Перш ніж відповісти, він добряче ковтнув пива і навіть укинув до рота кілька горішків.
— Згорів, — нарешті мовив він. — Цей нещасний папірець згорів.
— Що? Як ви це знаєте? — приголомшено запитав я.
— Бо це я його спалив.
— Що? Чому? А головне, чому ви ніколи про це не казали?
Він стенув плечима з філософським виглядом.
— А мене про це ніколи не питали. Ось уже понад тридцять три роки моя дружина знай товче про той папірець. Надсаджується, волає, репетує: «Він був тут! У сейфі! Тут! Тут!». І хоча б раз запитала: «Роберте, любий, ти часом не бачив того папірця?». Ніколи не запитувала, то я й мовчав.
Я щосили постарався приховати подив, щоб він не замовк.
— Але як це сталося?
— Усе розпочалося однієї неділі, пополудні: дружина влаштувала дурнуватий обід у садку на честь Квеберта, а Квеберт не прийшов. Сказившись, вона вирішила поїхати до нього. Добре пам’ятаю той день, 15 липня 1975 року. Той самісінький день, коли бідолашка Нола намагалася вкоротити собі віку.
Неділя, 13 липня 1975 року
— Роберте! Роберте!
Тамара вдерлася до хати, як та відьма, вимахуючи якимось папірцем. Помчала кімнатами першого поверху і знайшла чоловіка у вітальні, він читав газету.
— Роберте, щоб ти скис! Чому мовчиш, коли тебе гукають? Оглух? Поглянь! Поглянь, що за жах! Прочитай цю гидоту!
Вона простягнула йому вкрадений аркуш, і він прочитав:
«Ноло моя, люба Ноло, любове моя, що ти накоїла? Нащо ти хотіла піти з життя? Я кохаю тебе, кохаю понад усе на світі. Не кидай мене. Якщо ти помреш, я теж помру. Все, що мені треба в житті, Ноло, це ти. Чотири літери: Н-О-Л-А».
— Де ти це знайшла?
— Ха! У того покидька Гаррі Квеберта!
— Ти вкрала це у нього вдома?
— Нічого я не вкрала! Я позичила! Ох, так я і знала! Він мерзенний збоченець. Мене нудить! Я зараз виблюю. Чуєш, Бобусику, виблюю! Гаррі Квеберт закохався у дівчинку! Це незаконно! Він просто свиня! Свиня! Подумати лишень, він сидів у «Кларксі», щоб дивитися на цю дитину! Він ходить до мого ресторану, щоб милуватися цицьками неповнолітнього дівчати, уяви собі!
Роберт кілька разів перечитав текст. Не було сумніву: то були слова кохання, і написав їх Гаррі. Слова кохання до п’ятнадцятирічної дівчинки.
— Що ти робитимеш із цим? — запитав він Тамару.
— Ще не знаю.
— Заявиш у поліцію?
— У поліцію? Ні, Бобусику. Не зараз. Не хочу, щоб усі знали, що цей злочинець Квеберт хоче якусь сцикуху, а не нашу красуню Дженні. До речі. Де вона? У своїй кімнаті?
— Уяви собі, не встигла ти вийти з хати, як приїхав отой молодий полісмен, Тревіс, і запросив її на літній бал. Вони поїхали вечеряти в Монберрі. Тож наша Дженні знайшла собі іншого кавалера для балу, може, воно й негарно, але…
— Негарно, негарно! Сам ти негарний, нещасний Бобусику! Так, а зараз шуруй відціля! Мені треба десь заховати цей папірець, і ніхто не повинен знати де.
Бобусик слухняно підвівся і подався дочитувати газету на ґанок. Та не зміг читати, бо всі його думки роїлися довкола відкриття, яке зробила дружина. Великий письменник Гаррі писав слова кохання до дівчинки, вдвічі молодшої за нього. До гарненької маленької Ноли. Прикро, та ще й як. Може, треба попередити Нолу? Сказати, що в Гаррі дивні уподобання, що він може навіть бути небезпечний? Чи заявити до поліції, щоб його оглянув лікар і призначив лікування?
За тиждень після того випадку відбувся літній бал. Роберт із Тамарою сиділи в кутку зали і пили безалкогольний коктейль, аж помітили поміж гостями Гаррі Квеберта. «Поглянь, Бобусику, — просичала Тамара, — ось той збоченець!» Вони якусь хвилю стежили за ним, і Тамара знай кляла Квеберта, пошепки, щоб чув тільки Роберт.
— Що ти робитимеш із тим папірцем? — запитав урешті Роберт.
— Та не знаю. Але знаю, що спершу я змушу його заплатити мені за все, що він винен! У нього борг сотень на п’ять!
Здавалося, Гаррі почувався ніяково; він хильнув у барі чарчину і попрямував до вбиральні.
— Глянь, до нужника йде, — сказала Тамара. — Поглянь, Бобусику, поглянь! Знаєш, що він зараз робитиме?
— По-грубому оправиться?
— Та ні, почне зараз м’яшкорити свою кабаку, уявляючи, як порає те дівча!
— Що?
— Заткнися, Бобусику, ти весь час базікаєш, чути тебе вже не хочу. І сиди тут, зрозумів?
— Ти куди?
— Сиди й не ворушися. І подивишся, що я зроблю.
Тамара поставила шклянку на високий столик і потихеньку прослизнула до вбиральні, куди щойно ввійшов Гаррі Квеберт. За кілька секунд вона квапливо вийшла звідти і повернулася до чоловіка.
— Що ти там робила? — запитав Роберт.
— Помовч, кажу тобі! — гаркнула на нього дружина, знову взявши коктейль. — Мовчи, бо нас накриють!
Емі Пратт оголосила початок вечері, і гості почали помалу розсідатися. Цієї миті з вбиральні вийшов переляканий і спітнілий Гаррі й пірнув у юрму.
— Бач, тікає мов заєць, — прошепотіла Тамара. — Ти ба, як перелякався!
— Що ж ти утнула? — знову запитав Роберт.
Тамара всміхнулася, покрутивши в руках тюбик губної помади, яким допіру писала на дзеркалі у вбиральні. І відказала:
— Ну, лишила йому, так би мовити, невеличке послання, яке він довго пам’ятатиме.
*
Я сидів у кутку в «Кларксі» й приголомшено слухав розповідь Роберта Квінна.
— То напис на дзеркалі зробила ваша дружина?
— Так. Гаррі Квеберт став для неї якимсь насланням. Тільки й мови було, що про той папірець. Тамара казала, що розправиться з Гаррі. Обіцяла, що незабаром усі газети вийдуть із заголовками: «Великий письменник — запеклий збоченець». Урешті вона поговорила з начальником поліції Праттом. Тижнів за два після балу. Все розповіла йому.
— Звідки ви знаєте? — запитав я.
Він не відразу відповів.
— Знаю. Мені… Нола сказала.
Вівторок, 5 серпня 1975 року
Роберт повернувся з фабрики о шостій вечора. Як зазвичай, поставив свій старенький «крайслер» на алеї, а потім, вимкнувши двигун, поправив перед люстерком заднього виду капелюх і зробив такий погляд, як ото в актора Роберта Стека в телевізорі, коли його герой, Еліот Несс, хоче втерти добрячого маку цілій розбишацькій ватазі. Він часто зволікав перед тим, як вийти з авто: повернення додому його вже давно не тішило. Іноді накидав добрячий гак, щоб відтягнути цю мить, іноді — зупинився біля ятки з морозивом. Коли він урешті покинув салон, здалося, наче з кущів його хтось погукав. Обернувся, якусь мить роззирався довкола, аж помітив Нолу, яка ховалася у рододендронах.
— Нола? — здивувався він. — Вітаю, маленька, як життя?
Вона прошепотіла:
— Пане Квінне, мені треба побалакати з вами. Це дуже важливо.
— То заходь, вип’ємо холодненького лимонаду, — так само голосно запропонував він.
Дівчинка дала знак, щоб він говорив тихіше.
— Ні, нам треба спокійну місцину. Може, сядемо у ваше авто і трохи проїдемося? Дорогою до Монберрі є ятка з гот-догами, там ніхто не заважатиме.
Роберта таке прохання дуже здивувало, та він погодився. Посадив Нолу в авто, і вони попрямували до Монберрі.
Проїхавши декілька миль, зупинилися перед дощаною яткою, де торгували навинос. Роберт узяв для Ноли смаженої картоплі та газованої води, а собі — гот-дог і безалкогольне пиво. Вони сіли за одним зі столиків, розставлених на траві.
— То що, мала? — запитав Роберт, наминаючи гот-дог. — Чому ти навіть до хати не можеш зайти і випити лимонаду?
— Мені потрібна ваша допомога, пане Квінне. Знаю, вам воно може видатися дивним, але… Сьогодні в «Кларксі» сталася одна подія, і ви єдина людина, здатна мені допомогти.
І Нола розповіла про розмову, що випадково почула години зо дві тому. Вона зайшла до пані Квінн по гроші, платню за ті суботи, що вона відпрацювала до спроби самогубства. Пані Квінн сама дозволила зайти, коли їй буде зручно. Була четверта година дня, в шинку — лише кілька мовчазних відвідувачів, а ще Дженні, яка прибирала посуд — вона сказала, що матінка у своєму кабінеті, проте не уточнила, що вона не сама. Кабінетом звалося місце, де Тамара Квінн тримала бухгалтерську звітність, зберігала в сейфі рецепти чергових страв, сварилася по телефону з невдатними постачальниками чи й просто зачинялася під будь-яким приводом, щоб їй дали спокій. То була тісна комірчина, де на постійно зачинених дверях завжди висіла табличка «Вхід заборонено». Потрапити туди можна було коридором за підсобкою, що вів до службової вбиральні.
Нола підійшла до дверей і вже хотіла постукати, аж до неї долинули голоси. У Тамари був якийсь чоловік. Вона нашорошила вуха і почула уривок розмови.
— Він злочинець, розумієте? — казала Тамара. — Може, й сексуальний маніяк! Ви повинні щось зробити.
— А ви певні, що це написав Гаррі Квеберт?
Нола впізнала голос начальника поліції Пратта.
— Авжеж! — відказала Тамара. — Його ж рукою написано. Гаррі Квеберт аж облизується на малу Келлерґан і пише про неї порнографічну мерзоту. Ви повинні щось вдіяти.
— Гаразд. Добре, що ви мені сказали. Одначе — це незаконне вторгнення і крадіжка, тому зараз я нічого не можу вдіяти.
— Нічого не можете? То що, чекати, коли цей покидьок щось їй заподіє? Аж тоді ви зачухаєтеся?
— Я таке не казав, — заперечив Пратт. — Я наглядатиму за цим Квебертом. А поки що зберігайте цей аркуш у надійному місці. Я не можу його взяти, бо мені добряче перепаде.
— Він лежить у мене у сейфі, — сказала Тамара. — Туди ніхто не залізе, тож він не пропаде. Прошу вас, пане начальнику, зарадьте цьому лихові. Квеберт — мерзотник і злочинець! Злочинець! Злочинець!
— Не хвилюйтеся, пані Квінн, самі побачите, як тут у нас обходяться з такими людьми.
Нола почула кроки за дверми і прожогом вибігла надвір.
Нолина розповідь приголомшила Роберта. Він подумав: сердешне дівча, ото вже її ошелешило, що Гаррі пише про неї різну непристойну гидоту. Їй треба з кимсь поділитися, і вона обрала його; він повинен виправдати цю довіру, пояснити їй ситуацію, сказати, що всі чоловіки трохи дурнуваті, зокрема, й Гаррі Квеберт, і що їй передовсім треба уникати його, а якщо боїться, що він щось їй заподіє, то нехай звернеться у поліцію. Чи, може, щось уже сталося? Може, вона хоче зізнатися, що Квеберт скривдив її? Чи зуміє він, Роберт, витерпіти таке зізнання, адже дружина каже, що він навіть вечері до столу подати як слід не може? Ото жвакав він той гот-дог і думав, які ж утішні слова їй сказати, але не встиг і рота розтулити, як дівчинка заявила:
— Пане Квінне, ви повинні допомогти мені роздобути того папірця.
Роберт мало сосискою не вдавився.
*
— Одне слово, пане Ґольдмане, нема про що тут говорити, — казав мені Роберт у кутку зали в «Кларксі». — Я все міг уявити, лише не це: вона хотіла, щоб я роздобув той клятий аркуш. Вип’ємо ще пива?
— Охоче. Такого самого. Скажіть, пане Квінне, ви не проти, якщо я запишу вашу розповідь на диктофон?
— Запишете? Заради бога. Хоч раз комусь цікаво те, що я говорю.
Роберт гукнув кельнера і замовив іще два кухлі пива, а я дістав плеєр і ввімкнув його.
— Отож ви сидите біля ятки з гот-догами, і вона просить допомогти, — нагадав я.
— Так. Моя дружина ладна була на все, аби лише знищити Гаррі Квеберта. А Нола — готова на все, щоб його від неї захистити. Я до тями не міг прийти від того, яка у нас із нею балачка виходила. Тоді й дізнався, що в них із Гаррі справжнє кохання. Пам’ятаю, як вона дивилася на мене, самовпевнена, з сяйливими оченятами, а я їй: «Що? Як це — дістати той папірець?». Вона відповіла: «Я кохаю його. І не хочу, щоб він мав проблеми. Він написав ті слова, бо я хотіла накласти на себе руки. Це моя провина, я не повинна була намагатися себе вбити. Я кохаю його, він усе, що в мене є, все, про що я могла тільки мріяти». І в нас почалася розмова про любов. «Ти хочеш сказати, що у вас із Гаррі Квебертом…» — «Ми кохаємо одне одного!» — «Кохаєте? Що ти мені оце кажеш! Не можеш ти його кохати!» — «Чому?» — «Бо він застарий для тебе». — «Вік не має значення!» — «Ого, ще й як має!» — «Значить, не повинен мати». — «Оце вже ні, дівчатам у твої роки нема чого мати діло з чоловіками його віку». — «Я кохаю його!» — «Не мели дурниць і їж свою картоплю!» — «Але ж, пане Квінне, якщо я втрачу його, то втрачу все!» Я очам своїм не вірив, пане Ґольдмане: це дівча було безтямно закохане в Гаррі. І такого почуття, як у неї, сам я ніколи не мав. Принаймні не пам’ятав, щоб колись почував щось таке до своєї дружини. Тоді, завдяки цій п’ятнадцятирічній дівчинці, я збагнув, що, мабуть, так і не зазнав кохання. І не лише я, багато людей його ніколи не знали. Задовольняючись «хорошими стосунками», люди ховаються в убозтві свого комфортного життя і проходять повз неймовірні, чарівні відчуття, що, може, тільки вони й виправдовують наше існування на землі. У мене є небіж, він із Бостона, працює в банку: грошви у нього повні кишені, одружений, троє дітей, чудова дружина і хороше авто. Не життя, а казка. І ось одного разу він приходить додому і каже дружині, що йде від неї, що покохав студентку з Гарварду, яка йому за доньку годиться, познайомився з нею під час якоїсь лекції. Всі кажуть, що він з глузду з’їхав, що хоче знайти з тією дівчиною другу молодість, а як на мене, він просто зустрів свою любов. Люди вважають, що кохають одне одного, й одружуються. А потім, одного чудового дня, самі того не бажаючи і не усвідомлюючи, відкривають для себе справжню любов. І це наче удар у сонячне сплетіння. Так, наче водень змішується з повітрям — неймовірний, сліпучий вибух, що змітає все. Тридцять років нещасливого шлюбу розлітаються, наче зненацька закипів і вибухнув велетенський відстійник — і всіх довкола заляпав. Усі ці кризи сорокарічних — чуприна сивіє, а голова дуріє, — насправді люди просто запізно відкривають сенс кохання, і від цього в них усе життя летить шкереберть.
— І що ви зробили? — запитав я.
— Для Ноли? Я відмовився. Сказав, що не хочу встрявати в цю аферу, та й не зміг би виконати її прохання, бо аркуш лежить у сейфі, а єдиний ключ від нього висить на шиї у моєї дружини. Нічого не вдієш. Вона благала, казала, що як папірець потрапить у руки поліції, то Гаррі матиме серйозні проблеми, кар’єрі кінець, може, його навіть кинуть за ґрати, а він нічого поганого не вчинив. Досі бачу її сяйливі очі, вираз обличчя, жести… В ній було якесь прекрасне шаленство. Пам’ятаю, вона сказала: «Вони все зіпсують, пане Квінне! Люди в цьому містечку геть дурнуваті! Мені воно нагадує одну п’єсу Артура Міллера про салемських відьом. Ви читали Міллера?». В очах її, немов перлинки, блищали сльози, здавалося, вони ось-ось проллються і покотяться по щоках. Я читав Міллера. І пам’ятав, який галас здійнявся, коли відбулася прем’єра на Бродвеї. Саме незадовго до страти подружжя Розенберґів. Як оце зараз пам’ятаю. Була п’ятниця. Мене потім кілька днів трясло, адже Розенберґи мали дітей, старших за мою Дженні, та все ж я весь час думав, а що з нею сталось, якби мене отак стратили. І радів, що не комуніст…
— А чому Нола прийшла саме до вас?
— Мабуть, думала, що я маю доступ до сейфа. Нічого такого, кажу ж, ключ був у жінки і більш ні в кого. Вона почепила його на ланцюжок і берегла мов зіницю ока, він висів у неї поміж грудьми. А мені вже давно шлях до її грудей був закритий.
— І що далі?
— Нола полестила мені. Сказала: «Ви такий спритний, винахідливий, ви зумієте його роздобути!». Словом, урешті-решт я погодився. Сказав, що спробую.
— Чому? — запитав я.
— Чому? Через кохання! Я ж уже сказав, їй було тільки п’ятнадцять років, а вона розповідала мені про речі, яких я не знав і, певне, ніколи вже не пізнаю. Хоч від цієї історії з Гаррі мене, правду кажучи, аж нудило. Я вчинив це задля неї, а не заради нього. І ще я запитав, що вона робитиме з Праттом. Звісно, це не доказ, але ж начальник поліції Пратт все одно про це знає. Вона глянула мені просто у вічі й сказала: «Я не дам йому нашкодити. Я зроблю його злочинцем». Тоді я не дуже второпав. А потім, коли Пратта кілька тижнів тому заарештували, я збагнув, що там, либонь, щось дивне коїлося.
Середа, 6 серпня 1975 року
Наступного дня обоє, не змовляючись, взялися до діла. О п’ятій вечора Роберт Квінн зайшов до аптеки в Конкорді й купив снодійне. Тієї ж таки хвилі Нола, щоб захистити Гаррі, стояла навколішки під столом у поліційному відділку Аврори, перетворюючи Пратта на злочинця і затягуючи його у спіраль падіння завдовжки у тридцять років.