— Джеремі Джонсон? Та де! Його мати не померла! Це він так усім казав, бо в неї був такий темний пух на щоках, наче борода, і всі хлопці кепкували з нього. Ото він і казав, що мати померла, а та жінка — його нянька.
— Що? Ота бородата нянька у Джонсонів — то була його мати?
— Авжеж, мамо.
Я почув, як мати завовтузилася і почала гукати батька. «Нельсоне, ану мерщій сюди! Тут така новина, ти повинен це знати: ота бородата жінка в Джонсонів і є мати! Як це — ти знав? А чому ж мені не сказав нічого?»
— Мамо, все, я роз’єднуюсь. У мене телефонна зустріч.
— Що це таке — телефонна зустріч?
— Це коли зустрічаються і говорять у телефон.
— А чому ми ніколи так не зустрічаємося?
— Телефонна зустріч — це з приводу роботи, мамо.
— А хто цей Рой, синку? Це отой голий чоловік, який ховався у тебе в номері? Ти можеш мені все сказати, я готова вислухати. Навіщо ти зустрічаєшся у телефоні з тим брудним чолов’ягою?
— Рой — це мій видавець, мамо. Ти ж його знаєш, бачила в Нью-Йорку.
— Знаєш, Маркі, я говорила про твої сексуальні проблеми з рабином. Він каже, що…
— Годі, мамо. Я роз’єднуюся. Поцілуй тата.
Телефонна нарада номер 13. З художниками.
Щоб підібрати обкладинку для моєї книжки, влаштували мозковий штурм.
— Може, подати ваше фото? — запропонував Стівен, завідувач відділом.
— Чи Нолине? — поспитав іще хтось.
— А Калеб не підійде? — буркнув третій художник собі під носа.
— А може, лісовий пейзаж поставити? — докинув якийсь асистент.
— Авжеж, щось моторошне, похмуре, це буде непогано, — встряв Барнаскі.
— Може, щось просте і скромне? — врешті запитав я. — Краєвид Аврори, а на передньому плані, як ото в театрі тіней, два розмиті силуети, наче Гаррі та Нола, ідуть по шосе номер один.
— Обережніше з простотою, — застеріг Стівен. — Простота наганяє нудьгу. А нудне погано продається.
Телефонна нарада номер 31. З правниками, художниками та маркетологами.
Я почув голос Річардсона з правового відділу:
— Хочете пиріжок?
— Що? Я? Ні, не хочу, — відгукнувся я.
— То він не вам, — пояснив художник Стівен. — То він Сандрі з маркетингу.
Барнаскі скипів:
— Може, годі жерти і встрявати в обговорення зі своїми «філіжанками кави» та пиріжками? Ми тут чаюємо чи бестселери готуємо?
*
Книжка моя рухалася швидко, зате розслідування вбивства Пратта застрягло на місці. Ґегаловуд залучив кількох слідчих із кримінальної поліції, але й вони нічого не могли вдіяти. Жодних зачіпок, жодної версії. Якось ми з ним говорили про це в одному барі для водіїв далеких рейсів на виїзді з міста, де Ґегаловуд часом відпочивав від усього світу і грав на більярді.
— Оце моє лігво, — сказав він, простягаючи мені кий, щоб розпочати партію. — Останнім часом я часто сюди ходжу.
— Непереливки було, так?
— Тепер уже нічого. Принаймні закрили справу Келлерґан, це важливо. Хоч лайна вилляли на нас більше, ніж я чекав. Найгірше прокуророві, звісно. Бо це ж виборна посада.
— А ви як?
— Губернатор задоволений, начальник поліції теж, одне слово, всі задоволені. Та ще й начальство хоче створити відділ нерозкритих справ і перевести мене туди.
— Нерозкритих справ? Але ж як не маєш ні злочинця, ні жертви, це сумнівне задоволення. По суті — історія мерця.
— Це історія живих. Якщо говорити про Нолу Келлерґан, то батько мав право знати, що сталося з його донькою, а Квеберта ледве не засудили ні за що. Правосуддя повинне мати змогу завершити роботу, навіть через довгі роки після злочину.
— А Калеб? — запитав я.
— Гадаю, в цього чоловіка просто дах поїхав. Знаєте, в таких справах ідеться або про серійного вбивцю — та за два роки до і після викрадення Ноли в окрузі не сталося жодного схожого злочину, — або про тимчасову втрату розуму.
Я кивнув.
— Єдине, що мене непокоїть, це Пратт, — сказав Ґегаловуд. — Хто його вбив? І чому? В цьому рівнянні є невідоме, і боюся, ми його так і не розв’яжемо.
— Ви так само думаєте на Стерна?
— У мене лише підозри, більше нічого. Я вже викладав вам свою теорію: в його стосунках із Лютером не все ясно. Що їх пов’язувало? І чому Стерн не сказав, що в нього пропало авто? Справді дивно. Чи міг він бути непрямим чином причетний до цього діла? Міг.
— Ви не запитували в нього про це? — запитав я.
— Запитував. Він двічі прийняв мене, був дуже люб’язний. Сказав, що йому аж полегшало, коли він розповів про ту історію з портретом. Ще сказав, що дозволяв іноді Лютерові брати чорний «шевроле монте-карло», бо його блакитний «мустанґ» часто виходив із ладу. Хтозна, чи це правда, та пояснення цілком правдоподібне. Все правдоподібне. Я вже днів із десять порпаюся в Стерновій біографії, та нічогісінько не знаходжу. З Сіллою Мітчелл я теж спілкувався, запитував, куди подівся братів «мустанґ»; вона сказала, що й гадки не має. Авто зникло. У мене нічого нема проти Стерна, жодних натяків на те, що він якось причетний до цієї справи.
— Чому такий чоловік, як Стерн, дозволяв керувати собою власному водієві? Потурав його примхам, давав авто… Я тут чогось не втямлю.
— І я, письменнику. І я.
Я поставив кулі на більярдному столі.
— За два тижні маю дописати книжку, — сказав я.
— Уже? Хутко ж ви.
— Та не дуже. Ви, либонь, вважаєте, що книжку я зліпив за два місяці, а насправді я згаяв на неї два роки.
Він усміхнувся.
*
Наприкінці серпня 2008-го я дописав «Справу Гаррі Квеберта», книжку, що за два місяці по тому мала шалений успіх. Я навіть дозволив собі розкіш закінчити її трохи завчасно.
Пора було повертатися в Нью-Йорк: Барнаскі готувався до початку масштабної рекламної кампанії — мали відбутися фотосесії та зустрічі з журналістами. За випадковим збігом я виїхав із Конкорда передостаннього дня серпня. Дорогою заскочив до Аврори, побачитися з Гаррі в його мотелі. Він, як завжди, сидів перед дверима номера.
— Я їду в Нью-Йорк, — сказав я.
— Що ж, прощавайте…
— Не прощавайте, а до побачення. Незабаром повернуся. Я відновлю ваше добре ім’я, Гаррі. Дайте мені кілька місяців, і ви знову станете найшанованішим письменником Америки.
— Маркусе, навіщо вам це?
— Бо ви зробили мене тим, ким я є.
— Та й що? Вважаєте, ви мені заборгували? Я зробив із вас письменника, та оскільки в очах громадської думки я, здається, вже перестав ним бути, ви тепер намагаєтеся повернути мені те, що я вам дав?
— Ні, я вас бороню, бо завжди вірив у вас. Завжди.
Я простягнув йому грубий пакет.
— Що це? — запитав він.
— Моя книжка.
— Я не читатиму.
— Мені потрібна ваша згода на її публікацію. Ця книжка ваша.
— Ні, Маркусе. Вона ваша. У тім-то й річ.
— Яка така річ?
— Гадаю, це чудова книжка.
— То в чому ж річ?
— Це непросто, Маркусе. Колись ви це зрозумієте.
— О боже, то що ж я зрозумію? Скажіть нарешті! Скажіть!
— Колись збагнете, Маркусе.
Запало довге мовчання.
— Що ви тепер робитимете? — запитав я.
— Тут я не залишуся.
— Де це — тут? У мотелі, в Нью-Гемпширі, в Америці?
— Я хочу опинитися в письменницькому раю.
— У письменницькому раю? А це що таке?
— Письменницький рай — це те місце, де ви можете переписати своє життя так, як хотіли б його прожити. Бо сила письменників, Маркусе, в тому, що вони самі вирішують, який у книжки буде кінець. Вони можуть залишити героя живим або убити, можуть змінити все. У письменників у пальцях сила, що вони про неї й самі не підозрюють. Їм досить заплющити очі, й життя поверне назад. Ох, Маркусе, що сталось би 30 серпня 1975 року, якби?..
— Минуле не можна змінити, Гаррі. Не думайте про це.
— Як я можу не думати?
Я поклав рукопис на стільці коло нього і вдав, ніби вже йду.
— Про що йдеться у вашій книжці? — запитав Гаррі.
— Це історія про чоловіка, який покохав юну дівчину. Вона мріяла про їхнє прекрасне майбутнє. Хотіла, щоб вони жили разом, щоб він став великим письменником і університетським викладачем, щоб у них був собака кольору сонця. Та одного разу дівчина зникла. Її так і не знайшли. А чоловік сидів удома й чекав. Він став великим письменником, університетським викладачем, і в нього був собака сонячного кольору. Він зробив усе так, як вона просила, і чекав її. Він більше нікого не покохав. Він був вірний і чекав, що вона повернеться. Та вона так і не повернулася.
— Бо вона померла!
— Так. Але тепер чоловік може оплакати її і попрощатися з нею.
— Ні, запізно вже! Йому тепер шістдесят сім років!
— Ніколи не пізно покохати знову.
Я приязно помахав йому рукою.
— До побачення, Гаррі. Приїду в Нью-Йорк, зателефоную.
— Не дзвоніть. Так буде краще.
Я спустився зовнішніми східцями, що вели до паркувального майданчика, і вже сідав було в авто, аж почув, що він гукає з балюстради другого поверху:
— Маркусе, яке сьогодні число?
— Тридцяте серпня, Гаррі.
— А котра година?
— Майже одинадцята.
— Ще більше восьми годин, Маркусе!
— До чого?
— До сьомої вечора.
Не відразу второпавши, я спитав:
— А що буде о сьомій вечора?
— Ви добре знаєте, що ми з нею зустрінемося. Вона прийде. Погляньте, Маркусе! Погляньте, де ми! Ми в письменницькому раю! Варто лише написати — і все зміниться!
30 серпня 1975 року, в письменницькому раю
Вона вирішила йти не по шосе, а берегом океану. Так безпечніше. Стискаючи в руках рукопис, бігла галькою та піском. Дійшла майже до Гусячої бухти. Ще дві чи три милі, і вона дістанеться до мотелю. Вона зиркнула на годинника: початок на сьому. Хвилин за сорок п’ять вона буде на місці. О сьомій вечора, як і домовлялися. Вже підходячи до Сайд-Крік-лейну, подумала, що пора вже краєм лісу вийти до першого шосе. Вона видряпалася скелястим узгір’ям, обережно пробралася поміж деревами, намагаючись не подряпатися і не подерти в чагарях красиву червону сукню. Неподалік крізь листя виднілася хата: в кухні поралась якась бабця, мабуть, готувала яблучний пиріг.
Нола вийшла на шосе номер один. За мить до того, як вона вислизнула з лісу, там промчало авто. Лютер Калеб повертався до Конкорда. Вона пройшла ще дві милі й опинилася біля мотелю. Була рівно сьома година. Проминула стоянку; перед нею були зовнішні східці. Восьмий номер на другому поверсі. Вона побігла нагору, перестрибуючи через дві сходинки, і постукала в двері.
У двері постукали. Він схопився з ліжка, де сидів, чекаючи на неї, й побіг відчиняти.
— Гаррі! Любий Гаррі! — заволала Нола, побачивши його в дверях.
Вона кинулася йому на шию й почала цілувати. Він підхопив її.
— Ноло… ти тут! Ти прийшла! Прийшла!
Вона здивовано зиркнула на нього.
— Авжеж, я прийшла, хіба ж могло бути інакше!
— Я, видно, задрімав трохи, і мені таке жахіття наснилося… Я сидів тут, у номері, й чекав тебе. Я тебе чекав, а ти знай не приходила. І я чекав, чекав і чекав. А ти не прийшла.
Вона пригорнулася до нього.
— Справді, жах, та й годі! Я тепер тут! Я тут, назавжди!
Вони довго стояли обнявшись. Потім він вручив їй квіти, що стояли в умивальниці.
— Ти нічого з собою не взяла? — запитав Гаррі, помітивши, що вона прийшла без речей.
— Нічогісінько. Щоб ніхто не помітив. Ми купимо все необхідне дорогою. Але я принесла рукопис.
— А я скрізь його шукав!
— Я взяла його з собою. Прочитала… Мені так сподобалося, Гаррі. Це шедевр!
Вони знову обнялися, й вона сказала:
— Їдьмо! Їдьмо швидше! Вирушаймо просто зараз.
— Просто зараз?
— Так, я хочу бути далеко звідціля. Змилуйтеся, Гаррі, я не хочу ризикувати, а раптом нас тут знайдуть? Їдьмо просто зараз.
То було 30 серпня 1975 року. Вечоріло. Дві тіні вислизнули з мотелю, швиденько спустилися східцями, що вели до паркувального майданчика. І сіли в чорний «шевроле монте-карло». Авто рушило з місця й подалося на північ по шосе номер один. Вони мчали на великій швидкості, потроху зливаючись з обрієм. Незабаром стало видно лише контури автівки: вона стало чорною плямкою, а потім — темною цяткою. Ще мить удалині блимав ледь помітний вогник од фар, а потім зник і він.
Вони їхали назустріч життю.
Частина третя
Письменницький рай
(книжка побачила світ)
5. Дівчинка, яка розбуркала Америку
— Нова книжка, Маркусе, це початок нового життя. і це пора щонайбільшого альтруїзму: ви даруєте частку себе кожному хто попросить. Хтось буде в захваті, хтось почне плюватися. Для когось ви станете великим, для когось — вартим зневаги. Хтось заздритиме, комусь буде цікаво. Ви пишете не для них, Маркусе. Ви пишете для тих, котрі завдяки Маркусові Ґольдману вдало згають час, забудуть про сіре повсякдення. Ви скажете, що цього мало, але й це вже непогано. Є письменники, які хочуть змінити світ. Але хто може змінити його?
«О, це ж Ґольдман! Це той письменник!» Бувало навіть, за мною починали бігти, щоб з’ясувати надокучливі питання: «А те, що ви написали в своїй книжці, правда? Гаррі Квеберт справді таке утнув?». У кав’ярні у Вест-Вілледжі, куди я полюбляв заходити, відвідувачі часом безцеремонно сідали за мій столик і казали: «Я оце читаю вашу книжчину, пане Ґольдмане, і просто-таки відірватися не можу! Перша була чудова, але ця! Вам справді відвалили мільйон баксів за те, що ви її встругнули? Скільки вам років? Заледве тридцять? Тридцять років — і вже така купа грошви!». Навіть швейцар будинку, що його поступ у читанні цієї книжки я помічав завжди, коли той відчиняв мені двері, врешті закінчивши, затиснув мене в кутку біля ліфта і висловив усе, що було в нього на душі. «Оце таке, значить, скоїлося з тією бідолашкою Нолою Келлерґан? Який жах! А як же воно могло статися, га? Невже таке можливе, пане Ґольдмане?»
Відразу ж після виходу «Справа Гаррі Квеберта» очолила рейтинги продажу в усій Америці й обіцяла стати найпопулярнішою книжкою року на американському континенті. Про неї говорили скрізь: на телебаченні, по радіо, в усіх газетах. Критики дочекалися свого часу і вихваляли мене. Казали, що мій новий роман — великий роман.
Після виходу книжки я відразу ж вирушив у марафонське рекламне турне, облітавши за два тижні вздовж і впоперек усеньку Америку: треба було встигнути до президентських виборів. Барнаскі вважав, що це останнє часове вікно, що в нас є, бо потім усі дивитимуться в бік Вашингтона, на вибори 4 листопада. Після повернення до Нью-Йорка я ще трохи в шаленому темпі побігав по телестудіях, реагуючи на неймовірний попит, що врешті докотився й до помешкання моїх батьків, яким дзвонили в двері то допитливі читачі, то журналісти. Щоб тато з мамою трохи перепочили, я подарував їм дім на колесах, і вони могли нарешті втілити давню мрію: дістатися спершу до Чикаґо, а потім по шосе номер 66 — до Каліфорнії.
Після однієї статті в «Нью-Йорк Таймс» Нолу прозвали «дівчинкою, яка розбуркала Америку». У всіх листах, що я отримував, читачі висловлювали одне й те ж почуття: всі були схвильовані історією нещасного, замученого дівчиська, яке, зустрівши Гаррі Квеберта, знову навчилося всміхатись, і в п’ятнадцять років боролося за нього і допомогло йому написати «Початки зла». Деякі літературознавці, втім, вважали, що правильне прочитання його книжки можливе тільки з огляду на мою, і пропонували новий підхід, згідно з яким Нола символізувала вже не заборонене кохання, а всевладдя почуття. Тому роман «Початки зла», що його чотири місяці тому вилучили з усіх книгарень, знову надійшов у продаж. Маркетологи Барнаскі збиралися видати до Різдва обмеженим накладом набір у подарунковому чохлі: «Початки зла», «Справу Гаррі Квеберта» й аналіз тексту, що належав перу Френсіса Ланкастера.