Гаррі кивнув і запропонував гостеві кави. Потім вони посідали за столом, і Рендалл сказав:
— Гаррі, я дозволив собі з’явитися, бо, як пам’ятаю, ви казали, що хочете викладати в університеті. Так ось, на літературному факультеті в Берроузі звільнилося місце. Знаю, це не Гарвард, але ми таки достойний університет. Якщо вакансія вас цікавить, то вона ваша.
Гаррі обернувся до пса кольору сонця і поплескав його по гамалику.
— Чуєш, Шторме, — прошепотів він йому на вухо. — Незабаром я викладатиму в університеті.
6. Принцип Барнаскі
— Бачите, Маркусе, слова — це чудово, та часом вони марні, самих слів замало. Трапляються такі миті, коли дехто не хоче вас чути.
— І що тоді робити?
— Згребіть їх за барки і тисніть ліктем на горло. Якомога дужче.
— Навіщо?
— Щоб задушити. Коли слова безсилі, бийте кулаком.
На початку серпня 2008 року прокуратура штату Нью-Гемпшир надала судді, який вів справу, новий висновок, де йшлося, що в світлі додаткових обставин, з’ясованих під час розслідування, вбивцею Дебори Купер і Ноли Келлерґан є Лютер Калеб — він викрав дівчину, забив її до смерті і поховав у Гусячій бухті. На основі цього висновку суддя викликав Гаррі на термінове слухання, де з нього остаточно зняли всі обвинувачення. Цей поворот подій надав справі присмаку великого літнього серіалу: Гаррі Квеберт, зірка, стає жертвою свого минулого і опиняється в опалі, йому загрожує смертна кара, кар’єру зруйновано, та зрештою з’ясовується, що він ні в чому не винен.
Лютер Калеб зажив огидної посмертної слави, життя його ялозили в усіх газетах, а його ім’я занесли до пантеону найбільших злочинців в історії Америки. Незабаром усе суспільство звернуло на нього увагу. Журналісти порпалися в його житті, ілюстровані тижневики докладно змальовували його минуле — безтурботні роки в Портленді, мистецький талант, розбійницький напад, усе, чого він зазнав, — і публікували світлини, придбані в рідні. Надто ж вражала публіку його потреба малювати оголених жінок, і журналісти брали коментарі психіатрів: чи знають вони таку патологію? Чи можна було, з огляду на неї, перебачити трагічний розвиток подій? Через витікання інформації в пресу потрапили фото портрета, знайденого в Елайджі Стерна, і це дало поживу для найнеймовірніших домислів: усі гадали, чому така поважна і впливова людина, як Елайджа Стерн, дозволив сеанси живопису, де позувало оголене п’ятнадцятирічне дівча?
Дехто дорікав прокуророві штату, вважаючи, що він діяв непродумано і поквапився запроторити Квеберта до в’язниці. А дехто вважав, начебто, підписавши той горезвісний висновок, він зруйнував свою подальшу кар’єру. Прокурора почасти порятував Ґегаловуд. Як очільник розслідування він узяв відповідальність на себе: скликав прес-конференцію і заявив, що це він заарештував Гаррі Квеберта і сам же випустив його на волю, й це не парадокс і не провал, а — навпаки, свідчить про належне функціонування правосуддя. «Ми нікого не посадили помилково, — сказав він численним журналістам. — У нас були підозри, і ми їх розвіяли. В обох випадках ми діяли послідовно. В цім і полягає завдання поліції». І, пояснюючи, чому потрібно було стільки років, щоб з’ясувати особу злочинця, послався на власну теорію концентричних кіл: Нола була центральним елементом, довкола якого оберталося чимало інших. Щоб знайти вбивцю, їх потрібно було відтинати по одному. Та всю цю роботу вдалося виконати завдяки знайденому тілу. «Ви кажете, що на розкриття цього вбивства згаяно тридцять три роки, — нагадав він учасникам прес-конференції, — та насправді нам вистачило на це двох місяців. Решту часу нічого не відбувалося: нема тіла — нема вбивства. Лише пропале безвісти дівча».
Найгірше розумів усю цю ситуацію Бенджамін Рот. Якось надвечір я зіткнувся з ним у відділі косметики одного з найбільших торгових центрів Конкорда, і він сказав мені:
— Здуріти можна, я вчора їздив до Гаррі в його мотель: таке враження, наче він не радий, що з нього зняли обвинувачення.
— Він просто сумує, — сказав я.
— Сумує? Виграв справу і сумує?
— Сумує, бо Нола померла.
— Таж вона вже тридцять років мертва.
— А тепер померла по-справжньому.
— Не розумію, Ґольдмане, що ви хочете цим сказати.
— Мене це не дивує.
— Одне слово, я заїхав до нього сказати, щоб дав розпорядження щодо свого дому: в мене були працівники страхової компанії, вони всім опікуватимуться, та Гаррі повинен зв’язатися з архітектором і вирішити, що він хоче. Він мав такий вигляд, наче йому все одно. Все, що він мені сказав: «Завезіть мене туди». Ми й поїхали. Там купа різних речей вціліло, знаєте? Він усе покинув — і меблі, і все інше… Каже, нічого йому вже не треба. Ми там понад годину вешталися. За цей час я уграв черевики, що коштують шістсот баксів. Я йому показував, що він може забрати, надто ж старовинні меблі. Пропонував розвалити одну стіну, щоб розширити вітальню, і нагадав, що він може подати до суду на штат за моральні збитки, завдані цією справою, — так можна злупити чималі грошенята. А він і не слухав. Я запропонував йому зв’язатися з транспортною компанією, перевезти все, що збереглося після пожежі, і скласти це на меблевому складі; казав, що йому пощастило, бо досі ні дощу не було тут, ні злодіїв, а він відповів, що не варто. Ще й докинув, мовляв, байдуже, коли тут усе покрадуть, принаймні меблі хоч комусь знадобляться. Ви щось розумієте, Ґольдмане?
— Розумію. Дім йому більше не потрібен.
— Не потрібен? Чому?
— Бо вже нема кого чекати.
— Чекати? Кого чекати?
— Нолу.
— Таж Нола вмерла!
— Так отож.
Рот стенув плечима.
— Правду кажучи, я від самого початку мав рацію. Ця дівчинка була хвойда. Давала всьому місту, а Ґольдман (так в оригіналі. — Прим. верстальника) просто пошився в дурні: закохався в неї по вуха, романтик прицюцькуватий, писав їй слиняві листи і навіть цілу книжку набазграв.
Він цинічно захихотів.
То було вже занадто. Я схопив його за комір і притиснув до стіни, а ліктем другої руки вперся йому в горлянку. Друзки від пляшечок із парфумами розлетілися по підлозі.
— Нола змінила Гаррі життя! — заволав я. — Вона пожертвувала собою задля нього. Я забороняю вам казати всім, що вона була хвойда!
Він спробував було видертися, та нічого не міг удіяти: я чув, як він задихається й харчить. Нас оточили люди, прибігла охорона, і я його відпустив. Він був червоний мов буряк, у розхристаній сорочці.
— Ви… ви… ви навіжений, Ґольдмане! — прохрипів він. — Ви несповна розуму! Як і Квеберт! Я ж і поскаржитися можу, до речі!
— Та робіть, що хочете!
Він розлючено пішов і, опинившись на безпечній відстані, зарепетував:
— Ґольдмане, це ви сказали, що вона хвойда! Це було у ваших нотатках, правда ж? Це через вас усе!
Книжкою я хотів виправити страшне лихо, спричинене публікацією моїх нотаток. До офіційного виходу роману в світ залишалося півтора місяця. Рой Барнаскі казився і телефонував мені по кілька разів за день, щоб вихлюпнути свої емоції.
— Усе ідеально! — вигукував він під час однієї з наших розмов. — Таймінґ розкішний! Цей прокурорський висновок саме вчасно нагодився, весь цей шарварок — неймовірний успіх, адже за три місяці президентські вибори, і всім уже буде начхати на вашу книжку й на цю історію. Знаєте, інформація — це безмежний потік в обмеженому просторі. Маса інформації зростає за експонентою, та час, що їй вділяє людина, дуже невеликий, і збільшити його не можна. Переважно люди щодня присвячують новинам близько години. Вранці хвилин зо двадцять — безкоштовна газета в метро, півгодини — інтернет в офісі, і хвилин п’ятнадцять «Сі-ен-ен» перед сном. А матеріалу, щоб наповнити той відтинок часу, страшенно багато! На світі коїться ціла купа всілякого лиха, та про нього мовчать, бо обмаль часу. Не можна ж воднораз розповідати про Нолу Келлерґан і про Судан, часу бракує. Він обмежений п’ятнадцятьма хвилинами «Сі-ен-ен» увечері. Потім люди хочуть дивитися серіал. Життя — це питання пріоритетів.
— Ви цинік, Рою, — відказав я.
— Ні, що ви! Годі обвинувачувати мене у всіх гріхах! Просто я реаліст. А ви — м’який і трепетний любитель метеликів, мрійник, який вештається полями і луками у пошуках натхнення. Ви можете написати мені шедевр про Судан, та я його не видам. Бо людям на той Судан начхати! На-чха-ти! Авжеж, ви можете вважати мене мерзотником, та я лише реагую на попит. Щодо Судану всі вмивають руки, та й годі. Сьогодні всі говорять про Гаррі Квеберта і Нолу Келлерґан, і треба ловити нагоду: за кілька місяців балакатимуть про нового президента, і ваша книжка перестане існувати. Та ми продамо її стільки, що ви зможете жити на Багамах у новому будинку і тішитися життям.
Заперечити було нічого: Барнаскі мав справжнісінький талант наповнювати медійний простір. Усі вже говорили про книжку, й що більше було балачок, то дужче підігрівав він їх рекламною кампанією. «Справа Гаррі Квеберта», книжка на мільйон доларів — так її подавали у пресі. І я втямив, що запропоновану мені астрономічну суму, через яку галасувала преса, було насправді вкладено у рекламу: замість витрачати ці гроші на різні акції з просування та афіші, він за їхньою допомогою розпалював загальну цікавість. Утім, коли я спитав про це, він не став заперечувати,ьа виклав свою теорію: на його думку, поширення інтернету й соціальних мереж геть змінило правила торгівлі.
— Уявіть собі, Маркусе, скільки коштує один рекламний щит у нью-йоркському метро. Цілий маєток. Люди платять грубі гроші за рекламу, а термін її життя обмежений, і побачить її мало хто, бо ж потрібно, щоб люди опинилися в Нью-Йорку, сіли в метро на конкретній станції, на конкретній лінії, у визначений час. А тепер достатньо тільки якось викликати зацікавленість, здійняти галас, buzz[15], щоб про вас заговорили, а потім можна цілком покластися на людей, які розкажуть про вас у соціальних мережах, і ви здобудете безмежний і безоплатний рекламний простір. Самі того не підозрюючи, люди у всьому світі забезпечують вам рекламу світового масштабу. Хіба не чудово? Користувачі фейсбуку — ті ж таки люди-сандвічі, тільки працюють без грошей. Ото й треба їх використовувати.
— То ви це і зробили?
— Заплативши вам мільйон доларів? Авжеж. Заплатіть людині за книжку стільки, скільки платять гравцям НБА чи НХЛ, і можете не сумніватися, що про неї заговорять усі.
В Нью-Йорку, в офісі «Шміда і Гансона», напруга сягнула краю. На видання і просування книжки кинули цілісінькі орди співробітників. Мені надіслали через «Федекс» пристрій для конференц-зв’язку, що давав змогу простісінько з готельного номеру брати участь у різних нарадах на Мангеттені. Наради з маркетологами, які опікувалися рекламою книжки, з художниками, які працювали над обкладинкою, з правниками, які вивчали всі правові аспекти видання, і нарешті — з групою літературних негрів, яких Барнаскі кидав на допомогу декотрим славетним писакам і яких щосили намагався нав’язати мені.
Телефонна нарада номер 2. З «літературними неграми».
— Книгу потрібно завершити протягом наступних трьох тижнів, Маркусе, — вже вкотре товк Барнаскі. — Потім у нас десять днів на коректуру і тиждень на друк. Тобто до середини вересня ми закидаємо цими книжками всю Америку. Встигнете?
— Так, Рою.
— Якщо треба, ми вмить примчимо, — заволав із кабінету начальник «літературних негрів» Френсіс Ланкастер. — Сядемо на перший літак до Конкорда і наступного ж дня почнемо вам допомагати.
До мене долинув галас решти «негрів» — авжеж, завтра вони примчать, і все буде чудово!
— Усе буде чудово, коли ви дасте мені спокійно працювати, — відказав я. — З книжкою й сам упораюся.
— Але вони дуже вправні, — наполягав Барнаскі. — Ви не помітите різниці.
— Так, ви й не помітите! — повторив Френсіс. — Бач, ви хочете самі працювати, а як, боронь боже, не встигнете?
— Не турбуйтеся, ще й як устигну.
Нарада номер 4. З маркетологами.
— Пане Ґольдмане, — сказала мені Сандра з групи маркетингу, — нам потрібні фото: ви в процесі роботи, спільний знімок із Гаррі та світлина Аврори. А ще ваші нотатки про те, як ви писали книжку.
— Еге ж, усі ваші нотатки! — уточнив Барнаскі.
— Гаразд… ну добре… а нащо? — запитав я.
— Ми хочемо видати книжку про книжку, — пояснила Сандра. — Як ото бортовий журнал, з великою кількістю ілюстрацій. Це матиме шалений успіх, бо всі, хто купить вашу книжку, захочуть мати і її щоденник, і — навпаки. Ось побачите.
Я зітхнув.
— Вам не здається, що у мене є важливіші справи, ніж писати книжку про ще незакінчену книжку?
— Незакінчену? — істерично верескнув Барнаскі. — Негайно посилаю до вас «негрів»!
— Не треба мені ваших «негрів»! Дайте мені спокійно дописати!
Телефонна нарада номер 6. З «літературними неграми».
— Ми написали, що Калеб плакав, ховаючи Нолу, — сказав мені Френсіс Ланкастер.
— Як це — ми написали?
— Отак. Він ховає дівчинку і плаче. Сльози крапають у могилу. Там з’являється мокра пляма. Дуже красиво, самі побачите.
— Та матері ж вашій!.. Хіба я просив вас писати красиву сцену про Калеба, який ховає Нолу?
— Ох, ні… Але пан Барнаскі доручив…
— Барнаскі? Гало, Рою. Ви тут? Гало! Гало!
— Е-е… тут я, Маркусе…
— Що це за вибрики?
— Не хвилюйтеся, Маркусе, я не хочу ризикувати: а що як ви не закінчите вчасно? Ото я і попросив їх забігти трохи вперед, про всяк випадок… Підстрахувався, та й годі. Якщо вам не сподобається їхній текст, ми його не використаємо. Уявіть, як ви не напишете вчасно! То буде наше рятівне коло!
Телефонна нарада номер 10. З правниками.
— Добридень, пане Ґольдмане, це Річардсон з правового відділу. Ми все уважно вивчили, відповідь позитивна: ви можете називати в книжці імена реальних людей — Стерна, Пратта, Калеба. Все, про що ви пишете, є у прокурорському висновку, а його передрукували газети. Чудова відмовка, ми нічим не ризикуємо. Немає ні домислів, ні образи честі, самі лише факти.
— Вони кажуть, що ви можете додати сексуальних сцен та оргій у вигляді марень чи снів, — долучився до розмови Барнаскі. — Так, Річардсоне?
— Правильно. Втім, я вже казав про це. Ваш герой може бачити вві сні, що він має статеві стосунки, це дає змогу додати в книжку сексу, не ризикуючи, що вас потягнуть до суду.
— Авжеж, побільше сексу, Маркусе, — підтакнув Барнаскі. — Френсіс днями казав мені, що ваша книжка написана прекрасно, та їй, на жаль, бракує перцю. Нолі було тоді п’ятнадцять, а Квебертові тридцять із гаком! Додайте гостренького! Підкиньте жару! Caliente[16], як кажуть у Мексиці.
— Рою, ви сказилися! — заволав я.
— Ох, Маркусе, ви все псуєте, — зітхнув Барнаскі. — Кому цікаві історії про неціловану?
Телефонна нарада номер 12. З Роєм Барнаскі.
— Гало, Рой?
— Який іще Рой?
— Мамо?
— Маркі?
— Мамо?
— Маркі, це ти? Хто такий Рой?
— Ох, я помилився номером.
— Помилився номером? Він телефонує матінці, каже «ох» і «я помилився номером».
— Мамо, я не те хотів сказати. Просто мені треба було подзвонити Роєві Барнаскі, та випадково набрав не той номер. Я зараз нічого не тямлю.
— Він телефонує матері, бо нічого не тямить… Іще краще. Пускаєш його на світ, а натомість що маєш? Нічогісінько.
— Вибач, мамо. Поцілуй від мене тата. Я згодом зателефоную.
— Зажди!
— Що?
— То в тебе і хвильки не знайдеться для твоєї сердешної матінки? Твоя матінка, що зробила з тебе такого красеня і великого письменника, не заслужила, щоб ти вділив їй кілька секунд свого часу? Пам’ятаєш, був такий хлопчина, Джеремі Джонсон?
— Джеремі? Авжеж, ми разом навчалися в школі. А чому ти питаєш?
— У нього померла мати. Пам’ятаєш? Як думаєш, чи хотілось би йому взяти слухавку і зателефонувати матері, яка зараз на небі, з янголами? Але на небі немає телефону, Маркі, а ось у Ньюарку він є! Намагайся деколи згадувати про це.