– Що, покинула люба жіночка? Ну, це буває, по молодості, – проскрипів той і посміхнувся, демонструючи великий беззубий рот.
– Так, напевно, – вичавив з себе Антон, намагаючись хоч якось прийти до тями.
– Погано тобі, хлопче, погано, я все бачу. Але ті жінки не варті того, щоб через них так побиватися. Скільки ще їх буде, ой-йо! Баби – то погане діло, непевне. Краще триматися від них подалі. А то з ними один гріх та клопіт… Тебе, до речі, як звуть? – знову з цікавістю поглянув на Антона цей дивний нічний перехожий.
– Та ніяк мене не звуть… Мене взагалі не існує – я примара! – розреготався у відповідь Антон і знову відсьорбнув горілки.
– Звичайно, ми всі у цьому світі примари, це точно. Але ім'я в тебе обов'язково повинно бути, без власного назвиська достойній київській примарі ніяк не можна! Ось я, наприклад, князь Кий – засновник цього пекельного міста! – І бомж також розреготався, бризкаючи Антону в обличчя липкою слиною. – Дай-но краще ковтнути горілочки твоєї, бо тобі одному буде забагато, а я трохи змерз на відкритому повітрі. – Бомж нахабно простягнув руку до Антонової пляшки.
Антон віддав йому горілку, а сам обдивився навколо каламутним поглядом. Порожня вулиця губилася далі в суцільній темряві, і йому несподівано захотілося поринути в цю чорноту, розчинитися у ній, зникнути назавжди і без сліду. Облишивши цього кудлатого чоловіка, він рушив нечіткою ходою в той бік, де чорніла невідомість.
– Ти куди? А пляшка? – лише почув він уже десь далеко позаду себе хрипкий голос князя Кия, та лише пришвидшив ходу. Незабаром він уперся у високий паркан, за яким таємничо шелестів Ботанічний сад. Не довго роздумуючи, Антон вчепився руками в залізні пруття і кількома спробами незграбно переліз на той бік паркану, боляче впавши у високу траву. Полежавши кілька хвилин на прохолодній землі, він підвівся і, хитаючись, добрів до найближчої лавки між старими деревами. Сів на неї, обхопивши голову руками, і вперто повторював її ім'я, дивлячись незмигно у навколишню темряву. А по його обличчю текли рясні сльози.
Потім він приліг на лавку, натягнувши на голову куртку, і поринув у важкий сон, сповнений чудернацьких видінь і кошмарів. Ніби крізь туман чи напівпрозору завісу він бачив чи то наяву, чи то у маренні якихось похмурих бородатих ченців у чорних рясах та зі свічками в руках, зігнутих до самої землі старушенцій, котрі ледь шкандибали кудись, статечних прочан з великими рюкзаками за плечима, дітей і дорослих. Усі вони йшли крізь цей заспаний ранок зі спокійними та впевненими поглядами, так, як ідуть на смерть, знаючи про воскресіння.
Антона зацікавила ця дивна процесія чи то наяву, чи то у його чудернацькому сні, і він побрів, перечіпаючись через колоди та пеньки під ногами, навпростець по холодній прижухлій траві Ботанічного саду, розкидаючи в різні боки великі клапті сивуватого туману. Він ішов, як сомнамбула, все ще не розуміючи, чи насправді все це відбувається зараз з ним, а чи він все ще спить десь на лавці під розлогим деревом.
І раптом Антон остаточно випірнув із свого забуття, коли попереду, десь там над деревами, несподівано вдарили церковні дзвони. Від цього потужного, ніби просякнутого світлою небесною міццю звуку йому вмить здалося, що він пробив головою товстий шар криги, і… раптом прокинувся. Завмерши від незнаного досі, дивовижного відчуття новонароджен-ня, зіщулившись до розмірів мізерної порошинки, що причаїлася десь на узбіччі безмежного космосу, Антон ще довго потому не міг прийти до тями, а у його вухах лунав дивний подзвін, що доносився наче звідкись з-під води.
9
Повернувшись додому, він застав на своїй кухні маму. Заплакана і розхристана, вона кинулася до Антона, притискаючи його голову до грудей.
– Антончику, дитинко моя! Де ж ти був усю ніч, Господи? Я так злякалася, так переживала! Я вчора ввечері приїхала до тебе, привезла вечерю, бо сьогодні ж велике свято – Покрова. А тебе немає. Думаю, сяду почекаю його. Так і заснула в кріслі. Аж вночі прокинулася – тебе і досі немає. Так я всю ніч не спала, виглядала тебе у вікно… Де ж ти був, сонечко моє?
– Гуляв, – ледь вичавив із себе Антон і вислизнув з маминих обіймів на ліжко.
– З ким ти гуляв? – спитала мати, сідаючи з ним поруч.
– З Юрком, з Толіком.
– Я їм дзвонила. Юркова дружина сказала, що вони з тобою попрощалися ще звечора і що ти поїхав проводжати додому якусь дівчину, з якою був у Толіка вдома. Я тобі і на мобільний дзвонила, але там сказали – він поза зоною…
– І все ж ти знаєш! Вже і до Юрка встигла зателефонувати!
– Аякже! Я ж хвилююся за тебе! – Мама обійняла сина, і вони посиділи мовчки кілька хвилин. Нарешті, мати поглянула в очі сину:
– Ну, то розкажи матері, яка вона?
– Хто – вона? – щиро здивувався Антон.
– Ну вона – та дівчина, з якою ти ходив до Толіка на входини!
– Мамо, це ще нічого не означає, якщо я ходив з нею до Толіка… Ця дівчина відвідує психотерапевта разом зі мною, тобто ми разом з нею займаємося в групі Олега Петровича. Ось і все.
– Значить, вона теж… втратила когось?
– Так, втратила. У неї в автокатастрофі загинув чоловік.
– Виходить, вона вдовиця?
– Мамо, припини, будь ласка! Не треба цього, я тебе благаю. Між нами нічого немає і бути не може. А якщо я один раз прогулявся з нею до друзів, це абсолютно не доводить, що ми якось близькі абощо. Зрозуміла?
– Я-то зрозуміла, Антончику, а ось чи розумієш ти, що такі стосунки з жінкою могли б вилікувати тебе швидше і надійніше за будь-якого лікаря.
– А нам Олег Петрович казав, що подібні стосунки можуть також і зашкодити вдалому лікуванню… Мамо! Я не хочу розмовляти на цю тему, облиш негайно!
– Як хочеш, синку… До речі, там у кухні на тебе чекає смачний сніданок, який мав стати ще вечерею, але ти його прогуляв. А я, напевно, піду додому, бо наш малий теж вдома вчора не ночував. Сказав, що піде на якийсь там концерт чи фестиваль. Я звідси телефонувала додому весь вечір та всю ніч. А його не було. Ви всі мої нерви вимотали вже обоє! Спасу з вами немає просто… До речі, ти вже повернувся, а брата ще немає вдома. Так що піду я додому. А ти, як поснідаєш, лягай у ліжко та відпочинь трохи… І де ж ти був усю ніч? Е-хе-хе…
Мати пішла, залишивши Антона лежати і дивитися у вікно. Він ще довго спостерігав, як за вікном грає у піжмурки з вічністю новий день, як він вихваляється перед людьми своєю невмирущістю, але насправді вже з самого свого народження готується вмерти, зникнути без сліду, пропасти, розчинитися в нескінченній хуртовині днів і ночей, з яких і складається та сама вічність. І що означає цей день чи якийсь інший у цьому довгому ланцюгу, який не розірветься доти, доки буде людина. А як її не стане – що тоді буде з вічністю? Та й чи потрібна вона комусь, окрім Бога? Не звідано, не знано…
10
Олег Петрович стояв біля дверей кабінету і щось уважно пояснював родичам свого пацієнта Степана. Цього разу він попрохав усіх підопічних прийти на заняття зі своїми рідними чи близькими, аби провести його у відкритому форматі. Степанові діти прийшли першими. Інші теж привели когось із близьких. Антон прийшов з молодшим братом, бо не хотів залучати до цього матір, яка, здається, страждала більше за нього, а інших рідних у нього не було. Валерія була єдина з пацієнтів, хто прийшов сам, пояснивши лікарю, що їй і справді у цьому місті нікого покликати із собою. Розмістивши всіх по колу, лікар почав заняття:
– Сьогодні я б хотів провести таке собі відкрите заняття, спільно з вашими рідними. Головна мета такого експерименту – аби ваші рідні почули, як треба поводитися в ситуації, коли близька людина страждає важкою депресією, і почули саме у вашій присутності. Ми і так про це розмовляли з вами по кілька разів, але тепер я хочу, аби ми всі спільно виробили модель поведінки удома, тобто за стінами цього кабінету, адже і ви, і ваші рідні повинні діяти в єдиному напрямку. Тільки спільними зусиллями ми подолаємо депресію. – Олег Петрович дістав з кишені вже звичний незаточений олівець і постукав ним по вільній долоні. – Отже-отже, що ж треба робити, якщо на депресію страждає близька вам людина? По-перше, в жодному разі не слід ігнорувати її начебто «непотрібні» на перший погляд прохання й скарги. Прислухайтеся до кожного слова, намагайтеся почути, що хоче вам сказати ваша рідна людина. Інколи, здавалося б, звичайні слова, сказані просто так, за спиною чи собі під ніс, важать більше, ніж багатогодинні розмови «по душах». Уникайте банальних втішливих слів або звичайних підбадьорень, щоб не викликати помилкової підозри в байдужості до стану хворого на депресію. Переконуйте його, що все швидко минеться, та усіляко підігрівайте надію на швидке видужання. Не можна допускати, аби хворий почував себе безпомічною людиною або відчував якусь провину. Сподіваюся, це зрозуміло? Тоді йдемо далі. По можливості потрібно звільнити цю людину від необхідності приймати серйозні рішення. Поводитися з нею треба спокійно, рівно й упевнено, так, ніби нічого не трапилося у вашому житті. – Олег Петрович помовчав, уважно обдивляючись усіх присутніх. Дехто записував поради лікаря у блокнот, дехто просто слухав. Найцікавіше, що самі пацієнти ловили кожне його слово, начебто їм самим доведеться виконувати ці корисні настанови. Зауваживши це, лікар ледь посміхнувся і повів далі:
– Намагайтеся зберегти побутові звички близької вам людини. Потрібно якомога повніше зберегти світ, в якому існував хворий до своєї душевної травми і від чого йому раніше бувало комфортно. Покажіть своє співчуття й розуміння, підтримуйте його внутрішню боротьбу з депресією. І, головне, постійно звертайте увагу близької людини на всі позитивні зрушення в перебігу її хвороби… Що іще? Ясна річ, потрібно стежити за регулярним дотриманням режиму дня. Не допускайте, щоб хворий залежувався ранками в ліжку або занадто рано лягав спати. Слідкуйте, аби він протягом дня подовгу не залишався на самоті. Стежте за тим, щоб він продовжував доглядати за собою, не запускав свій зовнішній вигляд, завжди гарно виглядав… Я правильно кажу, Маргарито?
– Без сумніву! Особливо останній пункт – усе правильно, пане лікарю! – миттєво відреагувала Маргарита, яка на останніх словах Олега Петровича дістала із сумочки маленьке дзеркальце й уважно подивилася в нього.
– Добре, це все, звичайно, добре, але скажіть мені – навіщо усе це слухати нам, хворим? – раптово вибухнув Іван, рвучко встаючи зі свого місця. – Невже не можна було сказати все це нашим рідним наодинці? Чи ви хочете, аби ми знали, як треба поводитися, якщо біда трапиться ще з кимось?
Мати Івана, що прийшла разом з ним, намагалася стримати сина і всадовити його на місце, але він пручався і всіляко демонстрував свою непокору. Він навіть підійшов упритул до лікаря, але відразу ж відступив назад і продовжив міряти кроками кімнату.
– От бачиш, який він кумедний! Я ж тобі казав, а ти не вірив! Це той самий довгов'язий, про кого я тобі розповідав! – затормошив за руку свого статечного дядечка Олександр, голосно сміючись і нервово тручи обличчя рукою.
– Олександре! Припиніть негайно! – озвався лікар, помітивши, що хлопцеві слова нарешті зупинили Івана прямо посеред кімнати. Той наче заціпенів, дивлячись на хлопця з-під своїх велетенських окулярів поглядом удава, що готується зжерти свою жертву. Олександр миттєво стих, і в кімнаті запала важка тиша. Але на диво, це одразу подіяло на Івана, і він мовчки всівся на своє місце, продовжуючи незмигно дивитися на хлопця.
Після ще декількох корисних порад Олег Петрович попросив пацієнтів облишити кімнату, а їхніх рідних – залишитися ще на якийсь час. На вулиці Антон боязко підійшов до Валерії, яка відсторонено стояла в тіні великих, уже пожовтілих каштанів, що росли біля клініки, і зупинився за кілька кроків від неї.
– Валеріє, з вами все гаразд? Ну… після тієї вечірки, – обережно спитав Антон, не наважуючись підійти ближче.
– А, це ви… Так, зі мною все гаразд, якщо зі мною взагалі може бути щось гаразд… Та ви не звертайте уваги, все добре, насправді. Я тоді хоч трохи розважилася. І у вас чудові друзі, можете так їм і передати. – Валерія нарешті подивилася на нього, і він помітив, що вона знову плаче. Він хотів щось сказати, але слова застрягли у нього в горлі, і він зрозумів, що й сам уже близький до того, аби розплакатися. Але раптом Валерія взяла його за руку:
– Дякую вам за те, що намагаєтеся мене розважити. Дякую! Ви дуже мені допомагаєте. Але зараз я хочу побути на самоті, – Валерія ще раз пильно подивилася на нього крізь сльози, важко зітхнула і пішла геть.
Антон відчув, як до горла підкочує важкий клубок самотності, і з кожною хвилиною він більшає, заповнює легені, всі його нутрощі, врешті, стає таким велетенським, що вже не поміщається усередині і ось-ось має вискочити назовні. Антон схопився обома руками за старезний каштан і міцно притулився до нього в надії знайти захисток у цього великого дерева, від якого віяло теплом і затишком. Він закрив очі і довго слухав вітер, що тривожно шарудів у кроні каштана, скидав з нього пожовкле листя і нашіптував якісь таємничі, одному йому знані замовляння. Він слухав, як усередині дерева рухався сік, як десь там, під корою, вирувало невідоме життя, можливо, останні його сплески перед довгим зимовим сном.
Антон і незчувся, як хтось поклав йому руку на плече. Це був Олег Петрович.
– Я спостерігав за вами, вибачте. Просто ви стоїте так уже більше години, тому я вирішив порушити вашу медитацію. До речі, ваш брат вас не дочекався, бо дуже поспішав на якийсь концерт, і я його відпустив… Знаєте, насправді, це дуже корисно – ось так постояти, обійнявшись зі старим деревом, послухати його таємниці. Є навіть такий вид терапії – спілкування з живою природою. І ви знаєте, ми, напевно, проведемо одне з наших наступних занять десь на природі, не відкладаючи це до холодів. Дякую, що підказали мені такий хід! – Олег Петрович уважно подивився в Антонові очі і продовжив: – Не маєте бажання трішки пройтися, можливо, десь випити кави або чаю?
Антон погодився, ледь відірвавши себе від такого ласкавого і теплого дерева. Вони повільно рушили сутінковими вулицями, що тільки-но починали тьмяно мерехтіти блідими ліхтарями, і незабаром вийшли на Гончара, мимохіть розглядаючи яскраво освітлені вітрини дорогих магазинів, де приміряли нові сукні красиві довгоногі дівчата, а їхні суворого вигляду кавалери нервово почісували підборіддя і стурбовано поглядали на дорогі швейцарські годинники. Щосекунди розгойдували присмеркове повітря скляні двері численних офісів, банків, салонів краси й бутиків, випускаючи на волю їхніх полонених, що з якоюсь мазохістською самовпевненістю одразу вливалися у вечірній людський потік. Ця вулиця, що спускалася вниз невеликими звивинами, завжди дивувала Антона химерним, суто київським поєднанням потворного сучасного і затишного минулого – одразу за яскравим евроремонтом парадних ховалися загадкові темні підворіття, які завжди лякали пізніх перехожих. Здавалося, сутінки у цих зашкарублих від бруду та часу двориках тривають завжди, і варто лише пірнути в один з них, як одразу потрапляєш в інший вимір, де начебто нічого й не змінилося з початку минулого сторіччя. Облізла фарба й численні глибокі тріщини на стінах, балкончики, що розсипаються майже на очах, нерівна кладка, напівкруглі вузенькі віконця, атланти, що тримають на плечах напівзруйновані колони, різьблені дерев'яні надбудови над під'їздами, купи сміття в кутках і особливе, трохи затхле і водночас якесь солодке повітря міщанського Києва – усе це робило цю вулицю і потворною, і красивою, і відразливою, і приємною, і до болю сучасною, і до щему старовинною.
А навколо вирувало особливе вечірнє життя великого міста – робочий день уже закінчено, люди масово повиринали з глибин своїх офісних акваріумів і тепер поспішали хто куди. Звичні черги у хлібних крамницях і на автобусних зупинках, товкотнеча і метушня біля входів до метро, вічні бабусі з квітами, вишитими рушниками і кілограмами насіння, які не встигають розпродавати свій невибагливий крам, чомусь завжди чорні обличчя таксистів, що запопадливо посміхаються кожному перехожому, голосні крики з відчинених дверей кафе і забігайлівок, натовпи молоді, що поспішає на якийсь концерт, порожні погляди численних гастарбайтерів, що не знають, чим зайняти цей вечір, масне від блимання та скавуління різноголосих сигналізацій повітря, бастіони чорних лискучих машин, що, наче оселедці в банках, ущерть заповнили всі тротуари, й одна велика пробка на всіх дорогах одразу, яка тягнеться ніби з ранку й до вечора, неначе велетенська стокілометрова кишка. Мимоволі Антон відзначив про себе, що Київ кінця першого десятиліття нової епохи вже нічим не нагадує велично-затишне, інтелігентне, творче і по-домашньому привітне місто кінця епохи минулої. За десять останніх років місто змінилося до невпізнання.
Коли він, двадцятидворічний, завзятий, сповнений надій та ілюзій, приїхав сюди з рідного Житомира, він одразу закохався у це місто і зрозумів, що відтепер його життя зміниться на краще, що тепер воно засяє новими яскравими барвами і що тепер його вже ніщо не зупинить на шляху до успіху і слави. Молодий журналіст уперто взявся будувати власну кар'єру, з головою поринув у бурхливі редакційні будні і не встиг отямитися, як з тих пір промайнуло вже майже десять років. Але він раніше не помічав, чи просто не мав часу помічати, як спочатку спроквола, поступово і неохоче змінювався Київ, а потім це стало помітним якось водночас різко і несподівано.