— Та вірю я вам… Що ви сказали поліції?
— Правду. Сказав, що не винен. З якого це дива звелів би я садити кущі в тому місці, га? Це ж якась маячня! Сказав також, що гадки не маю, як опинився там рукопис, та вони мусять знати, що написав я ту книжку для Ноли і про Нолу, до того ж перед самісіньким її зникненням. Сказав, що ми кохали одне одного. Що влітку того року в нас були стосунки, і на основі тих подій я написав роман. Він був у мене в двох примірниках: рукописний варіант і машинопис. Нолу завжди цікавило те, що я писав, вона допомагала навіть переписувати мої чернетки. Машинописна копія десь поділася саме перед тим, як Нола зникла… Я подумав, що вона взяла почитати, вона часом так робила. Читала мої тексти, а потім казала, сподобалося чи ні. Брала їх, не питаючи дозволу… Та цього разу я не міг запитати, чи то вона взяла мій рукопис, бо Нола зникла. І лишився в мене тільки рукописний примірник роману «Початки зла», і за кілька місяців він здобувся на величезний успіх.
— І ви справді написали цей роман для Ноли?
— Так. Бачив я по телевізору, що його вилучають із продажу.
— А що ж було у вас із Нолою?
— Роман, Маркусе. Закохався я в неї. І, гадаю, це мене й погубило.
— А що ще є у поліції проти вас?
— Хтозна.
— А скринька? Де та ваша скринька з листом і світлинами? Я не знайшов її у вас удома.
Він не встиг відповісти: двері відчинилися, і він дав мені знак мовчати, — увійшов Рот. Адвокат підійшов до нас і, поки вмощувався за столом, Гаррі взяв записник, що лежав переді мною, і написав декілька слів, які я не встиг прочитати.
Рот завів розмову про перебіг справи і про юридичні процедури. Потім, пробалакавши з півгодини, запитав Гаррі:
— Може, ви пропустили якусь подробицю стосовно Ноли? Я маю знати все, це дуже важливо.
Запала мовчанка. Гаррі довго дивився на нас обох, потім сказав:
— Так, є одна деталь, що ви повинні знати. Йдеться про 30 серпня 1975 року, коли Нола зникла. Увечері ми мали з нею зустрітися…
— Зустрітися? — перепитав Рот.
— Поліція питала мене, що я робив увечері 30 серпня 1975 року, і я сказав, що був у місті. Та я збрехав. Це був єдиний раз, коли я сказав неправду. Тієї ночі я був на околиці Аврори, в номері мотелю, розташованого біля першої автостради у напрямку Вермонту. Мотель звався «Морський берег», він і досі там є. Я сидів у восьмому номері на ліжку й чекав, напарфумлений, немов підліток, із букетом блакитних гортензій, її улюбленими квітами. Ми мали зустрітися о сьомій вечора, я чекав, але вона не прийшла. О 21.00, коли вона вже запізнювалася на дві години, — а вона ніколи не запізнювалася, ніколи, — я поставив гортензії до умивальниці, щоб вони не зів’яли, й увімкнув радіо, щоб відігнати похмурі думки. Ніч була задушлива, передгрозяна, я обливався потом у суконному костюмі. Дістав із кишені записку і, мабуть, усоте перечитав її. Записку вона написала мені кілька днів тому, і я ніколи не забуду того любовного послання.
«Не хвилюйтеся, Гаррі, не хвилюйтеся за мене, я знайду як приїхати туди до вас. Чекайте мене у восьмому номері, мені подобається це число, воно моє улюблене. Чекайте на мене в тій кімнаті о сьомій вечора. А потім ми поїдемо звідси назавжди.
Я так вас кохаю.
Ніжно-ніжно.
Нола».
Я спам’ятався, коли по радіо повідомили, що вже 22-а година. Десята вечора, а Нола досі не прийшла. Врешті-решт я заснув, упавши вбраний на ліжко. Коли розплющив очі, був уже ранок. Радіо знай балакало. І в новинах о сьомій ранку прозвучало повідомлення: «…загальна тривога в містечку Аврора. Вчора, о дев'ятнадцятій годині, зникла п'ятнадцятирічна школярка Нола Келлерґан. Поліція буде вдячна за будь-яку інформацію про її місцезнаходження. […] За останніми даними, Нола Келлерґан була вбрана у червону сукню […]». Я перелякано схопився на ноги. Викинув квіти і подався до Аврори, навіть не вмившись і не зачесавшись. Кімнату я оплатив наперед.
Ніколи доти не бачив я в Аврорі стільки поліції. Там були автівки з усенького округу. Перше шосе було перекрите, перевіряли весь транспорт, що заїжджав і виїжджав із містечка. Я побачив начальника поліції Ґаррета Пратта з помповою рушницею в руці.
— Начальнику, я оце щойно ввімкнув радіо… — сказав я йому.
— Кепські, кепські справи!.. — відказав він.
— Що сталося?
— Та хтозна: Нола Келлерґан пішла з дому і пропала. Вчора ввечері її бачили на Сайд-Крік-лейн, й відтоді про неї нема ніяких звісток. Скрізь облави, ліс обшукують.
По радіо весь час передавали її прикмети: «Біла дівчина, на зріст 5,2 фута, вага — сто фунтів, довге світле волосся, зелені очі, вбрана у червону сукню. На шиї золотий ланцюжок з написом „НОЛА“». Червона сукня, червона сукня, червона сукня, повторювало радіо. То була її улюблена сукня. Вона вбрала її для мене. Отак. Ось що робив я вночі 30 серпня 1975 року.
Ми з Ротом сиділи нерухомо.
— І ви мали втекти разом відтіля? — запитав я. — Того дня, коли вона пропала, ви мали втекти?
— Так.
— Тим-то ви і сказали, що то ваша вина, коли зателефонували мені? Ви призначили їй побачення, а вона зникла дорогою до вас…
Він сумно кинув.
— Гадаю, якби не те побачення, то вона, може, була б жива…
Коли ми вийшли з кімнати для побачень, Рот сказав, що ця історія з утечею — просто-таки катастрофа і, не дай боже, вона випливе. Якщо обвинувачення про це взнає, Гаррі клямка. Ми попрощалися на паркувальному майданчику, і вже в салоні автівки я розгорнув записник і прочитав те, що написав там Гаррі.
«Маркусе, в моєму кабінеті є порцелянова ваза. На дні лежить ключ. Це ключ від моєї шафки у роздягальні фітнес-клубу в Монберрі. Номер шафи 201. Спаліть усе. Мені загрожує небезпека».
Монберрі — то було містечко по сусідству з Авророю, розташоване за десять миль углиб штату. Заїхавши пополудні до Гусячої бухти і знайшовши ключ у вазі, я відразу ж подався до Монберрі. В тому містечку був лише один фітнес-клуб — у модерній споруді зі шкла на головній вулиці. В порожній роздягальні я знайшов шафку номер 201 і відімкнув її. Там був тренувальний костюм, протеїнові батончики, рукавички для гантелей і та скринька, що я кілька місяців тому знайшов у Гаррі в кабінеті. Все було на місці: світлини, вирізки з газет, Нолина записка. Знайшов я там і стос пожовклих аркушів, зібраних під одною палітуркою. Титульна сторінка була без назви. Я проглянув наступні: то був рукописний текст і вже з перших рядків я збагнув, що це рукопис «Початків зла». Кілька місяців тому я шукав його в кабінеті, а він лежить у шафі якогось фітнес-клубу. Я вмостився на лаві й заходився гарячково переглядати кожну сторінку: почерк був чудовий, письмо без огріхів. Якісь люди зайшли до роздягальні й почали перевдягатися, та я не звернув на них уваги, бо не міг відірватися від тексту. Гаррі написав такий шедевр, який кортіло написати і мені. Сидів у тому шинку за столом і написав оці геніальні рядки, ці фрази, що зворушили всю Америку, ретельно сховавши за ними свою історію кохання з Нолою Келлерґан.
Повернувшись до Гусячої бухти, я вчинив точнісінько те, про що і попросив мене Гаррі: розпалив коминок у вітальні й покидав туди все, що було у скриньці: лист, світлини, вирізки з газет і врешті рукопис. Мені загрожує небезпека, написав він. Про яку небезпеку йдеться? Спалахнуло полум’я, і Нолин лист швидко перетворився на купку попелу, світлини почорніли посередині, потім зайнялися і зникли у вировиську вогню. Рукопис раптом спалахнув жовтогарячим полум’ям, і сторінки перетворилися на темні клапті. Я сидів перед каміном і дивився, як зникає історія кохання Гаррі та Ноли.
Вівторок, 3 червня 1975 року
Того дня була кепська погода. Вечоріло, на березі порожньо. Відколи він приїхав до Аврори, небо ще ніколи не було таке темне й насуплене. Океан шаленів, бризкаючи піною і здіймаючись бурунами: ось-ось мав уперіщити дощ. Ота негода і змусила його вийти з дому; він спустився дерев’яними східцями, що вели з тераси на берег, і сів на піску. Поклав на коліна блокнот і заходився писати: буря завжди його надихала, в нього з’являвся задум великого роману. Останніми тижнями в нього виникло декілька нових ідей, та жодної він не міг утілити: то початок не годився, то кінцівка.
З неба впали перші краплі. Спочатку поодинокі, та потім ушкварила справжнісінька злива. Він уже хотів було сховатися під дах, аж угледів її: тримаючи сандалі в руці, вона йшла боса берегом океану і танцювала, граючись із хвилями. У захваті він завмер, приголомшено спостерігаючи за нею: вона огинала піняві омахи хвиль, щоб не намочити край сукні. Якоїсь миті вода раптом сягнула їй по кісточки, і вона, здивувавшись, засміялася. Потім трохи забрела у воду, кружляючи на сірій неозорості океану, наче їй належав усенький світ. В її світлому розвіяному на вітрі волоссі була пришпилька у вигляді жовтого осіннього листка, що не давала пасмам спадати на лице. З неба вже лилися потоки води.
Угледівши мене за кільканадцять кроків, вона раптом зупинилася. І знічено вигукнула:
— Ох, перепрошую… я й не помітила вас!
Він відчував, як гучно калатає серце у грудях.
— Не вибачайтеся, — сказав він, — а продовжуйте, прошу вас! Уперше бачу, щоб хтось так тішився дощем.
Вона аж засяяла.
— Ви теж його любите? — бадьоро запитала вона.
— Кого?
— Дощ.
— Ні, я… я ненавиджу його.
Вона чарівливо всміхнулася.
— Як можна ненавидіти дощ? Ніколи не бачила нічого кращого. Погляньте, погляньте!
Він звів голову, і краплі дощу впали на його лице. Він глянув на мільйони штрихів, що розітнули овид, і закружляв на місці. Вона теж закрутилася. Вони реготали, мокрі як хлющі, потім побігли до хати й поставали під дашком на терасі. Він дістав із кишені пачку цигарок, трохи підмочену дощем, і закурив.
— А мені можна одненьку? — запитала вона.
Він простягнув їй пачку, й вона взяла цигарку. Підкорила вона його, що й казати.
— Ви письменник? — запитала вона.
— Так.
— З Нью-Йорка?
— Так.
— Таке запитання: чому ви покинули Нью-Йорк і забилися у цю діру?
Він усміхнувся.
— Мені просто закортіло змінити обстановку.
— А мені так хочеться в Нью-Йорк! — сказала вона. — Я годинами ходила би містом, передивилась би всі вистави на Бродвеї. Уявляла б себе зіркою. Зіркою в Нью-Йорку…
— Вибачте, — урвав її Гаррі, — а ми знайомі?
Вона знову зайшлася своїм дзвінким сміхом.
— Ні. Але в нас усі знають, хто ви. Ви письменник. Ласкаво просимо до Аврори, пане письменнику. Я Нола. Нола Келлерґан.
— Гаррі Квеберт.
— Я знаю. Кажу ж, усі вас знають.
Він простягнув їй руку, та вона оперлася на його плече і, звівшись навшпиньки, цьомнула його в щоку.
— Піду вже. Ви ж не скажете, що я курила?
— Ні, що ви.
— Бувайте, пане письменнику. Сподіваюся, ми ще зустрінемося.
І вона щезла в потоках дощу.
Він був геть зворушений. Хто ця дівчина? Серце його калатало. Він стояв на терасі, аж поки смеркло. Не відчував ані дощу, ні пітьми. Скільки їй років, думав він собі. Знав, що вона замолода. Та вона полонила його. Запалила його серце.
До тями повернув мене Дуґласів дзвінок. Минуло вже дві години, настав вечір. У коминку лишився тільки попіл.
— Усі лише про тебе й балакають, — сказав Дуґлас. — Ніхто не розуміє, що ти робиш у Нью-Гемпширі… Всі кажуть, що це найбільша дурниця в твоєму житті.
— Усі знають, що ми з Гаррі друзі. Я не можу сидіти, склавши руки.
— Ох, Марку, це ж зовсім інше. Це вбивство, ця книжка… Гадаю, ти не усвідомлюєш, який це скандал. Барнаскі розлючений, він підозрює, що в тебе немає для нього нового роману. Він каже, що ти просто втік до того Нью-Гемпширу. І таки його правда… сьогодні 17 червня, Марку. За тринадцять днів спливає термін подачі рукопису. Ще тринадцять днів і тобі гаплик.
— Заради бога, вважаєш, я цього не знаю? І тому ти мені оце дзвониш? Щоб нагадати, в якій ситуації я опинився?
— Ні, я телефоную сказати, що маю ідею.
— Ідею? Кажи.
— Напиши книжку про справу Гаррі Квеберта.
— Що? Ні, про це й мови не може бути. Не розбудовуватиму я кар’єру на його лихові.
— Чому це на його лихові? Ти казав, що приїхав його захистити. Доведи, що він не винен, і напиши про це книжку. Уявляєш, який вона матиме успіх?
— І все це за десять днів?
— Я балакав про це з Барнаскі, щоб заспокоїти його…
— Що? Ти…
— Послухай, Марку, і не казись! Барнаскі вважає, що це унікальна нагода! Каже, що Маркус Ґольдман, який розповідає про Гаррі Квеберта, — це число з сімома нулями. Це може бути книжка року. Він готовий переписати угоду з тобою. Він пропонує все почати з нуля: нова угода, що скасовує попередню, аванс у півмільйона доларів. Розумієш, що це таке?
Я чудово розумів: така книжка воскресила б мою письменницьку кар’єру, то був би бестселер, гучний успіх, та ще й купа грошей на додачу.
— Чому Барнаскі робить це для мене?
— Не для тебе, а для себе він це робить. Марку, ти собі і не уявляєш — про цю справу зараз усі говорять. А книжка про неї стане найбільшим успіхом століття!
— Навряд чи я зможу. Розучився писати. І хтозна, чи й умів. А розслідувати… На це є поліція. Не вмію я провадити слідство.
Дуґлас наполягав.
— Марку, така нагода випадає раз у житті!
— Я подумаю.
— Якщо ти кажеш, що подумаєш, значить, що ти не думатимеш про це.
Після цих слів ми зареготали: він мене добре знав.
— Дуґу… А можна закохатися в п’ятнадцятирічне дівча?
— Ні.
— Чого ти такий впевнений?
— Та я ні в чому не впевнений.
— А що таке кохання?
— Марку, змилуйся наді мною, годі цієї філософії…
— Але ж він її любив, Дуґласе! Гаррі страшенно закохався в цю дівчину. Ми бачилися сьогодні у в’язниці, він розповідав: вони зустрілися на березі океану, коло його будинку, він побачив її й відразу ж закохався. Чому саме в неї, а не в іншу дівчину?
— Не знаю, Марку. Але хотів би я знати, що тебе так поєднує з Квебертом?
— Неперевершений, — відказав я.
— Хто?
— Неперевершений. Хлопчина, який не міг пробитися в люди. Аж нарешті зустрів Гаррі. Це він зробив із мене письменника. І навчив, як це важливо — вміти падати.
— Марку, що ти мелеш? Ти п’яний? Ти став письменником, бо в тебе талант.
— О ні, письменниками не народжуються — письменниками стають.
— То це сталося 1998 року в Берроузі?
— Атож. Він навчив мене всього, що вмів… Я завдячую йому всім.
— Може, розкажеш мені про це?
— Розкажу.
І того вечора я розповів Дуґласові історію, що пов’язувала мене з Гаррі. Після нашої розмови я спустився на берег. Мені хотілося вхопити свіжого повітря. У темряві заледве вгадувалися хмари: було парко, от-от мала початися гроза. Зненацька здійнявся вітер, нагинаючи дерева до самого долу, наче сама природа віщувала погибель великому Гаррі Квебертові.
До хати я повернувся пізно. Підійшовши до вхідних дверей, побачив записку, що залишили тут, поки мене не було. Вона була в простому конверті, без адреси чи будь-яких інших вказівок, — на аркуші паперу було видрукувано принтером:
«Ґольдмане, повертайся додому».
28. Як важливо вміти падати
(університет Берроуза, Массачусетс, 1998–2003)
— Гаррі, якби з усіх ваших порад треба було залишити тільки одну, то яку саме?
— А ви як гадаєте?
— Як на мене, це порада про те, як важливо вміти падати.
— Цілком з вами згоден, Маркусе. Життя — це тривале падіння. І дуже важливо вміти падати.
1998 рік був не лише періодом бурхливих злив, що паралізували північ Сполучених Штатів і частину Канади, залишивши мільйони нещасливців на багато днів без світла, це був ще й рік моєї зустрічі з Гаррі. Тієї осені, закінчивши Фелтон, я прибув у кампус Берроузу, недоладної мішанини складаних будиночків та вікторіанських кам’яниць, оточених великими, дбайливо доглянутими моріжками. Мене поселили в ошатній кімнаті у східному крилі гуртожитку; моїм сусідою був Джаред з Айдахо, симпатичний кволий муринчик в окулярах, який виріс під крилом батьків, а тепер, перелякавшись цієї несподівано здобутої свободи, весь час допитувався, чи має він право. «Чи я маю право вийти купити собі коли? Чи я маю право повернутися до кампусу після десятої вечора? Чи я маю право зберігати в кімнаті продукти? Чи я маю право не ходити на лекції, якщо захворів?» Я відповідав, що відколи ухвалили Тринадцяту поправку і скасували рабство, він має право робити все, що йому заманеться, й він аж сяяв од щастя.