня знає, що ви до мене ходите?

— Ні. Ні… Я… це не їхнє діло.

Він кивнув.

— Знаєте, пані Квінн, вам треба записувати ваші відчуття. Це заспокоює. Інколи.

— Та я записую, все записую. Відколи ми з вами все обговорили, я записую в зошит і бережу його мов зіницю ока.

— Вам це допомагає?

— Не знаю. Авжеж, трохи. Здається.

— Продовжимо наступного тижня. Ваш час уже сплив.

Тамара Квінн підвелася, попрощалася з лікарем за руку і вийшла з кабінету.

14 серпня 1975 року

Була одинадцята година. Від самого ранку Нола друкувала на терасі в Гусячій бухті рукопис, а Гаррі сидів навпроти і працював, писав далі. «Добре! — вигукувала Нола з кожним наступним словом. — Ой, як добре!» Гаррі мовчки їй усміхався, відчуваючи, як його переповнює безмежне натхнення.

Стояла спека. Помітивши, що Гаррі нема чого пити, Нола на хвильку покинула терасу, щоб приготувати холодного чаю. Щойно вона сховалася в домі, як на терасу знадвору ввійшов гість — Елайджа Стерн.

— Гаррі Квеберте, ви занадто сумлінно працюєте! — голосно мовив Стерн.

Гаррі не чув, як він увійшов, тому аж підскочив від несподіванки і відразу страшенно запанікував: ніхто не повинен був побачити тут Нолу.

— Елайджа Стерн! — заволав він на всю горлянку, щоб Нола почула й не виходила з дому.

— Гаррі Квеберт! — ще гучніше викрикнув Стерн, не розуміючи, чому той так репетує. — Я дзвонив у двері, та ніхто не відчинив. Але авто на місці, тому я й подумав, що ви, либонь, на терасі, тож дозволив собі обійти дім.

— І правильно зробили! — вигукнув Гаррі.

Стерн помітив аркуші в «ремінґтоні» по той бік столу.

— Ви і пишете, і водночас друкуєте? — зацікавлено запитав він.

— Так. Я… я працюю над декількома фрагментами відразу.

Стерн упав на стілець. Він спливав потом.

— Декілька сторінок одночасно? Ви геніальний письменник, Гаррі. Уявіть собі, я був у цих краях і вирішив навідатися до Аврори. Таке чудове містечко! Лишив авто на головній вулиці й пішов погуляти. І ноги самі занесли мене сюди. Либонь, звичка.

— Елайджо, цей дім… Він просто неймовірний. Казка.

— Дуже радий, що ви тут лишилися.

— Дякую вам за щедрість. Я дуже вам зобов’язаний.

— Не треба дякувати, нічим ви не зобов’язаний.

— Ось нехай у мене з’являться грошенята, то я цей дім придбаю.

— Тим краще, Гаррі, тим краще. Радий буду, якщо дім з вами оживе. Вибачте, заради бога, з мене піт котиться, і я вмираю зо спраги.

Гаррі занепокоєно зиркав до кухні, сподіваючись, що Нола їх чує і не з’явиться. Треба було хутчіш знайти як спекатися Стерна.

— Як на лихо, мені нема чого вам запропонувати, крім води…

Стерн зареготав.

— Не переймайтеся, друже… Я так і думав, що у вас удома нічим й ока запорошити. Оце мене і тривожить: писання добре діло, та глядіть, не занидійте тут! Вам давно пора одружитися, щоб хтось був поруч і про вас піклувався. Знаєте, а відвезіть мене до міста, поснідаємо і побалакаємо трохи. Якщо ви, звісно, не проти.

— Залюбки! — полегшено вигукнув Гаррі. — Чудово! З величезним задоволенням. Піду по ключі від авто.

Він увійшов у дім. І, проходячи повз кухню, помітив Нолу, яка сховалася під столом. Дівчина подарувала йому чарівну змовницьку усмішку і притулила пальчика до вуст. Він усміхнувся їй і повернувся на терасу до Стерна.

Вони сіли у «шевроле» і подалися до «Кларксу». Розташувавшись на терасі, замовили яєшню, грінки та млинчики. У Дженні аж очі засяяли, як вона угледіла Гаррі. Так давно його тут не було!

— Нехай йому всячина, — сказав Стерн. — Я й справді хотів трохи погуляти, аж опинився в Гусячій бухті. Наче запався у краєвид.

— Поміж Авророю і бухтою дуже гарне узбережжя, — погодився Гаррі. — Весь час милуюся ним.

— Ви часто там гуляєте?

— Майже щоранку. Бігаю. Чудовий спосіб розпочати день. Встаю вдосвіта, біжу, а сонце сходить. Неймовірні відчуття.

— То ви атлет, друже мій. Мені б вашу дисципліну.

— Не знаю, чи атлет я. Позавчора, наприклад, коли вже хотів було повертатися додому, мене скрутила страшенна судома. З місця не міг рушити. Дякувати богові, зустрів вашого водія, і він люб’язно підвіз мене додому.

Стерн силувано всміхнувся.

— Лютер позавчора вранці був тут? — запитав він.

Розмову урвала Дженні: вона принесла їм іще кави і відразу ж пішла.

— Так, — відказав Гаррі. — Я сам здивувався, побачивши його в Аврорі так рано. Він десь тут мешкає неподалік?

Стерн спробував ухилитись од відповіді:

— Ні, в моєму маєтку. У мене є флігель для прислуги. Та він любить цю місцину. Мушу сказати, Аврора у промінні вранішнього сонця — розкішне видовище.

— Здається, ви мені казали, що він подбає про троянди у Гусячій бухті? Я жодного разу його не бачив…

— Але ж кущі так само гарні, правда? Він працює непомітно…

— Але я дуже часто буваю вдома… Майже весь час.

— Лютер страшенно скромна людина.

— Постійно думаю: що ж із ним сталося? Він так дивно говорить…

— Біда. Давня історія. Знаєте, він дуже добрий чоловік… На вигляд, звісно, страшненький, та душа в нього прекрасна.

— Не сумніваюся.

Дженні знову підійшла, щоб долити кави, та вони ще й не торкалися до неї. Вона поправила серветницю, наповнила сільничку і поміняла пляшку з кетчупом. Усміхнулася Стернові, махнула рукою Гаррі й подалася в кухню.

— Як ваша книжка? Пишеться? — запитав Стерн.

— Ще й як! Ще раз дякую, що дозволили мені лишитися. У мене просто приплив натхнення.

— Приплив натхнення у вас переважно через цю дівчину, — всміхнувся Стерн.

— Прошу? — мало не захлинувся Гаррі.

— Я великий мастак угадувати такі речі. Ви спите з нею, так?

— Я… що?

— Та не кривіться так, друже мій. Що ж тут поганого? Ви ж спите з цією Дженні, кельнеркою, так? Бо щойно ми сюди прийшли, вона поводиться так, начебто один із нас точно з нею спить. Оскільки це не я, то, напевне, таки ви! Ха-ха-ха! Схвалюю. Гарна дівчинка. Бачите, який я проникливий.

Квеберт полегшено хихотнув.

— У нас із Дженні нічого нема, — пояснив він. — Просто пофліртували трохи, та й годі. Вона гарна дівчина, та, правду кажучи, мені з нею нуднувато… Хотілось би знайти таку, щоб нестямно у неї закохатися. Особливу дівчину… Не таку, як усі…

— То я спокійний за вас. Ви знайдете свою перлину, ту, що будете з нею щасливі.

Поки Гаррі й Стерн снідали, Нола під палючим сонцем поверталася додому по шосе номер один, тягнучи свій «ремінгтон». Ззаду під’їхало авто і зупинилося біля неї. За кермом сидів Пратт.

— Куди це ти з машинкою? — запитав він.

— Додому.

— Пішки? Звідки це ти плентаєшся? Добре, не має значення: сідай, підвезу.

— Дякую, пане Пратте, я пішки.

— Не сміши мене. Спека така, сказитися можна.

— Ні, дякую.

У Праттовому голосі задзвеніла криця.

— Чому не хочеш, щоб я тебе підвіз? Сідай, кажу тобі! Ану сідай!

Нола нарешті послухалася, і Пратт посадив її біля себе, на передньому сидінні. Але до міста він не поїхав. Авто розвернулося і рушило у зворотному напрямку.

— Куди ми? Аврора з іншого боку.

— Не хвилюйся, дівчинко. Хочу тобі показати щось гарнюнє. Ти ж не боїшся, ні? Покажу тобі гай, красиву місцинку. Хочеш поглянути на мальовничу місцинку, еге ж? Красиві місцини всі люблять.

Більше Нола і слова не промовила. Авто дісталося до Сайд-Кріку, звернуло на просіку і спинилося за деревами. І тоді начальник поліції розстебнув пасок, потім ширінку й, нагнувши Нолину голову, звелів їй робити те, що так добре зробила вона у нього в кабінеті.

Назад Дальше