Тепер Київ – це химерне поєднання трьох потужних течій, що, зливаючись в єдине бурхливе місиво, роблять місто смердючою клоакою, якою і має бути справжня столиця. Три рівноцінні течії, що змивають усе інше на своєму шляху і, зливаючись, стають непереможним ураганом. Три, на перший погляд здавалося б, окремі і навіть протилежні форми існування сучасної людини. Три філософії, три сутності, три прояви викривленого людського начала. Три обов'язкові сенси сучасного столичного буття. Бізнес, гламур і бидло. Цікаво спостерігати, коли ці три течії зливаються в один потік десь на Хрещатику й течуть паралельно, а то і єдино, аніскільки не ворогуючи між собою, то в бік площі Льва Толстого, то до майдану Незалежності, пірнаючи під землю у Метрограді і виринаючи на поверхню з-під Глобуса. Зосереджені на повсякчас зростаючих заробітках ділки-скоробагатьки, які відчули на смак нуртуючу кров ситого дорослого життя, які вже тільки «можуть», а не «хочуть», які вже «стали», а не «мріють», і які «беруть», а не «питають», майже безболісно вливаються в строкаті лави зосереджених на власному гедонізмі молодих і затятих гламурщиків, котрі вже на повну силу смакують пахучою кров'ю безтурботного дорослого життя, котрі вже тільки «ковбасяться», а не «фтикають», котрі вже відрізняють «ніштякі» від «шлаку» і котрі вже справжні «падонкі», а не «колхознікі», і до них спокійно прилипають зосереджені на єдиному бажанні урвати свій ласий шматок від загального солодкого пирога приїжджі з усіх усюд заробітчани, що вже не можуть існувати без смаку гарячої крові дорослого життя, що завжди «товкають мульку», а не «муркотять», що «вкалують», а не «жирують», що «разводять», а не «лошать». Цей пропахлий потом-парфумами армані-цибулею-перегаром-шкарпетками-поїздами-електричками-бензином-марихуаною-вулицями-фастфудами-сигаретами-сексом-підземними переходами-голубизною-насінням-доларами-шоу-бізнесом-перукарнями-вокзалами-таксі-кабаками-найт-клубами-вечірками-спальними вагончиками-бізнес-ланчами-піцеріями-ресторанами-дискотеками-провінцією-столицею-україною люд жадібно поглинає Київ цілком і без залишків, наче розігріту в мікрохвильовці привокзального кафе піцу, ковтає його, не вдавившись, пережовує, перетравлює і випорожнюється ним у темних закапелках побіля центрального вокзалу, а потім злісно трахає його в смердючих туалетах нічних клубів і на ранок похмеляється ним на оболонському ринку біля лотків з пивом і спортивними костюмами. Відтепер цей строкатий люд – корінні кияни, котрі кажуть на всіх, хто приїхав сюди лише на якийсь місяць пізніше за них: «Понаїхали тут усілякі, дихати через вас нічим!». Тепер усе ЦЕ – столиця, серце країни, її сьогодення і, напевно, майбутнє.
Промайнувши повз увесь цей звичний вечірній бедлам, Олег Петрович запропонував зазирнути до маленького затишного кафе на розі двох великих вулиць. Антон погодився, і вже невдовзі вони замовляли собі чай з тістечками, сидячи за майже іграшковим круглим столиком.
– Знаєте, Антоне, я не просто так вирішив зайнятися саме такою терапією. Колись я також втратив близьку людину. Це було, ще коли я навчався в університеті. Так вийшло, що я рано одружився, на однокурсниці, і вже в інтернатурі у нас народилася дитина. Але… Але моя дружина померла під час пологів – не витримало серце. Тому я вирішив присвятити себе саме цьому напрямку психотерапії – допомагати тим, хто втратив близьку людину. Я не буду зараз нагадувати, що наше лікування дасть користь лише тоді, коли ви самі захочете виборсатися з цього стану. І першим моїм пацієнтом, так би мовити, був я сам. Так, був час, коли я відчув, що життя зупинилося, що мені нема для чого жити далі. Але я зумів узяти себе в руки і переступити через біль. Так, у мене була на руках маленька дитина – це найголовніший стимул жити далі. Але, можливо, ще важливіше в цей момент відчути власну цінність, відчути необхідність творити, щось робити і бути потрібним іншим людям. Я знайшов вихід у роботі – став психотерапевтом і відкрив цю клініку… – Олег Петрович зробив ковточок чаю і відкусив шматочок від тістечка. – Так ось, я б вам зараз порадив знайти якесь заняття для себе, чимось себе зацікавити. Я знаю, що ви пішли з роботи і не маєте зараз бажання працювати. Гаразд. Можливо, колись раніше ви хотіли займатися якоюсь іншою справою, десь бачили собі якесь інше застосування. Спробуйте покопирсатися в собі і знайти ту справу, яка була б зараз для вас цікавою, відповідала вашим подальшим прагненням. Можливо, у вас було чи є і зараз якесь хобі, якесь інше покликання. Я даю гарантію, що якщо ви знайдете собі таку справу, ваше самопочуття одразу поліпшиться. Інколи допомагає навіть повна зміна свого способу життя, професії, місця проживання, оточення, клімату, мети. Спробуйте подивитися на себе з боку і зазирнути, навпаки, всередину себе. Напевно, знайдеться бодай одна річ, яка вас обов'язково захопить. – Олег Петрович допив свій чай і потиснув Антонові руку. – Вважатимемо, що ми з вами домовилися. Гаразд? Отже-отже, чекатиму від вас новин!
Лікар розрахувався, ще раз попрощався з Антоном і рушив назад до клініки. Антон ще трішки посидів, дивлячись у вікно на вечірню вуличну метушню, і теж почав збиратися додому. Слова лікаря зачепили його, і він навіть дещо повеселішав. Раптом чомусь згадалося, як у підлітковому віці вони з друзями мріяли стати моряками і навіть збиралися вступати до морського училища. Цю свою мрію Антон не забув і інколи у вільний час з натхненням роздивлявся свої старі книжки про кораблі й відомих мореплавців і навіть полюбляв одягати під светр свою улюблену тільняшку, яку колись привіз з флотської служби його двоюрідний брат. Антонові враз захотілося якомога швидше дістатися дому, аби знову розгорнути знайомі пожовклі сторінки колись завчених напам'ять книг і, забувши про все на світі, поринути у дивовижний світ нескінченних мандрів і відважних шукачів пригод.
«То, може, в моряки податися? А чому – ідея класна! І тоді одразу – геть звідси, далеко-далеко, світ за очі, так, щоб ніхто і ніколи вже не знайшов. Утекти від світу і себе самого на летючому крізь шторми і тайфуни кораблі, сподіватися лише на свої сили, щодня битися з підступною стихією і не боятися померти серед чужих, незвіданих досі океанів і людей», – навіть промайнула в голові божевільна думка, й Антон посміхнувся сам до себе, сідаючи до переповненої маршрутки…
11
Осінь уже повним ходом кружляла по Голосіївському лісу, збурюючи всюди цілі хмари пожовклого листя і кидаючи ним у поодиноких відпочиваючих – сумирних і просвітлених віруючих, що йшли до відродженого старовинного монастиря, вдягнених у яскраві спортивні костюми велосипедистів, що переборювали перешкоди на звивистих лісових стежках, зосереджених і бородатих адептів учення Порфирія Іванова, що відшукували струмки з молодильною водою, галасливих студентів аграрного університету, що пили дешевий портвейн та цілувалися під жовтим склепінням лісу. Сонечко лагідно визирало з-поміж напівголих дерев, наче прощаючись з теплом та радістю і даючи людям останню змогу насолодитися все ще привітними жовтневими днями.
Олег Петрович, наче справжній провідник, йшов попереду групи, впевнено крокуючи у глиб лісу. Вдягнені в спортивні костюми й куртки, його пацієнти слухняно йшли за ним, з цікавістю оглядаючись навкруги. Запаморочливе осінньо-лісове повітря заповнювало легені п'янкою прохолодою, насичуючи кров і м'язи новими силами, вливаючи у душі спокій і ту особливу внутрішню красу, яка притаманна людині у хвилини єднання з природою. Навіть Степан і Клавдія, які ніколи не вирізнялися якоюсь емоційністю і були найбільше схильні до постійної депресії, тепер виглядали свіжо й радісно і навіть намагалися посміхатися. Раділа цій подорожі і Валерія, збираючи в оберемок великі жовті листки і щохвилини вгрузаючи у них цілим обличчям. Іван щоразу забігав уперед групи, витягуючи і без того довгу шию у напрямку пронизливо блакитного неба і роздуваючи ніздрі назустріч густому лісовому повітрю. А Олександр, хоч спершу і говорив без упину по мобілці, вже незабаром поклав її до кишені і з неприхованим задоволенням загортав кросівками купи маленьких гілочок і листя. Маргарита намагалася не відставати від Олега Петровича, ні на хвилину не припиняючи вголос дивуватися красі Голосіївського лісу, в якому, за її власним зізнанням, не була ще жодного разу. Вона торохкотіла всю дорогу, висловлюючи спільне захоплення мандрівкою на природу. Антон йшов позаду всіх, заглибившись у власні думки і спогади. Перед очима в нього пропливали ті щасливі миті з Оксаною, коли вони гуляли саме цими місцями на самому початку їхнього знайомства. Але, на диво, зараз ці спогади не викликали звичного пронизливого щему, а, навпаки, лагідно заспокоювали його душу, заколихували біль і навіть були приємними. Антон інколи навіть закривав очі, згадуючи їхні часті «вилазки» до цього лісу та до інших куточків країни, куди вони полюбляли їздити у відпустки та на вихідні. Він по кілька хвилин йшов із заплющеними очима, спотикаючись об корені великих дерев і посміхаючись сам до себе невидимою для інших посмішкою призабутого нині щастя.
Олег Петрович кілька годин водив їх осіннім лісом, щось розповідаючи про окремі дерева, про гриби і кущі, про тутешні пагорби й урвища, про птахів і звірину, що мешкає у цих хащах. Довше він затримався біля великого озера з блакитною водою, що раптово вигулькнуло посеред щільного нагромадження старезних розлогих дубів, багатьом з яких було по кількасот років. Олександр спробував воду рукою, але одразу ж її відсмикнув: «Холодна!»
Врешті, на одній з мальовничих галявин Олег Петрович зупинився, запропонувавши зробити привал. Вони дістали з рюкзаків та сумок підстилки, килимки і хустки та попадали на них півколом біля старезного поваленого стовбура, що чорнів з-під землі прямо над усіяним жовтою ковдрою невеликим яром. Клавдія витягла зі своєї торби кілька квадратних пластикових ємкостей:
– Ось, я подумала, що нам усім захочеться трішки попоїсти після прогулянки, тому напекла млинців та сирників. Пригощайтеся. Будь ласка. По-моєму, вони вийшли смачними.
– Дякую-дякую! Якраз те, що треба на природі! – сказала Маргарита, вже куштуючи великий пухкий млинець. – Ууу, як смачно! Прямо як у моєму улюбленому ресторані «Під стріхою»! До речі, хтось бував у ньому?
Всі інші також повикладали на підстилки свої бутерброди та напої і неквапом почали обідати, голосно обговорюючи сьогоднішню мандрівку до лісу. Олег Петрович задоволено спостерігав за своїми пацієнтами, попиваючи міцну каву з великого термоса. Валерія тим часом сплела величезний вінок з жовтогарячого листя й одягла на себе, вперше за довгий час посміхаючись – обережно і трохи знічено.
– О Боже, яка краса! Ви схожі на якусь давню богиню, що наче виринула до нас з лісової хащі. Або на Мавку! – не втрималася Клавдія, від захвату сплеснувши долонями. Валерія лише скромно посміхалася і ховала очі від захоплених поглядів колег по групі.
Перепочивши, Олег Петрович запропонував усім пограти в одну гру. Кожен мав розповісти про свій найприємніший спогад з дитинства, пов'язаний з природою або з мандрівками. На диво, першим зголосився Іван, котрий жваво розповів про свою поїздку з батьками до Кам'янця-Подільського і ті незабутні враження, що справило на нього це старовинне місто. Маргарита розповіла про свої давні відвідини Чехословаччини та Польщі у складі піонерської делегації і як вони спілкувалися та грали зі своїми закордонними однолітками. Валерія згадала своє перше побачення з морем, як згоріла на сонці та як мати намащувала її кефіром від сонячних опіків. Степан розповів про те, як у дитинстві пас корів і одне теля зникло, а вони з хлопцями шукали його всю ніч по навколишніх ярах і замість теляти натрапили на сховище з боєприпасами, що лишилися після війни. Клавдія згадала, як уперше літала на кукурузнику до сусіднього райцентру і як вона злякалася, коли літак потрапив до повітряної ями. Антон пригадав, як у дитинстві він з батьками провів цілий тиждень у Ленінграді і як йому запало в душу це величне місто. А Олександр розповів про свій відпочинок у дитячому таборі під Одесою і як вони з друзями ходили вночі на дорослі дискотеки до сусідніх баз відпочинку. Навіть сам Олег Петрович ударився у спогади і довго розповідав про свої дитячі походеньки у бабусиному селі.
Уволю насміявшись з розповідей колег та згадавши інші кумедні випадки, група рушила вперед, усе далі заглиблюючись у таємничий лісовий простір. Степан навіть нарізав цілий кошик різних грибів і задоволено демонстрував його іншим. Іван, одначе, порадив ті гриби викинути, аби не потруїтися, але Степан, уперше за час їхнього знайомства, промовив трохи не цілу лекцію про корисність лісових грибів. Він навіть так запалився азартом грибного полювання, що не хотів повертатися назад. Проте у лісі почало смеркати, й Олег Петрович запропонував вибиратися до цивілізації.
Згодом прямо з лісу вони вийшли до потьмянілого від часу приватного сектора, що наче увірвався в сучасний Київ з призабутої нині радянської епохи. У всіх одразу виникло враження, ніби вони раптово потрапили у часову діру: так несподівано і яскраво виник перед очима цей загублений у міжчассі район столиці зі старовинною назвою Деміївка. Олег Петрович, напевно, завів своїх підопічних саме сюди не випадково. Він хотів, аби їх остаточно приголомшив і душевно розпружив цей неочікуваний контраст міжгламурно-європейським центром і віддаленою глибинкою одного й того ж самого міста.
Немов уві сні перед ними постали затиснуті зусібіч коричневими гаражами стара школа й будинок культури, наче лялькові дореволюційні одноповерхові будиночки та старовинні корпуси якихось заводів, між якими з гуркотом проносився запилюжений трамвай. Порозкривавши роти від несподіванки, вони кілька хвилин заклякло спостерігали за неквапливо-провінційним життям цих киян. Складалося враження, що вони несподівано потрапили у райцентр ще радянських часів приміром десь на Миколаївщині.
Їхній автобус чекав на мандрівників біля потьмянілого від часу пам'ятника, що так по-домашньому і навіть трохи виклично для сучасності стояв посеред невеликої охайної площі. Комфортабельний «бусик» навіть якось не вписувався в місцевий колорит і тому став для декого з них рятівним острівцем, де можна сховатися від раптових спогадів дитинства і несподіваних змішаних почуттів, що заволоділи всіма без винятку.
Притихлі й усміхнені, вони мовчки вантажилися до автобуса, який завбачливо замовив їхній лікар. «Бусик» підвіз їх до самої клініки, і втомлені, але задоволені прогулянкою пацієнти довго дякували Олегу Петровичу за чудову нагоду побути цілий день на природі, відпочити та розважитися. Лікар виглядав дуже задоволеним і навіть дякував навзаєм своїм пацієнтам. Цього дня більшість з них навіть почали уперше за довгий час посміхатися і розмовляти з іншими людьми, і це було доброю ознакою того, що вони стали на шлях видужання…
12
– Привіт, друже! Сподіваюся, ти не забув, що у мене в неділю день народження? – почув у слухавці знайомий голос Антон. – Так-так, це твій старий товариш і колега, забутий тобою Юрко. Так от, одразу кажу, що відмови не приймаються. Тобто ти вже запрошений на свято і просто зобов'язаний на ньому бути! Де саме? Ти зараз упадеш від того, що я вигадав! Уяви собі, мій день народження припадає на останній день навігації на Дніпрі. Ще не вловив? Так от: я його планую відзначити на прогулянковому кораблику – якраз цього дня буде його останній рейс у цьому році! Як тобі ідея? Останнє плавання під горілочку, бутерброди і грибочки, по-моєму, круто! Компанія наша – я з Настею, Толік з Натахою, Борис з новою дівчиною – так-так, у нього знову нова – ну і ти, звичайно. До речі, можеш теж узяти когось із собою. Ну, наприклад, Валерію. Це навіть не пропозиція, а наказ! Ось так. Отже, зустрічаємося о десятій ранку на міському причалі. З собою мати теплий одяг на випадок дощу і гарний настрій! Пойняв? Ну тоді до зустрічі! – Антон вимкнув телефон і важко зітхнув. Не прийти на день народження кращого друга він не міг. А веселитися, як вони завжди робили це раніше, він ще не був готовий. Але запрошення отримано, отже…
Вони зустрілися на причалі. Валерія, вдягнена в довге легке пальто, стояла біля самої води і замислено дивилася вдалечінь. Антон обережно підійшов до неї, боячись налякати і потривожити її утихомирений настрій, і тихо привітався. Та все рівно від несподіванки вона злегка здригнулася і подивилася на Антона повними осінньої печалі і річкової блакитної глибини очима. А потім також несподівано злегка посміхнулася, схиливши на бік голову, і простягнула йому руку.
– Може, вже час нам перейти на «ти»? – раптом спитала вона, й Антон уперше за весь цей час піймав себе на думці, що йому подобаються її сумні блакитні очі, в яких відображалися й хлюпотіли холодні Дніпрові хвилі.
– А й справді, давно пора! Я й сам хотів запропонувати, але якось не наважувався. Отже, радий тебе бачити і дякую, що прийшла!
Валерія продовжувала посміхатися якось по-особливому, журливо і водночас ніжно, але розмова при цьому не клеїлася. Антон вкляк на місці, не в силах відвести від неї погляд, але його думки кружляли десь далеко звідси – там, де була зараз його кохана Оксана.