Наступного дня, зранку, змучений невідомістю, він зателефонував Елайджі Стернові і запитав, чи той бачив його сина. «Лютера? — озвався Стерн. — Нема його. Він узяв відпустку. Хіба нічого вам не казав?» Усе це було дуже дивно. Чому Лютер подався кудись, не попередивши їх? Джей Калеб був розгублений, він уже не міг чекати, тому вирушив шукати сина.
*
Згадавши це, Сілла Мітчелл затремтіла. Вона квапливо підвелася зі стільця і зварила ще кави.
— Того дня, — провадила вона, — батько подався в Конкорд, мама лишилася дома на той випадок, якщо Лютер таки з’явиться, а я пішла погуляти з подругами. Додому повернулася пізно. Батьки розмовляли у вітальні. Я почула, як батько сказав: «Здається, Лютер утнув величезну дурницю». Я запитала, що діється, і він звелів мені не казати нікому, що Лютер зник, надто ж поліції. Сказав, що сам його знайде. Він марно шукав його понад три тижні. До самої катастрофи.
Вона ледве стримувала сльози.
— Що ж сталося, пані Мітчелл? — лагідно запитав Ґегаловуд. — Чому ваш батько вважав, що Лютер утнув дурницю? Чому він не хотів залучати поліцію?
— Ох, це так непросто, сержанте… Все так непросто…
Вона розгорнула альбом зі світлинами і почала розповідати про сім’ю — про Джея, їхнього лагідного батька, про матінку Надю, яка була колись переможницею конкурсу краси штату Мен, це вона прищепила їм смак до прекрасного. Лютер був на дев’ять років старший за Сіллу. Обоє народилися в Портленді.
Показала нам дитячі світлини. Батьківський дім, відпочинок у Колорадо, велетенський склад батькового підприємства, де вони з Лютером завжди гралися влітку. Було декілька світлин родини з Йосемітського парку: 1963 рік, Лютерові вісімнадцять, він гарний, ставний і витончений хлопчина. Потім нам трапилася світлина, датована осінню 1974-го: Сіллі двадцять років. Батьки постаріли. Джею, гордому батькові родини, шістдесят, у нього проступило черевце. На материному обличчі з’явилися зморшки, що вона з ними вже нічого не може вдіяти. Лютерові років зо тридцять, лице понівечене.
Сілла довго дивилася на ту світлину.
— До того часу ми були чудовою родиною, — врешті сказала вона. — І були щасливі.
— До якого часу? — запитав Ґегаловуд.
Вона глянула на нього, наче відповідь була очевидна.
— До того, як на нього напали.
— Напали? — перепитав Ґегаловуд. — Я не знав про це.
Сілла поклала поруч два братових фото.
— Це сталося восени після наших вакацій у Йосеміті. Погляньте на ці знімки… Погляньте, який гарний він був. Знаєте, він був особливий. Любив мистецтво, мав справжній малярський хист. Щойно вступив до академії образотворчого мистецтва в Портленді. Всі казали, що він може стати великим художником. У нього талант. Він був щасливий.
Але тоді саме розпочиналася війна у В’єтнамі, Лютер збирався до війська. Його допіру призвали. Казав, що як повернеться, одружиться і малюватиме далі. У нього вже була наречена. Її звали Елеонора Сміт. Дівчина з його школи. Кажу ж вам, він був щасливий. Аж до того вечора у вересні 1964 року.
— Що сталося того вечора?
— Сержанте, ви колись чули про таку собі «ватагу футболістів» або ж «філдголів»?
— Про «філдголів»? Ні, не чув.
— Поліція так охрестила групу мерзотників, які зчиняли тоді розбої в нашому районі.
Вересень 1964 року
Була десята година вечора, що Лютер провів його з Елеонорою, а тепер пішки повертався додому. Завтра він мав іти на збірний пункт. Вони з Елеонорою сьогодні вирішили одружитися, коли він повернеться: заприсяглись бути вірними одне одному і вперше кохалися на вузенькому дівочому ліжку, поки її мати пекла для них у кухні печиво.
Лютер пішов не відразу, він іще кілька разів повертався до хати Смітів. У світлі ліхтарів бачив Елеонору — вона стояла на ґанку і, плачучи, махала йому рукою. Тепер він простував Лінкольн-роуд. Вулиця о тій порі була порожня і погано освітлена, зате це найкоротший шлях додому. Іти залишалося три милі. Його випередило авто, і фари вихопили велику частину дороги попереду. Трохи згодом позаду з’явилося ще одне. Воно мчало з великою швидкістю. З вікна долинав галас: пасажири були добряче напідпитку і вирішили полякати хлопця. Лютер не відповідав, і авто, проїхавши ще кілька десятків метрів, раптом загальмувало.
Він ішов далі; а що ще мав робити? Порівнявся з автівкою, і водій запитав:
— Гей, ти! Тутешній?
— Так, — відповів Лютер, і на нього линули пивом.
— Та ти ж селюк! Лох! — заволав водій. — У Мені самі лохи живуть!
Пасажири заревіли. Їх було четверо, але в пітьмі Лютер не міг розгледіти їхніх облич. Здогадувався, що вони молоді, років по двадцять п’ять, по тридцять, усі дуже агресивні. Йому стало страшно, і він пішов далі, відчуваючи, як шалено гамселить серце. Битися він не любив, і йому не хотілося встрявати в халепу.
— Гей! — погукали ззаду. — Куди зібрався, лошаро?
Лютер мовчки наддав ходу.
— Ану йти сюди! Сюди йди! Зараз ми тобі покажемо, як учать чемності таких засранців, як ти!
Лютер почув, як відчинилися дверцята і водій гукнув: «Панове, полювання на селюка відкрито! Хто зловить, тому сто баксів!». Він щодуху побіг, сподіваючись, що проїде ще якесь авто. Але порятувати його не було кому. Один із нападників наздогнав його, повалив додолу і заревів: «Ось він! Зловив! Сто баксів мої!» Всі кинулися до Лютера і заходилися його лупцювати. І коли він уже не зміг підвестися, один гукнув: «А пограймо у футбол! Хто хоче забити field goal?[14]». Усі заревіли від захвату і заходилися по черзі гилити його носаками в обличчя, наче забивали м’яч у ворота. Натішившись усмак, покинули його непритомного на узбіччі. За сорок хвилин його знайшов якийсь мотоцикліст і викликав «швидку».
*
— Декілька днів Лютер перебував у комі, — сказала Сілла. — А як отямився, зрозуміли, що на обличчі в нього немає жодної цілої кістки. Йому робили пластичні операції, але так і не повернули колишньої зовнішності. Два місяці він пролежав у лікарні й вийшов, щоб жити зі скаліченим обличчям та невиразним мовленням. Про В’єтнам, звісно, можна було забути, про все інше теж. Він цілісінькими днями стуманіло сидів у хаті, не малював, не будував якихось планів. За півроку Елеонора розірвала заручини і навіть виїхала з Портленда. Хто її засудить? Їй було вісімнадцять років, і вона не хотіла решту життя опікуватися Лютером, який перетворився на бліду тінь самого себе, поринувши у власне горе. Він став іншою людиною.
— А злочинці? — запитав Ґегаловуд.
— Їх так і не знайшли. Ця ватага тоді вже не вперше сваволила в наших краях. І щоразу покидьки всмак тішилися тими «польовими голами». Але випадок із Лютером був найжахливіший: вони мало не вбили його. Про це писали всі газети, поліція скрізь їх шукала. Та про них ніхто більше не чув. Либонь, полякалися, що їх зловлять.
— Що сталося з вашим братом потім?
— Наступні два роки Лютер нічого не робив, лише цілісінькими днями вештався по хаті. Наче примара, їй-богу. Батько до пізньої ночі працював, а мати намагалася знайти собі справи поза домом. То були нестерпні два роки. А потім, 1966-го, хтось раптом подзвонив у двері.
1966 рік
Він не відразу відчинив: Лютерові нестерпно було показуватися комусь на очі. Та, крім нього, вдома нікого не було: а раптом щось важливе? Він таки відчинив. Перед ним стояв чоловік, років із тридцять, ошатно вбраний.
— Вітаю, — мовив він. — Даруйте, що без попередження, але в мене авто вийшло з ладу. Метрів за п’ятдесят звідціля. Ти часом не знаєшся на механіці?
— Це жалежить від того, шо у ваш, — відказав Лютер.
— Нічого особливого, просто колесо спустило. А я ніяк не можу впоратися з домкратом.
Лютер погодився допомогти. Авто, розкішне купе, стояло на узбіччі неподалік. Переднє праве колесо нахромилося на цвях. Домкрат було погано змащено, тож його заклинило, та Лютер усе-таки підвів його під авто і поміняв колесо.
— Ого, вражає, — сказав чоловік. — Пощастило, що я тебе зустрів. Ти що робиш? Механік?
— Нішого. Раніше малював. А потім шталася біда.
— А грошенята чим заробляєш?
— Я не жаробляю.
Чоловік пильно глянув на нього і простягнув руку.
— Я Елайджа Стерн. Дякую тобі, дуже дякую.
— Лютер Калеб.
— Радий знайомству, Лютере.
Якусь хвилю вони розглядали один одного. Врешті Стерн поставив запитання, що непокоїло його, відколи Лютер відчинив двері.
— Що з обличчям?
— Ви шули про «ватаху футболіштів»?
— Ні.
— Вони нападали на людей жадля жабави. І били по голові, як по м’яшу.
— Господи, який жах… Співчуваю.
Лютер похмуро стенув плечима.
— А ти не вішай носа! — приязно підбадьорив Стерн. — Якщо життя б’є тебе, вгати і йому! Як дивишся на те, щоб улаштуватися на роботу? Я шукаю людину, яка би доглядала мої авто і була моїм водієм. Ти мені подобаєшся. Якщо погодишся, візьму тебе.
Отак за тиждень Лютер перебрався до Конкорда, у флігель для прислуги у величезному родинному маєтку Стерна.
*
Сілла вважала, що братова зустріч зі Стерном — неймовірна удача.
— Завдяки Стернові Лют знову став людиною. У нього з’явилася робота і гроші. А головне, він знову почав малювати. Вони зі Стерном чудово знаходили спільну мову: він був не лише його водієм, а й помічником, ба навіть другом. Стерн нещодавно перейняв справи від батька і мешкав у величезному домі, що був завеликий для нього. Як на мене, він радий був Лютеровому товариству. Вони дуже прихилилися один до одного. Лют служив у нього наступні дев’ять років. До самісінької своєї смерті.
— Пані Мітчелл, — озвався Ґегаловуд, — а які стосунки були з братом у вас?
Вона всміхнулася.
— Він був несхожий на інших людей. Добрий, лагідний! Любив квіти, мистецтво. Не повинен він був померти, як звичайний водій лімузина. Зрозумійте мене правильно, я нічого не маю проти водіїв, але Лют був особливий! У неділю він частенько приїздив до нас обідати. З’являвся вранці, був із нами весь день, а ввечері повертався до Конкорда. Я дуже любила ті неділі. Надто ж як він починав малювати в своїй колишній кімнаті: він улаштував там робітню. У нього був величезний талант. Щойно він починав малювати, відразу ставав надзвичайно вродливий. Я сідала на стільці у нього за спиною і дивилася. Дивилась, як із хаосу мазків вимальовуються реалістичні, приголомшливої сили сцени. Спершу здавалося, наче він малює казна-що, а потім посеред тих плям і рисок поставав образ, і кожен штрих набував сенсу. То були неповторні миті. Я казала, що він повинен далі навчатися живопису, подумати все-таки про школу образотворчого мистецтва, влаштовувати виставки свої робіт. Але він не хотів, через своє обличчя, через дикцію. Через усе. До тієї трагедії він казав, що малює, бо не може не малювати. А як отямився після того всього, казав, що малює, щоб не було так самотньо.
— Можна поглянути на його картини? — запитав Ґегаловуд.
— Авжеж. Батько зібрав цілу колекцію, всі картини, що лишилися в Портленді, й ті, що їх він забрав у Стерна, з Лютерової кімнати після його загибелі. Він казав, що можна буде віддати їх до музею, що вони матимуть успіх. А тимчасом поскладав їх у коробки, на згадку; потім батьки повмирали, і тепер картини в мене.
Сілла провела нас у підвал; в одному з приміщень височіла ціла гора дерев’яних ящиків. Із них стирчало декілька великих картин, поміж рамами купою лежали шкіци та малюнки. Їх було на диво багато.
— Такий гармидер тут, — вибачливо сказала вона. — Просто жмут спогадів. У мене рука не піднялася щось викинути.
Перебираючи картини, Ґегаловуд дістав полотно з портретом юної білявочки.
— Це Елеонора, — пояснила Сілла. — Ці картини написано ще до каліцтва. Він полюбляв її малювати. Казав, може малювати її хоч усе життя.
Елеонора була молода красива білявка. Цікава деталь: вона була страшенно схожа на Нолу. В коробках знайшлося чимало інших жіночих портретів; усі ті жінки були біляві, всі картини датовано роками після нападу.
— Хто ці жінки? — запитав Ґегаловуд.
— Хтозна, — відказала Сілла. — Певне, просто плід Лютерової уяви.
І тоді ми натрапили на серію шкіців вугіллям. На одному я впізнав залу «Кларксу»; за шинквасом стояла гарна, але сумна дівчина. Схожість із Дженні було разюча, та я подумав, що це збіг, але, перевернувши аркуш, побачив на звороті напис: «Дженні Квінн, 1974».
Я запитав:
— Звідки у вашого брата ця нав’язлива ідея — малювати самих білявок?
— Не знаю, — відповіла Сілла. — Їй-богу, не знаю…
І тоді Ґегаловуд, лагідно і водночас поважно дивлячись на неї, мовив:
— Пані Мітчелл, настала пора розповісти, чому ввечері 31 серпня 1975 року ваш батько сказав, що Лютер утнув дурницю.
Вона кивнула.
31 серпня 1975 року
О дев’ятій ранку, поклавши слухавку після розмови з Елайджею Стерном, Джей Калеб зрозумів, що справи кепські.
Стерн сказав, що Лютер пішов у відпустку на невизначений термін. «Ви шукаєте Лютера? — здивувався він. — А його нема. Я думав, ви знаєте». — «Його нема? А де ж він? Учора ми чекали його на день народження сестри, та він не прийшов. Я дуже непокоюся. А що він конкретно вам сказав?» — «Сказав, що, можливо, більше не працюватиме в мене. Це було в п’ятницю». — «Не працюватиме у вас? Але чому?» — «Хтозна. Я думав, ви знаєте».
Не встигнувши покласти слухавку, Джей знову притис її до вуха, щоб зателефонувати в поліцію. Та чомусь не зробив цього. У нього було дивне передчуття. До кабінету ввійшла Надя, його дружина.
— Що сказав Стерн?
— Що Лютер у п’ятницю звільнився.
— Звільнився? Як це звільнився?
Джей зітхнув. Безсонна ніч геть вимучила його.
— Не знаю, — відказав він. — Взагалі не розумію, що коїться. Зовсім… Я мушу його розшукати.
— А де ж його шукати?
Чоловік стенув плечима: він і гадки про це не мав.
— Залишайся тут, — звелів він Наді. — А що як він з’явиться. Я дзвонитиму тобі щогодини і про все розповідатиму.
Узяв ключі від свого «пікапа» і вирушив у дорогу, не знаючи до ладу, звідки розпочинати пошуки. Врешті вирішив навідатися в Конкорд. Місто він знав погано і їздив ним навмання. Кілька разів минав один і той же поліційний пост, хотів було зупинитися і попросити про допомогу, та щось його стримало. Врешті подався до Елайджі Стерна. Той кудись поїхав; слуга провів його до Лютерової кімнати. Джей сподівався, що син залишив записку, та нічого не знайшов.
У кімнаті панував лад: ні листа, ні якихось інших ознак, що свідчили б про від’їзд.
— Лютер вам щось казав? — запитав Джей у слуги, який стояв поруч.
— Ні. Мене два дні не було, та мені сказали, що Лютер якийсь час працювати не буде.
— Якийсь час? То він узяв відпустку чи звільнився?
— Не можу сказати.
Уся ця плутанина була дуже дивна. Джей упевнився, що сталося щось серйозне, адже його син не міг отак розчинитися, не сказавши жодного слова. Він покинув Стернів маєток і знову подався до міста. Зупинився біля якогось генделика, щоб зателефонувати дружині та бодай щось з’їсти. Надя сказала, що теж не має від Лютера звісток. За сніданком він переглянув газети: скрізь тільки й писали про події в Аврорі.
— Що це за халепа зі зниклою дівчинкою? — запитав він у господаря.
— Кепські справи… Це сталося в містечку за годину їзди відціля: вбили бідолашну жінку і викрали п’ятнадцятирічне дівча. Вся поліція штату шукає її…
— А як дістатися до Аврори?
— Їдьте сто першим шосе на схід. Дістанетеся до океану, далі по шосе номер один, і ви в Аврорі.