— А Клара матиме вибір?
— Звичайно. Але чому б їй не вибрати Квіла, врешті-решт? Він буде їй ідеальною парою, наче створений навмисно для неї.
Декілька хвилин ми йшли мовчки, поки я не зупинилася, щоб кинути камінець в океан. Він упав на берег, не долетівши декількох метрів до води. Джейкоб засміявся з мене.
— Не всі володіють надприродною силою, — пробурмотала я. Він зітхнув.
— А коли це станеться з тобою, як ти гадаєш? — запитала я тихо.
Його відповідь була короткою і миттєвою.
— Ніколи.
— Але ж цього ти не можеш контролювати, правда?
Певний час він мовчав. Підсвідомо, ми обоє почали йти повільніше, ледве пересуваючись.
— Зі мною такого не може статися, — відповів він. — Її треба побачити — ту, яка призначена саме для тебе.
— І ти гадаєш, що якщо ти її досі не побачив, то її взагалі не існує? — запитала я скептично. — Джейкобе, ти дуже мало світу бачив, навіть менше за мене.
— Так, мало, — дуже тихо промовив він, а потім проникливо подивився на мене. — Але я ніколи нікого не побачу, Белло. Я бачу лише тебе. Навіть коли заплющую очі й намагаюся побачити щось інше. Запитай Квіла чи Ембрі. Їх це дуже дратує.
Мій погляд упав на каміння.
Ми вже не йшли, а стояли на місці. Все, що я чула, — це хвилі, що билися об берег. Їхнє ревіння затлумило шум дощу.
— Мабуть, я краще піду додому, — прошепотіла я.
— Ні! — запротестував він, здивований такою розв’язкою.
Я підвела на нього очі — він мав стурбований вигляд.
— У тебе ж цілий день вільний, правда? Кровопивця ще не встиг прибігти додому.
Я зміряла його поглядом.
— Я не хотів нікого образити, — випалив він.
— Так, у мене цілий день. Але, Джейку…
Він благально склав руки.
— Вибач, — сказав він. — Я більше не буду таким. Я буду просто Джейкобом.
Я зітхнула.
— Але якщо це те, про що ти думаєш…
— Не хвилюйся за мене, — наполіг він, удавано посміхаючись — занадто широко. — Я знаю, що роблю. Просто скажи мені, якщо я тебе засмутив.
— Я не знаю…
— Ну ж бо, Белло! Ходімо додому й дістаньмо наші моцики. Щоб мотоцикл гарно працював, на ньому треба регулярно їздити.
— Мені заборонено це робити.
— Ким? Чарлі чи крово… чи ним?
— Обома.
На обличчі Джейкоба з’явилася моя знайома усмішка, і водномить він став Джейкобом, якого мені так бракувало, теплим і сонячним.
Я не могла не усміхнутися у відповідь.
Дощ почав стихати, перетворившись у мряку.
— Я нікому не скажу, — пообіцяв він.
— Окрім усіх своїх друзів.
Він урочисто кивнув і підняв праву руку.
— Обіцяю про це не думати.
Я засміялася.
— Якщо зі мною щось станеться, я була у відключці.
— Як скажеш.
Ми ганяли на мотоциклах по польових дорогах навколо Ла-Пуша, аж поки дощ не перетворив їх на суцільну грязюку, та й Джейкоб так зголоднів, що, за його словами, ледве на ногах тримався. Коли ми зайшли до будинку, Біллі радо мене привітав, наче за моїм раптовим поверненням не стояло нічого, окрім бажання провести день із другом. З’ївши по бутерброду, які зробив Джейкоб, ми пішли в гараж, і я допомогла йому помити мотоцикли. Мене не було тут декілька місяців — відколи Едвард повернувся, — але у мене з’явилося відчуття, ніби я перенеслася назад у часі. Це був просто ще один день у гаражі.
— Як гарно, — мовила я, коли Джейкоб діставав із пакета з харчами теплий лимонад. — Я скучила за цим місцем.
Він усміхнувся і поглянув угору на пластикову крівлю, яка двигтіла над нашими головами.
— Так, я тебе розумію. Уся розкіш Тадж-Махалу без клопотів та витрат на подорож до Індії.
— За вашингтонський Тадж-Махал, — виголосила я тост, піднімаючи банку.
Він цокнувся зі мною своєю банкою.
— Пам’ятаєш минулий день Святого Валентина? Здається, тоді ти була тут востаннє — востаннє, коли все було ще… нормально.
Я засміялася.
— Звісно, пам’ятаю. Я продала себе у рабство за коробку цукрових сердечок. Таке не забувають.
Він усміхнувся мені.
— Точно. Гм, рабство. Треба про це поміркувати, — він зітхнув. — Таке відчуття, наче це було багато років тому. В минулій, щасливішій ері.
Я не могла з ним погодитися. Моя щаслива ера панувала зараз. Але я здивувалася, коли зрозуміла, що і в «темних віках» мого життя було багато речей, за якими я сумую. Я поглянула крізь відчинені двері на темний ліс. Знову пустився дощ, але в маленькому гаражі, сидячи поруч із Джейкобом, мені було тепло. Він обігрівав мене, наче піч.
Він провів пальцями по моїй руці.
— Усе дійсно змінилося.
— Так, — сказала я і потягнулася вперед, щоб погладити заднє колесо свого мотоцикла. — Колись Чарлі був мною задоволений. Сподіваюся, що Біллі нічого не розповість йому про сьогоднішнє… — я закусила губу.
— Не розповість. Він, на відміну від Чарлі, не хвилюється через такі дрібниці. Слухай, я так і не вибачився офіційно за ту пригоду з мотоциклами. Пробач, що я настукав на тебе Чарлі. Мені дуже шкода.
Я закотила очі.
— Мені також.
— Мені дуже, дуже шкода.
Він із надією подивився на мене, його мокре, сплутане чорне волосся стирчало навсібіч навколо благального обличчя.
— Ну, гаразд! Тебе пробачили.
— Дякую, Білко!
Ми з усмішкою поглянули одне на одного, а потім його обличчя затьмарилося.
— Того дня, коли я привіз мотоцикл… Я хотів тебе дещо запитати, — сказав він повільно. — Але водночас… не хотів.
Я принишкла — реакція на стрес. Цю звичку я перебрала від Едварда.
— Тоді ти просто упиралася, бо розсердилася на мене, чи ти говорила серйозно? — прошепотів Джейкоб.
— Ти про що? — прошепотіла я у відповідь, хоча точно знала, щo він має на увазі.
Він зиркнув на мене.
— Ти знаєш. Коли ти сказала, що це не моя справа, якщо… якщо він тебе вкусить, — він помітно зіщулився, вимовляючи останні слова.
— Джейку…
До горла підкотив клубок. Я не змогла закінчити.
Він заплющив очі та глибоко вдихнув.
— Ти говорила серйозно?
Він злегка затремтів, але очей не розплющував.
— Так, — прошепотіла я.
Джейк зробив вдих, повільний і глибокий.
— Я так і знав.
Я подивилася на його обличчя, чекаючи, поки він розплющить очі.
— Ти знаєш, що це означатиме? — з раптовим натиском запитав він. — Ти ж це розумієш, правда? Що станеться, якщо вони порушать угоду?
— Ми залишимо це місце першими, — промовила я ледь чутно.
Його очі розчахнулися, їхні чорні глибини наповнилися гнівом і болем.
— Угода не має географічних обмежень, Белло. Наші прапрадіди погодилися укласти мир лише тому, що Каллени заприсягнулися, що вони — не такі й не становлять загрози для людей. Вони пообіцяли більше нікого не вбивати і не перетворювати. Якщо вони відступляться від свого слова, то угода нічого не варта і вони нічим не відрізняються від інших вурдалаків. Одразу, коли це станеться, коли ми про це дізнаємося…
— Але, Джейку, хіба ти вже не порушив угоди? — запитала я, хапаючись за соломинку. — Хіба в ній не передбачалося, що ви не повинні розповідати людям про вампірів? А ти розказав мені. Її вже порушено, чи не так?
Джейкобу не сподобалося моє нагадування, і біль у його очах перемінився на ворожість.
— Так, я порушив угоду, але задовго до того, як про неї дізнався. І я впевнений, що вампірам про це відомо.
Він подивився похмуро на мій лоб, уникаючи мого присоромленого погляду.
— Але це не значить, що тепер вони можуть один раз на халяву порушити домовленості. Це не зуб за зуб. Якщо їм не подобається те, що я зробив, то вибір у них один. Такий самий вибір матимемо ми, якщо вони порушать угоду, — напасти. Розпочати війну.
В його устах це прозвучало як неминуче. Я здригнулася.
— Джейку, це не має так бути.
Він зціпив зуби.
— Це так є.
Після цієї заяви тиша стала занадто лункою.
— Ти коли-небудь пробачиш мені, Джейкобе? — прошепотіла я — і одразу пожалкувала про свої слова. Мені не хотілося чути його відповідь.
— Ти більше не будеш Беллою, — сказав він мені. — Мого друга більше не існуватиме. Не буде кого пробачати.
— Це звучить як «ні», — шепнула я.
Ми дивилися одне на одного нескінченно довго.
— Тоді прощавай, Джейку?
Він швидко заморгав, агресія на його обличчі змінилася здивуванням.
— Чому? У нас є ще декілька років. Хіба в цей час ми не можемо бути друзями?
— Років? Ні, Джейку, не років, — я похитала головою і невесело засміялася. — Точніше сказати тижнів.
Я була неготова до його реакції.
Він раптом скочив на ноги, і почувся гучний хлопок — банка з лимонадом вибухнула в його руці. Лимонад бризнув навсібіч, обливши мене, наче зі шланга.
— Джейку! — я хотіла нагримати на нього, але одразу принишкла, коли зрозуміла, що все його тіло тремтить від люті. Він кинув на мене несамовитий погляд, а з грудей дедалі гучніше долинало гарчання.
Я закам’яніла на місці, від потрясіння забувши навіть, як ворушитися.
Тремтіння хвилею накотилося на нього, і він дрижав дедалі швидше, аж поки стало здаватися, що він вібрує. Його обриси розмилися…
А потім Джейкоб стиснув зуби, й гарчання припинилося. Його очі зосереджено примружилися. Тремтіння затихло, і лише руки продовжувати труситися.
— Тижнів, — промовив Джейкоб безвиразно.
Я не відгукнулася, досі не в змозі поворушитися.
Він розплющив очі. Несамовитість у них розтанула.
— Він хоче перетворити тебе на паскудну кровопивцю всього за кілька тижнів! — просичав Джейкоб крізь зуби.
Занадто ошелешена, аби ображатися на ці слова, я мовчки кивнула.
Його обличчя аж позеленіло під червонувато-смаглявою шкірою.
— Так, Джейку, — прошепотіла я після довгої хвилини мовчання. — Йому сімнадцять, Джейкобе. А я день у день наближаюсь до дев’ятнадцятьох. Та й навіщо чекати? Він — це все, чого я хочу. Що мені залишається робити?
Це було риторичне запитання. Але Джейкобова відповідь хльоснула мене, як удар батога.
— Будь-що. Що завгодно. Краще б ти померла.
Я відсахнулася, наче мені дали ляпас. Джейкові слова ранили мене сильніше, ніж якби він мене справді вдарив. І коли цей біль блискавкою пронизав моє тіло, тоді мій терпець урвався.
— Може, тобі пощастить, — сказала я похмуро і, похитуючись, підвелася. — Може, мене зіб’є вантажівка дорогою додому.
Я схопила свій мотоцикл і виштовхала його на дощ. Джейк не поворухнувся, коли я проминала його. Щойно я дісталася вузенької доріжки, що перетворилася на багно, я заскочила на мотоцикл і натиснула на газ. Із-під заднього колеса вирвався фонтан грязюки й оббризкав гараж. Я дуже сподівалася, що бризки заляпали і Джейкоба.
Дощ промочив мене до нитки, поки я газувала по слизькому мокрому шосе до будинку Калленів. Здавалося, що проти вітру краплі дощу замерзають у мене на обличчі, й не встигла я й половини шляху подолати, як мої зуби почали цокотіти.
Мотоцикли — річ занадто непрактична для штату Вашингтон. Я продам цей непотріб за першої ж нагоди.
Я завела мотоцикл до Калленівського гаража, величезного як печера, й зовсім не здивувалася, побачивши, що Аліса уже чекала на мене, обережно присівши на край складаного верху свого «Порша». Вона ніжно погладила блискучу жовту поверхню.
— У мене не було нагоди поїздити на ньому, — зітхнула вона.
— Вибач, — просичала я крізь цокотіння зубів.
— Тобі б не завадив гарячий душ, — сказала вона різко, легко вистрибнувши з автомобіля.
— Так.
Вона піджала губи, уважно вивчаючи мій вираз обличчя.
— Хочеш про це поговорити?
— Ні.
Вона кивнула на знак згоди, але з її очей було видно, що вона вмирає від цікавості.
— Хочеш поїхати сьогодні увечері в Олімпію?
— Не зовсім. Мені можна додому?
Вона скривилася.
— Гаразд, Алісо, не зважай. Я залишуся, якщо тобі від цього стане легше.
— Дякую, — зітхнула вона з полегшенням.
Того вечора я лягла спати рано, згорнувшись клубочком на канапі, як і минулого разу.
Було досі темно, коли я прокинулася. І хоча мій розум був затуманений від сну, я втямила, що до ранку ще далеко. Очі знову заплющилися, я спробувала розтягнутися і скотилася на підлогу. Лише за деякий час я збагнула, що лежу на долівці й що там — значно зручніше.
Я перекотилася на спину, протираючи очі. Було набагато темніше, ніж минулої ночі, — хмари занадто щільно вкрили небо, щоб місячне світло могло пробитися крізь них.
— Пробач мені, — сказав Едвард так м’яко, що його голос злився із темрявою. — Я не хотів тебе збудити.
Я напружилася, чекаючи на гнівний вибух — як із його, так і зі свого боку, — але ніщо не порушило спокою, тиші й темряви його кімнати. Я майже відчувала у повітрі солодкий смак нашого возз’єднання, особливий тонкий аромат Едвардового подиху. Порожнеча від нашої недавньої розлуки залишила на вустах свій гіркуватий присмак, який я помітила лише зараз, коли він зник.
Між нами не було жодного напруження. Від нього повівало миром та спокоєм — то була не тиша перед грозою, а ясна чиста ніч, не заплямована навіть думкою про негоду.
Мені було байдуже, що я мала на нього сердитися. Мені було байдуже, що я мала сердитися на будь-кого. Я наблизилася до нього, знайшла у темряві його руки, і пригорнулася до нього. Він обійняв мене і притиснув до грудей. Мої губи жадібно цілували його шию, підборіддя, аж поки не відшукали його вуст.
Деякий час Едвард ніжно мене цілував, а потім засміявся.
— Я вже приготувався до такого несамовитого вибуху люті, проти якого гризлі — це просто дитяче белькотіння. А що отримав натомість? Мабуть, треба тебе частіше злити.
— Дай мені хвильку, щоб зосередитися, — піддражнила я, цілуючи його знову.
— Чекатиму, скільки попросиш, — прошепотів він, не відриваючись від моїх губ і зануривши пальці мені у волосся.
Моє дихання стало частішим.
— Може, вранці.
— Як скажеш.
— Ласкаво просимо додому, — сказала я в той час, як його холодні губи притислися до впадинки під моїм підборіддям. — Я рада, що ти повернувся.
— Це приємно знати.
— М-м-м, — промуркотіла я, оповиваючи руками його шию.
Він обхопив долонями мої лікті, а потім почав повільно проводити руками донизу — по грудях, по талії, по стегнах, аж до колін. Там він на мить зупинився, а потім схопив мене за кісточки і несподіваним різким рухом притягнув мене до себе, так що я опинилася у нього на колінах.
Я затамувала подих. Зазвичай він собі ніколи такого не дозволяв. Незважаючи на холод його рук, мені стало жарко. Його вуста шукали впадинку на моїй шиї.
— Не хотілося б накликати на себе передчасний гнів, — прошепотів він, — але, може, ти мені скажеш, чому протестуєш проти цього ліжка?
Перш ніж я змогла відповісти, перш ніж я навіть змогла достатньо зосередитися, щоб утямити значення його слів, він ліг на спину, так що я опинилася зверху. Він тримав руками моє обличчя, нахиляючи його так, щоб він міг дістати губами до моєї шиї. Моє дихання стало занадто важким і гучним — аж до непристойності, — але мені було не соромно, бо я не могла думати ні про що більше.
— Ліжко? — запитав він знову. — На мій погляд, воно чудове.
— В ньому немає потреби, — ледве видихнула я.
Він притягнув моє обличчя до себе, і я жадібно уп’ялася в нього губами. Повільно, цього разу зовсім повільно він перевернувся, аж поки накрив мене своїм тілом. Він здіймався наді мною обережно, щоб не натиснути ані грамом своєї ваги, але я кожною клітинкою відчувала його холодний мармур. Моє серце закалатало так сильно, що я ледве почула, як він тихо засміявся.
— Це спірне питання, — відказав він. — На канапі це було б важко зробити.
Він провів по моїх губах своїм холодним як лід язиком.
У мене запаморочилося в голові — дихання так прискорилося, що мені не вистачало повітря.
— Ти передумав? — запитала я, зовсім не дихаючи. Може, він переглянув свої суворі правила. Може, це ліжко значить більше, ніж мені спочатку здалося. Поки я чекала на його відповідь, серце забилося так, що було аж боляче.