Не мав часу панькатися з Дженні. Треба було знайти, де ховається Нола. Рвучко, навіть трохи грубо відштовхнув її, спустився дерев’яними східцями до посипаного жорствою майданчика біля гаража і сів у авто.
— Нічого я не хочу, — буркнув він із вікна. — Ніколи мені, не заважай.
— І які ж у тебе справи? — сумно запитала вона.
— Я чекаю.
Рушив із місця й зник за соснами. Дженні сіла на сходинку і заплакала. Що дужче вона кохала його, то гострішого болю завдавало їй це кохання.
Тієї ж хвилі Тревіс Довн із дикими трояндами в руці ввійшов до «Кларксу». Він уже декілька днів не бачив її, від тієї миті, як зникла Нола. Весь ранок змарнував у лісі, з пошуковими загонами, а потім сів у патрульне авто і раптом помітив під сидінням квіти. Пелюстки зів’яли і поскручувалися, та йому раптом закортіло віднести їх Дженні. Негайно, наче життя от-от закінчиться. Він одлучився на хвилю, щоб заглянути в «Кларкс», але її там не було.
Він сів за шинквасом, і до нього відразу ж підійшла Тамара Квінн: тепер вона кидалася на кожен мундир.
— Як там пошуки? — запитала вона тоном стривоженої матінки.
— Нічого не знайшли, пані Квінн. Нічогісінько.
Вона зітхнула і глянула у зморене лице молодого полісмена.
— Ти обідав, сину?
— Е-е… Та ні ще. Взагалі я хотів побачити Дженні.
— Вона відійшла на годинку.
Налила холодного чаю і поклала перед ним паперову серветку і начиння. Потім помітила квіти й запитала:
— Це їй?
— Так, пані Квінн. Я хотів переконатися, чи з нею все гаразд. Усі ці пригоди останніми днями…
— Дженні скоро прийде. Просила повернутися до початку обіду, але вона, звісно ж, запізнюється. Геть у сум’ятті через того чоловіка…
— Через якого? — запитав Тревіс, відчуваючи, як стискається серце.
— Через Гаррі Квеберта.
— Гаррі Квеберта?
— Упевнена: до нього пішла. Не розумію, чому вона так хоче сподобатися цьому негідникові… Одне слово, не треба було тобі це казати. Сьогодні наша страва — тріска зі смаженою картопелькою.
— Добре, пані Квінн. Дякую.
Вона приязно поклала йому долоню на плече.
— Ти хороший хлопчина, Тревісе. Була б я рада, якби Дженні знайшла собі такого чоловіка, як ти.
Вона пішла до кухні, а Тревіс ковтнув холодного чаю. Йому було сумно.
Дженні з’явилася за кілька хвилин; дорогою підфарбувалася, щоб ніхто не помітив її заплаканих очей. Зайшла за шинквас, наділа фартух і аж тоді помітила Тревіса. Він усміхнувся їй і простягнув зів’ялий букет.
— Перепрошую, вони вже не дуже… та я декілька днів хотів їх тобі подарувати… Для мене це важливо.
— Дякую, Тревісе.
— Це шипшина, дикі троянди. Знаю одну місцину біля Монберрі, там їх сила-силенна. Можу повезти тебе туди, як захочеш. Дженні, з тобою все гаразд? Ти така бліда…
— Та все добре…
— Тебе засмутила ця жахлива історія? Ти перелякалася? Не хвилюйся, зараз тут скрізь поліція. І я певен, Нола знайдеться.
— Мені не страшно. Не в цьому річ.
— А в чому?
— Пусте.
— То ти через Гаррі Квеберта? Твоя мати каже, що він тобі дуже подобається.
— Можливо. Не має значення, Тревісе, не зважай. Мені… мені треба в кухню. Я запізнилася, і мама знову сваритиметься.
Дженні зникла за дверми і налетіла простісінько на матінку. Тамара накладала їжу в тарілки.
— Знову ти запізнюєшся, Дженні! Людей повнісінько, а я тут сама кручуся!
— Вибач, мамо.
Тамара простягнула їй тарілку з тріскою і смаженою картоплею.
— Однеси Тревісові.
— Добре, мамо.
— Він гарний хлопчина.
— Та знаю…
— І запроси його до нас на обід у неділю.
— До нас? На обід? Ні, я не хочу. Він геть мені не подобається. Та ще й сподіватиметься марно, це буде недобре з мого боку.
— Не сперечайся зі мною! І ти так не приндилася, коли перед балом лишилася сама, а він запросив тебе. Ти йому дуже подобаєшся, це видно, і з нього буде путящий чоловік. Забудь того проклятущого Квеберта! Не матимеш його ніколи! Затям це! Квеберт — людина непорядна! А тобі пора знайти чоловіка, тому радій, що до тебе залицяється хороший хлопець, хоч ти й вештається цілими днями у фартуху!
— Мамо!
— Мамо! Мамо! — перекривила її Тамара дурнуватим писклявим голосом вередливої дитини. — Може, годі вже скиглити? Тобі незабаром двадцять п’ять! Перестарком хочеш лишитися? Всі твої однокласниці вже заміжні! А ти? Ти була королевою в школі, то що ж сталося, господи, боже мій! Ти так засмучуєш мене, доцю. Мама дуже розчарувалася в тобі. У неділю ми обідаємо з Тревісом, і край. Віднось йому замовлення і запрошуй на обід, мерщій! А тоді візьмеш ганчірку і повитираєш столи біля стіни, вони вже бруднющі. Щоб знала, як запізнюватися.
Середа, 10 вересня 1975 року
— Бачите, лікарю, цей симпатичний полісмен упадає коло неї. Я звеліла їй запросити його на обід у неділю. Дочка не хотіла, та я змусила її.
— Навіщо ви змусили її, пані Квінн?
Тамара знизала плечима і, знову відкинувшись на диванний валик, замислилася.
— Тому що… Бо я не хочу, щоб вона залишилася сама.
— Ви боїтеся, що ваша дочка буде самотня до кінця життя?
— Авжеж! Так і є! До кінця життя!
— А ви сама боїтеся самотності?
— Боюся.
— Що ви уявляєте, коли думаєте про самотність?
— Самотність — це смерть.
— Ви боїтеся померти?
— Смерть жахає мене, лікарю.
Неділя, 14 вересня 1975 року
За обідом у Квіннів на Тревіса посипався цілий град запитань. Тамара хотіла дізнатися про розслідування, що зайшло у глухий кут. Роберт теж намагався поділитися своїми цікавими спостереженнями, та щойно розтуляв рота, як дружина уривала його. «Замовкни, Бобусику. Це шкідливо для твого раку». Дженні сиділа з нещасним виглядом і майже нічого не їла. Тільки її матінка весь балакала. Аж як настав час яблучного пирога, вона зважилася й запитала:
— То що, Тревісе, у вас є список підозрюваних?
— Взагалі, нема. Треба сказати, ми зараз трохи заплуталися. Божевілля якесь, жодної зачіпки.
— А Гаррі Квеберта підозрюєте?
— Мамо! — вигукнула Дженні.
— Що «мамо»? В цьому домі вже й запитати не можна? І заговорила я про нього не просто так. У мене вагомі підстави, Тревісе: він збоченець. Так-так, збоченець! І я нітрохи не здивуюсь, якщо він виявиться причетний до зникнення цього дівчати.
— Те, що ви кажете, дуже серйозне, пані Квінн, — зауважив Тревіс. — Таке не можна казати, не маючи доказів.
— А в мене докази були! — істерично вигукнула вона. — Були! Уяви собі, в мене був аркуш, написаний його рукою, справжнісінький компромат, він лежав у моєму сейфі, в ресторані! І ключ від сейфа є тільки в мене. А знаєш, де я його тримаю? На шиї в мене висить! Я його ніколи не знімаю! Ніколи! І ось днями хотіла взяти той клятий папірець і віддати Праттові, а він зник! Його нема в сейфі! Як це сталося? Нічогісінько не розумію. Чари якісь, та й годі!
— Може, ти просто його не туди поклала? — припустила Дженні.
— Прикуси язичка, доцю. Я все-таки ще не з’їхала з глузду. Бобусику, я з’їхала з глузду?
Роберт невизначено кивнув, і дружина ще дужче розлютилася.
— Бобусику, чому ти не відповідаєш, коли я запитую?
— Бо в мене рак, — нарешті відказав він.
— То й не дістанеш пирога. Лікар сказав: солодке для тебе — чистісінька смерть.
— Я не чув, щоб лікар казав таке! — вигукнув Роберт.
— Бач, ти вже, бідолахо, теть оглух від того раку. Місяців за два ти підеш на той світ, сердешний мій Бобусику.
Щоб трохи відпружити ситуацію, Тревіс спробував продовжити розмову.
— Так чи так, якщо доказів у вас нема, це непереконливо, — сказав він. — Розслідування — тонке і наукове діло. Я був найкращий випускник поліційної академії, тому трохи на цьому знаюся.
Сама згадка, що папірець, який міг утопити Гаррі з головою, десь зник, доводила Тамару до сказу. Щоб заспокоїтися, вона вхопила лопатку для пирога і рішуче розчикрижила його на шматки. Бобусик схлипував: йому страх як не хотілося на той світ.
Середа, 17 вересня 1975 року
Знайти той аркушик стало для Тамари нав’язливою ідеєю. За два дні вона перекинула догори коренем усенький дім, своє авто і навіть гараж, куди ніколи й носа не потикала. І все марно. Того ранку, коли перша зміна в ресторанчику почала розносити сніданок, вона зачинилася в кабінеті й усе, що було у її панцирному сховку, викинула додолу: до сейфа ніхто не мав доступу, аркуш не міг пропасти, це неможливо. Він має знайтися. Тамара наново переглянула папери, та його не було; вона з досадою поскладала все на місце. Тієї миті Дженні постукала у двері й, устромивши голову до кабінету, побачила матінку, до половини запхнуту в броньовану пащу.
— Мамо, що ти робиш?
— Ніколи мені.
— Ох, мамо, тільки не кажи, що ти знову шукаєш той клятий папірець!
— Не твоє діло! Котра година?
Дженні зиркнула на годинника.
— Майже пів на дев’яту.
— А нехай йому!.. Ох, я ж запізнююся!
— Куди запізнюєшся?
— На зустріч.
— На зустріч? Але ж сьогодні треба напої приймати. Ти вже й минулої середи…
— Ти ж доросла дівчинка, так? — урвала її мати. — Руки в тебе на місці, де комора, ти знаєш. Щоб поскладати ящики з колою, університетів закінчувати не треба: я певна, ти чудово впораєшся й сама. І не подумай пускати бісиків експедиторові, щоб він робив це замість тебе! Засукай рукави — ідо праці!
І Тамара, навіть не глянувши на дочку, взяла ключі від авто й пішла собі. За півгодини до службового входу «Кларксу» підкотив чималий ваговоз, і водій поставив коло дверей тяжкий піддон із ящиками коли.
— Допомогти вам? — запитав він Дженні, коли та підписала накладну.
— Ні. Мама хоче, щоб я все зробила сама.
— Діло ваше. Нехай щастить.
Вантажівка рушила, і Дженні заходилася перетягувати важкі ящики у підсобку. Їй хотілося плакати. Тієї миті повз «Кларкс» проїздив Тревіс. Угледівши її, він загальмував і вийшов надвір:
— Допомогти?
Дженні стенула плечима і, не зупиняючись, мовила:
— У тебе і так купа роботи. Я сама.
Він узяв ящик і спробував завести з Дженні розмову.
— Кажуть, рецепт кока-коли — велика таємниця, його тримають у сейфі в Атланті.
— Ти дивись, я й не знала.
Він зайшов разом із Дженні до підсобки, і вони поставили свої ящики один на один. Вона мовчала, і він вирішив продовжити розмову.
— Кажуть, кола піднімає бойовий дух вояків. Від часів Другої світової її спеціально постачають нашим солдатам, які служать за кордоном. Це я прочитав в одній книжці про кока-колу. Я просто так її читав, бо і серйозніші книжки полюбляю…
Вони знову вийшли надвір. Вона глянула йому в очі.
— Тревісе…
— Що, Дженні?
— Обніми мене. Обніми мене міцно! Мені так самотньо! Я така нещасна! Таке враження, наче в мене серце замерзло.
Він обняв її й міцно пригорнув до себе.
— Лікарю, а тепер у мене ще й дочка допитується. Сьогодні цікавилася, куди це я їжджу в середу.
— І що ви сказали їй?
— Щоб не пхала носа до чужого проса і прийняла ящики з колою! Яке її діло, куди я їжджу!
— З вашого голосу я відчуваю, що ви гніваєтеся.
— Атож! Звісно, гніваюся, пане Ешкрофте!
— На кого ви гніваєтеся?
— Ну… на себе!
— Чому?
— Бо я її насварила. Знаєте, лікарю, ото заведеш дітлахів і хочеш, щоб вони були найщасливіші на світі. А потім життя стає тобі поперек дороги!
— Що ви маєте на увазі?
— Вона завжди просить у мене поради, у всьому! Завжди чіпляється за мою спідницю, завжди питає: «Мамо, а як це робити? Мамо, куди це поставити? Мамо те, мамо се! Мамо! Мамо! Мамо!». Але ж я не завжди буду коло неї. Настане пора, коли я вже не зможу няньчити її, розумієте? І від цієї думки мені аж у животі судомить, отут! Наче кендюх вузлом зав’язується! Просто фізично болить, я їсти не можу!
— Пані Квінн, ви хочете сказати, що у вас бувають тривожні стани?
— Так, так! Такі тривожні! Страшенно тривожні! Намагаєшся робити все добре, давати дітям найкраще! А що станеться з нашими дітьми, як нас не стане? Що вони робитимуть, га? І як бути певною, що з ними нічого не станеться? Ось як із цим дівчам, пане Ешкрофте! З цією бідолашкою Нолою! Що з нею? Де вона може бути?
*
Де ж вона? В Рокленді її не було. Ні на березі, ні в ресторанах, ні в тій крамничці. Ніде. Він зателефонував до готелю на Мартас-Віньярді, щоб дізнатися, чи не бачив хто з персоналу юної білявої дівчини, та службовець сприйняв його за пришелепуватого. І тоді він почав чекати, щодня і щоночі.
Він чекав увесь понеділок.
Він чекав увесь вівторок.
Він чекав усю середу.
Він чекав увесь четвер.
Він чекав усю п’ятницю.
Він чекав усю суботу.
Він чекав усю неділю.
Чекав несамовито, чекав з надією, що вона повернеться, і вони разом поїдуть звідси. Вони будуть щасливі. Нола була єдина людина, яка надала сенсу його життю. Нехай горить воно все синім полум’ям: і книжки, й будинки, і музика, й люди — все це несуттєво, аби лиш вона була з ним. Він кохав її, кохав, а це означало, що він не боїться ні смерті, ні лиха, поки вони разом. Тому він чекав. А коли западала ніч, присягався зорям, що чекатиме її завжди.
Та якщо Гаррі відмовлявся втрачати надію, то капітан Родік змушений був констатувати, що, попри всі залучені засоби, операція провалилася. За два з гаком тижні все перевернули догори дном, і все марно. Під час наради з федералами і начальником поліції Праттом Родік підбив гіркі підсумки.
— Пси нічого не знаходять, люди теж. Здається, ми її вже не знайдемо.
— Згоден, — кивнув співробітник ФБР. — Зазвичай у таких випадках жертву або знаходять одразу, живу чи мертву, або ж за неї вимагають викуп. Якщо ж ні того, ні того нема, справа потрапляє до стосу таких самих нерозкритих справ про зниклих осіб: їх рік у рік додається на наших письмових столах. Тільки за останній тиждень ФБР отримало п’ять повідомлень про дітей, які запропали в Америці. Ми просто не встигаємо з усім упоратися.
— Але що ж могло статися з цією дівчинкою? — запитав Пратт, який ніяк не хотів змиритися. — Вона втекла?
— Утекла? Та ні. Чому ж її тоді бачили перелякану і закривавлену?
Родік станув плечима, а фебеерівець запропонував піти на пиво.
Наступного дня, 18 вересня, начальник поліції Пратт і капітан Родік відбули останню прес-конференцію, під час якої заявили, що пошуки зниклої Ноли Келлерґан припиняються. Справа залишається у юрисдикції кримінальної поліції штату. За два тижні жодних слідів Ноли Келлерґан не знайшли: жоднісінького факту, щонайменшої зачіпки.
Добровольці під керівництвом начальника поліції Пратта ще декілька тижнів продовжували повсюдні пошуки — аж до кордонів штату. Марно. Нола Келлерґан ніби вивітрилася.
9. Чорний «монте-карло»
— Слова — це чудово, Маркусе. Тільки пишіть не для того, щоб вас прочитали, пишіть, щоб вас почули.
Книжка просувалася. Мої години за письмовим столом потроху обростали паперовим тілом, і в мені відроджувалося несказанне і, здавалося б, назавжди забуте відчуття. Я наче наповнювався нарешті життєвою силою, від браку якої все в мені раніше функціонувало неправильно; здавалося, наче хтось натиснув мені кнопку в голові й увімкнув мозок, наче я знову повернувся до життя. Я почувався письменником.
День мій розпочинався ще вдосвіта: я виходив на пробіжку і з міні-дисковим плеєром у вухах пробігав Конкорд від краю до краю. Потім, повернувшись у готель, замовляв цілісінький літр кави і брався до праці. Я знову міг розраховувати на допомогу Денізи: покликав її назад із «Шміда і Гансона», й вона погодилася повернутися на службу в мій офіс на П’ятій авеню. Я надсилав їй написане електронною поштою, й вона вичитувала. Скінчивши черговий розділ, скидав його Дуґласові, щоб дізнатися його думку. Цікаво було спостерігати, скільки сили вкладає він у цю книжку; я знав, що він не відривається від комп’ютера, чекаючи продовження. І за кожної нагоди він нагадував мені про терміни, що невблаганно наближалися, повторював: «Якщо ми не закінчимо вчасно, нам буде клямка!». Казав «нам», хоч по суті нічим у цій ситуації не ризикував, просто був так само зацікавлений в успіху, як і я.