— Дебора Купер.
— Так ото ж! Злочинець переслідує Нолу, покинувши авто на узбіччі. Дебора Купер бачить їх і викликає поліцію. Тим часом злочинець наздоганяє Нолу в тому місці, де виявили кров і волосся; вона борониться, він її б’є. Може, й ґвалтує. Аж тут з’являється поліція: Довн і начальник Пратт починають обшукувати ліс і потроху підходять дедалі ближче. Тоді він тягне Нолу глибше в хащі, але їй щастить видертися, прибігти до Дебори Купер, щоб заховатися в неї. Довн і Пратт продовжують пошуки. Вони вже досить далеко, щоб помітити щось. Дебора Купер впускає Нолу в кухню й біжить до вітальні вдруге дзвонити в поліцію. Коли повертається, злочинець уже в домі: він вдерся, щоб заволодіти Нолою. Він вбиває Купер пострілом у серце і забирає Нолу. Тягне її до свого авто, кидає в багажник. Може, вона ще жива, та, найпевніше, непритомна, бо втратила забагато крові. Тут дорогою трапляється автівка помічника шерифа. Розпочинається гонитва. Злочинцеві щастить втекти від поліції, і він ховається в Гусячій бухті. Знає, що дім порожній і ніхто йому не завадить. Поліція шукає його далі, на дорозі в Монберрі. Він залишає авто з Нолою в Гусячій бухті; може, навіть ховає його в гаражі. Потім спускається на берег і пішки йде до Аврори. Авжеж, я певен, що наш клієнт мешкає в Аврорі: він знає всі шляхи, знає ліс, знає, що Гаррі немає в місті. Знає все. Непомітно повертається додому, йде в душ, перевдягається, а коли в Келлерґанів з’являється поліція, бо панотець заявив про зникнення доньки, долучається до натовпу на Террас-авеню. Тому вбивцю так і не знайшли: поки всі шукали його на околицях Аврори, він був у самому місті, посеред отієї метушні.
— А нехай йому! — сказав я. — То він був там?
— Так. Як на мене, весь час він був там, а пізно вночі повернувся до Гусячої бухти берегом. Гадаю, натоді Нола вже померла. Тож він ховає її в маєтку, на узліссі, де ніхто не побачить перекопаної землі. Потім забирає своє авто і тримає його якийсь час у гаражі, щоб не викликати підозри. Ідеальний злочин.
Я був ошелешений.
— І що це говорить про підозрюваного?
— Чоловік, сам. Той, що його дії ні в кого не викликали підозр, у нього ніхто не запитував, чому він тримає авто в гаражі й нікуди не їздить. Той, в якого був чорний «шевроле монте-карло».
— То треба дізнатися, у кого в Аврорі був тоді чорний «шевроле», і ми знайдемо його! — зрадів я.
Та Ґегаловуд негайно охолодив мій запал.
— Пратт уже тоді про все подумав. Пратт подумав про все. В його рапорті є перелік усіх власників «шевроле» в Аврорі та на її околицях. Він обійшов усіх. І у всіх було надійне алібі. У всіх, крім одного, — Гаррі.
Знову Гаррі. Ми весь час поверталися до Гаррі. Хоч стільки додаткових критеріїв для розшуку вбивці ми залучали, він вписувався в усі.
— А Лютер Калеб? — з надією в голосі запитав я. — Яке у нього було авто?
Ґегаловуд похнюпився.
— Блакитний «мустанґ».
Я зітхнув.
— То що, сержанте? Що, на вашу думку, тепер треба робити?
— У Калеба є сестра, і ми її досі не допитували. Мабуть, треба її відвідати. Це єдиний слід, який ми поки що не розробляли.
Того вечора, після боксу, я набрався духу і поїхав до мотелю «Морський берег». Було пів на десяту. Гаррі сидів на пластмасовому стільці перед восьмим номером і тішився теплим вечором, попиваючи газовану воду з бляшанки. Угледівши мене, він нічого не сказав: уперше в житті мені було незручно в його присутності.
— Мені треба було вас побачити, Гаррі. Сказати, як я шкодую, що все так склалося…
Він махнув на стілець, що стояв поруч, запрошуючи сісти.
— Газованої води хочете? — запитав він.
— Хочу.
— Автомат наприкінці коридору.
Я всміхнувся й пішов по дієтичну колу. Повернувшись, зауважив:
— Те саме ви мені казали, коли я вперше приїхав до Гусячої бухти. Я був тоді на другому курсі. Ви приготували лимонад, спитали, чи я хочу, я відповів «так», і ви послали мене по нього до холодильника.
— Хороша пора була.
— Так.
— Що ж змінилося, Маркусе?
— Нічого. Все і нічого. Ми всі змінилися, світ змінився. Світовий торговий центр обвалився. Америка подалася воювати… Але я дивлюся на вас тими ж очима, що й раніше. Ви так само мій учитель. Так само, Гаррі.
— Змінилося інше, Маркусе. Двобій учня з учителем.
— Ми не ведемо двобою.
— Ні, ведемо. Я навчив вас писати книжки і, погляньте, що вони коять: вони завдають мені лиха.
— Менше всього я хотів завдати вам лиха, Гаррі. Ми знайдемо того, хто підпалив Гусячу бухту, обіцяю.
— А хіба це поверне мені тридцять років спогадів, що я втратив? Усе моє життя пішло прахом! Нащо ви понаписували всю ту гидоту про Нолу?
Я не відповів. Якусь хвилю ми сиділи мовчки. Стінні лампи світили тьмяно, та він помітив у мене на пальцях садна від частих ударів по боксерській груші.
— Ваші руки, — сказав він. — Ви знову почали боксувати?
— Так.
— Ви неправильно б’єте. Ви завжди припускалися цієї помилки. Удар сильний, але перша фаланга середнього пальця занадто випинається вперед і під час удару ковзає.
— То побоксуймо, — запропонував я.
— Ходімо, як хочете.
Ми пішли на стоянку. Там не було й душі. Роздяглися до пояса. Оглянувши мене, він сказав:
— Гарний ви хлопчина, Марку. Одружуйтеся вже, хай вам грець! Починайте жити!
— Мені треба завершити розслідування.
— До дідька ваше розслідування!
Ми стали один напроти одного і обмінялися скупими ударами; один бив, другий мав тримати бойову позицію і боронитися. Гаррі добряче лупив.
— Ви не хочете знати, хто убив Нолу? — запитав я.
Він завмер.
— А ви вже знаєте?
— Поки що ні. Але дещо з’ясовується. Завтра ми з сержантом Ґегаловудом їдемо до сестри Лютера Калеба, в Портленд. І треба допитати декого в Аврорі.
Він зітхнув.
— Аврора… Вийшовши на волю, я ні з ким не зустрічався. Постояв тоді біля спаленого будинку. Пожежник сказав, що можу ввійти, і я зібрав речі й пішки прийшов сюди. Відтоді я звідси й не рипаюся. Рот клопочеться страховками й усім іншим. Я не можу більше з’являтися в Аврорі. Не можу поглянути в очі тим людям і сказати, що кохав Нолу й написав для неї книжку. Я сам собі в очі не можу глянути. Рот казав, що ваша книжка зватиметься «Справа Гаррі Квеберта».
— Так. І в ній мовиться, що ваша книжка чудова. Я люблю «Початки зла»! Після цього роману я й вирішив стати письменником.
— Не кажіть такого, Маркусе!
— Але ж це правда! Це, мабуть, найкращий твір, що я читав у житті. Ви мій улюблений письменник!
— Заради бога, замовкніть!
— Гаррі, я хочу написати книжку на захист вашої книжки. Дізнавшись, що ви написали її для Ноли, я був приголомшений, це так. А потім я її перечитав. Це чудова річ! Ви там сказали все! Надто наприкінці. Змальовуєте печаль, що переслідуватиме вас усе життя. Я не дам людям поливати брудом цю книжку, бо вона створила мене самого. Знаєте, ота сцена з лимонадом, коли вперше гостював у вас: я тоді відчинив порожній холодильник і збагнув, який ви одинокий. І ще того дня я зрозумів: «Початки зла» — це книжка про самотність. Ви так приголомшливо змалювали самотність! Ви великий письменник!
— Годі, Маркусе!
— А яке розкішне закінчення у цієї книжки! Ви відмовляєтеся від Ноли, вона зникла назавжди і ви це знаєте, але попри все, чекаєте на неї… Тепер, коли я по-справжньому зрозумів ваш твір, маю лише одне запитання — про назву. Чому такій чудовій книжці ви дали таку похмуру назву?
— Це непросто, Маркусе.
— Я ж і прийшов, щоб збагнути…
— Це дуже непросто…
Ми дивилися один одному в очі, стоячи в бойовій позиції, як два супротивники. Врешті він сказав:
— Хтозна, чи я зумію простити вам, Маркусе…
— Простити мені? Та я відбудую Гусячу бухту! Я все зможу оплатити! На гроші за книжку ми відновимо дім! Ви не можете отак просто взяти і знищити нашу дружбу.
Він заплакав.
— Маркусе, ви не розумієте. Причина не у вас. Ви ні в чому не винні, та все-таки я не можу вам простити.
— За що?
— Я не можу сказати. Ви не зрозумієте…
— Гаррі, та що ж це таке! Нащо ці загадки? Що відбувається, чорт вас забирай?
Він утер сльози зворотним боком долоні.
— Пам’ятаєте мою пораду? Коли ви були студентом, я вам якось сказав: ніколи не пишіть книжку, не знаючи напевно, як вона завершуватиметься?
— Авжеж, добре пам’ятаю. І завжди пам’ятатиму.
— То як закінчується ваша книжка?
— Дуже добре закінчується.
— Але ж наприкінці вона помирає!
— Ні, книжка не закінчується смертю героїні. Потім відбуваються різні хороші події.
— І які?
— Чоловік, який чекав на неї тридцять років, починає нове життя.
З роману Гаррі Квеберта «Початки зла»
(остання сторінка)
Він зрозумів, що ніщо ніколи не збудеться, що всі надії марні, й написав їй востаннє. Любовні листи скінчилися, настала пора сумних листів. Доводилося змиритися. Віднині він лише чекатиме. Все життя він чекатиме. Але чудово знав, що вона вже не повернеться. Знав, що вже її не побачить, не зустріне і не почує.
Він зрозумів, що ніколи ніщо не збудеться, і написав їй востаннє.
Люба моя!
Це мій останній лист. Мої останні слова. Пишу, щоб сказати вам «прощавайте».
Відсьогодні «ми» перестає існувати. Закохані розлучаються і не зустрічаються знову; так закінчуються всі історії кохання.
Люба моя, мені бракуватиме вас. Мені вас так буде не вистачати.
Очі мої плачуть. Усе в мені горить.
Ми не побачимося більше ніколи; мені вас так бракуватиме.
Сподіваюся, ви будете щасливі.
Кажу собі, що ви і я — то був сон, а тепер пора прокидатися.
Мені не вистачатиме вас усе життя.
Прощавайте. Я кохаю вас так, як більше ніколи й нікого не полюблю.
12. Чоловік, який писав картини
— Навчіться любити свої поразки, Маркусе, адже саме вони зроблять із вас бійця. Тільки поразки дадуть вам змогу повною мірою відчути смак перемоги.
Ми приїхали в Портленд до Лютерової сестри Сілли Калеб-Мітчелл чудової сонячної днини. То було 18 липня 2008 року. Родина Мітчеллів мешкала у передмісті, в ошатному будиночку біля пагорба. Сілла прийняла нас у кухні; до нашого приїзду на столі вже парували дві однакові чашки з кавою, а неподалік лежали родинні альбоми.
Ґегаловуд зателефонував їй напередодні. Дорогою з Конкорда до Портленда він мені розповів, що коли вона взяла слухавку, йому здалося, ніби жінка чекала цього дзвінка.
— Я назвався, сказав, що з поліції, розслідую вбивство Дебори Купер і Ноли Келлерґан, і що мені треба зустрітися з нею й дещо запитати. Зазвичай, почувши слова «поліція штату», люди починають хвилюватися, запитують, що сталося і який стосунок мають до цього вони. А Сілла Мітчелл лише сказала: «Приїздіть завтра о будь-якій порі, я буду вдома. Нам треба поговорити, це важливо».
У кухні вона сиділа напроти нас. Красива п’ятдесятирічна жінка, мати двох дітей, доглянута, ґречна. Чоловік її теж був під час розмови, хоча тримався оддалік, наче не хотів здатися нав’язливим.
— То що, все це правда? — поцікавилася вона.
— Що саме? — запитав Ґегаловуд.
— Те, що я читала в газетах… Усі ці страшні речі про вбивство аврорівської дівчинки.
— Так. Преса трохи поперекручувала все, але факти саме такі. Пані Мітчелл, вас, здається, не здивував мій учорашній дзвінок…
Вона посумнішала.
— Я вже казала вам учора по телефону: імен названо не було, та я зрозуміла, що Е. С. — це Елайджа Стерн. А його водій — це Лютер, — вона дістала газетну вирізку і почала читати вголос, наче хотіла збагнути незрозуміле. — «Е. С., один із найзаможніших людей у Нью-Гемпширі, посилав свого водія до середмістя по Нолу, і той віз її до нього додому, в Конкорд. Через тридцять три роки одна з Нолиних подруг, натоді ще дівчинка, розповість, як одного разу була присутня під час зустрічі з тим водієм і що Нола їхала з ним, наче на смертну кару. Жінка-свідок змальовує водія як страшного чолов'ягу з могутнім торсом і понівеченим обличчям». Судячи з цього портрета, це міг бути лише мій брат.
Вона замовкла і звела на нас очі. Вочевидь чекала на відповідь, тому Ґегаловуд виклав карти на стіл.
— Удома в Елайджі Стерна ми знайшли портрет Ноли Келлерґан, там її зображено у менш чи більш оголеному вигляді. Стерн каже, що його написав ваш брат. Судячи з усього, Нола погодилася позувати йому за гроші. Лютер їздив по неї до Аврори і возив до Конкорда, у Стернів маєток. Що там відбувалося, до пуття невідомо, але так чи так Лютер її намалював.
— Він багато малював! — вигукнула Сілла. — Він був дуже талановитий, міг розбудувати успішну кар’єру. А ви… ви підозрюєте його у вбивстві цієї дівчинки?
— Ну, точніше сказати: він належить до осіб, підозрюваних у вбивстві, — відповів Ґегаловуд.
Сіллиною щокою скотилася сльоза.
— Знаєте, сержанте, я пригадую день його смерті. Це було в п’ятницю, наприкінці вересня. Я щойно відсвяткувала день народження, двадцять один рік. Нам зателефонували з поліції й сповістили, що Лютер загинув у автокатастрофі.
Добре пам’ятаю, як задзеленчав телефон і мама взяла трубку. Поруч були ми з батьком. Матінка послухала і прошепотіла нам: «З поліції». Далі уважно вислухала і мовила: «Окей». Ніколи не забуду тієї миті. На тому краю дроту полісмен сповістив їй про синову смерть. Сказав щось на кшталт: «Пані, мені доручили нелегкий обов'язок повідомити:, що ваш син загинув у автомобільній катастрофі», — а вона відказала: «Окей». Потім поклала слухавку, глянула на нас і сказала: «Він помер».
— Як це сталося? — запитав Ґегаловуд.
— Він упав із тридцятиметрової кручі, з бескидів коло берега в Саґаморі, в Массачусетсі. Кажуть, напідпитку був. Шлях там зміїстий, і вночі немає світла.
— Скільки йому було років?
— Тридцять… Йому було тридцять років. Мій брат був добрий хлопчина, але… Знаєте, я рада, що ви приїхали. Здається, я повинна розповісти вам про випадок, що про нього слід було розповісти ще тридцять три роки тому.
І Сілла, затинаючись, розповіла нам про епізод, що стався тижні за три до нещастя. То було 30 серпня 1975 року.
30 серпня 1975 року, Портленд, штат Мен
Того вечора вся родина зібралася йти вечеряти у «Підкову», улюблений Сіллин ресторан, щоб відсвяткувати її двадцять перший день народження. Вона народилася 1 вересня. Батько, Джей Калеб, вирішив зробити їй сюрприз і забронював окрему залу на другому поверсі; запросив усіх її друзів і декількох родичів. Загалом душ зо тридцять разом із Лютером.
Калеби, Джей, Сілла та її матінка Надя, прийшли до ресторану о шостій вечора. Всі гості вже чекали Сіллу в залі, і щойно вона з’явилася, весело її привітали. Свято розпочалося — музика, шампанське. Лютер іще не прибув. Батько спершу гадав, що він десь затримався дорогою. Та о пів на восьму, коли подали вечерю, сина досі не було. Він не звик запізнюватися, тому Джей стривожився. Спробував зателефонувати Лютерові додому, до його кімнати у Стерновому флігелі, але там ніхто не брав слухавку.
Лютер пропустив вечерю, пиріг і танці. О першій ночі Калеби повернулися додому, мовчазні й стривожені. Лютер нізащо не пропустив би сестрин день народження. Вдома Джей, як зазвичай, увімкнув у вітальні радіо. В новинах сповіщали про масштабну поліційну операцію в Аврорі: пропала п’ятнадцятирічна дівчина. Назва «Аврора» була їм знайома. Лютер казав, що часто їздить до Аврори доглядати троянди, адже в Елайджі Стерна там розкішний дім на березі океану. Джей Калеб подумав, що це збіг. Він уважно послухав решту новин, потім — новини на ще кількох радіостанціях, щоб дізнатися, чи не сталося десь дорожніх пригод, та ніде про транспортні аварії не йшлося. Він страшенно занепокоївся і довго не міг заснути, не знаючи, що ж удіяти: телефонувати в поліцію, чекати вдома чи їхати до Конкорда. Врешті він таки заснув у вітальні на канапі.