Мелодійний сміх Розалії мене перебив.
— Тепер я справді почуваюся винною. Він набагато добріший до мене, ніж я на те заслуговую.
Коли вона сміялася, то здавалася теплішою; наче опустилися невидимі ґрати, які раніше завжди були підняті у моїй присутності.
— Який же брехун цей хлопець, — вона знову засміялася.
— Він брехав? — запитала я, миттю насторожившись.
— Ну, це, мабуть, занадто гучно сказано. Він просто не говорив тобі всієї правди. Те, що він тобі сказав, правда, і зараз вона ще правдивіша, ніж раніше. Але тоді… — вона зам’ялася, нервово посміюючись. — Це важко описати. Розумієш, спочатку я майже ревнувала, бо він хотів тебе, а не мене.
Від її слів мене пронизав страх. У місячному світлі вона видавалася прекраснішою за все на світі. Я не могла змагатися з Розалією.
— Але ти кохаєш Еммета… — пробурмотіла я.
Вони замотала головою, здивована.
— Я не хочу Едварда у цьому сенсі, Белло. І ніколи не хотіла — я люблю його як брата, але він дратував мене з першого свого слова. Зрозумій правильно… Я звикла, що людям завжди була потрібна я. А Едвард не виявляв до мене ані краплини інтересу. Це розчаровувало мене, спочатку навіть ображало. Але він узагалі ніким не цікавився, і тому я припинила хвилюватися. Навіть коли ми вперше зустріли Таню з кланом Деналі — ох, усі ті жінки! — Едвард і тут не виявив жодних симпатій. А потім він зустрів тебе…
Вона спантеличено подивилася на мене. Я майже не звернула уваги. Я думала про Едварда, Таню й усіх тих жінок, і мої губи стиснулися в пряму лінію.
— Не те щоб ти не гарна, Белло, — сказала вона, неправильно розтлумачивши мій вираз. — Справа лише в тому, що він вважав тебе привабливішою за мене. А в мені достатньо марнославства, щоб це мене зачепило.
— Але ти сказала «спочатку». А зараз… тебе вже це не хвилює, правда? Тобто ми обидві знаємо, що ти найвродливіша особа на планеті.
Я засміялася, вимовивши ці слова — такими вони були очевидними. Як дивно, що Розалію треба в цьому запевняти. Розалія також засміялася.
— Дякую, Белло. Ні, мене це більше не хвилює. Едвард завжди був трохи дивакуватим, — і знову засміялася.
— Але я все одно тобі не подобаюсь, — прошепотіла я.
Усмішка зникла.
— Так, вибач.
Ми певний час сиділи мовчки, і здавалося, що вона не налаштована говорити далі.
— Скажи мені чому? Я зробила щось не так?…
Чи вона злилася, що я наражала її сім’ю — її Еммета — на небезпеку? Знову і знову. Спочатку Джеймс, тепер Вікторія…
— Ні, ти нічого не зробила, — промовила вона. — Поки що. Я подивилася на неї розгублено.
— Невже ти не розумієш, Белло? — раптом вона заговорила ще емоційніше, ніж тоді, коли розповідала свою нещасливу історію. — Ти уже маєш все. У тебе попереду ціле життя — усе, чого хочу я. А ти збираєшся просто викинути його на вітер. Невже ти не бачиш, що я б усе віддала, аби бути на твоєму місці? У тебе є вибір, якого я не мала, і ти вибираєш неправильно!
Я відсахнулася під її натиском і зрозуміла, що сиджу з розтуленим ротом, і миттю його стулила.
Вона дивилася на мене довгим поглядом, і поступово її запал почав розвіюватися.
Раптом вона зніяковіла.
— Я була цілком упевнена, що зможу пояснити все спокійно, — і вона замотала головою, ніби відчуваючи легке запаморочення від напливу емоцій. — Просто зараз мені ще важче, ніж було тоді, коли це було не більш ніж марнославством.
Вона замовкла і спрямувала погляд на місяць. Минуло декілька хвилин, перш ніж я наважилася порушити її мовчання.
— Якщо я залишуся людиною, то подобатимуся тобі більше?
Вона повернулася до мене, скрививши губи у подобі усмішки.
— Можливо.
— І все ж твоя історія має свій щасливий кінець, — зауважила я. — У тебе є Еммет.
— Наполовину, — посміхнулася вона. — А тобі відомо, що я врятувала Еммета від ведмедя, який ледь не розтерзав його, і принесла до Карлайла? Але знаєш, чому я не дозволила ведмедю зжерти його?
Я похитала головою.
— З темними кучерями… ямочки, які показувалися навіть тоді, коли він кривився від болю… дивна невинність, яка здавалася недоречною на обличчі дорослого чоловіка… Він нагадав мені Віриного маленького Генрі. Я не хотіла, щоб він помирав, і навіть попри те, що я ненавиділа вурдалацьке життя, у мене вистачило егоїзму попросити Карлайла перетворити Еммета для мене.
Мені пощастило навіть більше, ніж я заслуговую. Еммет — це все, що я могла б попросити, якби знала себе настільки добре, щоб відати, чого я хочу. Він саме той, хто потрібен такій особі, як я. І як не дивно, я також йому потрібна. Ця частина історії склалася навіть краще, ніж я очікувала. Але нас завжди буде лише двоє. І ми ніколи не сидітимемо сиві одне біля одного на ґанку в оточенні наших онуків.
Тепер її усмішка була доброю.
— Для тебе це звучить дивно, правда ж? У якомусь сенсі ти набагато доросліша, ніж я була у вісімнадцять. Але в іншому… існує багато речей, про які ти, мабуть, ніколи серйозно не замислювалася. Ти замолода, щоб знати, чого захочеш через десять, п’ятнадцять років, — і замолода, щоб усе це кинути, не обдумавши як слід. Не треба квапитися щодо незмінних речей, Белло.
Вона погладила мене по голові, але в тому жесті не відчувалося ласки. Я зітхнула.
— Поміркуй над цим. Не забувай — сім разів відміряй, а один відріж. Есме створили, щоб вона піклувалася про нас, як про людей… А от Аліса не пам’ятає нічого людського, тому не може за цим сумувати… Проте ти пам’ятатимеш. Ти багато втратиш.
Але натомість отримаю більше, — подумала я, та не сказала вголос.
— Дякую, Розаліє. Мені дуже приємно зрозуміти… пізнати тебе краще.
— Вибач за те, що була таким чудовиськом, — усміхнулася вона. — Відтепер я постараюся поводитися краще.
Я усміхнулася у відповідь. Ми не стали подругами, але я була досить-таки впевнена, що її ненависть до мене не триватиме вічно.
— Тепер я дам тобі поспати, — Розалія кинула погляд на ліжко, і в куточках губ з’явилася усмішка. — Я знаю, що тобі досадно сидіти за сімома замками, але не дуже свари Едварда, коли він повернеться. Ти навіть і не здогадуєшся, як сильно він тебе кохає. Тому боїться залишати тебе саму.
Вона нечутно підвелася і тихо, наче привид, підійшла до дверей.
— Добраніч, Белло, — прошепотіла вона і зачинила двері, вийшовши з кімнати.
— Добраніч, Розаліє, — пробурмотіла я їй навздогін.
Потому я довго не могла заснути.
А коли нарешті прийшов сон, мені примарився кошмар. Я повзла темною, холодною і незнайомою вулицею, під легеньким снігом, залишаючи позад себе кривавий шлейф. Примарний янгол у довгому білому вбранні обурено спостерігав за моїм пересуванням…
Наступного ранку, коли Аліса везла мене до школи, я всю дорогу сердито дивилася в лобову шибку. Я не виспалася, і від цього моє ув’язнення дратувало мене ще більше.
— Сьогодні ми поїдемо в Олімпію [11] або деінде, — пообіцяла вона. — Буде весело, еге ж?
— Чому б тобі просто не замкнути мене у підвалі, — запропонувала я, — лишити бича, а про калач забути?
Аліса насупилася.
— Тоді він забере «Порш», бо я погано виконуватиму свою роботу. Тобі має бути весело.
— Це не твоя хиба, — промовила я, не ймучи віри, що й справді почуваюся винною перед нею. — Побачимося за обідом.
Я попленталася на англійську. Без Едварда день буде гарантовано нестерпним. Я ледве дотерпіла до закінчення першого уроку, цілком переконавшись, що таким ставленням я роблю собі лише гірше. Коли продзвенів дзвоник, я підвелася без надмірного ентузіазму. У дверях, які він відчинив для мене, стояв Майк.
— Едвард цього тижня у поході? — дружньо запитав він, коли ми виходили надвір під невеличкий дощ.
— Ага.
— Хочеш сьогодні увечері розважитися?
Невже він справді на це сподівався?
— Не можу. У мене «вечірка в піжамах», — буркнула я.
Обдумавши мою відповідь, він дивно на мене подивився.
— Чому ти…
Майкове запитання обірвалося на півслові гучним розкотистим ревінням, яке розітнуло стоянку позаду нас. Усі, хто стояв на тротуарі, пооберталися на цей звук, вражено дивлячись на чорний мотоцикл, який зі скреготом зупинився на самісінькому краю бетонного покриття. Двигун продовжував гарчати.
Джейкоб нетерпляче замахав до мене руками.
— Біжи, Белло! — закричав він, перемагаючи скажене ревіння мотора.
Я стала на місці як укопана, нічого не розуміючи. Потім швидко глянула на Майка. У мене було лише кілька секунд.
Чи зайде Аліса так далеко, щоб затримати мене в усіх на очах?
— Я нагло захворіла і поїхала додому, гаразд? — сказала я Майку з несподіваним пожвавленням.
— Гаразд, — пробурмотав він.
Я швидко поцілувала Майка в щоку.
— Дякую, Майку. Я заборгувала тобі одну відмазку! — гукнула я на ходу.
Джейкоб ударив на газ, широко усміхаючись. Я застрибнула на сидіння позад нього, міцно обхопивши його за пояс.
На порозі кафетерію я побачила Алісу. Її рот скривився, а очі палали від люті.
Я кинула їй один винуватий погляд.
Потім ми погнали по асфальтованій дорозі з такою швидкістю, що мій шлунок залишився десь далеко позаду.
— Тримайся, — заволав Джейкоб.
Я заховала обличчя у нього за спиною, коли ми мчали по автостраді. Я знала, що він скине швидкість, коли ми перетнемо квілеутський кордон. Доти мені треба було протриматися. Я тихо й гаряче молилася, щоб Аліса не погналася за мною і Чарлі мене випадково не побачив…
Ми без пригод дісталися на безпечну територію. Моцик скинув швидкість, Джейк випростався і засміявся. Я розплющила очі.
— Нам удалося! — загорлав він. — Непогано, як для нападу на в’язницю, еге ж?
— Гарно придумав, Джейку.
— Я згадав, ти казала, наче та кровопивця-провидиця не здатна передбачити, що збираюся робити я. І я радий, що ти про це не думала — бо в іншому разі вона б не пустила тебе до школи.
— Саме тому я не обмірковувала цього варіанту.
Він переможно засміявся.
— Що ти збираєшся сьогодні робити?
— Нічого! — засміялася я у відповідь. Як гарно бути вільною!
РОЗДІЛ 8. ТЕРПЕЦЬ
Безцільно блукаючи, ми знову вийшли на берег. Джейкоб досі був переповнений гордості, що винайшов план мого звільнення.
— Гадаєш, вони тебе шукатимуть? — запитав він із на дією у голосі.
— Ні, — я була певна щодо цього. — Але сьогодні увечері вони дадуть мені прочуханки.
Він підняв камінець і жбурнув його стрибати по хвилях.
— Тоді не повертайся, — запропонував він.
— Чарлі це сподобається, — зазначила я із сарказмом у голосі.
— Б’юся об заклад, що він буде не проти.
Я не відповіла. Скоріш за все, Джейкоб мав рацію, і мені нічого не залишалося, як мовчки поскреготіти зубами. Як несправедливо, що Чарлі відчуває таку велику прихильність тільки до моїх квілеутських друзів! Цікаво, чи змінилися б його уподобання, якби він дізнався, що насправді вибір стоїть між вампірами та вовкулаками?
— То який у зграї свіженький скандал? — запитала я жартівливо.
Джейкоб став на місці як укопаний, а потім подивився на мене враженими очима.
— Що таке? Це був жарт.
— А-а, — мовив він і відвернувся.
Я чекала, що він казатиме далі, але він, здавалося, про щось глибоко замислився.
— А що, справді є скандал? — запитала я.
Джейкоб кашлянув.
— Я так звик, що усі завжди про все знають, що й забув, як це — мати власний затишний куточок у себе в голові.
Декілька хвилин ми мовчки йшли уздовж кам’янистого берега.
— То що це? — нарешті запитала я. — Те, про що кожний у твоїй голові вже дізнався?
Він зволікав, наче вирішував, скільки з того можна мені розповісти. Потім зітхнув і мовив:
— Квіл закохався. Це імпринтинг. Він став третім. Інші почали непокоїтися. Мабуть, це трапляється частіше, ніж розповідають легенди… — Джейкоб насупився, а потім повернувся і поглянув на мене. Він дивився мені просто в очі, без жодних слів, а між бровами від зосередження залягли глибокі зморшки.
— Чого ти дивишся? — зніяковівши, запитала я.
Джейкоб зітхнув.
— Та так, нічого.
Джейкоб рушив далі. Він потягнувся — здавалося, несвідомо — і взяв мене за руку. Отак, без жодних слів, ми ступали кам’янистим пляжем.
Я уявила, якими видавалися ми збоку, йдучи берегом і тримаючись за руки — звісно, наче парочка, — і подумала, що треба забрати руку. Але ми з Джейкобом завжди так ходили… Жодних причин, щоб починати зараз з’ясовувати стосунки з цього приводу.
— Чому Квілове кохання викликало такий ажіотаж? — запитала я, побачивши, що він не збирається розповідати далі. — Це тому, що він новенький?
— Аж ніяк.
— Тоді в чому справа?
— Це ще одна з давніх легенд. Пора б уже нам перестати дивуватися, що всі вони — правдиві, — тихо промовив він сам до себе.
— Ти мені скажеш — чи я мушу здогадатися?
— Ти б нізащо не здогадалася. Розумієш, донедавна Квіл завжди проводив час із нами. Його майже ніколи не бачили біля будинку Емілії.
— Квіл теж закохався в Емілію? — запитала я, роззявивши рот від подиву.
— Та ні! Я ж казав, що ти не здогадаєшся. До Емілії в гості приїхали дві її племінниці… і Квіл побачив Клару.
Він не повів далі, і я на мить замислилася над почутим.
— Емілія не хоче, щоб її небога зустрічалася з вовкулакою? Це трохи лицемірно з її боку, — сказала я.
Але я могла зрозуміти, чому саме вона так поводилася. Я знову згадала довгі шрами, які спотворили її обличчя і всю праву руку. Сем утратив контроль лише раз, коли стояв від неї занадто близько. Лише один раз… Я бачила страждання в Семових очах, коли він дивився на те, що з нею зробив, і розуміла, чому в Емілії могло з’явитися бажання захистити від цього свою небогу.
— Припини, будь ласка, свої здогади. Ти на хибному шляху. Емілія нічого проти них не має, просто це трохи зарано.
— Що значить зарано?
Крізь примружені очі Джейкоб зміряв мене оцінювальним поглядом.
— Тільки нічого не подумай, гаразд?
Я насторожено кивнула.
— Кларі два роки, — сказав Джейкоб.
Уперіщив дощ. Я несамовито заморгала, коли краплі дощу хльоснули мене по обличчю.
Джейкоб безмовно чекав. Як завжди, на ньому не було куртки; дощ залишав темні мокрі плями на його чорній футболці та стікав по густому довгому волоссю. А він стояв і пильно дивився на мене.
— Квіл… закохався… у дворічну дівчинку? — нарешті спромоглася я перепитати.
— Таке буває, — знизав плечима Джейкоб і, нахилившись, узяв іще один камінець і запустив його в затоку. — Принаймні так кажуть легенди.
— Але ж вона — маля, — запротестувала я.
Він подивився на мене з чорною радістю в очах.
— Квіл не постаріє, — дошкульно нагадав він мені. — Йому лише треба почекати років із двадцять.
— Я… не знаю, що сказати.
Я силкувалася залишатися спокійною, але, по правді, була нажахана. До сьогодні вовкулаки і все, що з ними пов’язано, нітрохи мене не хвилювали, відколи я дізналася, що вони не причетні до убивств, у яких я їх підозрювала.
— Ти нас осуджуєш, — звинуватив він мене. — Це написано на твоєму обличчі.
— Вибач, — мовила я. — Але те, що ти сказав, звучить просто огидно.
— Це зовсім не так, ти все не так зрозуміла, — Джейкоб став на захист свого друга з несподіваним запалом. — Я бачив, що він відчуває, у його очах. У цьому немає нічого романтичного, принаймні не для Квіла і не зараз, — він зробив глибокий вдих, засмучений. — Це так важко описати! Це не схоже на кохання з першого погляду. Радше… на силу гравітації. Коли бачиш її, земля раптом перестає тебе тримати. Центр тяжіння переходить до неї. І все інше втрачає значення. І ти зробиш усе для неї, будеш усім для неї… Ти станеш тим, хто їй потрібен, — захисником, коханцем, другом, братом.
Квіл буде для неї найкращим, найдобрішим старшим братом, якого коли-небудь мали діти. На планеті не існуватиме малюка, про якого б піклувалися краще, ніж про ту маленьку дівчинку. Потім, коли вона підросте і їй знадобиться друг, йому вона зможе відкритися, довіритися і покластися більше за будь-кого. А потім, коли вона подорослішає, вони будуть такі ж щасливі, як Емілія та Сем, — дивні гіркі нотки прозвучали в Джейкобовому голосі наприкінці, коли він говорив про Сема.