Довго не міг я усвідомити, що ж, власне, коїться, певне, годин із кілька. О восьмій вечора, коли до мене примчав занепокоєний Дуґлас, остерігаючись, що мені зробилося недобре від лихої звістки, я був певен, що сталася якась прикра помилка. Я сказав йому:
— Цікаво, як це вони можуть обвинувачувати його, коли немає навіть певності, що це Нолине тіло!
— Хоч як там було, вони все ж таки виявили те тіло в його маєтку…
— А чому ж він звелів копати в тому місці, де буцімто поховав тіло? В цьому нема ніякого глузду! Поїду я.
— Куди це ти поїдеш?
— До Нью-Гемпширу. Я повинен захистити Гаррі.
Дуґласова відповідь була просякнута притаманною уродженцям Середнього Заходу розважливістю.
— Ох, не раджу тобі, Марку. Не пхай туди носа. Не влазь у це лайно.
— Гаррі телефонував мені…
— Коли? Сьогодні?
— Десь о першій пополудні. Гадаю, він скористався правом на один дзвінок. Я повинен поїхати і підтримати його. Це дуже важливо!
— Важливо? Важливо написати другу книжку. Гадаю, ти не пошив мене в дурні й до кінця місяця рукопис буде готовий. Барнаскі вже на шматки ладен тебе роздерти. Ти уявляєш, що сталося з Гаррі? Не влазь у це лайно, Марку, ти ще молодий! Не нівеч своєї кар’єри.
Я нічого не відповів. Помічник прокурора штату вже давав по телевізору прес-конференцію і виклав усі обвинувачення, висунуті Гаррі: навмисне викрадення і подвійне навмисне вбивство. Гаррі офіційно пред’явили обвинувачення у вбивстві Дебори Купер і Ноли Келлерґан. За те викрадення і два вбивства йому загрожувала смертна кара.
То був лише початок падіння Гаррі. Наступного дня вся країна дивилася кадри з попереднього судового слухання. Він увійшов до судової зали під прицілом телекамер і в спалахах фотоапаратів, в кайданках на руках та в супроводі двох полісменів. Вигляд у нього був кепський: обличчя понуре, неголений, чуприна розкуйовджена, сорочка розхристана, очі витріщені. Поруч — Бенджамін Рот, його адвокат. Рот — це був дуже хороший адвокат із Конкорда, в минулому він часто консультував Гаррі. Я запізнався з ним, коли він декілька разів приїздив до Гусячої бухти.
Завдяки тому диву — телебаченню — вся Америка стежила за судовим засіданням, де Гаррі казав, що не винен у злочинах, які йому закидають, а суддя врешті ухвалив запроторити його до чоловічої в’язниці штату. То був лише початок бурі: я наївно сподівався, що все цим судом і скінчиться, та за годину мені зателефонував Бенджамін Рот.
— Гаррі дав мені ваш телефон, — сказав він. — І дуже просив зателефонувати. Він хоче вам переказати, що не винен і нікого не вбивав.
— Я знаю, що він не винен! — вигукнув я. — Я певен цього. Як він там?
— Як ви здогадуєтеся, йому тяжко. Поліція натиснула, і він зізнався, що мав зв’язок із Нолою протягом літа перед вбивством.
— Знав я про Нолу. А з рештою що?
Рот повагався трохи і відказав:
— Він усе заперечує. Але…
Він затнувся.
— Що «але»? — занепокоєно запитав я.
— Не буду приховувати, Маркусе, що справи кепські. У них є вагомий доказ.
— Що ви маєте на увазі під вагомим доказом? Кажіть, заради бога! Я повинен знати!
— Це має лишитися поміж нами. Ніхто про це не повинен знати.
— Та нікому я не скажу. Можете мені довіритися.
— Поруч з останками тієї дівчини поліція знайшла рукопис «Початків зла». Гаррі добряче влип.
— А як це пояснює він?
— Каже, що написав цю книгу для неї. Вона завжди порпалася в його речах, там, у Гусячій бухті, й захотіла прочитати рукопис. Він каже, що за кілька днів до зникнення вона взяла його з собою.
— Як? — вигукнув я. — Він написав цю книжку для неї?
— Авжеж. Не дай боже, це випливе на поверхню. Уявіть собі той скандал, коли газетярі довідаються, що книжка, яку за останні п’ятдесят років продали чи не найбільшим накладом у всій Америці, це не просто історія кохання, як усі вважають, а результат незаконного любовного зв’язку тридцятирічного чолов’яги і п’ятнадцятирічної дівчини…
— Може, його випустять під заставу?
— Під заставу? Ви не усвідомлюєте всієї серйозності ситуації, Маркусе: коли йдеться про кримінальний злочин, під заставу не випускають. Гаррі загрожує смертельна ін’єкція. Ось-ось він постане перед Великим журі, що розгляне обвинувачення й ухвалить рішення розпочати процес, це вже лише формальність, немає ніякого сумніву в тому, що суд таки відбудеться. За півроку, може, за рік.
— А тим часом?
— Тим часом він сидітиме у в’язниці.
— А якщо він не винен?
— Такий закон. Кажу вам, ситуація дуже серйозна, його обвинувачують у вбивстві двох осіб.
Я впав на диван. Мені треба було побалакати з Гаррі.
— Скажіть, нехай зателефонує мені! — попросив я Рота. — Це дуже важливо.
— Я залишу йому повідомлення…
— Скажіть, що я мушу кров із носа поговорити з ним і що чекаю на його дзвінок!
Поклавши слухавку, я відразу ж дістав із полиці «Початки зла». На титульній сторінці був дарчий напис Учителя:
Маркусові, моєму найкращому учневі.
З дружніми побажаннями
Г. Л. Квеберт, травень 1999 року
Я знову поринув у книжку, якої вже давненько не розгортав. Там ішлося про кохання, оповідь чергувалася з листами; то була історія чоловіка та жінки, які кохали одне одного, хоч і не мали на це права. Отже, він написав цю книжку для тієї таємничої дівчини, якої я ніколи не знав. Перечитавши її вночі, я надовго замислився про назву. І вперше запитав себе: чому «Початки зла»? Яке зло мав на увазі Гаррі?
*
За три дні аналізи ДНК і зубів підтвердили, що кістяк із Гусячої бухти належить Нолі Келлерґан. Оглянувши кістки, зрозуміли, що це скелет п’ятнадцятирічної дитини, а це свідчило про те, що Нола померла приблизно тоді ж, коли зникла. І, найголовніше, тріщина в потилиці навіть через тридцять років давала підстави з певністю сказати, що жертві завдали один смертельний удар.
Від Гаррі не було ніяких звісток. Я намагався зв’язатися з ним через поліцію штату, через в’язничне начальство чи через Рота, проте все було марно. Я метався туди-сюди кімнатою, тисячі запитань вирували в моїй голові, надто ж непокоїв мене отой його таємничий дзвінок. Наприкінці вихідних я вже не втерпів і дійшов висновку, що нема іншої ради, як податися самому в Нью-Гемпшир і подивитися, що ж там коїться.
Удосвіта в понеділок 16 червня 2008 року я закинув речі в багажник свого «рейндж-ровера» і виїхав із Мангеттена по Франклін-Рузвельт-драйв понад Іст-Рівер. Повз мене пропливав Нью-Йорк: Бруклін, Гарлем, Бронкс, стадіон Янкі над водою, величезний міст Джорджа Вашингтона і проспект Рокфеллера коло автостради, звідки місто вже здавалося малесеньким острівцем посеред непролазних диких джунглів. Щоб не дати батькам умовити мене змінити свій намір і повернутися додому, зателефонував їм, уже заїхавши до Нью-Джерсі. Матінка сказала, що я з глузду з’їхав.
— Маркі, що ти собі надумав? Ти їдеш захищати того зарізяку, того варвара?
— Він не зарізяка, мамо. Він мій друг.
— Еге, друзі теж бувають зарізяками! Ось тато каже, що ти втікаєш із Нью-Йорка через ту книжку.
— Я не втікаю.
— То ти втікаєш через жінку, так?
— Кажу ж тобі, я не втікаю. Та й подруги в мене зараз нема.
— А коли вона в тебе з’явиться? Я оце знову думала про ту Наталю, яку ти приводив до нас торік. Таке гарнюнє дівча. Чом би тобі не зателефонувати їй знов?
— Ти ж ненавиділа її.
— А чому ти не пишеш книжок? Усі тебе любили, коли ти був великий письменник.
— Я і є письменник.
— Вертайся додому. Я приготую тобі гот-догів і яблучний пиріг із ванільним морозивом, яке ти розтопиш на ньому.
— Мамо, мені тридцять років, і я й сам приготую собі гот-догів, як захочу.
— Твій тато вже не має права їсти гот-доги, уяви собі. Лікар заборонив. (Я почув, як тато простогнав на задньому плані, що вряди-годи таки можна, але матінка урвала його: «Гот-догам і всій цій гидоті кінець! Лікар сказав, що ти нею засмітив собі весь організм!») Чуєш, Маркі, тато сказав, що ти повинен написати книжку про Квеберта. Це чудово вплине на твою кар’єру. Ото про нього зараз балакають, то й про твою книжку говоритимуть. А чому ти не приходиш обідати до нас, Маркі? Ти так давно в нас був. Ням-ням смачненького пирога з яблуками…
Я вже проїхав Коннектикут, аж мені здуру спало на думку вимкнути диск із оперою, що я слухав дорогою, і з новин по радіо раптом дізнався, що в поліції сталося витікання інформації: мас-медіа пронюхали, що разом з останками Нори Келлерґан виявлено рукопис «Початків зла», а Гаррі зізнався, що на цей роман його надихнув любовний зв’язок із цим дівчам. Вранці ті новини вмить облетіли всю країну. На заправці за Нью-Гейвеном, неподалік від Містіка, де мені налляли повен бак пального, я побачив заправника, який прилип до екрана телевізора, жадібно всмоктуючи в себе ті звістки. Сів коло нього і попросив зробити трохи гучніш, а він, побачивши моє приголомшене обличчя, запитав:
— А ви хіба не чули? Про це вже зранку всі балакають. Ви що, з Марса прилетіли?
— Та я був за кермом.
— А радіо не вмикали?
— Ні, оперу слухав. Вона добре впливає на мене.
Якусь мить він уважно дивився на мене.
— А я вас знаю?
— Та ні, — відказав я.
— Мені здається, я вас знаю…
— У мене звичайнісіньке обличчя.
— Ні, я певен, що вже бачив вас… Ви телеведучий? Актор?
— Ні.
— А чим ви заробляєте на життя?
— Я письменник.
— Так ото ж! Торік тут продавалася ваша книжка. Я добре пам’ятаю, там ваш портрет був на палітурці.
Він пройшовся поміж полицями, видивляючись книжку, якої тут вочевидь не було. Та врешті він випорпав її десь у коморі й переможно поклав на прилавку.
— Ось ви! Погляньте, це ваша книжка. І написано ось: Маркус Ґольдман.
— Що ж, так і є.
— Що нового у вас, пане Ґольдмане?
— Та, правду кажучи, нічого.
— А можу вас запитати, куди ви оце прямуєте?
— До Нью-Гемпширу.
— Незлецька місцина. Надто ж улітку. А що ви там будете робити? Рибалити?
— Еге ж.
— А що ловитимете? Там такі чорні окуні водяться, що здуріти можна.
— Та, гадаю, я там самі прикрощі зловлю. Їду до приятеля, що вскочив у халепу. Та ще й добрячу.
— Ну, либонь, то не така поважна халепа, як у Гаррі Квеберта!
Він зареготав і палко потиснув мою долоню, адже «нечасто можна побачити тут таку славетну людину, як оце ви», та ще й дав мені кави на дорогу.
Громадська думка була приголомшена: не лише рукопис біля останків Ноли обтяжував Гаррі, а й зізнання, що надихнув його на цю книжку роман із п’ятнадцятирічною дівчиною — це справило на всіх украй недобре враження. Як тепер треба ставитися до тієї книжки? І невже вся Америка, одностайно визнавши Гаррі великим письменником, підтримала маніяка? На тлі цього скандалу журналісти висували різні гіпотези з приводу того, що ж спонукало Гаррі убити Нолу Келлерґан. Може, вона погрожувала оприлюднити їхній зв’язок? Може, хотіла порвати з ним, і він утратив голову? Їдучи до Нью-Гемпширу, я весь час сушив собі мізки над цим. Намагався відволіктися, вимкнувши радіо і знову слухаючи оперу, та кожен її звук нагадував про Гаррі, і, думаючи про нього, я знову згадував дівча, яке пролежало під землею тридцять років, біля того будинку, де, як мені здавалося, я пробув найкращі роки свого життя.
За дев’ять годин я нарешті дістався до Гусячої бухти. Заїхав туди, не думаючи, чому не подався до Конкорда, не зв’язався з Гаррі та Ротом. Понад шляхом стояли мікроавтобуси супутникового телебачення, а на перехресті з посипаним жорствою путівцем, що провадив до маєтку, юрмилися журналісти, які очікували прямого ввімкнення їхніх репортажів на телеканалах. Не встиг я звернути, як усі кинулися до моєї автівки, перекривши виїзд, щоб подивитися, хто приїхав. «Ого, та це письменник, це Маркус Ґольдман!» — заволав хтось, упізнавши мене, і вся та тічка ще дужче захвилювалася, в мене націлилися об’єктиви телекамер і фотоапаратів, посипалися запитання: «Ви гадаєте, Гаррі Квеберт справді убив ту дівчину?», «Ви знали, що він написав „Початки зла“ саме для неї?», «Книжку вилучать із продажу?». Я не мав наміру робити ніяких заяв, тому попіднімав шибки в авто, а на носа почепив темні окуляри. Аврорівські працівники поліції, які не давали журналістам доп’ястися на територію маєтку, звільнили мені дорогу, і я зміг заїхати на подвір’я, під захисток ялин. Чути було ще, як журналісти гукали мені навздогін: «Пане Ґольдмане, чому ви приїхали до Аврори? Пане Ґольдмане, чому ви тут?»
Чому я тут? Бо це — Гаррі. І він, либонь, найкращий мій друг. Хоч як воно дивно, — усвідомив я це тільки зараз, — він таки найдорожчий мій друг. Упродовж навчання в ліцеї й університеті я не здатен був зав’язати дружніх стосунків з однолітками, знайти друга на все життя. В моєму житті був лише Гаррі, й не мало значення, винен він чи ні в тому, що йому інкримінували: будь-яка відповідь анітрохи не вплинула б на мою глибоку приязнь до нього. Чудернацьке то було почуття: гадаю, я волів би радше ненавидіти його чи плюнути йому в обличчя разом з усіма — і це було б найпростіше. Проте вся ця справа існувала на узбіччі моїх почуттів до нього. В щонайгіршому разі, думав я собі, він людина, а в кожного з нас свої демони. Питання лише в тому, до яких меж можна їх терпіти.
Я заїхав на паркувальний майданчик поруч із маркізою[3]. Червоний «корвет» Гаррі стояв тут-таки, де він його кидав завжди: перед невеликим прикалабком, що правив за гараж. Так, наче господар удома і все гаразд. Хотів було ввійти в дім, та він був замкнений. Уперше на моїй пам’яті двері цього дому не відчинилися переді мною. Я обійшов хату; поліції тут не було, та доступ за будинок перетяли огороджувальні стрічки. Я звіддаля оглянув чималеньку територію, що вони оперізували аж до самісінького узлісся. Там угадувалася також здоровецька яма, що свідчила про активні пошуки поліції, а поруч валялися саджанці гортензій, які вже встигли позасихати.
Певне, довгенько я тут пробув, бо на дорозі почувся шум двигуна. То був Рот, який примчав сюди з Конкорда. Побачив мене в телевізорі й відразу ж сів за кермо. Перше, що запитав:
— То ви таки приїхали?
— Авжеж. А що?
— Гаррі знав, що ви приїдете. Він сказав мені, що ви впертий як віслюк і що обов’язково запхнете носа в цю справу.
— Він добре мене знає.
Рот понишпорив у кишені й дістав якийсь папірець.
— Оце від нього, — сказав він.
Я розгорнув. То була записка.
«Любий Маркусе,
якщо ви читаєте ці рядки, значить, ви приїхали в Нью-Гемпшир, щоб дізнатися, як ведеться вашому давньому другові.
Ви сміливий хлопчина. Я ніколи не сумнівався в цьому. Присягаюся вам, що не винен у злочинах, в яких мене обвинувачують. Проте мені доведеться пробути якийсь час у в'язниці, а вам краще взятися за щось корисніше, ніж опікуватися мною. Думайте про свою кар'єру, почніть роман, адже до кінця місяця ви повинні надіслати його видавцеві. Найважливіше для мене — ваша кар'єра. Не марнуйте часу на мене.
Назавжди ваш
Гаррі.
Р. S. Якщо попри все вам захочеться трохи побути в Нью-Гемпширі чи вряди-годи сюди приїздити, то знайте, що двері будинку в Гусячій бухті для вас завжди відчинені. Живіть там скільки захочете. Прошу тільки про одне: годуйте чайок. Кладіть хліб на терасі. Годуйте чайок, це важливо».
— Не кидайте його, — сказав Рот. — Ви потрібні Квебертові.
Я кивнув.
— Як його справи?
— Кепсько. Чули новини? Всі вже знають про книжку, це катастрофа. Що більше я дізнаюся, то тяжче замислююсь, як мені його захищати.