Думаю, на Дуґласа дуже тиснув Барнаскі, та літагент намагався убезпечити мене від нього, адже Барнаскі боявся, що я не вкладуся в терміни без сторонньої допомоги. Він уже декілька разів телефонував мені, щоб сказати це особисто.
— Вам треба взяти літературних негрів, бо нізащо не впораєтеся. У мене їх цілі загони, ви напишете загальний план, а вони зроблять текст.
— Нізащо, — відрубав я. — Цю книжку пишу сам, і сам за неї відповідаю. Ніхто, крім мене, це не зробить.
— Ох, Ґольдмане, як ви мені остогиділи з вашою мораллю й чесністю. Зараз усі пишуть книжки чужими руками. Ось, наприклад, N ніколи від негрів не відмовляється.
— То він пише книжки не сам?
Барнаскі дурнувато захихотів у звичній для нього манері:
— Авжеж, не сам! Хіба він міг би витримати такий шалений ритм? Читачі не хочуть знати, як N пише свої книжки, і взагалі, хто їх там пише. Все, що вони хочуть, це щороку на початку літа піти у відпустку з його новою книжкою. І ми їм її даємо. Це називається — комерційний підхід.
— Це називається обман читача, — відказав я.
— Обман читача… Ох, Ґольдмане, ви просто неперевершений мастак високої трагедії.
Я дав йому зрозуміти, що книжку ніхто, крім мене, не писатиме, про це не може бути й мови; терпець йому ввірвавсь, і він брутально загорлав:
— Ґольдмане, здається, я вивалив вам за цю кляту книжку мільйон доларів, і ви б могли бути трохи поступливіший. Якщо я сказав, що вам потрібні літературні негри, отже, вони вам потрібні, чорт забирай!
— Заспокойтеся, Рою, книжку ви отримаєте вчасно. За умови, що перестанете відволікати мене нескінченними дзвінками.
І тоді Барнаскі, як із цепу зірвався:
— Матері вашій, Ґольдмане, сподіваюся, ви, усвідомлюєте, що я підставив свої яйця! Свої яйця! Підставив під удар! Я вклав грубі гроші в цю книжку і ризикую репутацією одного з найбільших видавництв країни. І якщо діло не вигорить, якщо книжка не вийде через ваші примхи чи ще якусь хріновину і я опинюсь у купі лайна, то я і вас утоплю, майте на увазі! І так, що ви вже не вилізете з нього!
— Я це врахую, Рою. Матиму на увазі.
Крім суто людських недоліків, Барнаскі мав природжений маркетинговий хист: рекламна кампанія у вигляді величезних плакатів на стінах Нью-Йорка щойно стартувала, а моя книжка вже була книжкою року. Незабаром після пожежі в Гусячій бухті він виступив із гучною заявою: «Хто полює на Маркуса Ґольдмана?». Звісно ж, моя матінка прочитала це і відразу ж зателефонувала:
— Ох, Маркі, де ти?
— У Конкорді, в готелі «Ріджентс». «Люкс» номер 208.
— Замовкни! — вигукнула вона. — Я не хочу знати!
— Мамо, але ж ти сама…
— Якщо ти мені скажеш, то я не втерплю і скажу різнику, а він скаже продавцеві, а той скаже своїй матері, а вона двоюрідна сестра консьєржа Фелтонівської школи, тож і йому неодмінно скаже, а той негідник піде і розповість директорові, а той розпатякає все у вчительській, і незабаром увесь Ньюарк знатиме, що мій син зараз у 208-му «люксі» готелю «Ріджентс» у Конкорді, і твій переслідувач прийде і заріже тебе сонного. До речі, чому в тебе номер «люкс»? Ти з подругою? Збираєшся оженитися?
І я почув, як вона гукає батькові: «Нельсоне, мерщій іди до телефону! Маркі зібрався одружитися!».
— Мамо, я не збираюсь одружуватися. Я в номері сам.
Ґегаловуд, який сидів у моїй кімнаті, наминаючи добрячий сніданок, не придумав нічого дотепнішого, як гукнути: «Гей! Я теж тут!».
— Хто це? — відразу зацікавилася матінка.
— Ніхто.
— Не кажи, що ніхто! Я чула чоловічий голос. Маркусе, я мушу тобі поставити вкрай важливе медичне запитання, і ти чесно відповіси жінці, яка носила тебе в утробі аж дев’ять місяців: у твоїй кімнаті ховається чоловік, ґей?
— Ні, мамо. Це сержант Ґегаловуд, із поліції. Він разом зі мною веде розслідування й водночас старається, щоб мої рахунки за обслуговування не меншали.
— Він голий?
— Що? Та ні! Це полісмен, мамо! Ми працюємо разом.
— Полісмен… Знаєш, я не вчора на світ народилась: ото буває, коли чоловіки дуетом співають, іноді там може бути байкер, отой що в шкірі весь, і сантехнік може бути, й індіанець, і полісмен…
— Мамо, це справжній полісмен.
— Маркі, заклинаю нашими предками, які тікали від погромів, якщо любиш матінку, вижени того голого дядька.
— Мамо, нікого я не виганятиму.
— Ох, Маркі, нащо ти дзвониш, щоб засмутити мене?
— Мамо, це ти мені дзвониш.
— Бо ми з твоїм батьком боїмося божевільного злочинця, який переслідує тебе.
— Ніхто мене не переслідує. Газети перебільшують.
— Я щовечора і щоранку заглядаю до поштової скриньки.
— Навіщо?
— Навіщо? Навіщо?! І ти мене ще питаєш про це? Через бомбу!
— Та навряд щоб хтось підклав тобі бомбу, мамо.
— Нас підірвуть! Ми загинемо, так і не потішившись онуками. Ти задоволений собою? Днями, уяви собі, за твоїм батьком до самого дому їхало якесь велике чорне авто. Тато забіг у дім, а та клята тарантайка зупинилася на вулиці, простісінько біля нас.
— Ви поліцію викликали?
— Авжеж. Примчали дві патрульки, з сиренами.
— І що?..
— То були сусіди. Ці негідники придбали нову тачку! Навіть не попередивши нас! Нове авто, уяви собі! Всі кажуть, що незабаром буде страшенна економічна криза, а вони купують нове авто! Хіба це не підозріло? Певно, сусід дуром торгує абощо.
— Мамо, ну чого ти таку маячню городиш?
— Я знаю, що кажу! І не розмовляй так зі своєю бідолашною матір’ю, яка кожної миті може підірватися на бомбі! Як там твоя книжка?
— Просувається, до того ж добре. За місяць маю закінчити.
— А який буде кінець? Може, той, хто убив дівчинку, і тебе захоче убити?
— Це єдина моя проблема: досі не знаю, чим закінчується книжка.
Надвечір у понеділок, 21 липня, коли я писав розділ, де Нола та Гаррі мають разом поїхати в Канаду, до мене у номер увійшов Ґегаловуд. Він був страшенно збуджений і, перш ніж почати розмову, вхопив із міні-бару пляшку пива.
— Я був у Елайджі Стерна, — сказав він.
— У Стерна? Без мене?
— Не забувайте, що Стерн подав до суду за вашу книжку. Одне слово, зараз розкажу…
Ґегаловуд пояснив, що заявився до Стерна без попередження, щоб візит не мав офіційного вигляду, і зустрів його Стернів адвокат, Бо Сілфорд, бостонський геній захисту. Він був у спортивному костюмі, спітнілий, і сказав: «Дайте мені п’ять хвилин, сержанте. Швиденько сходжу в душ і буду до ваших послуг».
— Сходжу в душ? — перепитав я.
— Авжеж, письменнику, я ж і кажу: той Сілфорд вештався у передпокої напівголий. Я зачекав у маленькій вітальні, потім він повернувся вже в костюмі, а з ним і Стерн, який сказав: «Ну ось, сержанте, ви познайомилися з моїм партнером».
— З його партнером? Ви хочете сказати, що Стерн…
— Гомосексуаліст. Отже, він точно ніколи не відчував потягу до Ноли Келлерґан.
— І що все це означає? — запитав я.
— Отож і я запитав його про це. Він був цілком відкритий для розмови.
Стерн був дуже роздратований моєю книжкою і сказав, що я сам не знаю, що пишу. І тоді Ґегаловуд перехопив ініціативу, запропонувавши Стернові з’ясувати деякі пункти розслідування.
— Пане Стерне, — сказав він, — з огляду на те, що я тепер знаю про ваші… сексуальні вподобання, чи можете ви сказати, які стосунки пов’язували вас із Нолою?
Стерн і оком не кліпнув.
— Я ж вам одразу казав. Це були суто ділові стосунки.
— Ділові стосунки?
— Сержанте, це коли хтось для вас щось робить, а ви йому платите. У нашому випадку вона позувала.
— Тобто Нола Келлерґан справді приїздила сюди позувати вам?
— Так. Але не мені.
— Не вам? А кому ж?
— Лютерові Калебу.
— Лютерові? Нащо?
— Задля його задоволення.
Сцена, про яку далі розповів Стерн, відбулася одного вечора в липні 1975 року. Стерн не пам’ятав точної дати, та сталося це наприкінці місяця. Зіставляючи дати, я з’ясував, що це було перед самісінькою мандрівкою на Мартас-Віньярд.
Конкорд. Кінець липня 1975 року
Пізнього вечора, коли в домі були тільки Стерн і Лютер, які грали на терасі в шахи, у двері раптом подзвонили. Вони здивувалися, хто може завітати о такій пізній порі. Лютер пішов одчиняти і повернувся на терасу в товаристві гарненької білявої дівчини з червоними від сліз очима. Це була Нола.
— Доброго вечора, пане Стерне, — ніяково привіталася вона. — Перепрошую, що прийшла без попередження. Мене звати Нола Келлерґан, я дочка священика з Аврори.
— З Аврори? Ти приїхала сюди з Аврори? — запитав він. — Як же ти дісталася?
— Автостопом, пане Стерне. Мені неодмінно треба з вами поговорити.
— Ми знайомі?
— Ні. Але маю до вас прохання величезної ваги.
Стерн окинув поглядом маленьку юну жінку з променистими смутними очима, яка з’явилася до нього пізнього вечора з «проханням величезної ваги». Він посадив її у зручний фотель, а Калеб приніс лимонаду та печива.
— Слухаю тебе, — сказав Стерн, коли дівчина одним духом випила лимонад; сцена починала його розважати. — З чим же таким важливим ти хочеш до мене звернутися?
— Ще раз перепрошую, пане Стерне, що турбую вас о такій порі. Але в мене склалися надзвичайні обставини. Благаю вас, нікому не кажіть. Я прийшла, щоб… Щоб попросити вас узяти мене на роботу.
— Взяти на роботу? Ким?
— Ким хочете. Я робитиму будь-що.
— Тебе? На роботу? — Стерн нічого не міг уторопати. — А нащо? Тобі потрібні гроші, дитино?
— За це я хочу, щоб ви дозволили Гаррі Квебертові лишитися в Гусячій бухті.
— Гаррі Квеберт покидає Гусячу бухту?
— У нього нема коштів, щоб залишатися там. Він уже зв’язався з агенцією, що здає дім. Він не може заплатити за серпень. Та йому треба лишитися! У нього книжка! Він щойно почав її писати, і я відчуваю, що це буде неймовірна річ! Якщо він поїде, то ніколи її не допише! І його кар’єрі — кінець! Крім того, є ще й ми! Я кохаю його, пане Стерне. Кохаю так, як ніколи нікого не покохаю! Знаю, вам це може здатися смішним, адже мені лише п’ятнадцять років і я нічого не тямлю в житті. Може, я нічого й не тямлю, пане Стерне, та я знаю своє серце! Без Гаррі я ніщо.
Вона благально склала долоні, й Стерн запитав:
— Що ж ти хочеш від мене?
— У мене немає грошей. А то б я заплатила за оренду, щоб Гаррі міг лишитися. Та ви можете найняти мене! Я служитиму у вас і буду працювати стільки, скільки треба, щоб вистачало на оплату оренди ще кілька місяців.
— У мене достатньо прислуги.
— Я можу робити все, що ви захочете. Все! Або дозвольте мені платити за оренду потроху: я вже маю сто двадцять доларів! — вона дістала з кишені банкноти. — Це всі мої заощадження! По суботах я працюю в «Кларксі», і працюватиму доти, аж доки все вам сплачу!
— Скільки ти заробляєш?
— Три долари за годину! І чайові! — гордо відказала вона.
Стерн усміхнувся, розчулений її проханням. Дивився на Нолу з ніжністю: правду кажучи, йому не потрібні були гроші від оренди Гусячої бухти, він міг спокійнісінько дозволити Гаррі користуватися домом кілька зайвих місяців. Та цієї миті Лютер сказав, що хоче перебалакати з ним наодинці. Вони вийшли до сусідньої кімнати.
— Елі, — сказав Лютер, — я хошу її намалювати… Путь лашка… Путь лашка…
— Ні, Лютере. Тільки не це… Не зараз…
— Благаю тебе… Дожволь мені її малювати… Я вше так давно…
— Але чому? Чому її?
— Бо вона шхожа на Елеонору…
— Знову Елеонора? Годі! Пора вже це припинити!
І Стерн спершу був відмовився. Та Лютер так сильно просив, що той урешті поступився. Вони повернулися до Ноли, яка поволі їла печиво.
— Ноло, я подумав, — сказав він. — Я можу дозволити Гаррі Квебертові користуватися домом стільки, скільки він захоче.
Вона кинулася йому на шию.
— Дякую! Дякую, пане Стерне!
— Зачекай, є одна умова…
— Та звісно! Все, що захочете! Ви такий добрий, пане Стерне.
— Ти будеш позувати. Для картини. Малюватиме Лютер. Ти роздягнешся, і він писатиме тебе оголеною.
Вона остовпіла.
— Оголеною? Ви хочете, щоб я роздяглася догола?
— Так. Але ти тільки позуватимеш. До тебе ніхто й пальцем не доторкнеться.
— Але ж… це так соромно — бути голою… Я хочу сказати… — вона схлипнула. — Я сподівалася, що надаватиму вам якісь дрібні послуги: буду працювати в саду чи складатиму каталог вашої бібліотеки. Я й не думала, що мені доведеться… Я про таке не думала.
Вона втерла сльози. Стерн дивився на цю сердешну, ніжну юну жінку, яку він змушував позувати голою. Йому хотілося обняти її, заспокоїти, та він не міг піддатися почуттям.
— Така моя ціна, — суворо сказав він. — Ти позуєш гола, і Квеберт живе собі далі в тому домі.
Вона кивнула.
— Гаразд, пане Стерне. Зроблю все, що захочете. Віднині я ваша.
*
Через тридцять три роки після тієї сцени Стерн, якому не давало спокою сумління, намагаючись спокутувати свій гріх, провів Ґегаловуда на терасу, де колись вимагав од Ноли, щоб вона заради порятунку свого кохання роздяглася догола перед його водієм.
— Отак, — мовив він, — отак Нола ввійшла в моє життя. Наступного дня я спробував зв’язатися з Квебертом і сказати, що він може лишитися в Гусячій бухті, та до нього неможливо було добитися. На цілий тиждень він наче у землю запався. Я навіть послав Лютера початувати біля його дому. Врешті він зумів перехопити Квеберта, коли той уже їхав із Аврори.
Потім Ґегаловуд запитав:
— Невже вас не здивувало Нолине прохання? І той факт, що п’ятнадцятирічне дівча має зв’язок із чоловіком, якому понад тридцять років, і просить вас про послугу?
— Знаєте, сержанте, вона так гарно розповідала про кохання… Так гарно… Я ніколи не зміг би знайти таких слів. Та й сам я кохав чоловіків. Ви знаєте, як тоді ставилися до ґеїв? Утім, і зараз так само ставляться… Недарма я й далі приховую це. Приховую так, що коли Ґольдман змальовує мене старим садистом, натякаючи, що я знущався з Ноли, я боюся щось заперечити. Посилаю адвокатів, подаю позови, домагаюся, щоб книжку заборонили. Натомість достатньо було б заявити на всю Америку, що я іншої орієнтації. Але наші громадяни такі високоморальні, тому я не можу плямувати репутацію.
Ґегаловуд перевів розмову на іншу тему.
— А як було з Нолою?
— Лютер їздив по неї до Аврори. Я сказав, що нічого не хочу про це знати. Звелів брати своє особисте авто, блакитний «мустанґ», а не службовий «Лінкольн». Коли я бачив, що він їде до Аврори, то відпускав усіх слуг. Не хотів, щоб хтось залишався в домі. Мені було дуже соромно. Тож я волів, щоб усе відбувалося не на веранді, де зазвичай була Лютерова майстерня, боявся, що хтось помітить. І він працював із Нолою в маленькій вітальні коло мого кабінету. Я приходив привітатися, коли вона з’являлася, і попрощатися, коли їхала додому. Поставив Лютерові умову: мені хотілося упевнитися, що все гаразд. Або принаймні не дуже кепсько. Пам’ятаю, вперше вона сиділа на тахті, застеленій білим простиралом. Уже гола, тремтлива, збентежена, перелякана. Я потис їй долоньку: вона була мов крига. Я ніколи не залишався з ними, але завжди був поблизу, хотів мати певність, що він не скривдить дівчинку. Потім навіть заховав у кімнаті переговорний пристрій. Умикав його і міг чути все, що відбувалося.
— Та й що ви чули?
— А нічого. Лютер і слова не сказав. Він і так був мовчкуватий через свої потрощені щелепи. Малював її, та й годі.
— Тобто він її не торкався?
— Ніколи! Кажу ж, я цього не потерпів би.
— Скільки разів приїздила Нола?
— Не пам’ятаю вже. Разів із десять, либонь.
— І скільки картин він написав?
— Одну.
— Ту, що ми конфіскували?
— Так.
Отож Гаррі міг лишитися з Аврорі тільки завдяки Нолі. Та чому Лютерові закортіло її малювати? І чому Стерн, який ладен був дозволити Гаррі мешкати в його домі задурно, раптом поступився Калебові й змусив Нолу позувати голою? На ці запитання Ґегаловуд не зміг відповісти.