— Так. Не буду лукавити, ви приймаєте парафію в убогому стані. Парафіяни до церкви не ходять, нічого не жертвують, храм напівзруйнований. Тут купа роботи. Сподіваюся, це вас не лякає.
— Я й не такого не злякаюся, превелебний Льюїсе, ось побачите.
Льюїс усміхнувся. Він уже потрапив під уплив сильної, привабливої особистості свого молодого співрозмовника.
— Ви одружений? — запитав він.
— Ні, превелебний. Поки що парубкую.
Новий священик Келлерґан півроку згаяв на те, щоб зайти в кожен дім, познайомитися з парафіянами і переконати їх у неділю повернутися на лави храму Маунт-Плезант. Потім роздобув грошей на нову покрівлю й, оскільки сам у Кореї не служив, то підтримав війну, розгорнувши реадаптації для учасників бойових дій. Потім парафіяни полагодили залу, що прилягала до церкви. Потроху життя громади пожвавилося, храм набув колишньої величі, і Девіда Келлерґана почали вважати новою зіркою Джексона. Впливові парафіяни сподівалися, що він стане політиком. Казали, священик міг би очолити муніципалітет. А далі, можливо, претендувати на місце в конгресі. І навіть стати сенатором. У нього були для цього всі дані.
Якось увечері, наприкінці 1953 року, Девід Келлерґан вечеряв у генделику біля храму. Як завжди, сидів за шинквасом. Раптом молода жінка поруч, якої він спершу не помітив, обернулась до нього і, впізнавши, всміхнулася.
— Доброго вечора, отче, — сказала вона.
Він трохи силувано всміхнувся.
— Даруйте, ми знайомі?
Вона засміялася, і світлі пасма її волосся розсипалися по плечах.
— А я ваша парафіянка. Мене звуть Луїза. Луїза Бонвіль.
Збентежившись од того, що не впізнав її, Келлерґан зашарівся. А вона засміялася ще дужче. Він закурив, намагаючись опанувати себе.
— Можна цигарку? — запитала вона.
Він простягнув їй пачку.
— Отче, ви ж нікому не скажете, що я курю? — запитала вона.
Він усміхнувся.
— Не скажу.
Луїза була донька одного видатного діяча з їхньої парафії. Вони з Девідом почали зустрічатися і незабаром покохали одне одного. Всі в місті казали, що вони дуже гарна пара. Влітку 1955-го вони побралися. Обоє аж сяяли від щастя. Мріяли мати багато дітей, принаймні шістьох, трьох хлопчиків і трьох дівчаток, веселих сміхотливих малюків, які би вдихнули життя в дім на Лавер-стріт, куди подружжя нещодавно перебралося. Та Луїзі ніяк не щастило завагітніти. Вона радилася з декількома лікарями, та нічого не допомагало. Аж наприкінці 1959 року лікар сповістив їй радісну новину: вона була вагітна.
12 квітня 1960 року в центральній лікарні Джексона Луїза Келлерґан привела на світ свою першу і єдину дитину.
— Дівчинка, — сказав лікар Девідові Келлерґану, який занепокоєно ходив туди-сюди коридором.
— Дівчинка! — сяючи від щастя, вигукнув отець.
І побіг до дружини, яка пригортала до грудей дитя. Він обняв її й глянув на немовля. Очі дівчинки були ще заплющені; волоссячко мало бути світле, як у матінки.
— Назвемо її Нолою? — запитала Луїза.
Панотець подумав, що це дуже гарне ім’я, і погодився.
— Ласкаво просимо на білий світ, Ноло, — сказав він доньці.
Усі наступні роки родину Келлерґанів ставили за приклад із будь-якого приводу. Добрий тато, ніжна матуся, гарне дівча. Девід Келлерґан не шкодував себе: він аж кипів задумами і проектами, а дружина в усьому його підтримувала. Влітку вони по неділях їздили відпочивати до громади Нової Церкви Спасителя: Девід Келлерґан тісно приятелював із пастором Льюїсом, з яким познайомився дощової днини майже десять років тому. Всі, хто бували тоді в Келлерґанів, захоплювалися їхнім родинним щастям.
*
— Ніколи не бачив я щасливіших людей, — казав Лью-їс. — Девід і Луїза дуже любили одне одного. Їх наче Господь створив одне для одного. Вони були чудові батьки. І Нола — надзвичайна дівчинка: жвава, чарівна. Побачивши ту родину, кортіло й самому одружитися, вони вселяли невичерпну віру в майбутнє роду людського. Таке втішне видовище. Надто у клятій Алабамі з її расизмом.
— Та все пропало, — мовив Ґегаловуд.
— Так.
— І чому ж?
Запала мовчанка. Пастор Льюїс спохмурнів. Знову підвівся і пройшовся кімнатою, бо не міг усидіти на місці.
— Нащо все це ворушити? — запитав він. — Стільки літ минуло…
— Що саме ворушити? — запитав Ґегаловуд. — Про що ви кажете?
— Пане Льюїсе, що сталося 1969 року?
Пастор обернувся до великого хреста, що висів на стіні. І сказав:
— Ми виганяли з неї диявола. Та все обернулося не дуже добре.
— Що? — запитав Ґегаловуд. — Про що ви кажете?
— Про дівчинку… Про Нолу. Ми виганяли диявола. То був жах. Гадаю, диявол глибоко проліз у неї…
— Що ви маєте на увазі?
— Пожежу… Оту нічну пожежу. Все сталося не так, як розповів поліції Девід Келлерґан. Він справді був біля парафіянки, яка відходила. І коли повернувся близько першої ночі, побачив, що дім горить. Але… як вам сказати… Все сталося не так, як він розповів у поліції.
30 серпня 1969 року
Джеремі Льюїс міцно спав і не чув, як подзвонили у двері. Відчинила його дружина, Матильда, і відразу ж розбудила. Була четверта ранку. «Джеремі, прокинься! — казала вона зі слізьми на очах. — Біда!.. Отець Келлерґан тут… Пожежа… Луїза… Луїза загинула!»
Льюїс схопився з ліжка. Келлерґан сидів у вітальні, безтямний, страшний і заплаканий. Донька була поруч. Матильда забрала Нолу і вклала її спати в кімнаті для гостей.
— Девіде, що сталося? — запитав Льюїс.
— Пожежа… Дім згорів. Луїза загинула. Загинула!
Девід Келлерґан уже не мав сили стримуватися, він зайшовся сльозами. Його аж трясло. Льюїс налив йому велику шклянку віскі.
— А Нола? З нею все гаразд? — запитав він.
— Дякувати богові, все добре. Лікарі її оглянули. Травм немає.
Льюїс глянув на нього мокрими очима.
— О боже, яка трагедія! Яка трагедія! — він співчутливо поклав долоні йому на плечі.
— Не втямлю, що сталося, Джеремі. Я був коло парафіянки, яка помирала. Коли повернувся, дім уже горів. Полум’я охопило все.
— Це ви врятували Нолу?
— Джеремі… Мені треба щось вам розповісти.
— Що? Кажіть, не приховуйте, я слухаю!
— Джеремі… Коли я підійшов до будинку, все було в огні… Горів увесь другий поверх! Я хотів піти по дружину, та східці вже зайнялися! Я нічого не зміг удіяти! Нічогісінько!
— О боже… А як же Нола?
Девіда Келлерґана мало не знудило.
— Я сказав, що піднявся нагору, витяг Нолу, та не зміг повернутися по дружину…
— І це неправда?
— Так, Джеремі. Коли я прийшов, дім палав. А Нола… Нола сиділа на ґанку і співала.
Уранці Девід Келлерґан пішов до доньки у кімнату для гостей. Він вирішив пояснити їй, що мати померла.
— Люба, ти пам’ятаєш, що було вчора? Пам’ятаєш вогонь?
— Так.
— Сталося дещо дуже серйозне. Дуже серйозне і дуже печальне, ти сумуватимеш. Коли спалахнув вогонь, мама була в своїй кімнаті й не зуміла вибігти.
— Так, я знаю. Мама померла, — сказала Нола. — Вона була огидна. І я підпалила її кімнату.
— Що? Що ти кажеш?
— Я увійшла до її кімнати, вона спала. Я подумала, що в неї дуже огидний вигляд. Бридка мама! Ох і бридка! Я захотіла, щоб вона вмерла. Тоді я взяла сірники на комоді й підпалила штори.
Батько попросив її повторити те, що вона сказала. Нола всміхнулася і повторила. Тієї миті Девід Келлерґан почув, як рипнула мостина, і обернувся. Пастор Льюїс зайшов поглянути, як почувається дівчинка, і чув їхню розмову.
Вони замкнулися в кабінеті.
— Це Нола підпалила дім? Нола вбила свою матір? — Льюїс отямитися не міг.
— Не так голосно, Джеремі! Вона… вона каже, що запалила дім, але це не може бути правдою!
— Нола одержима дияволом? — запитав Льюїс.
— Дияволом? Ні, ні! Ми з Луїзою помічали, що вона часом поводиться дивно, але нічого поганого вона не робила.
— Нола вбила свою матір, Девіде. Ви розумієте, як це серйозно?
Девіда Келлерґана трясло. Він плакав, голова його йшла обертом, думки плуталися. Його знудило. Джеремі Льюїс підставив йому кошик для паперів.
— Джеремі, тільки не кажіть нічого поліції, благаю!
— Але ж це дуже серйозно, Девіде!
— Не кажіть нічого! Богом прошу, мовчіть! Якщо поліція дізнається, Нола опиниться у виправній колонії або й не знаю де. Їй лише дев’ять років…
— То її треба лікувати, — сказав Льюїс. — У неї вселився диявол, його треба вигнати.
— Ні, Джеремі! Тільки не це!
— Треба вигнати диявола, Девіде. Це єдиний спосіб звільнити її від зла.
— Я звільнив її, — мовив пастор Льюїс. — Кілька днів намагалися ми вигнати диявола з її тіла.
— Що за маячня? — пробурмотів я.
— Знаєте що! — вигукнув Льюїс. — Звідки така недовіра? Нола була не Нола: її тілом заволодів злий дух.
— Що ви з нею вчинили? — запитав Ґегаловуд.
— Зазвичай вистачає молитов, сержанте.
— Дозвольте вгадати: цього разу їх було замало!
— Диявол сильний! Щоб упоратися з ним, ми застромили її головою в балію зі свяченою водою.
— Утоплення, — сказав я.
— Але й це не допомогло. Тоді, щоб перемогти злого духа і змусити його вийти з Нолиного тіла, ми її били.
— Ви били дівчинку? — вигукнув Ґегаловуд.
— Не дівчинку — диявола!
— Льюїсе, ви божевільний!
— Ми повинні були її звільнити! І гадали, що нам це вдалося. Та в Ноли почались якісь приступи. Вони з батьком іще жили тут, і вона стала некерована. Почала бачити матір.
— Ви хочете сказати, що в Ноли були галюцинації? — запитав Ґегаловуд.
— Гірше. Це було роздвоєння особистості. Часом вона ставала власною матір’ю і карала себе за те, що скоїла. Якось я побачив її у ванні, вона кричала. Наповнила ванну і, міцно вхопивши себе за волосся, щосили занурилась головою в крижану воду. Так більше тривати не могло. І Девід вирішив виїхати звідціля. Якомога далі. Сказав, що йому треба покинути Джексон, покинути Алабаму, що від зміни обстановки Нола згодом напевно видужає. Саме тоді мені сказали, що аврорівська парафія шукає нового священика, і Девід більше не вагався. Отак він поїхав звідси, знайшовши притулок в іншому кутку Америки, в Нью-Гемпширі.
3. Election day [18]
— У вас на віку часом відбуватимуться визначні події. Згадуйте їх у книжках, Маркусе. Бо якщо з'ясується, що книжки погані, вони принаймні матимуть одну перевагу — там закарбується декілька сторінок Історії.
З газети «Конкорд джеральд» від 5 листопада 2008 року:
«Барака Обаму обрано сорок четвертим президентом Сполучених Штатів»
Кандидат від Демократичної партії Барак Обама під час президентських виборів здобув перемогу над республіканцем Маккейном і став сорок четвертим президентом Сполуечних Штатів. Штат Нью-Гемпширу де 2004 року переміг Джордж У. Буш, знову перейшов до табору демократів […]
5 листопада 2008 року
Наступного дня після виборів Нью-Йорк торжествував. Люди на вулицях до пізньої ночі святкували перемогу демократів, наче виганяючи бісів двох останніх президентських термінів. А я брав участь у народному тріумфі лише за посередництвом телевізора в кабінеті, звідки вже три доби не витикав носа.
Того ранку Деніза з’явилася до офісу в светрі з Обамою, з чашкою з Обамою, з бейджиком із Обамою і принесла пакет наліпок із Обамою.
— Ох, Маркусе, ви вже тут, — сказала вона в дверях, побачивши, що скрізь увімкнене світло. — Ви були надворі вчора ввечері? Оце перемога! Я вам принесла наліпки на авто.
Вона поклала речі на стіл, ввімкнула кавоварку, вимкнула автовідповідач і ввійшла до мого кабінету. Побачивши, на що він перетворився, вона аж очі витріщила.
— О боже, Маркусе, що тут сталося?
Я сидів у кріслі й дивився на стіну, яку вночі обліпив своїми нотатками і схемами розслідування, знову й знову слухав записи Гаррі, Ненсі Геттевей і Роберта Квінна.
— Я тут чогось ніяк не можу второпати, — сказав я. — І це не дає мені спокою.
— Ви тут цілісіньку ніч просиділи?
— Так.
— Ох, Маркусе, а я думала, ви надворі, розвіялися трохи від цієї справи. Адже ви так давно не відпочивали. Це роман так вам дошкуляє?
— Мені дошкуляє те, що я довідався минулого тижня.
— А що ви довідалися?
— Я й сам до пуття не знаю. Як учинити, коли раптом зрозумів, що людина, якою ти завжди захоплювався, з якої брав приклад, тебе зрадила і збрехала тобі?
На мить вона замислилася.
— У мене таке вже було. З першим чоловіком. Я заскочила його в ліжку зі своєю найкращою подругою.
— І що ви зробили?
— Нічого. Промовчала. І нічогісінько не вдіяла. Це сталося в Гемптонсі, в готелі на березі океану, ми поїхали туди на вихідні з подругою та її чоловіком. У суботу надвечір я пішла прогулятися. Сама, бо мій чоловік сказав, що стомився. Повернулась я набагато раніше, ніж планувала. Зрештою, гуляти самій невелика втіха. Пішла у номер, відчинила двері магнітним ключем і побачила їх у ліжку. Він розлігся на ній, найближчій моїй подрузі. Ті магнітні ключі — просто диво, можна зайти тихенько як мишка. Вони не бачили мене і не чули. Якусь хвилю я дивилася на них, спостерігала, як мій чоловік сіпається туди-сюди, а вона скімлить, мов сучечка. Потім так само нечутно вислизнула з номера, проблювалась у вбиральні внизу і пішла гуляти далі. Повернулася за годину; мій чоловік сидів у готельному барі разом із чоловіком подруги, пив джин і реготав. Я нічого не сказала. Ми разом повечеряли. Я вдала, ніби нічого не сталося. Увечері він завалився спати, сказав, що зморився від неробства. Я знову промовчала. Мовчала півроку.
— І зрештою подали на розлучення…
— Ні. Він покинув мене і пішов до неї.
— Ви шкодуєте, що нічого не вдіяли?
— Весь час. Щодня.
— Тоді мені треба діяти. Ви ж саме це хочете сказати?
— Так. Дійте, Маркусе. Не будьте обдуреною дурною гускою, як я оце.
Я всміхнувся.
— Денізо, ви хто завгодно, тільки не гуска.
— Маркусе, що сталося минулого тижня? Про що ви там дізналися?
За п'ять днів до того
31 жовтня професор Гідеон Алканор, один із провідних фахівців з дитячої психіатрії Східного узбережжя і добрий приятель Ґегаловуда, підтвердив те, в чому вже не було сумнівів: у Ноли був серйозний психічний розлад.
Наступного дня після повернення з Джексона ми з Ґегаловудом вирушили до Бостона, і Алканор прийняв нас у своєму кабінеті в бостонській дитячій лікарні. Ознайомившись із попередньо надісланими даними, він вважав, що можна діагностувати дитячий психоз.
— Що це означає, якщо в загальних рисах? — нетерпляче запитав Ґегаловуд.
Алканор зняв окуляри і довго протирав їх, наче обдумуючи те, що хотів сказати. Аж раптом обернувся до мене.
— Це означає, що, на мою думку, ви, пане Ґольдмане, маєте рацію. Я прочитав вашу книжку кілька тижнів тому. З огляду на те, що ви змальовуєте, а також на дані, які надіслав мені Перрі, я виснував би, що Нола часом втрачала зв’язок із реальністю. Певне, під час одного з таких нападів вона й підпалила материну кімнату. Тієї ночі, 30 серпня 1969 року, в Ноли виникли викривлені стосунки з дійсністю: вона хоче вбити матір, але поняття «вбити» тієї конкретної миті для неї нічого не означає. Вона вчинила дещо, та змісту його не усвідомлювала. На цю первинну травму потім наклався епізод із вигнанням злого духа, адже згадки про нього могли цілком спровокувати роздвоєння особистості, часові «перемикання», коли Нола раптом перетворювалася на свою матір, яку сама ж і вбила. І тут усе ускладнюється: втрачаючи зв’язок із реальністю, Нола цілком опиняється у полоні спогаду про матір і про свій страшний учинок.