Любий Маркусе!
Якщо ви читаєте ці рядки, то довкола вашої книжки зчинилася неабияка буча і вам потрібні відповіді.
Це може бути цікаво для вас. Ця книжка і є правда.
Гаррі
Стос паперу був не дуже грубий, видрукуваний на друкарській машинці рукопис, що називався:
Гаррі Л. Квеберт
ЧАЙКИ АВРОРИ
Роман
— І що це означає? — запитав Ґегаловуд.
— Не знаю. Здається, це його неопублікований роман.
— Папір старий, — зауважив Ґегаловуд, розглядаючи аркуші.
Я швидко погортав текст.
— Нола часто говорила про чайок, — мовив я. — Гаррі згадував, що вона любила їх. Тут має бути якийсь зв’язок.
— А чому він пише, що це і є правда? Може, тут ідеться про те, що сталося сімдесят п’ятого року?
— Хтозна.
Ми вирішили прочитати той машинопис потім, а тимчасом подалися в Аврору. Мій приїзд там помітили. Перехожі кидалися на мене і всіляко висловлювали зневагу. Біля дверей «Кларксу» Дженні, обурена тим, як я змалював її матір, і не вірячи, що її батько писав анонімні листи, прилюдно обзивала мене послідущими словами.
Єдина людина, яка захотіла з нами поспілкуватися, була Ненсі Геттевей, і ми пішли до її крамниці.
— Не розумію, — казала мені Ненсі, — я ж нічого не говорила вам про Нолину матір.
— Але ж ви мені казали, що бачили синці. А ще розповідали, що вас намагалися переконати, що Нола занедужала, коли вона на тиждень утекла з дому.
— Там був лише батько. І він не пускав мене в хату, коли Нола того ж таки липня наче крізь землю провалилася. Про матір я жодного разу вам не казала.
— Ви мені розповідали, що її били залізною лінійкою по грудях. Пам’ятаєте?
— Що били, казала. Та не казала, що била її мати.
— Я записав ваші слова! Це було 26 червня. І ось запис, погляньте на дату.
Я ввімкнув плеєр.
— Дивно, що ви так відгукуєтеся про панотця Келлерґана, панно Геттевей. Я бачився з ним декілька днів тому, і він видався мені радше м'яким чоловіком.
— Він може справляти таке враження. Принаймні на людях. Казали, в Алабамі він просто дива чинив, то його покликали на допомогу, бо парафія Сен-Джеймс геть занепала. І справді, щойно він очолив її, як по неділях у храмі стало повнісінько людей. А щодо іншого… хтозна, що коїлося в домі Келлерґанів.
— Що ви хочете сказати?
— Нолу били.
— Що?
— Так, її страшенно лупцювали. Пам'ятаю один жахливий епізод, пане Ґольдмане. На початку літа. Я тоді вперше помітила синці в неї на тілі. Ми пішли купатися на Ґранд-біч. Нола була сумна, я думала, через хлопця. Був там один хлопчина, Коді, старшокласник, він залицявся до неї. А потім вона зізналася, що дома її сварять, кажуть, що вона капосне дівчисько. Я спитала чому, і вона відказала, що був один випадок в Алабамі, та більше нічого не захотіла розповідати. А потім, коли вона роздяглася на березі, я побачила в неї на грудях страшенні шрами і синці. Я відразу ж запитала, що це таке і, уявіть собі, вона сказала: «Це мама, вона мене в суботу покарала, відлупцювала залізною лінійкою». Я, звісно, не повірила своїм вухам, гадала, чогось не втямила. Та вона повторила: «Це правда. Це вона мені каже, що я капосне дівчисько». У Ноли був такий засмучений вигляд, що я не стала наполягати. Потім ми пішли до нас додому, і я намастила їй груди бальзамом. Сказала, що їй треба з кимось побалакати про свою матір, наприклад, із медсестрою в школі, пані Сендерс. Але Нола більше не хотіла говорити про це».
— Ось! — вигукнув я, поставивши плеєр на паузу. — Ось бачите, ви говорите про матір.
— Ні, — відказала Ненсі. — Я тільки здивувалася, що Нола згадала матір. Я просто хотіла пояснити, що в Келлерґанів коїлося щось чудне. Я й миті не сумнівалася, що ви знаєте: її мати давно вже померла.
— Та я ж нічого не знав! Тобто я знав, що мати померла, та вважав, що вона померла вже після зникнення дочки. Пам’ятаю, Девід Келлерґан, коли я прийшов до нього вперше, навіть показав мені фото дружини. Я ще здивувався, що він так люб’язно мене прийняв. Пам’ятаю, я запитав: «А де ваша дружина?». А він відповів: «Померла давно».
— Справді, тепер, переслухавши запис, я розумію, що могла ввести вас в оману. Це жахливе непорозуміння, пане Ґольдмане. Мені дуже шкода.
Я знову ввімкнув плеєр.
— …із медсестрою в школі, пані Сендерс. Але Нола більше не хотіла говорити про це.
— А що сталося в Алабамі?
— Хтозна. Я так і не дізналася. Нола мені не сказала.
— Це якось пов'язане з їхнім від'їздом?
— Не знаю. Мені дуже хотілося б вам допомогти, та я і справді не знаю.
— Це я винен, пані Геттевей, — сказав я. — Перестрибнув на Алабаму…
— То бити її міг лише батько? — запитав Ґегаловуд.
Ненсі на мить замислилася, аж наче розгубилася. Потім урешті відповіла:
— Так. Або ні. Я вже й не знаю. Синці в неї були. Коли я її питала, в чому річ, вона казала, що вдома її карають.
— За що карають?
— Вона більше нічого не розповідала. Але й не казала, що батько її лупцює. По суті, ніхто нічого не знає. Моя мати теж якось бачила сліди побоїв, на пляжі. І ще ця гучна музика, що він регулярно вмикав. Люди підозрювали, що панотець Келлерґан б’є доньку, та ніхто не насмілювався нічого сказати. Все-таки він був наш священик.
Вийшовши з крамниці після розмови з Ненсі Геттевей, ми з Ґегаловудом довго сиділи на лавці й мовчали. Я був у відчаї.
— Оце так непорозуміння! — врешті вигукнув я. — І все через це кляте непорозуміння! І як я міг дати такого хука?
Ґегаловуд спробував підбадьорити мене.
— Спокійно, письменнику, не судіть себе занадто суворо. Ми всі обгівнялися. Надто вже захопилися розслідуванням і не помітили очевидного. Всі ми мудрі по шкоді, з усіма таке буває.
Тієї миті у нього задзвенів мобільник. Він відповів. Телефонували з Головного управління поліції.
— Вони з’ясували, як звали того дідка з мотелю, — сказав він, слухаючи повідомлення диспетчера.
На його обличчі раптом відбився подив. Він опустив телефон і сказав:
— То був Девід Келлерґан.
Із будинку номер 245 на Террас-авеню так само лунала музика: отець Келлерґан був удома.
— Обов’язково треба з’ясувати, що він хотів од Гаррі, — сказав Ґегаловуд, вийшовши з авто. — Тільки богом вас заклинаю, письменнику, розмовлятиму я!
Під час перевірки біля мотелю «Морський берег» дорожня поліція виявила в автомобілі Девіда Келлерґана мисливську рушницю. Та це їх не занепокоїло: на зброю був дозвіл. Він сказав, що їде на стрільбище, і хотів зупинитися і випити кави в ресторані мотелю. Полісменам не було до чого причепитися, тож вони його відпустили.
— Трусоніть його добряче, сержанте, — сказав я, поки ми йшли брукованою доріжкою до хати. — Дуже хочеться взнати, що це за сварка через лист… Адже Келлерґан запевняв мене, що заледве знає Гаррі. Думаєте, брехав?
— Оце ми зараз і з’ясуємо, письменнику.
Певне, отець Келлерґан бачив, що ми приїхали, бо й не встигли подзвонити, як він одчинив двері. У руках тримав рушницю. Він був у нестямі, й, судячи з вигляду, йому страшенно кортіло мене застрелити. «Ви обілляли брудом пам’ять моєї дружини і доньки! — зарепетував він. — Гівно! Мерзотник! Гадина!» Ґегаловуд намагався його заспокоїти, просив прибрати рушницю і пояснив, що ми якраз і прийшли, щоб збагнути, що ж сталося з Нолою. На галас збіглися роззяви, поглянути, що тут коїться. Незабаром вони оточили весь дім; Келлерґан знай репетував, а Ґегаловуд знаками показував мені, що треба помалу відступати. Під завивання сирен підкотило два поліційні автомобілі. З одного вийшов Тревіс Довн, який, судячи з його вигляду, теж не палав бажанням бачити мене. Він сказав: «Мало ще обгидив наше місто, так? Іще хочеш?» — а потім запитав Ґегаловуда, чому поліція штату з’являється до Аврори без попередження. Я розумів, що часу в нас обмаль, і гукнув Девідові Келлерґану:
— Скажіть, ви вмикали музику і били її, скільки влізе, так?
Він знову підняв рушницю.
— Я ніколи не підняв на неї руки! Її ніколи ніхто не бив! Ви мерзотник, Ґольдмане! Я найму адвоката, я вас до суду потягну!
— До суду? То чому ж досі не потягли? Чому ви ще не в суді? Може, вам не хочеться, щоб копирсалися у вашому минулому? Що сталося в Алабамі?
Він плюнув у мій бік.
— Такі, як ви, Ґольдмане, цього не зрозуміють!
— Що сталося поміж вами та Гаррі Квебертом у мотелі «Морський берег»? Що ви приховуєте від нас?
Тут і Тревіс заходився репетувати, погрожуючи Ґегаловудові поскаржитися начальству, і нам довелося забратися.
Дорогою до Конкорда ми довго мовчали. Нарешті Ґегаловуд сказав:
— Що ми проґавили, письменнику? Що було на видноті, а ми не побачили?
— Тепер ми знаємо, що Гаррі довідався щось про Нолину матір, але не сказав мені.
— І можна припустити, що отець Келлерґан знає, що Гаррі це знає. Але що ж він знає, хай йому всячина!
— А вам не здається, сержанте, що отець Келлерґан теж може бути причетний до цієї справи?
*
Газети потішалися:
«Новий поворот у справі Гаррі Квеберта: неув’язки, що спливли в романі Маркуса Ґольдмана, ставлять під сумнів правдивість його книжки, яку так вихваляють критики і яку північноамериканський видавничий магнат Рой Барнаскі підносить читачам як оповідь про достеменні події, що призвели до загибелі п’ятнадцятирічної Ноли Келлерґан 1975 року».
Я не міг повернутися до Нью-Йорка, не з’ясувавши цієї справи, тому замкнувся у своєму номері готелю «Ріджентс» у Конкорді. Свої координати повідомив лише Денізі, щоб вона сповіщала мене про події в Нью-Йорку та новини, що стосуються привида матері Ноли Келлерґан.
Того вечора Ґегаловуд запросив мене до себе додому. Обидві його доньки брали активну участь у передвиборчій кампанії Обами і розважали нас за вечерею. Вони дали мені наліпки на авто. Потім я у кухні допомагав мити Гелені посуд, і вона сказала, що в мене нездоровий вигляд.
— Не розумію, як таке сталося, — пояснив я. — Як я міг так влипнути?
— Мабуть, була якась поважна причина, Маркусе. Знаєте, Перрі дуже у вас вірить. Він каже, ви людина виняткова. Я його вже понад тридцять років знаю, він ні про кого таке не казав. Певна, що ви нічого не робили цап-лап і всьому цьому є якесь розумне пояснення.
Тієї ночі ми з Ґегаловудом довго сиділи, замкнувшись у його кабінеті, і вивчали машинопис, що залишив мені Гаррі. Так я познайомився з невиданою книжкою «Чайки Аврори», чудовим романом, у якому Гаррі розповів про свої стосунки з Нолою. Роман датований не був, та мені здалося, наче його написано після «Початків зла». Тому що в «Початках» він змальовував заборонене кохання, без якихось конкретних подробиць, а тут розповідав, як Нола розбудила в ньому натхнення, як вона завжди вірила в нього і підбадьорювала його, як вона зробила його тим, ким він є, великим письменником. Та наприкінці роману вона не вмерла: герой, якого звати Гаррі, за кілька місяців після виходу книжки, розбагатівши і прославившись, зникає і їде в Канаду, де в ошатному будиночку на березі озера його чекає Нола.
О другій годині ночі Ґегаловуд зварив кави і сказав:
— І що він хоче сказати цією книжкою?
— Він уявляє, яким було б його життя, якби Нола не зникла, — пояснив я. — Ця книжка — письменницький рай.
— Письменницький рай? Що це ще таке?
— Це коли письменницький дар обертається проти вас. Ви вже не тямите, існують ці герої у вашій уяві чи живуть реальним життям.
— І що це нам дає?
— Хтозна. І гадки не маю. Книжка чудова, та він так її і не видав. Нащо було зберігати її в шафці?
Ґегаловуд стенув плечима.
— Може, він не наважився її видати, бо там ідеться про зникле дівча, — припустив він.
— Може, й так. Але в «Початках зла» він теж писав про Нолу, і це не завадило пропонувати роман видавцям. І чому він пише: «Ця книжка і є правда»? Яка правда? Про Нолу? Що він хоче сказати? Що Нола ніколи не вмирала і живе в дерев’яній хатинці?
— Безглуздя, — відказав Ґегаловуд. — Усі аналізи підтвердили: той скелет належить їй.
— І що тоді?
— Те, що ми застряли, письменнику.
Вранці мені зателефонувала Деніза і сказала, що в «Шмід і Гансон» звернулася якась жінка і її скерували до неї.
— Вона хотіла поговорити з вами, — пояснила Деніза. — Сказала, що це дуже важливо.
— Важливо? З якого приводу?
— Каже, навчалася в школі разом із Нолою Келлерґан, в Аврорі. І що Нола розповіла їй про свою матір.
Кембридж, Массачусетс, субота, 25 жовтня 2008 року
Вона фігурувала в альбомі випускників 1975 року під іменем Стефані Гендорф, там знайшли два її фото, просто перед світлиною Ноли. Вона була однією з тих, чиїх слідів Ерні Пінкасу знайти не пощастило. Вийшовши заміж за вихідця з Польщі, вона змінила своє прізвище, тепер її звали Стефані Ларжиняк, і мешкала вона в розкішному будинку Кембриджа, багатого передмістя Бостона. Там ми з Ґегаловудом і зустрілися з нею. Їй було сорок вісім років, стільки ж, скільки було б зараз і Нолі. Гарна жінка, вдруге заміжня, мати трьох дітей, раніше вона викладала історію мистецтва у Гарварді, тепер мала власну картинну галерею. Виросла в Аврорі, навчалася в одному класі з Нолою, Ненсі Геттевей і ще кількома людьми, з якими я спілкувався під час розслідування. Я слухав, як вона згадує минуле, й мені спало на думку, що вона врятувалася. Що була Нола, і її вбили у п’ятнадцять років, і була Стефані, і їй випало право жити, відкрити картинну галерею і навіть двічі вийти заміж.
На столику у вітальні вона поклала декілька дівочих світлин.
— Я від самого початку стежу за цією справою, — сказала вона. — Пам’ятаю той день, коли Нола пропала, пам’ятаю все, як і, певно, всі дівчата мого віку, які мешкали тоді в Аврорі. Тож коли знайшли її тіло і заарештували Гаррі Квеберта, я, звісно, відчула, що мене це безпосередньо стосується. Оце так історія… Мені дуже сподобалася ваша книжка, пане Ґольдмане, ви так вдало змалювали Нолу. Завдяки вам я наче зустрілася з нею знову. Правда, що й фільм зніматимуть?
— «Ворнер бразерс» хоче купити права, — відповів я.
Вона показала нам світлини: день народження, де серед гостей була й Нола. 1973 рік.
— Ми з Нолою дружили, — провадила вона. — Хороше дівча було. Всі її в Аврорі любили. Певне, людей зворушувало її життя з батьком: удівець-священик і його люба доця, завжди всміхаються, ніколи не скаржаться. Пам’ятаю, коли я вередувала, мама завжди казала: «Бери приклад з Ноли! У неї, сердешної, Бог забрав матір, а вона завжди така чемна і вдячна».
— Ох, і як же я не второпав, що її мати давно померла? І ви кажете, що вам сподобалася книжка? Ліпше запитали б себе, що за дешевий писака її утнув!
— Та ні, чому це? Якраз навпаки! Я навіть подумала, що це ви так навмисне. Бо сама була зіткнулася з цим у Ноли.
— Як це — самі з цим зіткнулися?
— Якось стався один чудернацький випадок. Після того я від Ноли і віддалилася.
Березень 1975 року
Родина Гендорфів мала цукерню на головній вулиці. Часом після школи Стефані приводила туди Нолу, і вони тихцем ласували цукерками в комірчині. Так було і того вечора: сховавшись за лантухами з борошном, вони наминали фрукти в желе, аж доки заболіли животи. І реготали, затуляючи долоньками роти, щоб їх не почули. Аж раптом Стефані втямила, що з Нолою щось не так. Погляд її змінився, вона вже не слухала її.
— Ноло, що з тобою? — запитала вона.
Мовчання. Стефані запитала вдруге, і Нола врешті озвалася:
— Я… мені… мені додому треба.
— Уже? Чому це?
— Мама хоче, щоб я ішла додому.
Стефані вухам своїм не повірила.
— Що? Твоя мама?
Нола перелякано схопилася на ноги і повторила: