— Бо він приховує щось. Та ми не знаємо, що саме.
Тоді ми ще не здогадувалися про нові несподіванки, що чекають на нас. Незабаром дві важливі події дали відповідь на наші запитання.
Того ж вечора я сказав Ґегаловудові, що завтра повертаюся в Нью-Йорк.
— Як це — в Нью-Йорк? Ви з глузду з’їхали, письменнику? Нам зовсім трохи лишилося! Дайте ваш паспорт, я його конфіскую.
Я зареготав.
— Сержанте, я вас не кидаю. Просто пора.
— На що пора?
— Голосувати. В Америки побачення з Історією.
*
Опівдні того ж таки 5 листопада 2008 року, поки Нью-Йорк святкував перемогу Обами, я обідав у «П’єрі» з Барнаскі. Від перемоги демократів він був у чудовому гуморі.
— Люблю чорних! — сказав він. — Люблю гарних чорних! Якщо вас запросять до Білого дому, беріть і мене з собою! Гаразд, то про що ви хотіли мені розповісти?
Я розповів, що мені стало відомо про Нолу і її діагноз. Він аж засяяв.
— То у ваших сценах із жорстокою матінкою Нола сама себе катувала?
— Так.
— Чудово! — заволав він на весь ресторан. — Оце так відкриття! Читач і сам очамріє: у книжці мати існує, а насправді її нема. Ви геній, Ґольдмане! Геній!
— Та ні, просто я схибив. Дозволив Гаррі обдурити мене.
— А Гаррі знав?
— Так. А тепер щез кудись.
— Як це так?
— Ніхто не може його знайти. Здається, він перетнув канадський кордон. Залишив мені якусь загадкову записку і невиданий рукопис про Нолу.
— Права у вас?
— Що?
— У кого права на той рукопис? У вас? Купую!
— Та нехай вам чорт, Рою! Про це й мови не може бути!
— Ох, перепрошую. Я лише запитав.
— Щось тут не так. Чогось я не второпав. Уся ця історія з дитячим психозом, Гаррі, який раптом запропав… У пазлі бракує якоїсь деталі, та не втямлю якої…
— Ви великий панікер, Маркусе, а панікувати безглуздо, повірте мені. Підіть до Фрейда і попросіть прописати вам заспокійливе. А я зв’яжуся з пресою, підготуємо комюніке про хворобу дівчинки, переконаємо публіку, що знали все від самого початку, а в книжці це такий сюрприз чи прийом: показати, що правда не завжди там, де її шукають, і не варто покладатися на перші враження. З тих, хто вас картали, кепкуватимуть, і всі повірять, що ви — великий пророк. А заодно і про вашу книжку всі знову почнуть балакати, і ми продамо силу-силенну примірників. Бо після такого трюку навіть ті, хто не збирався її купувати, не витерплять і просто з цікавості придбають, щоб дізнатися, як ми змалювали ту матір. Ґольдмане, ви справді геній, обід за мій рахунок.
Я скривився.
— Не певен, Рою. Мені треба ще трохи поколупатися в цій справі, тому потрібен час.
— Та ви ніколи не маєте певності. А у нас немає часу, щоб колупатися, як ви ото висловилися. Ви поет, ви гадаєте, що згаяний час має сенс, але цей час — це або гроші зароблені, або гроші втрачені. І я полум’яний прихильник першого варіанту. Проте від учорашнього дня, якщо ви знаєте, у нас новий президент, красивий, чорний і дуже популярний. За моїми підрахунками, нам іще з тиждень демонструватимуть його у різних позах. І впродовж того тижня ні для кого, крім нього, місця не буде. Тож зараз марно зв’язуватися з пресою, бо в найкращому разі нам перепаде кілька рядків у новинах поміж звістками про цуциків, переїханих автомобілями. На мас-медіа я вийду аж за тиждень, тому цей тиждень — ваш. Звісно, якщо південці в гостроверхих капелюхах не уколошкають нашого нового президента. Бо тоді перші шпальти нам не світять іще з місяць. Еге ж, десь із місяць. А це катастрофа: самі подумайте, за місяць почнеться передріздвяна метушня, й до наших історій нікому не буде діла. Тож через тиждень подаємо історію про дитячий психоз. Додатки в газетах і все таке. Якби мав більше часу, терміново видав би брошурку для батьків. Щось на кшталт: «Дитячий психоз, або Як не допустити, щоб ваша дитина стала Ноною Келлерґан і спалила вас живцем». Ото був би попит! Та, на жаль, часу в нас нема.
У мене був лише тиждень, перш ніж Барнаскі все оприлюднить. Тиждень, щоб з’ясувати, чого ж саме я не второпав. Минуло чотири дні, чотири порожнісінькі дні. Я весь час телефонував Ґегаловудові, та він так і не зрушив із місця. Розслідування застрягло, і він нічого не міг удіяти. А потім, уночі п’ятого дня, сталася подія, що геть змінила перебіг розслідування. Сталася вона 10 листопада, о першій ночі. На шосе Монберрі-Аврора патрульний шляхової поліції Дін Форсайт погнався за автівкою, що проїхала на червоне світло і перевищила швидкість. Усе обмежилось би протоколом, якби полісмен не звернув уваги на поведінку водія: той був страшенно схвильований і спливав потом.
— Звідки їдете? — запитав Форсайт.
— Із Монберрі.
— Що ви там робили?
— Ну… гостював у друзів.
— Їхні імена?
Непевні відповіді й страх, що промайнув в очах водія, ще дужче заінтригували Форсайта. Він посвітив ліхтариком порушникові в лице і помітив подряпину на щоці.
— Що у вас з обличчям?
— Та гілкою випадково подряпався…
Полісменові така відповідь не сподобалася.
— Чому ви перевищили швидкість?
— Я… перепрошую, мені шкода. Поспішав. Ваша правда, не слід було…
— Ви напідпитку?
— Ні.
Перевірка на алкоголь засвідчила, що водій таки тверезий. Авто було ціле; посвітивши ліхтариком усередину, полісмен не помітив ніяких упаковок з-під ліків, що зазвичай валяються на задньому сидінні в токсикоманів. І все-таки щось було не те: він нюхом відчував, що чолов’яга водночас і надто збуджений, і занадто спокійний, тому вирішив допитати його докладніше. Раптом він помітив те, чого досі не завважив: руки у водія були брудні, черевики в багні, а штани мокрі.
— Вийдіть з авто, — звелів він.
— Але навіщо? Навіщо? — пробурмотів той.
— Виконуйте наказ, виходьте.
Водій вагався, і роздратований Форсайт вирішив витягнути його силоміць і затримати за непокору поліції. Він одвіз його в окружне поліційне управління, сам зробив необхідні фото й електронну дактилоскопію. Інформація, видана комп’ютером, приголомшила Форсайта. Потім, хоч було вже пів на другу ночі, він схопив слухавку, вирішивши, що задля такої звістки варто розбудити сержанта Перрі Ґегаловуда з кримінальної поліції штату.
За три години, десь о пів на п’яту ранку, мене теж розбудив телефонний дзвінок.
— Письменник? Ґегаловуд на дроті. Де ви зараз?
— Сержант? — пробурмотів я, насилу ворушачи язиком. — Я вдома, у ліжку, в Нью-Йорку, де ж іще?
— Зловили ми пташку, — сказав Ґегаловуд.
— Що?
— Того, хто підпалив дім Гаррі… Затримали його сьогодні вночі.
— Що ви кажете?
— Ви сидите?
— Навіть лежу.
— Тим краще. Бо зараз я вас ошелешу.
2. Кінець гри
— Деколи, Маркусе, вас охоплюватиме відчай. Це нормально. Я вам казав, що писати — це як боксувати, але ще це — наче бігати. Тому я вас весь час і жену надвір: якщо у вас вистачає душевної снаги витримувати тривалий біг — під дощем і в холоднечу, якщо у вас вистачає снаги йти до кінця, викладатися цілком, щосили, всім серцем, і сягати мети, то ви зможете писати. Ніколи не дозволяйте втомі та страху перемогти вас. Навпаки, користуйтеся ними, щоб рухатися вперед.
Того ж таки ранку, геть приголомшений звісткою Ґегаловуда, я вилетів до Манчестера. Приземлився о першій годині дня, а вже о пів на другу був у Головному поліційному управлінні штату. Ґегаловуд зустрів мене біля входу.
— Роберт Квінн! — вигукнув я замість привітання, наче й досі не міг повірити. — То це Роберт Квінн підпалив дім? І він-таки залишав мені записки?
— Так, письменнику. Відбитки пальців на каністрі з бензином були його.
— Але навіщо?
— Хіба ж я знаю. Він і пари з вуст не пустив. Мовчить як рибина.
Ґегаловуд одвів мене до свого кабінету і пригостив кавою. За його словами, кримінальна поліція вдосвіта обшукала дім Квіннів.
— І що знайшли? — запитав я.
— Нічогісінько, — відказав Ґегаловуд. — Геть нічого.
— А дружина його що каже?
— А ось із нею дивина: ми приїхали о пів на восьму, та її не можна було розбудити. Спала як убита, навіть не помітила, що чоловіка нема.
— Він її присипляє.
— Як це — присипляє?
— Роберт Квінн підсипає їй снодійного, коли хоче, щоб йому дали спокій. Напевне, так було і цієї ночі, щоб вона нічого не запідозрила. Але що вона могла запідозрити? Куди він подався серед ночі? І чому весь був у багні? Щось закопував?
— Так ото ж… Без його зізнання я не маю що йому висунути.
— Таж є каністра з-під бензину.
— Його адвокат заявив, що Роберт знайшов її на березі, він часто там гуляє. Побачив, що там валяється каністра, взяв її і закинув у кущі, щоб не заважала. Нам треба якнайбільше доказів, бо адвокат нас задушить.
— А хто в нього адвокат?
— Не повірите.
— Та кажіть уже.
— Бенджамін Рот.
Я зітхнув.
— Гадаєте, це Роберт Квінн убив Нолу Келлерґан?
— Може бути й таке.
— Я можу з ним поговорити?
— Про це не може бути й мови.
Тієї миті до кабінету, не постукавши, ввійшов якийсь чоловік, і Ґегаловуд одразу ж виструнчився. То був Лансдейн, начальник поліції штату. Вигляд мав невдоволений.
— Я цілий ранок згаяв на розмови з губернатором, журналістами і цим клятим адвокатом, Ротом.
— Із журналістами? Про що?
— Про затриманого сьогодні вночі чолов’ягу.
— Гадаю, в нас з’явився важливий слід.
Начальник поліції приязно поклав долоню на плече Ґегаловудові.
— Перрі… пора вже покласти цьому край.
— Тобто?
— Це якась нескінченна історія. Серйозно, Перрі: ви міняєте обвинувачених мов рукавички. Рот обіцяє здійняти бучу. Губернатор хоче, щоб усе це припинилося. Пора закривати справу.
— Але ж у нас нові дані! Смерть Нолиної матері, затримання Роберта Квінна. Ми ось-ось щось знайдемо!
— Спершу Квеберт, потім Калеб, тепер батько чи цей Квінн, або Стерн, або сам Господь Бог! Що в нас є проти батька? Нічого! Проти Стерна? Нічого. Проти Роберта Квінна? Знову ж таки нічого.
— Але ж ця клята каністра…
— Рот каже, що він легко переконає суддю в невинності Квінна. Ви хочете висунути йому обвинувачення?
— Так.
— Ви програєте, Перрі. Вкотре програєте. Ви чудовий полісмен, Перрі. Може, найкращий. Та інколи треба вміти відступати.
— Але ж…
— Перрі, не псуйте своєї кар’єри… Я не забиратиму у вас цієї справи просто зараз, не хочу ображати вас. Даю вам добу, як другові. Завтра о п’ятій вечора ви прийдете до мене в кабінет і офіційно заявите, що закриваєте справу Келлерґан. У вас є доба. Ви скажете колегам, що волієте відступити, щоб не осоромитися. А потім беріть сім’ю і їдьте кудись у вихідні та відпочиньте, ви заслужили це.
— Таж я…
— Треба вміти відступати, Перрі. Бувайте.
Лансдейн вийшов із кабінету, і Ґегаловуд упав у крісло.
Аж тут, на додачу до всього, мені на мобільник зателефонував Рой Барнаскі.
— Вітаю, Ґольдмане, — радісно заволав він. — Тиждень спливає завтра, як ви знаєте.
— Який іще тиждень, Рою?
— Тиждень. Я дав вам тиждень, перш ніж ми оприлюднимо останні події довкола Ноли Келлерґан. Ви не забули? Здається, ви нічого нового не з’ясували?
— Послухайте, Рою, ми натрапили на слід. Може, краще було б відкласти ту прес-конференцію?
— Ох, ці балачки… Завжди у вас якісь сліди, Ґольдмане… Просто цирк, та й годі. Пора вже покласти цьому край. Я скликав пресу на завтра, на п’яту вечора. Дуже розраховую, що й ви там будете.
— Не можу. Я в Нью-Гемпширі.
— Що? Ґольдмане, ви головна дійова особа! Ви потрібні там!
— Перепрошую, Рою.
Я перервав розмову.
— Барнаскі, мій видавець. Хоче завтра наприкінці дня зібрати журналістів, щоб оприлюднити інформацію: розповість про Нолину хворобу, про те, яка геніальна моя книжка, бо в ній відображено роздвоєння особистості п’ятнадцятирічної дівчинки.
— Ясно. Одне слово, завтра наприкінці дня ми, здається, офіційно все спаскудимо.
У Ґегаловуда залишалася остання доба, і він не збирався сидіти дурно. Запропонував поїхати до Аврори і допитати Тамару та Дженні, щоб з’ясувати все про Роберта.
Дорогою зателефонував Тревісові й попередив про наш приїзд. Ми знайшли його перед домом Квіннів. Він був геть розгублений.
— То на каністрі справді Робертові відбитки? — запитав він.
— Так, — підтвердив Ґегаловуд.
— Ох, повірити не можу! Нащо ж він таке утнув?
— Хтозна…
— Гадаєте… гадаєте він причетний до вбивства Ноли?
— Зараз усе можливо. Як Дженні й Тамара?
— Кепсько. Ох і кепсько! Вони приголомшені. Та і я теж. Це жах! Просто жах!
Він засмучено сів на капоті свого авто.
— У чому річ? — відчувши, що щось негаразд, запитав Ґегаловуд.
— Сержанте, я зранку думаю про це… Мені стільки всього згадалося через цю халепу…
— І що ж ви згадали?
— Роберт Квінн дуже цікавився розслідуванням. Я тоді часто бачився з Дженні, по неділях обідав у них. Він весь час говорив зі мною про розслідування.
— Але ж і його дружина тільки про це й говорила?
— Так, за столом. Та варто було мені прийти, як батько пригощав мене пивом на терасі й весь час розпитував. Кого ми підозрюємо та чи натрапили на слід… А по обіді проводив мене, і ми знову розмовляли. Я вже не знав, як відчепитися від нього…
— Ви хочете сказати, що…
— Та нічого я не хочу сказати. Але…
— Що «але»?
Він понишпорив у кишені піджака і дістав фото.
— Ось що знайшов я сьогодні вранці в родинному альбомі, Дженні зберігає його в нас удома.
На світлині Роберт Квінн стояв коло чорного «шевроле монте-карло» перед входом до «Кларксу». На звороті був напис: «Аврора, серпень 1975 року».
— Що це означає? — запитав Ґегаловуд.
— Я запитав те саме у Дженні. Вона сказала, що того літа батько хотів придбати нове авто, та ніяк не міг обрати модель. Він звернувся до місцевих дилерів із проханням про тест-драйв і декілька вихідних підряд мав змогу тестувати різні моделі.
— Зокрема, і чорний «монте-карло»?
— Зокрема, і чорний «монте-карло».
— Ви хочете сказати, що в день зникнення Ноли за кермом цього автомобіля міг бути Роберт Квінн?
— Так.
Ґегаловуд пригладив чуба і попросив дозволу взяти світлину.
— Тревісе, — сказав я, — нам треба поговорити з Тамарою і Дженні. Вони вдома?
— Так. Заходьте, вони у вітальні.
Тамара з Дженні сторопіло сиділи на дивані. Понад годину намагалися ми з ними говорити, та вони були такі ошелешені, що не могли зібратися з думками. Нарешті Тамара, хлипаючи, спромоглася розповісти, що сталося вчора ввечері. Вони з Робертом рано повечеряли, а потім дивилися телевізор.
— Ви не помітили чогось незвичайного в чоловіковій поведінці? — запитав Ґегаловуд.
— Ні… Втім, помітила-таки, він хотів, щоб я неодмінно випила чашку чаю. Я відмовлялася, а він знай торочив: «Пий, кицюню, пий. Це сечогінний напій, тобі буде добре». Ото я і випила той клятий чай. І заснула простісінько тут, на дивані.
— О котрій годині?
— Десь об одинадцятій.
— А потім?
— А потім провал, чорна діра. Спала як убита. Прокинулася вже о пів на восьму ранку. Я так і лежала на дивані, а в двері стукала поліція.
— Пані Квінн, чи правда, що ваш чоловік збирався придбати «шевроле монте-карло»?
— Ну… я вже не пам’ятаю… Так… може… та… та ви гадаєте, він міг скривдити ту дитину? Гадаєте, це він?
Її знудило, і вона кинулася до вбиральні.
Усі ті балачки не мали сенсу. Ми поїхали, так і не дізнавшись нічого нового. Час діяв проти нас. В авто я запропонував Ґегаловудові висунути Робертові неспростовний доказ — світлину чорного «монте-карло».
— Марно, — відказав він. — Рот знає, що Лансдейн здався і, певне, порадив Квіннові тягти куцого за хвіст. Квінн не заговорить. І ми спіймаємо облизня. Завтра о п’ятій вечора справу закриють, а ваш друзяка Барнаскі влаштує фіґлі-міґлі перед усіма телекамерами країни. Роберта Квінна випустять на волю, а з нас кепкуватиме вся Америка.