— Тоді містер Атеара пішов просто до старійшин, — продовжував розповідь Джейкоб. — Вони лишились єдині, хто знав, хто пам’ятав. Містер Атеара, Біллі та Гаррі бачили перевтілення своїх дідів. Коли Квіл-старший розповів їм про це, вони таємно зустрілися з Семом і все йому пояснили. Коли він усе зрозумів, коли вже був не сам, йому стало легше. Усі знали, що він не єдиний, кого видозмінить повернення Калленів, — Джейкоб промовив це прізвище з неусвідомленою гіркотою, — але решта не досягли ще потрібного віку. Отож Сем чекав, коли й ми приєднаємося до нього…
— Каллени навіть не уявляли, — прошепотіла я, — навіть не здогадувалися, що вовкулаки тут досі існують. Вони не знали, що їх повернення змінить вас.
— Але це не змінює того, що воно нас змінило.
— Не забуваєш нагадувати мені про свій поганий бік.
— Я не маю бути таким самим великодушним, як і ти. Не можуть усі бути мучениками і святими.
— Подорослішай, Джейкобе.
— Якби ж я міг, — промовив він ледь чутно.
Я втупилася в нього здивованими очима, не розуміючи, що він хотів цим сказати.
— Що?
Джейкоб відкашлявся.
— Одна з тих дивних речей, про які я згадував.
— Ти… не можеш… подорослішати? — пролепетала я. — І ти що… не старієш? Це жарт?
— Нє-а, — сказав він, розтягнувши останній звук.
Я відчула, як мені в обличчя ринула кров. Сльози — сльози обурення — наповнили очі, а зуби голосно застукотіли.
— Белло? Що я такого сказав?
Я скочила на ноги. Мої руки стиснулися в кулаки, і все тіло тремтіло.
— Ти. Не. Старієш, — прогарчала я крізь зуби.
Джейкоб легенько смикнув мене за руку, намагаючись посадити.
— Так само, як і всі вовкулаки. Та що з тобою?
— Невже я тут одна, хто старіє? Я старію кожен клятий день! — я майже верещала, здійнявши руки до неба. Якась маленька частинка мене усвідомлювала, що зараз я поводжуся а-ля Чарлі, але цю раціональну часточку майже повністю затьмарила ірраціональна частина. — Ух, дідько! Ну що за життя? Де справедливість?
— Заспокойся, Белло!
— Замовкни, Джейкобе. Просто замовкни! Це так несправедливо!
— Невже ти щойно тупнула ногою? Я гадав, що дівчата таке роблять лише по телевізору.
Я невиразно загарчала.
— Не все так кепсько, як тобі здається. Сядь, я поясню.
— Я постою.
Джейкоб закотив очі під лоба.
— Гаразд. Як хочеш. Але послухай, я також постарію… одного дня.
— Поясни.
Він поплескав по стовбурині. Я ще постояла, надувшись, але потім сіла. Моя істерика згасла так само швидко, як і спалахнула, і достатньо заспокоївшись, я зрозуміла, що поводилась як дурепа.
— Коли ми зможемо це контролювати… — почав пояснювати Джейкоб. — Коли ми зможемо зупинити перевертання на суттєвий проміжок часу, ми знову старітимемо. Але це не просто, — він похитав головою, сповнений сумнівами. — Щоб навчитися аж настільки себе стримувати, потрібно, на мій погляд, дуже багато часу. Навіть Сем іще так не вміє. І звичайно, цьому не дуже сприяє велетенське вурдалацьке кодло, що скрізь тут нипає. Як можна думати про стриманість, коли плем’я потребує захисників? Але тобі через це годі душу рвати, бо все одно я старший за тебе, принаймні фізично.
— Про що ти говориш?
— Тільки поглянь на мене, Білко. Невже мені на вигляд шістнадцять?
Я зміряла поглядом його велетенську статуру, намагаючись бути неупередженою.
— Не зовсім.
— Анітрішки. Тому що коли в нас проявляються вовкулачі гени, ми стаємо дорослими за декілька місяців. За один пекельний сплеск, — він примружив очі. — Фізично мені зараз двадцять п’ять чи близько того. Тож тобі можна не побиватися через те, що ти для мене застара. Принаймні ще сім років.
Двадцять п’ять чи близько того. Думка про це не вкладалася у мене в голові. Але я пам’ятала той сплеск зросту. Я пам’ятала, як Джейкоб стрімко витягнувся і змужнів просто в мене перед очима. Пам’ятала, як він змінювався щодня… У мене запаморочилося в голові.
— Так ти хочеш слухати про Сема чи волієш верещати на мене через те, чого я все одно не можу контролювати?
Я глибоко вдихнула.
— Пробач. Для мене вік — це делікатна тема. Дійняла мене до живого.
Джейкоб прищурив очі — здавалося, він для чогось підбирає слова.
Але оскільки мені не хотілося чіпати такі животрепетні теми, як мої плани на майбутнє або ж угоди, котрі ці плани могли порушити, я сама його підштовхнула:
— Ти казав, що потому як Сем утямив, що діється, і його підтримали Біллі, Гаррі та містер Атеара, йому стало легше. А ще ти говорив, що в цьому є і свої переваги… — я на мить запнулася. — А чому Сем так ненавидить Калленів? Чому він хоче, щоб я також їх ненавиділа?
Джейкоб зітхнув.
— Це справді дуже дивно.
— Дивa — це моє хобі.
— Так, я знаю, — він широко усміхнувся, перш ніж продовжити. — Ти правильно сказала. Сем дізнався, щo з ним відбувається, і все майже налагодилося. Його життя стало знову якщо не нормальним, то в усякому разі кращим… — Джейкоб раптом зіщулився, наче зараз йому зроблять боляче. — Сем не зміг сказати Лі. Ми не маємо розголошувати це поміж тими, хто не повинен знати. І перебувати поруч із нею було для нього небезпечно. Але він порушував правила — так само, як і я через тебе. Лі страшенно обурювалася, що він їй нічого не розповідав: де був, куди ходив ночами, чому повертався завжди таким виснаженим, — але вони все витримали. Вони дуже старалися, бо кохали одне одного.
— Але вона врешті дізналася? Що сталося?
Він похитав головою.
— Ні, проблема була не в цьому. Якось на вихідних із резервації Макa до неї в гості приїхала сестра, Емілія Янг.
Я зойкнула від здивування.
— Емілія та Лі — сестри?
— Троюрідні. Проте дуже близькі. В дитинстві вони були як рідні.
— Це просто… жахливо. Як міг Сем?… — у мене забракло слів.
— Не поспішай осуджувати його. Тобі хто-небудь розповідав про… Ти коли-небудь чула про імпринтинг? [8]
— Імпринтинг? — повторила я незнайоме слово. — Ні. А що це значить?
— Це одна з тих незбагненних речей, які зустрічаються в нашому житті. Але трапляється це далеко не з кожним. Це радше рідкісний виняток, аніж правило. Сему довелося чути про це багато різних історій, які ми всі звикли вважати легендами. Він знав, що таке імпринтинг, але навіть уявити не міг…
— То що це? — згорала я від нетерпіння.
Джейкоб спрямував погляд до океану.
— Сем дійсно кохав Лі. Та коли побачив Емілію, це кохання перестало існувати. Інколи… самі не знаючи чому… ми так знаходимо собі пару, — його очі засяяли, обличчя почервоніло. Він перевів погляд на мене: — Я маю на увазі… коханих.
— Як це? Кохання з першого погляду? — хихикнула я.
Але Джейкобу було не смішно. Його темні очі не схвалювали моєї реакції.
— Ні, це набагато сильніше. Набагато досконаліше.
— Вибач, — сказала я. — Ти серйозно?
— Так, цілком.
— Кохання з першого погляду? Але набагато сильніше? — в моєму голосі лунав сумнів, і Джейкоб зміг його розчути.
— Це нелегко пояснити. Зрештою, це не має значення, — він байдуже знизав плечима. — Ти хотіла знати, що сталося із Семом. А сталося те, що він зненавидів вампірів за те, що вони його змінили і примусили зненавидіти себе. Він розбив серце Лі. Він згадує кожну обіцянку, яку дав їй, і щодня бачить звинувачення в її очах, і знає, що вона має підстави.
Він різко зупинився, ніби сказав те, чого не збирався говорити.
— А якою була реакція Емілії? Якщо вони з Лі так дружили?…
Сем та Емілія ідеально пасували одне одному, наче два пазли, які мають стояти поруч. Але… як Емілія сприйняла той факт, що колись Сем належав іншій? І не кому-небудь, а її сестрі!
— Спочатку вона дуже розсердилася. Проте важко встояти перед такою надзвичайною відданістю й обожнюванням, — Джейкоб зітхнув. — До того ж Сем міг їй усе розповісти. Коли зустрічаєш свою половинку, то правила більше тебе не зв’язують. Ти знаєш, яких поранень він їй завдав?
— Так.
У Форксі ходили чутки, що її покалічив ведмідь, але мене утаємничили, що сталося насправді.
Вовкулаки мінливі, — казав Едвард. — Інколи люди, які їх оточують, можуть постраждати.
— У досить дивний спосіб цю історію зам’яли. Через те, що він накоїв, Сема переповнювали страх, відраза і ненависть до самого себе… Він би кинувся під автобус, якби це змусило Емілію почуватися краще. Зрештою, лише так він міг би про все забути. Він був ущент розбитий… Неймовірно, але саме вона утішила його, а потім…
Джейкоб не закінчив думки, і я відчула, що історія починає ставати для нього занадто інтимною, щоб ділитися з кимось іншим.
— Бідолашна Емілія, — прошепотіла я. — Бідолашний Сем. Бідолашна Лі…
— Так, Лі витягла найгірший жереб, — погодився він. — Але вона бадьориться. Збирається бути дружкою у них на весіллі.
Замислившись над почутим, я перевела погляд на скарлючені скелі, які, наче обрубки пальців, стирчали з поверхні океану на південному узбережжі затоки. Я відчула, що Джейкобові очі прикуті до мого обличчя і він чекає від мене якихось слів.
— З тобою це також сталося? — нарешті запитала я, досі дивлячись осторонь.
— Ні, — відповів він миттєво. — Поки лише з Семом та Джаредом.
— А-а-а, — сказала я з увічливою зацікавленістю в голосі.
Я відчула полегшення. Намагаючись розтлумачити власну реакцію, я вирішила, що просто зраділа через те, що він не почав закидати про існування якогось таємничого вовчого зв’язку між нами. Наші стосунки і так були заплутаними. Моє життя вже й так перенаситилося надприродним.
Джейкоб також замовк, і мовчання стало ніяковим. Моя інтуїція підказувала, що я не хочу знати, про що він думає.
— А як це сталося із Джаредом? — запитала я, щоб розбити тишу.
— Тут немає жодної драми. У школі він сидів за партою з однією дівчиною, на яку навіть не дивився. Але побачивши її після перевернення, не зміг відвести погляду. Кім була на сьомому небі від щастя. Вона вже давно на нього запала і весь цей час писала його прізвище поряд зі своїм ім’ям у щоденнику, — він глузливо захихотів.
Я скривилася.
— Це тобі Джаред розповів? Не вірю.
Джейкоб прикусив губу.
— Не слід було сміятися. Але ж смішно.
— Отака твоя дружба.
Він зітхнув.
— Джаред сам нічого не розповідає. Пам’ятаєш, ми вже про це говорили?
— Так, справді. Ви здатні читати думки одне одного, але виключно у вовчій подобі, правильно?
— Правильно. Так само, як твій упир, — набурмосився він.
— Едвард, — поправила я.
— Ага, ага… Саме так я стільки дізнався про те, як почувається Сем. Але якби у нього був вибір, то він би нам усього цього не розповів. Власне, це те, що ненавидить кожен із нас, — гіркий присмак раптом почувся у його голосі. — Це нестерпно. Жодної приватності, жодних таємниць. Усе, чого ти соромишся, виставлено на загальний огляд, — він здригнувся.
— Звучить жахливо, — прошепотіла я.
— Але це справді корисно, коли нам треба скоординуватися, — невдоволено сказав він. — Вряди-годи, коли якийсь вурдалацький виродок забреде на нашу територію. От як Лоран нещодавно. І якби минулої суботи Каллени не плуталися у нас під ногами… ух! — прохрипів він. — Ми б її спіймали! — він сердито стиснув кулачиська.
Я затремтіла. У порівнянні з хвилюванням за Еммета і Джаспера моя тривога за Джейкоба, яка виникала на саму думку, що він б’ється з Вікторією, була справжньою панікою. В моєму уявленні Еммет і Джаспер були чимось незнищенним. А у Джейкоба в жилах досі текла тепла кров. Він був майже людиною. Смертним. Я уявила Джейкоба, який стоїть перед Вікторією, її яскраве волосся та дивне кошаче обличчя… і здригнулася.
Джейкоб з цікавістю поглянув на мене.
— А ти хіба відчуваєш не те саме, коли він залазить тобі в голову?
— Ні. Едвард не може проникнути в мої думки. Йому б лише хотілося.
Джейкоб розгубився.
— Він не може мене чути, — пояснила трохи обережно — за старою звичкою. — В цьому роді я така унікальна. Ми не знаємо, чому він не може.
— Дивно, — сказав Джейкоб.
— Ага, — обережність зникла. — Може, у мене щось не гаразд із мозком, — зауважила я.
— Я і так знав, що з твоїм мозком щось не гаразд, — промовив Джейкоб.
— Дякую.
Раптом сонце вийшло з-за хмар — такий собі несподіваний сюрприз, і я примружила очі від блиску води. Усе довкола змінило колір: хвилі із сірих стали синіми, темно-оливкові дерева — смарагдового-зеленими, а різнобарвна галька заблищала, наче коштовне каміння.
Ми декілька секунд мружилися, поки призвичаїлись очі. Навкруги панувала тиша; і лише глухий гуркіт хвиль відлунював з усіх боків затишної затоки, та вода м’яко ворушила гальку, та чайка квилила десь високо вгорі. Мир і спокій довкола.
Джейкоб підсунувся ближче і прихилився до моєї руки. Він був такий теплий, що вже за декілька хвилин я скинула дощовик. Він щось задоволено промуркотів і притулився щокою мені до маківки. Я відчувала, як сонце гріє мені шкіру, але подумала, що воно зовсім не таке пекуче, як Джейкоб. Ще трішки — і я запалаю.
Розімлівши, я відвела вбік праву руку і дивилася, як під сонячними променями просвічується серпик шраму, який залишив там Джеймс.
— Про що ти думаєш? — запитав Джейкоб тихо.
— Про сонце.
— М-м-м. Мило.
— А ти про що думаєш? — запитала я.
Він хихикнув.
— А я згадав той ідіотський фільм, на який ти мене водила. І Майка Ньютона, який обблював усе довкола.
Я також засміялася, дивуючись, наскільки час змінює спогади. Колись вони викликали відчуття сум’яття, сорому. Але в моїй пам’яті та ніч так змінилася… І тепер я вже сміялася. То була остання ніч, яку ми провели з Джейкобом, перш ніж він дізнався про свій спадок. Останній людський спогад, який зараз видавався на диво приємним.
— Я сумую за тими часами, — сказав Джейкоб. — Тоді все було так просто… незаплутано. Я радий, що у мене є гарний спогад, — він зітхнув.
Він відчув, що його слова розбудили спогад і в мене, бо тіло моє несподівано напружилося.
— Про що ти подумала? — запитав він.
— Про цей твій гарний спогад… — я відхилилася, щоб мати змогу бачити його обличчя. Наразі воно було розгублене. — Ти не хотів би мене просвітити, що сталося минулого понеділка? Ти подумав про щось таке, що занепокоїло Едварда.
«Занепокоїло» було не вельми годящим словом, але я жадала відповіді, тож вирішила не нагнітати ситуації.
Коли Джейкоб врешті зрозумів, то засміявся.
— Я думав про тебе. Йому це не дуже сподобалося, авжеж?
— Про мене. А що саме?
Джейкоб знову засміявся, але цього разу дошкульніше.
— Я думав про те, який ти мала вигляд тієї ночі, коли Сем тебе знайшов, — цю картину я побачив у нього в голові так чітко, наче був там. Знаєш, цей спогад і досі переслідує Сема. А ще я згадав, яка ти була тоді, коли вперше прийшла до мене. Б’юся об заклад, ти навіть не здогадуєшся, на що ти була схожа, Белло. Минули тижні, перш ніж ти повернула собі людський вигляд. І ще я згадав, як ти сиділа, обхопивши коліна, намагаючись тримати себе в руках… — Джейкоб зморщився та похитав головою. — Мені стає тяжко на згадку, якою ти була, і в тому, зазнач, не моя провина. Тож я подумав, що він почуватиметься ще тяжче — нехай подивиться на те, що накоїв.
Я вдарила його в плече, що мені аж боляче стало.
— Джейкобе Блек! Ніколи більше так не роби! Пообіцяй, що не будеш.
— Не можу. Я багато місяців не отримував такого задоволення.
— Тоді начувайся, Джейку…
— Та не переймайся так, Белло. Коли я його знову побачу? Забудь про це.
Я скочила на ноги і розвернулася, щоб іти геть, але він схопив мене за руку. Я постаралася її висмикнути.
— Пусти мене, Джейкобе, я йду.
— Ні, не йди, — запротестував він, сильніше стискаючи мою руку. — Вибач. І… гаразд, я більше не буду. Обіцяю.
Я полегшено зітхнула.
— Дякую, Джейку.
— Ходімо до мене додому, — палко сказав він.