Якусь хвилю я намагався осмислити почуте.
— Ви хочете сказати…
Алканор кивнув, не давши мені закінчити фразу.
— На стадії декомпенсації Нола била сама себе.
— А що могло спровокувати напади? — встряв Ґегаловуд.
— Гадаю, серйозні емоційні перепади — стресові ситуації, глибокий смуток. Те, що ви й змальовуєте в своїй книжці, пане Ґольдмане: зустріч із Гаррі Квебертом, у якого вона шалено закохалася, потім його відмова, через яку вона навіть намагалася накласти на себе руки. Картина, сказати б, майже хрестоматійна. Коли емоції б’ють через край, настає декомпенсація. А як настає декомпенсація, Нола бачить матір, яка карає дівчинку за те, що вона вчинила з нею.
Усі ті роки Нола та її мати були неподільні. Нам треба було здобути підтвердження в Келлерґана, тож у суботу, 1 листопада 2008 року, ми поїхали на Террас-авеню цілою делегацією: Ґегаловуд, я і Тревіс Довн; йому ми розповіли про те, що дізналися в Алабамі, й Ґегаловуд попросив піти з нами, щоб підбадьорити Девіда Келлерґана.
Відчинивши двері й побачивши нас, чоловік заявив:
— Мені нема чого вам сказати. Ні вам, ні комусь іншому.
— Зате ми маємо дещо сказати вам, — спокійно відповів Ґегаловуд. — Я знаю, що сталося в Алабамі в серпні 1969 року. Знаю про пожежу і про все.
— Нічого ви не знаєте.
— Вислухай їх, — сказав Тревіс. — І впусти нас, Девіде. Розмовляти краще в хаті.
Девід Келлерґан скорився: він упустив нас і провів у кухню. Налив собі чашку кави, не запропонувавши нам, і сів за стіл. Ґегаловуд і Тревіс посідали навпроти, а я лишився стояти трохи віддалік.
— І що? — запитав Келлерґан.
— Я їздив до Джексона, — мовив Ґегаловуд. — Говорив із пастором Джеремі Льюїсом. Я знаю, що вчинила Нола.
— Замовкніть!
— У неї був дитячий психоз. Траплялися напади шизофренії. 30 серпня 1969 року вона підпалила материну кімнату.
— Ні! — крикнув Девід Келлерґан. — Ви брешете!
— Тієї ночі ви знайшли Нолу на ґанку, вона співала. Врешті ви зрозуміли, що сталося. І виганяли з неї злого духа. Гадали, це піде їй на користь. Та наслідки були катастрофічні. У неї почалися напади роздвоєння особистості, під час яких вона намагалася покарати себе. Тоді ви поїхали якнайдалі від Алабами, в інший кінець Америки, щоб позбутися примари, та привид Луїзи продовжував вас переслідувати, бо вона й далі жила в Нолиній голові.
Келлерґановою щокою покотилася сльоза.
— У неї часом бували ті напади, — схлипнув він. — І я не міг нічого вдіяти. Вона була одночасно і донькою, і матір’ю. Вона сама себе карала і сама себе благала припинити це.
— І тоді ви вмикали музику і замикалися в гаражі, тому що це несила було терпіти.
— Так, несила! То було нестерпно! Я не знав, що робити. Моя донька, моя люба донечка, вона була така хвора…
Він заплакав. Тревіс дивився на нього, від почутого його охопив жах.
— Чому ви її не лікували?
— Боявся, що її в мене заберуть. Що запроторять до божевільні! Та й згодом напади траплялися чимраз рідше. Декілька років мені здавалося, що та пожежа вже стерлася з її пам’яті, я навіть думав собі часом, що ті сцени геть припиняться. Їй ставало дедалі краще. До літа 1975 року. Раптом у неї знову почалися надзвичайно сильні приступи, хтозна й чому.
— Через Гаррі, — сказав Ґегаловуд. — Зустріч із Гаррі була для неї занадто вже сильним емоційним струсом.
— То було страшне літо, — відказав панотець Келлерґан. — Я відчував наближення нападів. Майже міг їх передбачити. То був жах. Вона молотила себе лінійкою по пальцях і по грудях. Наливала повнісіньку балію води і занурювала туди голову, благаючи, щоб мати перестала. А мати — її власним голосом — сварила Нолу на всі заставки.
— А ви колись її так топили?
— Джеремі Льюїс клявся, що лише це й допоможе! Мені казали, що він вважає себе екзорцистом, але ми з ним ніколи не говорили на цю тему. А потім він раптом заявив мені, що в Нолу вселився злий дух і його треба вигнати. Я погодився, аби лише він не видав Нолу поліції. Джеремі був геть дурнуватий, та що я міг іще вдіяти? Я не мав вибору… В цій країні дітей кидають за ґрати!
— А її втечі? — запитав Ґегаловуд.
— Вона якось утекла з дому. На цілий тиждень. Пам’ятаю, це було наприкінці липня 1975-го. Що я мав робити? Телефонувати в поліцію? І що казати? Що моя дочка з’їхала з глузду? Я вирішив зачекати до кінця тижня, а потім зняти ґвалт. Весь тиждень я шукав її вдень і вночі. А потім вона повернулася.
— А що сталося тридцятого серпня?
— У неї був дуже сильний напад. Ніколи я не бачив її в такому стані. Намагався заспокоїти, але марно. Тоді я подався до гаража лагодити той клятий мотоцикл. Увімкнув музику на повну гучність. Просидів там до самого вечора. Що було далі, ви знаєте: коли я пішов до Ноли, її вже не було… Вийшов на вулицю, вирішив обійти квартал, аж почув розмови про те, що неподалік від Сайд-Кріку бачили закривавлену дівчину. Мені стало страшно.
— Що ви подумали?
— Спершу подумав: Нола втекла з дому, а кров од того, що вона сама собі заподіяла. Що Дебора Купер, певне, бачила Нолу в розпалі нападу. Зрештою, це було тридцяте серпня, день, коли згорів наш дім в Алабамі.
— У неї й раніше бували в цей день сильні напади?
— Ні.
— То що ж могло спричинити загострення?
Девід Келлерґан відповів не відразу. Тревіс Довн зрозумів, що треба йому допомогти.
— Девіде, якщо ти щось знаєш, скажи нам. Заради Ноли.
— Коли я того дня пішов до неї в кімнату, а її там не було, я знайшов на ліжку відкритий конверт, адресований Нолі. У ньому — лист. Гадаю, напад стався саме через нього. Там ішлося про припинення стосунків.
— Лист? Але ж ти ніколи не казав нам про лист! — вигукнув Тревіс.
— Бо, судячи з почерку, його написав чоловік вочевидь не того віку, щоб мати роман із моєю дочкою. Як я міг про це розповісти? Щоб усе місто вважало її хвойдою? Тієї миті я був певен, що поліція знайде її й поверне додому. І тоді я взявся би лікувати її по-справжньому! Серйозно!
— І хто ж написав їй про припинення стосунків? — запитав Ґегаловуд.
— Гаррі Квеберт.
Нам трьом аж заціпило. Келлерґан підвівся. На хвилю вийшов і повернувся з картонною коробкою, де було повнісінько листів.
— Я знайшов їх після того, як вона пропала. Нола ховала їх у кімнаті за дошкою, що відстала від стіни. Вона листувалася з Гаррі Квебертом.
Ґегаловуд навмання взяв один лист і швидко пробіг його очима.
— Чому ви вирішили, що це Гаррі Квеберт? — запитав він. — Адже підпису тут нема?
— Тому що… бо це самі ті листи, що він наводить у книжці.
Я понишпорив у коробці: справді, там лежало все листування з «Початків зла», принаймні послання, які отримувала Нола. Там було все: листи про кохання, про майбутнє, листи у Шарлотс-гіл. Я впізнавав чіткий, вишуканий почерк рукопису і майже перелякався — фрази збігалися слово в слово.
— Ось той останній лист, — сказав Келлерґан, простягаючи конверт Ґегаловудові.
Він прочитав і передав аркуш мені.
Люба моя!
Це мій останній лист. Мої останні слова. Пишу, щоб сказати вам «прощавайте».
Відсьогодні «ми» перестає існувати. Закохані розлучаються і не зустрічаються знову; так закінчуються всі історії кохання.
Люба моя, мені бракуватиме вас. Мені вас так буде не вистачати.
Очі мої плачуть. Усе в мені горить.
Ми не побачимося більше ніколи; мені вас так бракуватиме.
Сподіваюся, ви будете щасливі.
Кажу собі, що ви і я — то був сон, а тепер пора прокидатися.
Мені не вистачатиме вас усе життя.
Прощавайте. Я кохаю вас так, як більше ніколи й нікого не полюблю.
— Те саме, що й на останній сторінці «Початків зла», — пояснив Келлерґан.
Я кивнув. Я впізнав текст. Я був ошелешений.
— Чи давно ви знаєте, що Гаррі й Нола листувалися? — запитав Ґегаловуд.
— До мене це дійшло кілька тижнів тому. В супермаркеті мені трапилися «Початки зла». Їх щойно повернули в продаж після заборони. Не знаю чому, але я придбав книжку. Мені треба було прочитати її, щоб спробувати зрозуміти. І в мене дуже швидко зринуло відчуття, наче декотрі фрази я вже десь читав. Пам’ять — страшна річ. А потім подумав і раптом збагнув: то були ті листи, що я знайшов у Нолиній кімнаті. Я не торкався до них тридцять років, та десь у пам’яті вони мені закарбувалися. Я їх перечитав, і все зрозумів… Через той клятий лист, сержанте, моя донька збожеволіла від горя. Може, Лютер Калеб і вбив Нолу, та для мене Квеберт винен не менше: якби не той напад, вона, може, не втекла б із дому і не зустріла Калеба.
— Ось чому ви приїздили до Гаррі в мотель… — сказав Ґегаловуд.
— Так! Я тридцять три роки думав собі, хто ж написав ті проклятущі листи. А відповідь, виявляється, лежала у всіх бібліотеках Америки. Я подався до мотелю «Морський берег», і ми посварилися. Я був такий розлючений, що поїхав додому по рушницю, так коли повернувся, він уже втік. Гадаю, я його вбив би. Знав, що дівчинка хвора, і довів її до краю!
Я витріщив очі.
— Знав? Що ви маєте на увазі?
— Він усе знав про Нолу! Все! — закричав Девід Келлерґан.
— Хочете сказати, він знав про Нолині напади психозу?
— Так! Я знав, що Нола часом ходить до нього з друкарською машинкою. Про все інше, звісно, і не підозрював. Вважав, що знайомство з письменником їй тільки на користь піде. Діялося це під час канікул, то нехай дитина буде при ділі. Аж якось той убогий письменник прийшов до мене сваритися. Бо вважав, що моя дружина її б’є.
— Гаррі приходив до вас того літа?
— Авжеж. У середині серпня. Незадовго до її зникнення.
15 серпня 1975 року
Вечоріло. З вікна свого кабінету отець Келлерґан побачив, як на парафіяльному майданчику для паркування зупинився чорний «шевроле». З нього вийшов Гаррі Квеберт і швидко попрямував до головного входу. Цікаво, що Гаррі від нього треба? Відколи Гаррі мешкав у Аврорі, він і разу не приходив до церкви. Почув, як грюкнули двері, в коридорі залунали кроки і за декілька секунд Квеберт постав на порозі його кабінету.
— Добридень, Гаррі, — мовив священик. — Приємний сюрприз.
— Добридень, отче. Я вас не відволікаю?
— Нітрохи. Заходьте, прошу вас.
Гаррі ввійшов до кімнати і зачинив за собою двері.
— Усе гаразд? — запитав отець Келлерґан. — У вас якийсь дивний вигляд.
— Я хотів поговорити з вами про Нолу…
— Ага, до речі, хочу вам подякувати. Знаю, що вона часом ходить до вас і повертається щаслива. Сподіваюся, дівчинка вам не набридає… Завдяки вам їй є що робити на канікулах.
Гаррі сидів із незворушним виглядом.
— Вона приходила сьогодні вранці, — сказав він. — Уся в сльозах. Вона все розповіла мені про вашу дружину…
Панотець зблід.
— Про… про мою дружину? Що вона вам сказала?
— Що вона її б’є! Запихає головою в балію з холодною водою!
— Гаррі, я…
— Годі, отче. Я все знаю.
— Гаррі, все набагато складніше. Я…
— Складніше? Ви хочете мене запевнити, що маєте причини так із нею поводитися? Так? Я викликаю поліцію, отче. Я всіх сюди покличу.
— Ні, Гаррі, тільки не це…
— Та я зараз-таки туди їду! Думаєте, не зважуся вас видати, бо ви священик? Та ви ніхто! Ви не людина, якщо дозволяєте дружині бити дитину!
— Гаррі, вислухайте мене, прошу вас. Сталося жахливе непорозуміння і нам потрібно спокійно поговорити.
*
— Хтозна, що Нола наговорила Гаррі, — сказав панотець. — Не лише він підозрював, що у нас щось негаразд, та досі я мав справу тільки з Нолиними друзями, з дітьми, і мені нескладно було ухилитися од відповіді. Тут усе було інакше. Тож мені довелося зізнатися, що Нолина мати існує лише в її уяві. Я благав його нікому не казати, та він почав пхати носа, куди не треба, вчити мене, що я маю робити зі своєю дочкою. Він наполягав, щоб я негайно звернувся до лікарів. Я послав його подалі… А потім, за два тижні, вона зникла.
— І ви тридцять років уникали Гаррі, — сказав я, — бо тільки ви двоє знали таємницю Ноли.
— Зрозумійте, це була моя єдина дитина! Мені хотілося, щоб усі мали про неї тільки добру пам’ять, а не вважали божевільною. Та й не була вона така! Просто трохи хвора! Та й коли б поліція дізналася про ті напади, то не шукала б її так ретельно. Сказали б, що вона втекла, бо дурнувата!
Ґегаловуд обернувся до мене.
— І що все це означає, письменнику?
— Що Гаррі нам збрехав. Він не чекав її в мотелі. Він хотів порвати з нею. І від самого початку це знав. Він не збирався з нею тікати. Тридцятого серпня вона отримала від Гаррі останній лист, де він писав, що поїхав із міста без неї.
Від отця Келлерґана ми з Ґегаловудом відразу ж поїхали до Головного управління поліції штату, щоб звірити лист з останньою сторінкою рукопису, знайденого біля Ноли: вони збігалися.
— Він усе передбачив, — сказав я. — Він знав, що покине її. Від самого початку знав.
Ґегаловуд кивнув.
— Коли вона пропонувала йому тікати, він знав, що не поїде з нею. Не хотів він клопоту з п’ятнадцятирічним дівчам.
— Але ж вона читала рукопис! — зауважив я.
— Авжеж, але вона вважала, що це просто роман. Не знала, що це їхня достеменна історія і що кінець уже написано: Гаррі вона не потрібна. Стефані Ларжиняк казала, що вони листувалися і що Нола чекала листоношу. В суботу вранці, коли вони мали тікати, того дня, коли, як їй здавалося, вона поїде шукати щастя з коханим чоловіком, дівчинка востаннє зазирає до поштової скриньки. Хоче переконатися, що не забула там якогось листа, що міг би компрометувати її і містити інформацію про втечу. А знаходить оту записку, де він повідомляє про розрив стосунків.
Ґегаловуд уважно роздивився конверт, де лежав останній лист.
— Адреса є, та лист незаклеєний, і марки нема, — сказав він. Його поклали простісінько в скриньку.
— Хочете сказати, Гаррі поклав?
— Так. Напевне, перш ніж поїхати звідси якнайдалі. Либонь, зробив це останньої хвилини, вночі з п’ятниці на суботу, щоб Нола збагнула, що ніякої зустрічі в мотелі не буде. В суботу, знайшовши записку, вона зазнає стресу, потім настає декомпенсація, напад, і дівчинка себе катує. Переляканий отець Келлерґан знову ховається в гаражі. Отямившись, Нола розуміє зв’язок між листом і романом. Вона хоче пояснень. Бере рукопис і йде в мотель. Сподівається, що це неправда і Гаррі там буде. Та дорогою зустрічає Лютера. І всьому настає кінець.
— Навіщо ж Гаррі повернувся до Аврори наступного дня після її зникнення?
— Дізнався, що Нола зникла. А він лишив для неї лист, і йому страшно. Він, звісно, непокоїться за неї, певне, почувається винним, та головне, здається, боїться, що комусь потрапить до рук лист або рукопис, і він матиме проблеми. Воліє бути в Аврорі й стежити за розвитком подій, а може, навіть викрасти те, що його компрометує.
Треба було терміново знайти Гаррі. Я неодмінно мусив з ним побалакати. Нащо він збрехав, начебто чекав Нолу, якщо написав їй прощального листа? Ґегаловуд розпочав пошук за операціями з кредитними картками і телефонними дзвінками. Та слідів Квебертової картки ніде не було, а телефон він вимкнув. У базі даних митних постів ми виявили, що він проминув Дербі-лайн у Вермонті й подався до Канади.
— Він перетнув канадський кордон, — сказав Ґегаловуд. — Чому він туди подався?
— Вважає, що то письменницький рай, — пояснив я. — В рукописі, що він мені залишив, у «Чайках Аврори», він урешті оселяється там із Нолою.
— Так, але не забувайте, що в цій книжці він не каже правди. Нола померла, та й він і не збирався з нею тікати. І все-таки залишає вам цей рукопис, де вони з Нолою зустрічаються в Канаді. То де ж правда?
— Нічогісінько не розумію! — вигукнув я. — На дідька він оце дременув?