Від Гаррі не було жодних звісток, відколи ми попрощалися в мотелі «Морський берег». Я весь час намагався зв’язатися з ним, та його мобільник був поза зоною досяжності, а коли я дзвонив до мотелю і просив з’єднати мене з восьмим номером, у слухавці лунали довгі гудки. Я геть не мав звісток з Аврори, та, може, це було й добре: мені геть не хотілося знати, як там сприйняли мою книжку. Все, що було мені відомо завдяки правовій службі видавництва «Шмід і Гансон», це те, що Елайджа Стерн уперто намагався подати на них позов за образу честі, надто ж за ті фрагменти книжки, де я допитувався, чому він не лише погодився на прохання Лютера і дозволив йому писати оголену Нолу, а й не заявив до поліції, що в нього пропав чорний «монте-карло». Я телефонував Стерну перед виходом книжки, щоб почути його версію подій, але він не вшанував мене відповіддю.
Від середини жовтня, як і передбачав Барнаскі, весь медійний простір заполонили президентські вибори. Нескінченні запрошення як відрізало, і я полегшено зітхнув. Позаду були два тяжкі роки, мій перший успіх, страх чистого аркуша і, нарешті, друга книжка. Тепер напруга ослабла, мізки розпружилися, і я відчув, що мені кортить у відпустку. Їхати самому не хотілося, та й Дуґласові збирався віддячити за підтримку, тож придбав два квитки на Багами: ще від шкільних часів мені не випадало відпочивати з приятелями. Хотів зробити йому сюрприз, коли ввечері він прийде до мене дивитися спортивний канал. Та, на превеликий мій подив, Дуґлас відмовився від запрошення.
— Це було б чудово, — сказав він, — та я саме зібрався повезти Келлі на Кариби.
— Келлі? То ти й далі з нею?
— Так. Хіба ти не знав? Ми збираємося взяти шлюб. Там я й попрошу її руки.
— О, чудово! Дуже радий за вас обох. Вітаю.
Певне, вигляд у мене був доволі сумний, бо він сказав:
— Марку, в тебе є все, чого тільки можна бажати. Пора вже когось знайти.
Я кивнув.
— Просто… я вже сто років не ходив на побачення.
Він усміхнувся.
— За це не турбуйся.
Та розмова стала прологом вечора середи 23 жовтня 2008 року, коли все раптом різко змінилося.
Дуґлас улаштував мені побачення з Лідією Ґлур, дізнавшись перед тим від її агента, що вона й досі небайдужа до мене. Він переконав зателефонувати їй, і ми домовилися зустрітися в одному з барів Сохо. О сьомій вечора Дуґлас заскочив до мене, щоб надати моральної підтримки.
— Ти ще не готовий, — констатував він, коли я, голий до пояса, відчинив йому двері.
— Сорочку не можу вибрати, — відказав я, показавши два вішаки.
— Вбери блакитну, буде добре.
— Дуґу, а ти впевнений, що мені варто побачитися з Лідією Ґлур?
— Марку, ти ж не до шлюбу йдеш. Просто хильнеш чарчину з гарною дівчиною, яка тобі подобається і якій подобаєшся ти. Ви самі відчуєте, є щось між вами, чи, може, й нема.
— А після того що будемо робити?
— Я замовив столик у розкішному італійському ресторані, неподалік од бару. Надішлю тобі повідомлення з адресою.
— Що я без тебе робив би…
— А нащо ж існують друзі?
Тієї миті в мене задзвенів мобільник. Я й не відповів би, та побачив, що телефонує Ґегаловуд.
— Гало, сержанте! Радий вас чути.
Голос у нього був похмурий.
— Доброго вечора, письменнику, вибачте, що відволікаю…
— Та ви не відволікаєте.
Здавалося, він страшенно роздратований.
— Письменнику, — сказав він, — здається, у нас величезна проблема.
— Що сталося?
— Це стосується матері Ноли Келлерґан. Ви у вашій книжці писали, що вона била доньку.
— Так, Луїза Келлерґан. То й що?
— У вас є інтернет? Зараз я скину вам лист.
Не перериваючи розмови, я подався до вітальні, ввімкнув комп’ютер і зайшов на свою пошту. Ґегаловуд надіслав мені фото.
— Що це? — запитав я. — Починаю вже непокоїтися.
— Відкрийте картинку. Пам’ятаєте, ви казали мені про Алабаму?
— Авжеж, пам’ятаю. Звідти приїхали Келлерґани.
— Ми дали хука, Маркусе. Ми геть забули з’ясувати, як там було в Алабамі. А ви ж мені казали!
— Що я вам казав?
— Що треба це з’ясувати.
Я клацнув на картинку. На фото був цвинтар і надгробок із написом:
ЛУЇЗА КЕЛЛЕРҐАН
1930–1969
Наша люба дружина і матуся
Я геть розгубився.
— О боже! — вигукнув я. — Що це таке?
— Це означає, що Нолина мати померла 1969-го. Тобто за шість років до того, як зникла її донька!
— Хто вам надіслав цю світлину?
— Один журналіст із Конкорда. Вже завтра це опиниться на перших шпальтах газет, письменнику, і ви знаєте, що буває в таких випадках: не мине і трьох годин, як уся Америка вирішить, що і ваша книжка, і розслідування нічого не варті.
Того вечора побачення з Лідією Ґлур так і не відбулося. Дуґлас витягнув Барнаскі з якоїсь ділової зустрічі, Барнаскі витягнув правника Річардсона з дому, і ми відбули вкрай бурхливу нараду в конференц-залі «Шміда й Гансона». Світлина і справді потрапила у «Конкорд Джеральд» із якогось місцевого видання. Барнаскі дві години умовляв редактора «Конкорд Джеральд» не ставити її на першу шпальту завтрашнього числа, та все було марно.
— Ви уявляєте, що скажуть люди, дізнавшись, що ваша книжка — чистісінька брехня? — кричав він на мене. — Нехай вам чорт, Ґольдмане, ви що, не перевіряли джерел?
— Не втямлю, це якась маячня! Гаррі розповідав мені про матір! І частенько. Нічого не розумію. Мати била Нолу! Він так мені казав! Казав: била і топила.
— А зараз що він каже?
— Недоступний. Я йому разів десять намагався зателефонувати цього вечора. Від нього вже два місяці — жодної звістки.
— Дзвоніть іще! Викручуйтеся, як хочете! Побалакайте з кимось, хто може вам відповісти! Знайдіть пояснення, яке я завтра вранці зможу дати журналістам, коли вони на мене насядуть.
О десятій вечора я врешті зателефонував Ерні Пінкасові.
— А з чого ти зробив висновок, що її мати була жива? — запитав він.
Мені аж недобре стало. І я відповів, мов дурник:
— Ніхто мені не казав, що вона померла!
— Але ж тобі ніхто й не казав, що вона жива!
— Казав! Гаррі казав.
— Отже, він тебе підставив. Панотець Келлерґан перебрався до Аврори сам, із донькою. Матері з ними не було.
— Геть нічого не розумію! Я зараз таки звихнуся. І хто я після цього?
— Гівняний писака, Маркусе. Одне можу сказати: тут у нас це насилу проковтнули. Цілісінький місяць ми дивилися, як ти пишаєшся в телевізорі й у всіх часописах. І всі сказали, що ти мелеш дурню.
— Чому ніхто не попередив мене?
— А про що тебе попереджати? Спитати, чи не сядеш ти в калюжу, написавши про матір, яка натоді вже давно померла?
— Від чого вона померла? — запитав я.
— Хтозна.
— А як же музика? І побої? У мене є свідки, які все підтвердять.
— А про що вони свідчитимуть? Про те, що панотець вмикав радіо на всю гучність, щоб спокійнісінько лупцювати доньку? Авжеж, ми підозрювали це. Але ти в своїй книжці пишеш, що панотець Келлерґан ховався в гаражі, поки матінка гамселила Нолу. А річ у тім, що матері в Аврорі ніколи не було, бо вона померла ще до переїзду. То як можна вірити всьому тому, що ти пишеш у книжці? І ще ти пообіцяв включити мене в перелік тих, кому висловлюєш подяку…
— То я і включив!
— Ти написав у переліку інших імен «Е. Пінкас, Аврора». А я хотів, щоб моє ім’я було великими літерами. Я хотів, щоб про мене говорили.
— Що? Але…
Він кинув слухавку. Барнаскі дивився на мене з люттю. Сказав, погрозливо тицяючи пальцем:
— Ось що, Ґольдмане, завтра ви першим рейсом летите в Конкорд і все там залагоджуєте.
— Рою, якщо я з’явлюся в Аврорі, вони мене роздеруть на клапті.
Він силувано реготнув і відказав:
— Добре, якщо просто роздеруть.
Невже дівчинка, яка розбуркала Америку, народилося у хворобливій уяві письменника, якому забракло натхнення? Як можна було пропустити таку важливу подробицю? Інформацію «Конкорд Джеральд» підхопили всі мас-медіа, і правда про справу Гаррі Квеберта опинилася під сумнівом.
У п’ятницю, 24 жовтня, я сів на вранішній рейс до Манчестера. Прилетів одразу по обіді й, узявши напрокат авто в аеропорту, подався простісінько до Конкорда, в Головне управління поліції, де на мене чекав Ґегаловуд. Він розповів усе, що зумів з’ясувати про минуле життя родини Келлерґанів у Алабамі.
— Девід і Луїза Келлерґани одружилися 1955 року. Він був священиком успішної парафії, і дружина допомагала зробити її ще кращою. 1960 року народилася Нола. Потім кілька років не було нічого цікавого. Та якось літньої ночі 1969 року в його домі спалахнула пожежа. Дівчинку останньої миті пощастило врятувати, а мати загинула. За кілька тижнів священик покинув Джексон.
— За кілька тижнів? — вигукнув я.
— Так. І вони перебралися до Аврори.
— Чому ж тоді Гаррі казав мені, що Нолу била мати?
— Мабуть, то був батько.
— О ні! — вигукнув я. — Гаррі казав, що таки мати! То була мати! У мене й записи збереглися!
— То послухаймо ті записи, — мовив Ґегаловуд.
Диски я мав із собою. Порозкладав їх на столі і спробував зорієнтуватися за наліпками на конвертах. Розсортував я їх досить ретельно, за людьми і датами, та потрібного запису чомусь не було. Тоді я витрусив із торби все, і нарешті знайшов іще один диск, без дати. Відразу вставив його в плеєр.
— Дивно, — сказав я, — чому я не поставив тут дату?
Увімкнув пристрій. Мій голос промовив, що сьогодні вівторок, 1 липня 2008 року. Я записував Гаррі у в’язничній залі для побачень.
— Тому ви все-таки вирішили виїхати? Але ж ви домовилися втекти разом увечері 30 серпня — чому?
— Це, Маркусе, через одну жахливу історію. Ви записуєте?
— Так.
— Зараз я розповім одну важливу річ. Щоб ви збагнули. Та не хочу, щоб про це знав іще хтось.
— Не турбуйтеся.
— Знаєте, той наш тиждень на Мартас-Віньярді… Насправді Нола не казала батькам, що вона в подруги, вона просто втекла. Поїхала, нікого ні про що не попередивши. Коли я знову її побачив, наступного дня після повернення, вона була дуже пригнічена. Казала, що мати побила її. У неї все тіло було в синцях. Вона плакала. Зізналася, що її карають за кожну дрібницю. Б'ють металевою лінійкою, а ще роблять, як ото в Гуантанамі, — наче топлять у воді: наливають повнісіньку балію, хапають за коси і пхають головою у воду. Мовляв, для того, щоб звільнити її.
— Звільнити?
— Звільнити від зла. Щось таке, наче хрещення. Ісус на Йордані чи що. Спершу я не міг повірити, та докази були очевидні. Тоді я запитав: «Хто ж із тобою таке робить?» — «Мама». — «А тато не втручається?» — «Він замикається в гаражі і вмикає музику, дуже гучно. Він завжди так робить, коли мама карає мене. Не хоче чути». Нола не могла більше, Маркусе. Я хотів розібратися з цією бідою, побалакати з Келлерґанами. Це треба було припинити. Але Нола благала мене нічого не робити, казала, що матиме страшенні неприємності, що батьки завезуть її кудись і ми ніколи більше не побачимося. Але так не могло тривати далі. І ось десь наприкінці серпня, числа двадцятого, ми вирішили, що треба звідціля забиратися. Негайно. Потайки, звісно ж. Ми призначили від'їзд на тридцяте серпня. Хотіли дістатися до Канади, перетнути кордон у Вермонті і податися хоча б до Британської Колумбії, оселитися в дерев'яній хатинці. Прекрасне життя на березі озера. І ніхто ніколи не дізнався б.
— Тим-то ви й хотіли втекти?
— Так.
— Чому ви хочете, щоб я нікому не казав?
— Це лише початок історії, Маркусе. Бо згодом я дізнався жахливу річ про Нолину матір…
(Дзвінок). Охоронець: «Час уже сплив».
— Поговоримо про це наступного разу, Маркусе, — підводячись, мовив Гаррі. — А поки що нікому це не розповідайте.
— І що ж він з’ясував про Нолину матір? — нетерпляче запитав Ґегаловуд.
— Не пам’ятаю, що там було далі, — відказав я, гарячково порпаючись у дисках.
І раптом я завмер, зблід і вигукнув:
— Ні, це неймовірно!
— Що, письменнику?
— То був останній запис од Гаррі! Тим-то на диску й нема дати! Я геть про це забув. Ми так і не закінчили тієї розмови! Бо далі з’ясувалося про Пратта, потім Гаррі не хотів, щоб я записував на плеєр, і я нотував у записнику. А потім сталося те витікання з видавництва, і Гаррі розгнівався на мене. Як я міг так дати маху?
— Нам обов’язково треба поговорити з Гаррі, — мовив Ґегаловуд, хапаючи пальто. — Ми повинні дізнатися, що він там виявив про Луїзу Келлерґан.
На превеликий наш подив, двері восьмого номера нам відчинив не Гаррі Квеберт, а висока білявка. Ми спустилися до адміністратора, і він нам сказав:
— Останнім часом тут не було ніякого Гаррі Квеберта.
— Це неможливо, — відказав я. — Він мешкав тут кілька місяців.
На прохання Ґегаловуда адміністратор переглянув журнал записів за останні півроку. І рішуче повторив:
— Гаррі Квеберта тут нема.
— Цього не може бути, — вибухнув я. — Таж я сам його тут бачив! Високий чоловік, сивий, розпатланий.
— А, цей! Авжеж, був такий, частенько вештався паркувальним майданчиком. Але номера він тут не наймав.
— У нього був восьмий номер! — вигукнув я. — Знаю, бо не раз бачив, як він сидить під дверима.
— Так, він сидів під дверима. Я дуже просив його забратися, але він щоразу давав мені сто доларів! За такі гроші він міг сидіти скільки влізе. Казав, з цим місцем у нього пов’язані приємні спогади.
— А коли ви бачили його востаннє? — устряв Ґегаловуд.
— Та як сказати… Десь кілька тижнів тому. Точно пам’ятаю, що перш ніж поїхати, він дав мені ще сто доларів, щоб як хтось зателефонує і попросить восьмий номер, я вдав, ніби перемикаю виклик. А телефон і далі дзвонив би просто так. Він, здається, кудись поспішав. Це сталося відразу після сварки…
— Після сварки? — гаркнув Ґегаловуд. — Якої сварки? Що за сварка тут сталася?
— Ваш приятель посварився з одним дідом. Приїхав такий собі дідок, наче навмисно, щоб зчепитися з ним. Лютий такий. Зчинив галас, ну і таке… Я вже хотів було встряти, але дідок сів в авто і поїхав. Після цього ваш приятель теж вирішив забратися відціля. Та я б його все одно витурив, бо не люблю, коли бучу здіймають. Клієнти скаржаться, а я тоді чортів заробляю.
— А через що та сварка сталася?
— Через якийсь лист. Мені так здається. Дідок репетував вашому приятелю: «То були ви!».
— Через лист? Який іще лист?
— А хіба я знаю?
— І що далі?
— Дідок поїхав собі, а ваш приятель накивав п’ятами.
— Ви зможете його впізнати?
— Діда? Та ні. А ви в колег запитайте. Бо той оглашенний іще раз приїздив. І, здається, хотів закатрупити вашого приятеля. Я багато розслідувань бачив, весь час дивлюся серіали по телевізору. Приятель ваш уже дременув, але я відчув, що тут пахне смаленим. І викликав поліцію. Приїхали дві патрульки, дуже швидко, перевірили його. Та й відпустили. Сказали, все гаразд.
Ґегаловуд відразу ж зателефонував у Головне управління поліції і попросив з’ясувати особу чоловіка, якого нещодавно перевіряв дорожній патруль у мотелі «Морський берег».
— Отримають інформацію — подзвонять, — сказав він мені, натискаючи «відбій».
Я нічогісінько не тямив. Пригладив чуба і сказав:
— Це маячня! Маячня якась!
Адміністратор якось дивно зиркнув на мене і запитав:
— А ви пан Ґольдман?
— Так, а що?
— А те, що ваш приятель лишив для вас конверт. Сказав, що приїде хлопчина, шукатиме його і напевне вигукне: «Це маячня! Маячня якась!». І сказав, що як такий приїде, щоб я віддав йому оце.
Він простягнув мені конверт із цупкого паперу, в якому лежав ключ.
— Ключ? — запитав Ґегаловуд. — Більш нічого?
— А від чого той ключ?
Я уважно розглянув той ключ і його форму. І раптом згадав:
— Шафа у фітнес-клубі в Монберрі!
За двадцять хвилин ми вже були в роздягальні фітнес-клубу. В шафці номер 201 лежав оправлений стос паперу і написаний від руки лист.