— Розалія.
— Байдуже. Вона справді збиралася перетнути кордон. Тому ми із Семом кинулися прикривати Пола. А потім їхній ватажок і ще один блондин…
— Карлайл і Джаспер.
Він роздратовано зиркнув на мене.
— Ти ж знаєш, мені начхати. Коротше кажучи, Карлайл звернувся до Сема, аби все владнати. А потім сталося щось дивне, і всі дуже швидко заспокоїлися. Це той другий, про якого ти мені розповідала, пудрив нам мізки. Але хоч ми і збагнули, що він чинить, проте не могли не заспокоїтися.
— Так, я розумію, що при цьому відчуваєш.
— Роздратування, ось що відчуваєш. Але дратуватися неможливо — хіба що потім, — він сердито похитав головою. — Отож Сем із вампіром-ватажком погодилися, що наразі Вікторія — пріоритет, і ми продовжили погоню. Карлайл дозволив нам іти по лінії кордону, щоб ми могли добре взяти її слід і простежити пересування, але той обірвався на скелястому березі, якраз на північ від резервації Макa [7], там, де кордон на декілька миль проходить уздовж берегової лінії. Там вона знову зайшла у воду. Здоровань і отой, що заспокоює, просили у нас дозволу перетнути кордон, щоб переслідувати її далі, але ми, звісно, відмовили.
— Гаразд. Тобто ви вчинили нерозумно, але я рада, що все так обійшлося. Еммет такий необережний. Він міг поранитися.
Джейкоб пирхнув.
— Невже твій вампір сказав, що ми напали на них без причини і що його безневинна сімейка…
— Ні, — перебила я його. — Едвард розповів мені те ж саме, що й ти, просто не так детально.
— Ха, — видихнув Джейкоб і нахилився, аби підхопити один із тих камінців, що у величезній кількості валялися у нього під ногами. Без особливих зусиль він пожбурив його на добру сотню метрів у затоку.
— Гадаю, що вона повернеться. У нас іще буде нагода її піймати.
Я здригнулася. Певна річ, Вікторія повернеться. Але чи скаже мені Едвард про це наступного разу? Навряд. Треба спостерігати за Алісою, шукати особливі знаки, що вкажуть мені на повернення…
Здавалося, що Джейкоб не помітив моєї реакції. Із задуманим виразом на обличчі, міцно стуливши повні губи, він спостерігав за хвилями.
— Про що ти міркуєш? — запитала я згодом, порушивши мовчанку.
— Я міркую про те, що ти мені сказала. Про те, як провидиця побачила, що ти стрибаєш зі скелі, і подумала, що ти вчинила самогубство, і про те, як усе вийшло з-під контролю… Ти ж розумієш, що якби ти просто чекала на мене, як і передбачалося, то крово… Аліса не змогла б побачити, що ти збираєшся стрибнути? Нічого б не змінилося. Ми б із тобою зараз сиділи у мене в гаражі, як і всі суботи перед тим. У Форксі б не було вурдалаків, і ми з тобою… — він затнувся, заглибившись у думки.
Він так це сказав, що мені аж лячно стало, — ніби було б краще, якби у Форксі не було вампірів. У мене аж серце тьохнуло від порожнечі змальованої ним картини.
— Едвард повернувся б так чи інак.
— Ти в цьому впевнена? — запитав він, знову ставши в позу, щойно я згадала Едварда.
— Ми з ним… не можемо бути окремо одне від одного…
Він хотів щось сказати, точніше — нагрубити, судячи з виразу його обличчя, але потім зупинився, глибоко вдихнув і мовив:
— Ти знаєш, що Сем сердиться на тебе?
— На мене? — розгубилась я. — А, я знаю. Він гадає, що якби мене тут не було, вурдалаки б також трималися осторонь.
— Ні, не тому.
— Тоді чому?
Джейкоб підняв іще один камінець із-під ніг. Він повертів його поміж пальцями і, не відводячи погляду від цього чорного шматочка скелі, тихо сказав:
— Коли Сем побачив… якою ти була спочатку, коли Біллі їм розповів, що Чарлі дуже хвилюється за твій стан, і тоді, коли ти почала стрибати зі скель…
Я скорчила міну. Мені про це не дадуть забути.
Джейкоб подивився на мене.
— Він гадав, що ти єдина людина у світі, яка має такі ж підстави ненавидіти Калленів, як і він. Сем почувається… зрадженим, бо ти з такою легкістю впустила їх назад у своє життя, ніби вони тобі нічого не зробили.
— Можеш сказати Сему, щоб забирався під…
— Поглянь лише, — перебив мене Джейкоб, вказуючи на орла, що з неймовірної висоти пікірував просто в океан. Але в останню мить орел зупинився, і лише кігті дряпнули поверхню хвиль. А потім він шугонув угору, напружуючи крила під вагою щойно пійманої величезної рибини.
— Ти можеш побачити це всюди, — сказав Джейкоб несподівано відстороненим голосом. — Незмінні закони природи — хижак і жертва, безкінечний кругообіг життя і смерті.
Я не зрозуміла, що він хотів сказати цією лекцією про природу, і вирішила, що йому просто захотілося змінити тему. Але потім він подивився на мене — його очі трагічно усміхалися.
— Але ти поки ще ні разу не побачила, щоб рибина намагалася поцілувати орла. І ніколи не побачиш, — він над силу всміхнувся.
Я натягнуто всміхнулася у відповідь, хоча гіркота досі стояла у мене в роті.
— А може, вона намагалася, — припустила я. — Важко сказати, про що думає риба. Орли, знаєш, вони привабливі птахи.
— То ось до чого все зводиться? — його голос несподівано порізкішав. — Приваблива зовнішність?
— Не будь дурним, Джейкобе.
— Тоді це гроші? — не міг вгамуватися він.
— Дуже добре, — промовила я, встаючи з колоди. — Мені лестить, що ти про мене такої високої думки.
Я повернулася до нього спиною і пішла геть.
— Тільки не злись на мене, — він наздогнав мене, схопив за зап’ястя і розвернув до себе. — Я серйозно! Я намагаюсь зрозуміти, але нічого не виходить.
Його брови сердито звелися докупи, і під їхніми густими тінями очі здавалися чорними.
— Я кохаю його. Не тому, що він гарний чи багатий! — я жбурляла в Джейкоба словами. — І я б воліла, аби в нього не було ні того, ні того. Це б навіть трохи згладило розбіжність між нами, тому що він залишився б найніжнішим, найбезкориснішим, найрозумнішим і найдостойнішим з усіх, кого я зустрічала в житті. Звичайно, я кохаю його. Невже це так важко збагнути?
— Це неможливо збагнути.
— Тоді просвіти мене, Джейкобе, — з мене бурхливо полився нестримуваний сарказм. — Що тоді може бути гідною підставою для того, щоб кохати когось? Бо може виявитися, що я роблю це не так.
— На мою думку, треба почати з того, щоб шукати серед собі подібних. Це зазвичай діє.
— Це просто дурня! — викрикнула я. — Тоді залишиться тільки Майк Ньютон.
Джейкоб відступив на крок, прикусивши губу. Я бачила, що мої слова зробили йому боляче, але була занадто розлючена, щоб зараз про них пошкодувати. Він відпустив мої зап’ястя і, схрестивши руки на грудях, відвернувся і став дивитися на океан.
— Я також людина, — пробурмотів він ледве чутно.
— Не настільки людина, як Майк, — сказала я безжально. — Ти досі вважаєш, що це найважливіший пункт?
— Нас не можна порівнювати, — Джейкоб не відводив погляду від сірих хвиль. — Я цього не вибирав.
Я засміялася, не вірячи власним вухам.
— А Едвард, на твою думку, вибирав? Він знав про те, що відбувається, не більше за тебе. Він же не підписувався на це.
Джейкоб покивав головою короткими швидкими рухами.
— Знаєш, Джейкобе, ти страшенний лицемір — гадаєш, якщо ти вовкулака, то це тебе виправдовує.
— Нас не можна порівнювати, — повторив Джейкоб, дивлячись на мене спідлоба.
— Не розумію, чому ні. Ти міг би ставитися до Калленів з трошки більшим розумінням. Ти навіть не уявляєш, які вони хороші зсередини, Джейкобе.
Він іще більше насупився.
— Вони не повинні існувати. Їхнє існування суперечить законам природи.
Я зупинила на ньому пильний погляд, недовірливо звівши брову. Він помітив не одразу.
— Що?
— Якщо говорити про протиприродне… — натякнула я.
— Белло, — повільно мовив він. Його голос змінився. Подорослішав. Я відчула, що Джейкоб раптом став говорити так, наче був набагато старший за мене — як батько або учитель. — Я таким народився. Це частина того, ким я є, ким є моя родина і всі ми як плем’я. Саме тому ми всі ще досі живі. Але незважаючи на це, — він зиркнув на мене — погляд його чорних очей неможливо було прочитати, — я все ж людина.
Він узяв мою руку і притис до своїх гарячково палаючих грудей. Крізь футболку я відчувала, як під моєю долонею ритмічно б’ється його серце.
— Нормальні люди не можуть так стрибати на мотоциклах, як ти, — він легенько усміхнувся. — Нормальні люди тікають від почвар, Белло. А я ніколи не говорив, що нормальний. Я просто людина.
Сердитися на Джейкоба і далі було неможливо. Забравши руку з його грудей, я всміхнулася.
— Як на мене, ти зараз дуже схожий на людину, — мовила я.
— Я почуваюся людиною, — він подивився крізь мене, блукаючи поглядом десь далеко. Його нижня губа затремтіла, і він сильно її прикусив.
— О Джейку, — прошепотіла я, простягаючи до нього руку.
Саме за цим я сюди прийшла. Саме заради цього я витримаю будь-який прийом, який чекає на мене вдома. Бо за облудою гніву та сарказму було видно, що Джейкоб страждає. І зараз це можна було прочитати в його очах. Я не знала, як йому допомогти, але знала, що маю спробувати. Це було більше, ніж просто борг перед ним. Бо його біль був і моїм болем. Джейкоб став частинкою мене, і наразі цього було не змінити.
РОЗДІЛ 5. ІМПРИНТИНГ
— То як справи, Джейку? Чарлі казав, що у тебе зараз скрутні часи… Є зміни на краще?
Його тепла рука діткнулася моєї.
— Все не так погано, — сказав він, але глядів убік.
Він повільно пішов назад до стовбура-лавочки, дивлячись під ноги на різнокольорові камінці, й потягнув і мене за собою. Я присіла на наше дерево, а він опустився поруч на мокрий кам’янистий берег. Мабуть, так йому було легше ховати обличчя. Він узяв мене за руку.
Я почала балакати, аби заповнити тишу.
— Скільки часу минуло, відколи я тут була востаннє! Мабуть, я багато чого проґавила. Як Сем з Емілією? А Ембрі? А Квіл?…
Я зупинилася на півслові, згадавши, що Джейкобів друг Квіл був делікатною темою.
— А, Квіл, — зітхнув Джейкоб.
Значить, це сталося — Квіл приєднався до зграї.
— Мені шкода, — промовила я.
Але на моє здивування, Джейкоб пирснув.
— Лише йому цього не кажи.
— Що ти маєш на увазі?
— Квілу не потрібне співчуття. Якраз навпаки — він почувається пречудово. Він у захваті.
Я відчувала, що нічого не розумію. Всі інші вовки були страшенно засмучені через те, що їхній товариш розділить їхню долю.
— Як же так?
Джейкоб підвів голову і з усмішкою подивився на мене.
— Квіл гадає, що це найкрутіша річ, яка з ним сталася. Частково через те, що нарешті стало зрозуміло, що ж відбувається. І він дуже радий, що знову з усіма дружить — тепер уже, так би мовити, зсередини, — Джейкоб знову пирснув. — Але не варто дивуватися. Це так схоже на Квіла.
— Йому це подобається?
— Чесно кажучи… як і більшості з хлопців, — поволі зізнався Джейкоб. — Звісно, у цьому є свої переваги — швидкість, свобода, сила, відчуття… родини. Ми з Семом єдині, хто почувався через це нещасними. Сем давно це пережив, а я от… на стадії пелюшок, — Джейкоб засміявся сам до себе.
Як же багато я не знала!
— А чому ви з Семом не такі, як решта? А що пережив Сем? А чому це з ним сталося? — питання сипалися з мене без жодної перерви на відповіді, і Джейкоб знову засміявся.
— Це довга історія.
— Моя розповідь також була довгою. Крім того, я не поспішаю повертатися, — відказала я і поморщилася на саму думку про неприємності, які чекають на мене вдома.
Він зиркнув на мене, почувши приховані нотки в моїх словах.
— Едвард розсердиться на тебе?
— Так, — відповіла я. — Йому дуже не подобається, коли я роблю речі, які, на його думку… ризиковані.
— Такі, як гуляти з вовкулаками.
— Ага.
Джейкоб знизав плечима.
— То не йди. Я посплю на канапі.
— Краще не треба, — попрохала я. — Бо тоді він буде мене розшукувати тут.
Джейкоб напружився, а потім безрадісно посміхнувся:
— Справді буде?
— Можливо, якщо він вважатиме, що мені загрожує небезпека.
— Моя пропозиція залишається в силі.
— Будь ласка, Джейку. Мене це просто вбиває.
— Що саме?
— Те, що ви двоє так прагнете прикінчити один одного! — сказала я з серцем. — Це не дає мені спокою. Чому ви не можете поводитися, як цивілізовані люди?
— Він прагне мене прикінчити? — запитав Джейкоб зухвало, ні на йоту не розчулений моїми скаргами.
— А ти хіба ні?! — я усвідомила, що зірвалася на крик. — Принаймні він поводиться тут по-дорослому. Він знає, що заподіявши шкоду тобі, зашкодить мені — а цього він ніколи не зробить. А тобі, здається, на мене абсолютною начхати!
— Ага, звісно, — пробурмотів Джейкоб. — Він цілковитий пацифіст.
— Ух! — я вирвала долоню, яку він тримав, і відвернулася. А потім, підтягнувши коліна до підборіддя і міцно обхопивши їх руками, спрямувала погляд до обрію. Всередині все клекотіло.
Джейкоб декілька хвилин сидів мовчки. Зрештою він підвівся з землі та присів поруч, пригорнувши мене за плечі. Я струснула його обійми.
— Вибач, — сказав він примирливо. — Я постараюсь виправитися.
Я не відповіла.
— Ти ще хочеш почути про Сема? — запитав він.
Я знизала плечима.
— Як я вже казав, це довга історія. І дуже… дивна. Взагалі в цьому новому житті багато дивного. Я не мав часу, щоб і половину тобі розказати. А те, що сталося із Семом… не знаю, чи мені вдасться це коли-небудь правильно пояснити.
Всупереч роздратуванню, його слова пробудили в мені цікавість.
— Я слухаю, — буркнула я сердито.
Краєчком ока я помітила, як він посміхається.
— Сему було набагато тяжче, аніж нам. Бо він був першим, і нікого не було поруч, аби пояснити, що відбувається. Семів дід помер іще до того, як онук народився, а батька він ніколи не знав. Ніхто не міг розпізнати ознак. І першого разу, коли це сталося — вперше, коли він перевтілився, — він гадав, що збожеволів. Йому знадобилося два тижні, аби заспокоїтися настільки, щоб перевернутися назад.
Це було ще до того, як ти переїхала до Форкса, тому ти не можеш пам’ятати. Семова матір та Лі Клірвотер змусили лісових рейнджерів та поліцію розпочати його пошуки. Люди вважали, що він потрапив в аварію абощо…
— Лі? — здивувалася я. Лі була дочкою Гаррі. Звук її імені наповнив моє серце жалем. Гаррі Клірвотер, з яким Чарлі дружив усе життя, помер минулої весни від серцевого нападу.
Джейкобів голос змінився, став нижчим.
— Так. Лі з Семом кохали одне одного в школі. Вони почали зустрічатися, коли вона тільки перейшла в старшу школу. Коли він зник, то вона просто місця собі не знаходила.
— Але він та Емілія…
— Я ще дійду до цього — це частина історії, — сказав Джейкоб, а потім повільно втягнув повітря й одним махом видихнув.
Яка я була дурна, припускаючи, що до Емілії Сем більше нікого не кохав. Більшість людей закохуються та розлюблюють не один раз за своє життя. Просто я завжди бачила Сема разом з Емілією і тому не могла уявити його з кимось іншим. А ще він так на неї дивився… Це нагадувало мені той погляд, який іноді спалахував у Едвардових очах, коли він дивився на мене.
— Сем повернувся, — продовжив Джейкоб, — але нікому не розповідав, де був весь цей час. Почали ходити чутки, в більшості про те, що він вляпався в якусь історію. А потім одного дня Сем з’явився перед Квіловим дідусем, коли Квіл Атеара-старший гостював у місіс Юлі. Сем потиснув старому руку — Квіл-старший мало не зомлів на місці, — Джейкоб не стримався від сміху.
— Чому?
Джейкоб торкнувся долонею мого обличчя й обернув його до себе — він нахилявся до мене ближче і ближче — зрештою між нами залишалося декілька дюймів. Від його долонь струменів такий жар, наче у нього була гарячка.
— Ох, — вимовила я, ніяковіючи від того, що його обличчя було так близько від мого і його дотик обпікав шкіру.
— У Сема піднялася температура, — Джейкоб знову засміявся. — Семові долоні палали, наче він потримав їх над розжареною плитою.
Джейкоб був так близько, що я відчувала його теплий подих. Невимушеним жестом я підняла руку, аби прибрати його долоню з обличчя, але діткнулася до неї ніжно, щоб не образити його. Він усміхнувся і відхилився назад — моя спроба вдавати безтурботність зазнала невдачі.