— Я запитував, — пояснив він. — Сказав: «Пане Стерне, я й далі не можу збагнути, чому Лютер хотів малювати Нолу? Ви казали, що він цим насолоджувався: йдеться про сексуальну втіху? І ще ви казали про Елеонору — це його колишня дівчина?». Але він не захотів говорити на цю тему. Мовляв, це довга історія, що я й так знаю все, що мені треба, а решта — діло давнє. І скінчив розмову. Я був у нього неофіційно, тому не міг вимагати відповіді.
— Дженні розповідала, що Лютер хотів і з неї писати, — нагадав я.
— І що це? Він був маніяк із пензлем?
— Хтозна, сержанте. Гадаєте, Стерн поступився Лютерові, бо той йому подобався?
— Мені спадало таке на думку, і я запитав Стерна, чи було в нього щось із Калебом. Він дуже спокійно відповів, що нічогісінько не було. «Я дуже вірний партнер пана Сілфорда ще від початку 70-х, — сказав він. — До Лютера Калеба я не відчував нічого, крім жалості, тому й узяв його на службу. Хлопчина мешкав у Портленді, його жорстоко побили і покалічили. Він був хороший механік, а я саме не мав тоді водія і людини, яка б опікувалася моїми автівками. Між нами швидко виникли приятельські стосунки. Знаєте, він був чудовий хлопчина. Можна сказати, ми з ним були друзі». Бачите, письменнику, оті їхні дружні стосунки не дають мені спокою. Мені здається, наче там щось більше. Не в сексуальному плані: я певен, що Стерн не бреше і справді не мав до Калеба потягу. Ні, як на мене, це якісь… ну, хворобливіші зв’язки. Мені так здалося, коли Стерн розповідав, як він поступився Калебові й почав вимагати від Ноли позувати голяка. Йому було гидко, і все-таки він це зробив: Калеб наче мав над ним якусь владу. До речі, це не пройшло і повз Сілфордову увагу. Доти він і слова не мовив, лише слухав, та коли Стерн розповідав, як зайшов привітатися з переляканим голим дівчам, Сілфорд сказав: «Елі, як це? Що це? Що за історія? Чому ти ніколи нічого мені не казав?».
— А про зникнення Лютера ви зі Стерном говорили? — запитав я.
— Спокійно, письменнику, найсмачніше я лишив на закуску. Сам того не бажаючи, Сілфорд натиснув на нього. Він був геть ошелешений і на мить втратив адвокатські рефлекси. Він зарепетував: «Елі, поясни врешті! Чому ти мені нічого не сказав? Чому так довго мовчав?». І тоді Елі, як ви можете зрозуміти, перелякався. «Ну мовчав я, мовчав, але не забув! Я тридцять три роки зберігав ту картину! Щодня заходив я до робітні, сідав на канапі й дивився на неї. Терпів її погляд, її присутність. А вона, ота примара, дивилася просто мені в очі! То була моя покара!»
Ґегаловуд, звісно, запитав Стерна, про яку покару йдеться.
— Покара за те, що я начебто теж убив її! — вигукнув Стерн. — Думаю, дозволивши Лютерові писати її голу, я розбудив у ньому моторошних демонів… Я… ну, я сказав дівчинці, що вона повинна позувати гола, і в такий спосіб наче поєднав їх. Мабуть, я теж винен у її смерті, хоч і не прямо!
— Що ж сталося, пане Стерне?
Стерн довго мовчав, мордувався і вочевидь не міг вирішити, чи варто казати все, що знає. Але таки зважився.
— Незабаром я зрозумів, що Лютер закохався в Нолу і хоче зрозуміти, що вона знайшла в Гаррі. Він просто схибнувся на цьому. Почав ховатися в лісі біля Гусячої бухти і стежити за ними. Я бачив, що він дедалі частіше їздить до Аврори, знав, що стирчить там цілими днями. Мені здавалося, що ситуація виходить із-під контролю, тож якось я поїхав за ним. І знайшов його авто в лісі, біля Гусячої бухти. Я поставив свою тачку подалі, щоб ніхто не побачив, і оглянув ліс. Тоді я й угледів його: Лютер ховався у чагарях і стежив за будинком. Мене не помітив, тому не став потикатися йому на очі, але мені кортіло добряче його провчити, щоб він відчув себе на крок від загибелі. Я вирішив заявитися до Гусячої бухти, наче мені раптом захотілося відвідати Гаррі. Вийшов на шосе номер один і спокійнісінько почимчикував до Гусячої бухти. Зайшов на терасу, зчинив галас. Вигукнув: «Добридень, Гаррі! Добридень!» — щоб Лютер мене почув. Гаррі, мабуть, подумав, що я сказився, хоч, пам’ятаю, він теж волав, як дурнуватий. Я збрехав, що покинув своє авто в Аврорі, й запропонував йому відвезти мене в місто і разом пообідати. Дякувати богу, він погодився, і ми поїхали. Я подумав, що Лютер тим часом вшиється звідти потихеньку і відбудеться переляком. Ми подалися обідати в «Кларкс». Там Гаррі Квеберт розповів, що два дні тому йому зсудомило ногу під час пробіжки і Лютер удосвіта підвіз його з Аврори до Гусячої бухти. Запитав, що робить Лютер в Аврорі так рано. Я перевів розмову на інше, але сильно стривожився: пора було все це припиняти. Того ж дня увечері я наказав Лютерові не з’являтися більше в Аврорі, бо матиме проблеми. Та він усе одно туди їздив. За тиждень чи за два я сказав, що вже не хочу, щоб він малював Нолу. Ми дуже посварилися. Це було в п’ятницю, 29 серпня 1975 року. Він заявив, що не хоче в мене працювати, і пішов, грюкнувши дверима. Я подумав, що він зробив це зопалу і повернеться. Наступного дня, того самого 30 серпня, я поїхав рано, бо мав декілька зустрічей, а повернувшись увечері, побачив, що Лютера таки нема, і мене охопило дивне передчуття. Почав його шукати. До Аврори доїхав годині о восьмій, а дорогою мене випередила ціла колона поліційних авто. У місті панувало страшенне сум’яття: всі обговорювали зникнення Ноли. Я спитав адресу Келлерґанів, хоч міг спокійнісінько піти за роззявами і каретами швидкої допомоги, що з’їжджалися до їхнього дому. Трохи постояв у юрмі, не вірячи тому, що сталося, дивився на дім, де мешкала та дитина, — маленький, спокійний, білий дощаний будиночок із гойдалкою на старій вишні. До Конкорда я повернувся вже поночі і зайшов у Лютерову кімнати перевірити, чи його нема, та його, звісно ж, не було. А на мене дивився Нолин портрет. Він його повністю закінчив. Я забрав картину і повісив у майстерні. Відтоді він там і висів. Я чекав Лютера цілісіньку ніч, але марно. Наступного дня зателефонував його батько, він теж його шукав. Я сказав, що Лютер поїхав два дні тому, але нічого не уточнив. Утім, я взагалі нікому нічого не говорив. Я замовк. Бо якби сказав, що Лютер винен у викраденні Ноли Келлерґан, це означало б, що я ніби й сам трохи причетний. Чекав Лютера три тижні й щодня їздив його шукати. Аж ось його батько сповістив, що чоловік загинув у автокатастрофі.
— Ви хочете сказати, що, на вашу думку, це Лютер Калеб убив Нолу? — запитав Ґегаловуд.
Стерн кивнув.
— Так, сержанте. Я вже тридцять три роки живу з цією думкою.
Коли я вислухав розповідь Ґегаловуда про розмову зі Стерном, мені аж заціпило. Потім я дістав іще дві пляшки пива з міні-бару і ввімкнув плеєр.
— Ви повинні повторити все це, сержанте. Мені треба вас записати для книжки.
Він охоче погодився.
— Та ради бога, письменнику!
Я натиснув кнопку. Цієї миті в Ґегаловуда задзвонив телефон. Він сказав «гало», і плеєр записав його слова: «Ви певні? Ви все перевірили? Що? Що? О боже, здуріти можна!». Він попросив у мене аркуш паперу та ручку, записав те, що йому сповістили, і натиснув «відбій». Потім якось дивно зиркнув на мене і сказав:
— Це стажер нашої бригади. Я попросив його знайти рапорт про автокатастрофу з Лютером Калебом.
— І що?..
— Згідно з тодішнім рапортом, Лютера Калеба знайшли в чорному «шевроле монте-карло», що належав компанії Стерна.
П'ятниця, 26 вересня 1975 року
Днина видалася похмура. Сонце зійшло кілька годин тому, та світло було тьмяне і мляве. Скрізь повзли сувої густої імли, що властиво для Нової Англії вологої осінньої пори. О восьмій ранку ловець омарів Джордж Тент вийшов разом із сином на човні з маленького порту Саґамор, що в Массачусетсі. Його ділянка була розташована переважно уздовж узбережжя, та він належав до тих рідкісних представників своєї професії, які ставили пастки у вузьких затоках, що їх забракували інші ловці, вважаючи важкодоступними і такими, що надто вже залежать від припливів, щоб давати серйозний прибуток. В одну з таких заток, де стояло дві пастки, і поплив Джордж Тент. Коли він розвертав човен у бухті Сансет — так називали лагуну поміж крутих бескидів, — його сина раптом засліпив яскравий зблиск світла. Промінь сонця прорвався крізь хмари і відбився від якогось предмета. Це тривало якусь частку секунди, та спалах був таки потужний, тож хлопчина зацікавився й, діставши бінокля, взявся оглядати бескиди.
— Що сталося? — запитав батько.
— На березі щось є. Не знаю, що саме, та я помітив сильний зблиск.
Оцінивши рівень океану відносно скель, Тент вирішив, що глибина дозволяє наблизитися до берега, і дуже повільно рушив уздовж узгір’я.
— Можеш сказати, що воно таке? — зацікавлено запитав сина.
— Відблиск — це напевно… Але від чогось незвичайного, від металу чи скла.
Вони пропливли трохи далі й, огинаючи бескид, раптом побачили те, що так потужно сяйнуло. «А хай йому біс!» — вигукнув старий Тент і, витріщивши очі, кинувся до бортового передавача викликати берегову охорону.
Того ж таки дня, о 8 годині 47 хвилин ранку, до поліції Саґамора від берегової охорони надійшов сигнал про нещасний випадок зі смертельними наслідками: якесь авто зірвалося з дороги над бухтою Сансет і розбилося на скелях. На місце пригоди виїхав полісмен Даррен Венслоу. Він добре знав ту ділянку: вузьке шосе уздовж карколомного урвища, звідки відкривався розкішний краєвид. На найвищій точці навіть облаштували паркувальний майданчик, щоб туристи могли помилуватися панорамою. Достоту райський куточок, хоча Венслоу завжди вважав його небезпечним, бо там не було захисної огорожі. Він декілька разів звертався до міської влади з відповідним запитом, адже літніми вечорами на майданчику завжди було людно, — та марно. Спромоглися тільки поставити знак, що попереджав про небезпеку.
Під’їжджаючи до майданчика, Венслоу помітив пікап лісництва, а це означало, що аварія сталася тут. Він одразу ж вимкнув сирену і загальмував. Два лісники спостерігали, як унизу судно берегової охорони висуває телескопічну стрілу.
— Кажуть, там авто, — озвався один із них, — та ні хріна не видно.
Поліцай підійшов до краю урвиська: схил був майже прямовисний, кам’янистий, там поросла ожина і висока трава. Справді, годі було щось розгледіти.
— Кажете, авто простісінько під нами? — запитав він.
— Так передали по екстреному зв’язку. Судячи з того, де стоїть судно, гадаю, авто було на майданчику і з якоїсь причини телепнулося у прірву. Молюся тільки за одне: аби лише не підлітки були… Приїхали цілуватися вночі й не поставили авто на ручне гальмо.
— О господи! — прошепотів Венслоу. — Я теж сподіваюся, що це не діти.
Він оглянув частину майданчика, що прилягала до урвища. Поміж асфальтом і початком схилу була довга смуга землі. Він пошукав сліди — видерту траву й поламану ожину в тому місці, де авто покотилося з кручі.
— Гадаєте, авто не зупинилося? — запитав він лісника.
— Авжеж. Скільки вже просять поставити загорожу. Це точно діти. Хильнули по чарчині й не загальмували. Бо тверезому треба дуже постаратися, щоб не загальмувати біля краю майданчика.
Катер завершив свою роботу й відійшов од кручі. Чоловіки побачили авто, що теліпалося на стрілі. Венслоу зв’язався по радіо з береговою охороною.
— Яке авто? — запитав він.
— «Шевроле монте-карло», — відповіли йому. — Чорний.
— «Шевроле монте-карло»? Підтвердьте, це чорний «шевроле монте-карло»?
— Підтверджую. Номери нью-гемпширські. Всередині труп. Моторошне видовище.
*
Уже дві години ми теліжилися гуркітливим службовим «крайслером» Ґегаловуда. Це було у вівторок, 22 липня 2008 року.
— Сержанте, може, я сяду за кермо?
— Тільки не ви.
— Ви дуже повільно їдете.
— Я їду обережно.
— Це не авто, сержанте, а бляшанка.
— Це авто поліції штату. Майте повагу до нього.
— Тоді це бляшанка поліції штату. Може, хоч музику ввімкнемо?
— І не мрійте, письменнику. Ми не дівчатка на прогулянці, у нас розслідування.
— Знаєте, мабуть, я напишу в книжці, що ви водите авто, як старенький дідок.
— Увімкніть музику, письменнику. І якомога гучніше. Щоб я більше вас не чув, аж поки ми приїдемо.
Я зареготав.
— Гаразд, нагадайте, що це за чоловік. Даррен…
— …Венслоу. Служив у поліції Саґамора. Його викликали, коли рибалки знайшли розбите авто з Лютером.
— Чорний «шевроле монте-карло».
— Так.
— Здуріти можна! Чому ж ніхто не побачив зв’язку?
— А я звідки знаю, письменнику. Оце і маємо з’ясувати.
— А що робить тепер Венслоу?
— Вийшов на пенсію кілька років тому. Тепер разом із двоюрідним братом тримає гараж. Ви що, записуєте?
— Так. Що сказав він вам учора по телефону?
— Та нічого особливого. Здається, здивувався. Сказав, що вдень його можна знайти в гаражі.
— А чому ви його по телефону не запитали?
— Найкраще спілкуватися віч-на-віч, письменнику. По телефону очей не видно. Це для таких слабаків, як ви.
Гараж стояв на в’їзді до Саґамора. Ми знайшли Венслоу біля старого «б’юїка»: він колупався у двигуні. Чоловік вигнав брата з кабінету, запросив нас туди, поскидав зі стільців теки зі звітністю, щоб ми могли сісти, довго мив руки над умивальником, а потім зварив кави.
— Ну? — запитав він, наливаючи нам каву. — Що таке сталося, аж до мене з’явилася поліція штату Нью-Гемпшир?
— Я вам уже вчора казав, — мовив Ґегаловуд. — Ми розслідуємо обставини смерті Ноли Келлерґан. І нас, зокрема, цікавить автокатастрофа на вашій дільниці 26 вересня 1975 року.
— Чорний «монте-карло»?
— Так. Як ви дізналися?
— Ви розслідуєте цю справу. А я й сам тоді подумав, що це якось пов’язано.
— Справді?
— Авжеж. До речі, тому і пам’ятаю про це. Маю на увазі, бо з часом деякі події забуваються, а деякі врізаються в пам’ять. Той випадок важко забути.
— Чому?
— Знаєте, якщо ви полісмен у маленькому містечку, то аварії на шляхах — чи не найважливіше, з чим випадає стикатися. Я про те, що за весь час моєї служби трупи бачив лише у дорожньо-транспортних пригодах. Але тут було інше: у попередні тижні нас підняли по тривозі через зникнення дівчинки в Нью-Гемпширі. Всі старанно шукали чорний «шевроле монте-карло», нам наказали пильнувати. Пам’ятаю, за тієї пори я під час патрулювання тільки те й робив, що ловив «шевроле» всіх кольорів, схожі на ту модель, і перевіряв їх. Адже чорний «шевроле» можна легко перефарбувати. Одне слово, дуже цим перейнявся, як і решта полісменів: ми хотіли будь-що знайти ту дівчинку. І ось нарешті якось уранці, коли я був на чергуванні, берегова охорона сповістила, що піднімає авто біля узгір’я в бухті Сансет. І вгадайте, якої марки те авто…
— Чорний «монте-карло».
— Так отож. З нью-гемпширськими номерами. І з трупом усередині. Досі пам’ятаю, як оглядав його: впавши з кручі, авто перетворилося на млинець, а від чолов’яги сама лемішка лишилася. Ми знайшли там документи на ім’я Лютера Калеба. Добре це пам’ятаю. Обнишпорили кожен сантиметр, та нічого цікавого не знайшли. Автівка належала великій компанії з Конкорда, «Стерн лімітед». Треба сказати, вода сильно там усе попсувала. Але ми таки знайшли скалки від ущент розтрощеної пляшки з-під віскі. У багажнику — лише валіза з одягом.
— Речі?
— Так. Щоправда, небагато.
— І що ви зробили потім? — запитав Ґегаловуд.
— Що й належить: почав надсилати запити, з’ясовувати, хто цей чоловік, що він тут робив і коли загримів із кручі. Шукав усе про Калеба і вгадайте, що знайшов?
— Скаргу до аврорівської поліції за сексуальні домагання, — іронічно вкинув Ґегаловуд.
— Точно! А ви звідки знаєте?
— Та знаю.
— Тієї миті я подумав, що це вже не просто збіг. Спершу з’ясував, чи не заявляв хтось про його зникнення. Досвід роботи з дорожніми пригодами показує, що завжди знаходяться родичі, які розшукують зниклого. І це часто дає змогу ідентифікувати жертву. Але й тут нічого не було, ніяких заяв. Дивно, правда ж? Я відразу ж зателефонував до компанії «Стерн лімітед», щоб дізнатися бодай щось. Сказав, що знайшов їхній автомобіль, і тут мене попросили зачекати: зазвучала музика, й за хвилю мене з’єднали з паном Елайджею Стерном. Нащадком роду Стернів. Особисто. Я пояснив йому ситуацію, запитав, чи не зникало його авто, і він відповів, що ні, не зникало. Я розповів про чорний «шевроне», і Стерн заявив, що на ньому зазвичай їздив його водій, коли не був на роботі. Тоді поцікавився, коли він востаннє бачив свого водія. Стерн сказав, що той пішов у відпустку. Я запитав: «А давно він пішов?» — «Кілька тижнів тому». — «А де він у відпустці?» Він відповів, що не знає. Усе це видалося мені дуже дивним.