У Джареда було дві манії: повторювати пройдене і телефонувати матінці, щоб сказати, що в нього все гаразд. У мене була тільки одна: стати славетним письменником. Я весь час писав оповідання для університетського часопису, але там їх друкували нечасто і на останніх сторінках, де була реклама нікому не цікавих місцевих підприємств: «Друкарня Лукаса», «Форстер, вивезення сміття», «Перукарня Франсуа» або якась крамниця «Квіти Джулії Ґу». Я вважав, що це геть несправедливо. Правду кажучи, в університеті мені довелося зіткнутися з дуже суворим супротивником в особі Домініка Райнгарца, студента-третьокурсника, який вирізнявся винятковим письменницьким талантом; поруч із ним я був геть ніякий. У часописі йому завжди надавали чільне місце, і після виходу кожного числа я чув у бібліотеці захоплені коментарі студентів про його базгранину. Єдиним вірним моїм шанувальником був Джаред: він жадібно читав мої оповідання, щойно вони вилазили з принтера, а потім перечитував іще раз, на сторінках часопису. Я завжди дарував йому примірник, та він неодмінно йшов до редакції й платив за нього два долари, що діставалися йому тяжкою роботою: вихідними він працював прибиральником в університеті. Здається, він безмежно захоплювався мною. Часто він казав: «Ти такий розумака, Маркусе… Чого ти скнієш у цьому провінційному Берроузі?». Якось увечері, теплого бабиного літа, ми пішли полежати на моріжку під гуртожитком, попити пива і помилуватися на зорі. Джаред спершу поспитав, чи маємо ми право пити пиво в межах кампусу, потім — чи маємо право лежати вночі на моріжку, а потім помітив, як падає зірка, і заволав:
— Загадуй бажання, Марку, загадуй!
— Я загадав, Джареде, щоб ми з тобою досягли успіху, — сказав я. — Ти що хочеш робити в житті?
— Я хотів би стати статечним чоловіком, Марку. А ти?
— А я хотів би стати великим письменником. Щоб скрізь продавалися мільйони моїх книжок.
Він витріщився на мене, і я бачив, як його білки сяють у пітьмі, наче два місяці.
— Марку, ти досягнеш свого. Ти такий розумака!
А я подумав собі: зоря, що падає, — це та зоря, що могла бути прегарна, та побоялася світити, тому втекла якнайдалі. Як і я оце.
Щочетверга ми з Джаредом неодмінно йшли на лекцію головної університетської знаменитості — письменника Гаррі Квеберта. Він справляв неабияке враження: харизматична особистість, непересічний педагог, якого обожнювали студенти і поважали колеги. Він робив погоду в Берроузі; до нього дослухалися не лише тому, що він був Гаррі Квеберт, ТОЙ САМИЙ Гаррі Квеберт, найкраще перо в Америці, а й тому, що він викликав повагу своєю солідною статурою, вродженою вишуканістю, теплим і водночас гучним голосом. Коли він прямував університетськими коридорами чи алеями кампусу, всі оберталися, щоб привітатися з ним. Він зажив величезної популярності: всі без винятку студенти були вдячні йому за те, що він віддає свій час такому маленькому університетові, адже йому достатньо зателефонувати, і його візьмуть на будь-яку найпрестижнішу кафедру в США. Та ще й він єдиний з викладачів читав свої лекції в актовій залі, де зазвичай вручали дипломи і відбувалися театральні вистави.
1998 рік був ще й роком справи Левінскі. Роком президентського мінету, коли вся Америка з жахом дізналася, що розпуста промкнулася у найвищі ешелони влади, і бачила, як наш респектабельний президент Клінтон мусив каятися перед усією нацією за те, що гарнюня стажерка взяла за щоку його прутень. Як і слід було чекати, справа ця була в усіх на вустах: в університетському містечку тільки про це й балакали, і всі ми з удаваним співчуттям гадали, що ж тепер станеться з нашим бравим президентом.
Якось у четвер, наприкінці жовтня, Гаррі Квеберт розпочав свою лекцію словами:
— Пані та панове, всіх нас дуже непокоїть те, що відбувається зараз у Вашингтоні, правда ж? Справа Левінскі… Уявіть собі, за всю історію Сполучених Штатів Америки були тільки дві причини для дострокового припинення президентських повноважень: якась унікальна гидота, як ото в Ричарда Ніксона, або ж смерть. Досі дев’ятеро президентів достроково покинули свої посади внаслідок однієї з цих причин: Ніксон подав у відставку, а решта вісім померли, причому половину з них було вбито. Але тепер до цього списку додасться ще й третя причина — феляція. Оральний секс, лизак, смоктання прутня. І всі запитують себе, чи може наш могутній президент залишатися нашим могутнім президентом зі скинутими штаньми. Ось що палко цікавить Америку: історії про секс, історії моралі. Америка — це рай для цюцюрки. Ось побачите, мине декілька років, і ніхто й не згадає, що Клінтон поставив на ноги нашу розвалену економіку, вміло поводився з республіканською більшістю в сенаті чи змусив Рабина й Арафата потиснути один одному руки. Зате всі будуть пам’ятати справу Левінскі, бо мінети, пані та панове, назавжди вкарбовуються в пам’ять. Авжеж, наш президент полюбляє, щоб йому вряди-годи посмоктали прутень. Та й що з того? Він не самотній у цьому бажанні. Хто з вас теж полюбляє це діло?
Гаррі замовк і роззирнувся авдиторією. Запала тиша: більшість студентів розглядала носаки своїх черевиків. Джаред, сидячи коло мене, аж заплющився, щоб не зустрічатися з ним поглядом. А я підняв руку. Я сидів у заднім ряду, Гаррі вказав на мене пальцем і мовив:
— Підведіться, юний мій друже. Підведіться, щоб усі вас побачили, і поділіться з нами своїми думками.
Я гордо звівся на повен зріст.
— Я дуже полюбляю давати за щоку, професоре. Мене звати Маркус Ґольдман, і мені подобається, коли мого прутня смокчуть. Як і нашому бравому президентові.
Гаррі зсунув на кінчик носа окуляри для читання і зацікавлено глянув на мене. Згодом він зізнався: «Коли я побачив вас того дня, Маркусе, коли угледів гордого кремезного паруб’ягу, який випростався на повен зріст, я подумав: а щоб йому, який же молодець!». Але тоді він лише запитав:
— Скажіть, юний мій друже, ви даєте за щоку хлопцям чи дівчатам?
— Дівчатам, професоре Квеберт. Я зразковий гетеросексуал і зразковий американець. Нехай Господь береже нашого президента, секс і Америку!
Приголомшена авдиторія вибухнула реготом і оплесками. Гаррі був у захваті. Він заявив, звертаючись до моїх однокурсників:
— Бачите, віднині вже ніхто не ставитиметься до сердешного хлопчини як раніше. Всі казатимуть: ага, це той негідник, що полюбляє всіляку гидоту. Начхати їм буде на його таланти, на його чесноти, він так і залишиться назавжди паном Лизунцем. (Він знову обернувся до мене) А тепер, пане Лизунець, чи не скажете нам, чому ви зізналися в цьому, коли вашим приятелям вистарчило такту промовчати?
— Тому що, професоре Квеберте, в цюцюрчиному раю секс може вас занапастити, а може і возвеличити. І тепер, коли всі погляди звернулися до мене, я сповіщаю, що пишу чудові оповідання і що їх друкують в університетському часописі, який після закінчення лекції можна буде придбати всього за п’ять доларів біля виходу з актової зали.
Після лекції Гаррі зачекав мене. Мої приятелі розкупили всі примірники часопису, а він придбав останній:
— Скільки ви їх продали?
— Усі, що мав, тобто п’ятдесят примірників. Іще сотню мені замовили, заплативши наперед. Я купив їх по два долари, а перепродав по п’ять. І так заробив щойно чотириста п’ятдесят доларів. Та ще й член редколегії того часопису запропонував мені стати головним редактором. Він сказав, що я зробив надзвичайну рекламу журналу, він у житті своєму такої не бачив. Ага, забув сказати: з десяток дівчат лишили мені номери своїх телефонів. Ваша правда, ми живемо в цюцюрчиному раю. І треба лише користуватися цим.
Він усміхнувся і простягнув мені руку.
— Гаррі Квеберт, — сказав він.
— Я знаю, хто ви. А я Маркус Ґольдман. Мрію стати таким великим письменником, як ви. Сподіваюся, моя новела вам сподобається.
Ми потиснули один одному руки, і він сказав:
— Не сумніваюся, любий Маркусе, ви далеко підете.
Втім, не дуже далеко я зайшов, оскільки того ж таки дня мене викликав Дастін Перґал, декан факультету, який аж пінився з люті.
— Юначе, — почав він гугняво, вчепившись у підлокітники фотеля, — чи правда, що ви дозволили собі сьогодні висловлювання порнографічного характеру?
— Порнографічного? Боже збав!
— Хіба не ви у присутності трьохсот осіб вихваляли оральний секс?
— Справді, я говорив про лизунець.
Він звів очі до неба.
— Пане Ґольдмане, чи визнаєте ви, що вживали слова «бог», «берегти», «секс», «гетеросексуальний», «гомосексуальний» і «Америка» в одній фразі?
— Точно не пам’ятаю, але щось таке було.
Намагаючись не втратити самовладання, він помалу промовив:
— Пане Ґольдмане, чи можете ви пояснити мені, в якій непристойній фразі можуть міститися відразу всі ці слова?
— Ох, не хвилюйтеся, пане декане, нічого непристойного там не було. Просте благословіння — Бога, Америки, сексу і всіх його проявів. Спереду, ззаду, зліва, справа, в усіх напрямках, якщо ви розумієте, про що я. Знаєте, ми, американці, полюбляємо благословляти. Така в нас культура. Коли ми задоволені, то щоразу благословляємо.
Він знову звів очі до неба.
— Чи організували ви незаконний продаж університетського часопису біля виходу з актової зали?
— Авжеж, пане декане. Але до цього мене змусили обставини, і я зараз усе поясню. Бачте, я докладаю чимало зусиль, пишучи оповідання, та редакція публікує їх на останніх сторінках. І мені потрібна була реклама, бо мене ніхто не читає. А нащо писати, якщо тебе ніхто не читає?
— Це оповідання порнографічного характеру?
— Ні, пане декане.
— Я хотів би переглянути бодай одне.
— Будь ласка. П’ять доларів примірник.
Перґал вибухнув гнівом.
— Пане Ґольдмане! Бачу, ви так і не второпали, в яку халепу вскочили! Ваші балачки всіх приголомшили! На вас скаржаться студенти! Ситуація вкрай прикра — для мене, для вас, для всіх. Ви заявили, — він глипнув в аркуш перед собою, — «Я люблю давати за щоку… Я зразковий гетеросексуал і зразковий американець. Нехай Господь благословить нашого президента, секс і Америку». До чого це блазнювання, га?
— Це не блазнювання, а правда, пане декане: я справді зразковий гетеросексуал і зразковий американець.
— Та знати я цього не хочу! Ваша сексуальна орієнтація нікого не цікавить, пане Ґольдмане! А та гидота, що ви робите в себе між ногами, геть не стосується ваших товаришів!
— Але ж я лише відповідав на запитання професора Квеберта.
Почувши це, Перґал мало не вдавився.
— Що… що ви сказали? На запитання професора Квеберта?
— Авжеж. Він запитав, хто з нас полюбляє давати лизунця, а я підняв руку, бо вважаю, що нечемно не відповідати, коли у вас запитують. А тоді він запитав, кому я полюбляю давати за щоку, хлопцям чи дівчатам. Ось і все.
— Професор Квеберт запитав у вас, кому ви полюбляєте?..
— Еге ж. Бачите, пане декане, у всьому винен президент Клінтон. Усі хочуть робити те, що він.
Перґал підвівся і пошукав мою справу на висячому стелажі. Потім знову вмостився за стіл і глянув мені простісінько у вічі.
— Хто ви такий, пане Ґольдмане? Розкажіть мені про себе. Цікаво знати, звідки такий узявся.
Я пояснив, що народився наприкінці 70-х в Ньюарку, мати — продавчиня в супермаркеті, батько — інженер. Типова американська родина середнього достатку. Єдиний син. Дитинство і юність минули щасливо, хоч інтелект вищий за середній. Навчався в ліцеї Фелтона. Неперевершений. Вболівальник «Велетів». Зубні брекети в чотирнадцять років. Канікули у тітки в Огайо, в діда й баби у Флориді, де сонце і помаранчі. Жодних відхилень від норми. Ніякої алергії, ніякої серйозної недуги. У вісім років харчове отруєння курятиною в скаутському таборі. Любить псів, не любить котів. Спортивні вподобання: лякрос, перегони і бокс. Амбіції: хоче стати славетним письменником. Не курить, бо це спричиняє рак легень, та й з рота смердить. П’є дуже обачно. Улюблена страва: стейк із сирними макаронами. Періодичне смакування морепродуктів у флоридському ресторані «Джон стоун креб», хоч мама й каже, що це може завдати лиха через нашу належність.
Перґал слухав усе те, не кліпаючи. І коли я закінчив, сказав:
— Пане Ґольдмане, може, годі вже в дурні мене шити? Я щойно переглянув вашу справу. Кілька разів телефонував у ваш ліцей, розмовляв із директором. Він сказав, що ви були винятковим учнем і могли би вступити до найславетніших університетів. То скажіть мені: що ви робите тут?
— Даруйте, пане декане?
— Пане Ґольдмане, чому ви обрали університет Берроуза, а не Гарвард чи Єль?
Отой виступ в актовій залі геть-чисто змінив моє життя, хоч я замалим не вилетів із Берроузу. Наприкінці розмови Перґал пообіцяв подумати, що зі мною робити, і зрештою все обійшлося без санкцій. Уже значно пізніше, я дізнався: вважаючи, що студент, який створив проблему один раз, створюватиме їх завжди, декан хотів було витурити мене з університету, і в Берроузі я втримався лише завдяки Гаррі.
Наступного дня після того епізоду мені одностайним рішенням передали керівництво університетським часописом, щоб я вдихнув у нього нове життя. Як справжнісінький Неперевершений, я вирішив, що те життя можна вдихнути в нього, переставши друкувати оповідання Райнгарца й оздоблюючи обкладинку журналу самим собою. Потім, у понеділок, випадково зустрів Гаррі в залі для боксу, яку я відвідував од самого приїзду. Зате його я бачив там уперше. Зазвичай людей у залі майже не було: в Берроузі не любили боксу. Крім мене, туди вчащав лише Джаред, якого пощастило умовити на декілька раундів зі мною кожного другого понеділка, — я потребував партнера, до того ж досить слабкого, щоб я міг бути певний у перемозі. Тож двічі на місяць я робив із нього відбивну та ще й неабияк із того тішився: приємно було почуватися Неперевершеним.
Того понеділка, коли в залі з’явився Гаррі, я відпрацьовував перед люстром бойову стійку. В спортивному костюмі він мав такий же елегантний вигляд, як і в своєму піджаку. Ввійшовши, він здалеку привітався зі мною і кинув: «Не знав, пане Ґольдмане, що ви теж полюбляєте бокс». А потім заходився працювати з боксерською грушею у кутку. В нього був чудовий удар, а рухався він спритно і вміло. Мені дуже кортіло поспілкуватися з ним, розповісти, як після лекції мене викликав Перґал, поговорити про лизунець і свободу слова, сказати, що я тепер головний редактор університетського часопису і про те, як захоплююся ним. Та я був такий схвильований, що не наважився підійти.
Наступного понеділка він знову прийшов і бачив, як я лупцюю Джареда. Стояв біля рингу і зацікавлено дивився, як я безжалісно та за всіма правилами гамселю приятеля, а потім сказав, що я непоганий боксер, аж йому самому захотілося знову взятися боксувати, щоб не втратити форми, і що мої поради будуть йому корисні. Йому було за п’ятдесят, та під просторою футболкою вгадувалося міцне, дуже тіло; він уміло місив грушу, впевнено тримався на ногах, зберіг стійку, всі рефлекси і трохи сповільнену, але впевнену рухливість ніг. Я запропонував йому для початку трохи потренуватися з грушею, і ми це робили цілісінький вечір.
Прийшов він і наступного понеділка, й опісля. А я став, сказати б, його особистим тренером. Отак і на тренуваннях і зав’язалися поміж нами щирі стосунки. Часом після тренувань ми сідали вдвох на лавці в роздягальні, щоб обсохнути і трохи побалакати. За кілька тижнів сталося те, чого я так боявся: Гаррі закортіло вийти на ринг і побоксувати зі мною три раунди. Звісно, я не зважився його молотити, а він залюбки кілька разів угатив мене в щелепу і послав у нокдаун.
Він реготав, казав, що давно так не тішився і вже й забув, як це весело. Відгамселивши мене, як гаман, і обізвавши хирляком, він запропонував разом повечеряти. Я провів його до студентської їдальні на велелюдній вулиці Берроузу, й, наминаючи жирні гамбургери, ми говорили про книжки і письменницьке ремесло.