Тієї ночі Тамара спала мов убита. Після вечері на неї налягла така втома, що вона вклалася в ліжко, навіть не змивши макіяж. Гепнулась і заснула як стояла. Все сталося так швидко, аж Роберт на мить перелякався, що всипав їй завелику дозу в шклянку з водою, тож чи бува не вбив її. Та, почувши потужне й ритмічне, мов канонада, хропіння, відразу ж заспокоївся. Зачекав до першої ночі: треба було впевнитися, що Дженні заснула й що у місті ніхто його не побачить. Коли настав час діяти, він безцеремонно струснув дружину, щоб перевірити, чи міцно вона спить: жодної реакції не було. Він зрадів і вперше в житті відчув себе дужим — дракон, який розлігся на ліжку, вже не був страшний. Він розстебнув ланцюжок у неї на шиї і зняв ключа. Перемога! Заодно ще й добряче помацав її цицьки, але з жалем усвідомив, що нічогісінько не відчуває.
Нечутно вислизнув із дому. Щоб не зчиняти гамору і не викликати підозри, взяв доччин велосипед. Крутячи в темряві педалі, з ключами від «Кларксу» і сейфа у кишені, був сповнений неймовірного піднесення: заборонений плід такий солодкий! Уже й сам не знав — робить це задля Ноли чи щоб насолити жінці. Їхав вулицями, і раптом відчув себе таким вільним, що вирішив розлучитися. Дженні вже доросла, і в нього нема причин залишатися з дружиною. Скільки можна терпіти цю відьму, він має право на нове життя. Він навмисне зробив кілька кіл, щоб довше насолодитися тим п’янким відчуттям. Потім виїхав на центральну вулицю і пішов пішки, щоб краще огледітися. Місто спало. Ніде ні вогника, ні звуку. Притуливши велосипед до стіни, він відімкнув ресторан і прослизнув досередини, орієнтуючись у світлі вуличних ліхтарів, що струмувало крізь вітрини. Дістався до кабінету. Кімнати, до якої йому категорично заборонялося заходити без спеціального дозволу дружини. Тепер він був тут господар; він удерся і походжав, немов по завойованій території. Ввімкнув ліхтарик, що взяв із собою, і спершу взявся вивчати етажерки і шухляди: він завжди мріяв обнишпорити тут усе, збагнути, що ж таке ховає дружина. Дістав декілька тек, переглянув їх, і раптом усвідомив, що шукає листи від коханців. Він давно думав — а чи не зраджує його дружина. Звісно, зраджує: хіба ж може вона задовольнятися лише ним? Але в теках були самі накладні та бухгалтерські звіти. Тоді він узявся до сейфа, сталевого, масивного, з метр заввишки, на дерев’яній підставці. Він устромив ключ у шпарину, обернув його і здригнувся, почувши, як гучно клацнуло: механізм діяв. Потягнув до себе грубі дверцята і посвітив усередину. В сейфі були чотири полиці. Вперше в житті він бачив його відчиненим і аж затремтів од хвилювання.
На першій полиці були банківські папери, останній бухгалтерський звіт, рахунки і відомості на заробітну платню.
На другій він побачив бляшанку з касовою готівкою і ще одну, де зберігалися гроші для розрахунків з постачальниками.
На третій полиці лежала корчомаха, схожа на ведмедя. Він усміхнувся: то був його перший подарунок Тамарі, під час першого їхнього побачення. Він дуже ретельно готувався до тієї миті, кілька тижнів брав понаднормову роботу на автозаправці, де працював після навчання, бо хотів повести свою Тамі до одного з найкращих закладів — французького ресторану «В Жана Клода», там подавали неймовірні страви з раків. Він вивчив усе меню, порахував, скільки коштуватиме вечеря, якщо вона замовить найдорожчі страви, заощаджував, аж поки зібрав потрібну суму й урешті запросив її. Того пам’ятного вечора він зайшов по Тамару до її батьків, і вона, дізнавшись, куди вони їдуть, благала не втрачатися на неї. «Ох, Роберте, коханий ти мій… Але це занадто, справді занадто», — сказала вона. Вона сказала «коханий». І, щоб змусити його відмовитися від тих планів, запропонувала піти до маленького італійського шиночка в Конкорді: вона вже давно хотіла туди навідатися. Вони їли спагеті, пили к’янті й домашню грапу, а потім, трохи сп’янівши, подалися на ярмарок неподалік. Дорогою назад вони зупинилися на березі океану і стали чекати світанку. Він знайшов на пляжі корч, що нагадував ведмедя, і подарував їй, саме коли з-за обрію визирнуло сонце. А Тамара пригорнулася до нього, вперше поцілувала і сказала, що назавжди збереже цей подарунок.
Вивчаючи вміст сейфа, розчулений Роберт знайшов коло тієї корчомахи стосик своїх світлин різних років. На звороті кожної, навіть зовсім недавньої, Тамара зробила помітки. На останній, квітневій, коли вони їздили дивитися автомобільні перегони, Роберт дивився в бінокль і коментував заїзди. І Тамара написала на звороті: «Мій Роберт, як і раніше, любить життя. Я кохатиму його до останнього подиху».
Крім світлин, там були різні дрібнички, нагадування про їхнє спільне життя: запрошення на весілля, на святкування дня народження Дженні, випускні фото, різні подаруночки, що, як він вважав, давно вже опинилися в смітнику. Його подарунки — дешева брошка, ручка-сувенір і оте серпантинове прес-пап’є, що він придбав під час відпустки в Канаді: за кожен дарунок його сварили: «Ох, Бобусику, і що я робитиму з цим непотребом?». І ось виявилося, що вона все це побожно зберігає у сейфі. Робертові спало на думку, що дружина ховає у сейфі свої серце, і він замислився: чому?
На четвертій полиці лежав грубий зошит у шкіряній палітурці. Він розгорнув його: то був Тамарин щоденник. Його дружина вела щоденник. А він і не знав. Розгорнувши навмання той зошит, він прочитав, посвітивши ліхтариком:
1 січня 1975 року
Святкували Новий рік у Річардсонів.
Оцінка вечора: 5 з 10. Страви ще нічого, але Річардсони дуже нецікаві люди. Ніколи досі не помічала цього. Здається, Новий рік — вдала нагода дізнатися, хто з ваших друзів нудний, а хто ні. Бобусик невдовзі помітив, що мені тоскно, і захотів розважити. Він корчив гримаси, розповідав анекдоти, вдавав, ніби краб на його тарілці розмовляє. Річардсони реготали. Пол навіть підвівся і записав один анекдот, сказав: щоб не забути. А я тільки насварила його, та й усе. Коли ми поверталися, стільки всього наговорила йому! «З твоїх заяложених анекдотів ніхто не сміється. Ти жалюгідний. Хто просив тебе корчити мартопляса? Ти інженер на великій фабриці чи хто? Поговори про роботу, покажи, що ти серйозний, поважний чоловік. Ти ж не в цирку, чорт забирай!» Він відповів, що Пол реготав із його жартів, а я звеліла замовкнути, сказала, що не хочу його слухати.
Хтозна, чому я така злюка. Я так його люблю. Він такий добрий, уважний. Не знаю, чому я з ним так поводжуся. Потім лютую на себе, ненавиджу себе і через те стаю ще гірша.
Сьогодні, першого дня нового року, я обіцяю собі змінитися. Хоча я щороку це собі обіцяю і ніколи не дотримуюся. Кілька місяців тому почала відвідувати лікаря Ешкрофта з Конкорда. Це він порадив мені вести щоденник. Він приймає мене раз на тиждень. Ніхто про це не знає. Мені буде дуже соромно, якщо хтось довідається, що я ходжу до психіатра. Люди скажуть, що я божевільна. Та я не божевільна. Я хвора. Хвора не знати на що. Ешкрофт каже, у мене потяг руйнувати все, що мені дороге. Це називається аутодеструкція. Каже, я боюся смерті й це може бути якось пов'язано. Не знаю. Знаю тільки, що мені погано. І що я кохаю свого Роберта. Я кохаю лише його. Що я без нього б робила?
Роберт згорнув зошит. Він плакав. Його дружина написала те, що ніяк не могла йому сказати. Вона його кохає. Справді кохає. Кохає лише його. Він ще ніколи не читав таких чудових слів. Утерши очі, щоб не заляпати сторінку, він перечитав іще раз; біднесенька Тамара, люба Тамара, вона страждала мовчки. Чому вона не сказала йому про Ешкрофта? Якщо їй погано, він страждатиме разом із нею, для того вони й одружилися. Посвітивши на останню полицю, він помітив папірець Гаррі, і це повернуло його до тями. Він згадав, навіщо прийшов сюди, згадав, що дружина лежить у ліжку, напившись снодійного, і що він повинен позбутися цього папірця. Він раптом розгнівався на себе за цей вчинок і замалим не відмовився від свого наміру, аж раптом йому спало на думку, що як він знищить той папірець, дружина, може, менше думатиме про Гаррі Квеберта, а більше — про нього, Роберта. Він для неї важливіший, вона його кохає. Тож узяв той аркуш і тихенько вийшов із «Кларксу», впевнившись перед тим, що не лишив ніяких слідів. Поїхав на велосипеді назад і в якомусь глухому провулку підпалив текст Гаррі Квеберта запальничкою. Дивився, як папір палає, скручується спершу в золотавому, потім у блакитному полум’ї, й потроху щезає. Незабаром від нього й сліду не лишилося. Роберт повернувся додому, надів ключа дружині на шию і ліг поруч, міцно її обнявши.
За два дні Тамара побачила, що папірця в сейфі нема. Жінка аж не тямилася: вона ж точно його туди клала, і тепер його там нема. Відімкнути сейф ніхто не міг, ключ завжди у неї, замок цілий, усе на місці. Невже вона згубила його в кабінеті? Чи несамохіть поклала не туди? Вона годинами нишпорила в кімнаті, вивертала шухляди і знову клала в них речі, перебирала папери і знову складала у стоси, та все було марно: той папірець безслідно щез.
*
Роберт Квінн розповів, що коли за декілька тижнів після того Нола зникла, дружина аж занедужала.
— Вона казала: якби в неї був той аркуш, поліція могла б узятися за Гаррі Квеберта. А Пратт пояснив їй, що без того папірця нічого не може вдіяти. Її охопила істерика. По сто разів на день вона вигукувала: «Це Квеберт! Це Квеберт! Я знаю, ти знаєш, усі ми знаємо! Ти ж бачив ту писанину, так?».
— А чому ви не розповіли в поліції те, що знали? — запитав я. — Чому не сказали, що Нола приходила до вас, говорила з вами про Гаррі? То був би слід, хіба ні?
— Та я хотів. Мене це дуже хвилювало. Ви могли б вимкнути диктофон, пане Ґольдмане?
— Авжеж.
Я вимкнув плеєр і поклав його в наплічник. Він сказав:
— Коли Нола пропала, я страшенно лютував на себе. Шкодував, що спалив той папірець, який вів до Гаррі. Адже завдяки цій дрібниці поліція могла б звернути на нього увагу, допитати, з’ясувати все до пуття. І якщо йому нема чого боятися, то й добре. Зрештою ж, невинним людям нема чого непокоїтися, правда ж? Одне слово, я гнівався на себе. І тоді почав писати анонімні листи й чіпляти Гаррі на двері, коли знав, що його немає вдома.
— Що? То це ви писали ті анонімки?
— Я. Надрукував їх цілу купу на машинці своєї секретарки на рукавичковій фабриці в Конкорді. «Я знаю, що ти зробив із цією п'ятнадцятирічною дівчинкою. І незабаром усе місто про це дізнається». Я зберігав ті листівки в автівці, у бардачку. І коли бачив, що Гаррі в місті, їхав у Гусячу бухту і залишав лист.
— Але навіщо?
— Щоб заспокоїти власне сумління. Дружна весь час товкла, що він винуватець, і я гадав, що, може, так воно і є. А коли я весь час дошкулятиму Квебертові і лякатиму його, він урешті здасться поліції. Це тривало декілька місяців. А потім я це облишив.
— І що змусило вас відмовитися від цього?
— Його скорбота. Після її зникнення він був такий сумний… Просто інша людина. І я зрозумів, що то не може бути він. І дав йому спокій.
Я сидів, роззявивши рота. Про всяк випадок запитав:
— Скажіть, пане Квінне, це не ви часом підпалили Гусячу бухту?
Він усміхнувся: моє запитання його майже потішило.
— Ні. Ви чудова людина, пане Ґольдмане, і я б вам такого не заподіяв. Не знаю, який це шаленець утнув.
Ми допили пиво.
— То ви так і не розлучилися, — сказав я. — А з дружиною тепер усе гаразд? Маю на увазі, після того, як ви знайшли у сейфі її щоденник і всі ті дрібнички?
— Усе стало тільки гірше, пане Ґольдмане. Вона так само допікала мені й жодного разу не сказала, що кохає. Жоднісінького разу! За місяці, а потім і роки, що минули відтоді, я часто підсипав їй снодійне, щоб читати і перечитувати щоденник, оплакуючи наші спогади та сподіваючись, що все якось владнається. Надія на краще — це, мабуть, і є кохання.
— Мабуть, — кивнув я.
У своєму номері я з подвоєним завзяттям узявся до книжки. Змалював, як п’ятнадцятирічна Нола Келлерґан зробила все, щоб захистити Гаррі. Як вона підставляла і компрометувала себе, щоб він міг залишитися в Гусячій бухті й писати, щоб його ніхто не турбував. Як вона потроху стала музою і берегинею його творіння. Як їй пощастило створити довкола нього такий захисний ковпак, щоб він міг зосередитися на праці й пустити на світ найкраще творіння свого життя. І поки я писав, то ловив себе на думці, що Нола Келлерґан була тією винятковою жінкою, про яку мріє кожен письменник. Якось надвечір мені з Нью-Йорка зателефонувала Деніза, яка напрочуд старанно і самовіддано правила мій текс; вона сказала:
— Маркусе, здається, я плачу.
— Чому це? — не второпав я.
— Через ту дівчинку, Нолу. Здається, я теж її люблю.
Я всміхнувся й відказав:
— Як на мене, Денізо, її всі любили. Всі на світі.
А за два дні зателефонував страшенно схвильований Ґегаловуд.
— Письменнику! — заволав він. — У мене результати експертизи! Нехай йому всячина, ви своїм вухам не повірите! Почерк на рукописі — Лютера Калеба! Ніяких сумнівів. Ми знайшли вбивцю, Маркусе. Ми його знайшли!
7. Після Ноли
— Бережіть кохання, Маркусе. Нехай воно буде найбільшою вашою перемогою, єдиною метою. Коли вмирають одні люди, після них приходять інші люди. Після книжок будуть інші книжки. Після слави настане інша слава. Після грошей припливуть іще гроші. Та після кохання, Маркусе, після нього залишиться тільки сіль висохлих сліз.
Після Ноли не було вже ніякого життя. Всі казали, що після її зникнення Аврору багато місяців переслідував страх і містечко потроху поринало в депресію.
Була осінь, дерева пістрявіли барвами. Та дітлахи більше не качалися у величезних купах опалого листя вздовж алей: занепокоєні батьки пильно наглядали за ними. Тепер вони супроводжували своїх нащадків до шкільного автобуса, а коли він мав повернутися, виходили на вулицю. З пів на четверту матері вишиковувалися рядком на тротуарі, перед своїми домівками: живоплоти на пустельних вулицях, мовчазні чатові, що чекали на своїх дітлахів.
Дітям заборонили виходити надвір без дорослих. Де й поділася та щаслива пора, коли на вулицях було повнісінько малечі, яка гасала, заливаючись веселим реготом. Ніхто не грав у хокей на роликах біля гаражів, ніхто не плигав через шворку і не скакав величезними «класиками», намальованими крейдою на асфальті центральної вулиці, а хідник перед цукернею родини Гендорфів, де менше ніж за п’ять центів можна було купити цілу жменю цукерок, не був захаращений велосипедами. На вулицях стояла моторошна тиша: Аврора перетворилася на місто-примару.
Люди замикалися на ключ, а як западала ніч, батьки та чоловіки, організувавшись у загони самооборони, ходили вулицями, захищаючи свої домівки і свої сім’ї. У більшості були киї, декотрі мали мисливські рушниці. І казали, що стрілятимуть, не вагаючись.
Довіри не залишилося. Приїжджих, комівояжерів і водіїв далеких рейсів зустрічали неприязно і наглядали за ними. Та найгірше було те, що мешканці міста не довіряли одне одному. Сусіди, які дружили понад чверть століття, тепер шпигували одне за одним. І кожен думав собі: а що ж робив інший надвечір 30 серпня 1975 року.
Авророю весь час їздили автомобілі місцевої та окружної поліції; відсутність правоохоронців непокоїла, а їхня надмірна присутність викликала жах. І коли знайомий чорний «форд» без знаків розрізнення, що належав поліції штату, стояв коло будинку номер 245 на Террас-авеню, всі непокоїлися, чи не привіз капітан Родік якихось новин. Дім Келлерґанів стояв зі зсунутими шторами — день при дні, а потім — тижнями та місяцями. Оскільки Девід Келлерґан не служив уже відправ у церкві, з Манчестера терміново прислали нового священика, щоб відправи у соборі Сен-Джеймс не припинялися.
А потім були жовтневі тумани. В усіх усюдах запала густа сіра і вогка імла, потім пішли холодні дощі. Гаррі сидів сам у Гусячій бухті й потроху занепадав. Уже два місяці він нікуди не виходив. На весь день замикався в кабінеті й цокотів на друкарській машинці, не відриваючись від стосу списаних сторінок, перечитував їх і старанно передруковував. Прокидався він рано і давав собі лад: ретельно голився, гарно вбирався, хоч і знав, що не вийде з дому і нікого не побачить. Потім сідав за стіл і брався до праці, часом одходячи лише для того, щоб зварити кави; решту часу — переписував, правив, шматував написане і розпочинав усе наново.