Едвард зітхнув і відкотився на інший бік ліжка.
— Не будь смішною, Белло, — сказав він суворо і несхвально — певна річ, він зрозумів, що я мала на увазі. — Я просто хотів продемонструвати переваги ліжка, яке тобі, здається, не до вподоби. Не захоплюйся занадто.
— Запізно, — пробурмотіла я і додала: — А ще мені сподобалося ліжко.
— Це добре, — (я відчула усмішку в його голосі, коли він поцілував мене в чоло). — Мені також.
— Але я все одно вважаю, що воно зайве, — повторила я. — Якщо ми не збираємося занадто захоплюватися, то нащо воно треба?
Він знову зітхнув.
— Белло, я в тисячний раз повторюю — це дуже небезпечно.
— Мені подобається небезпека, — не вгавала я.
— Я знаю, — він сказав це таким сумним голосом, що я одразу зрозуміла — він бачив мотоцикл у гаражі.
— Я скажу тобі, що небезпечно, — промовила я швидко, аби він не встиг переключитися на іншу тему. — Я скоро запалаю, і винний у цьому будеш ти.
Він почав мене відпихати.
— Що ти робиш? — запротестувала я, вчепившись у нього.
— Захищаю тебе від займання. Якщо це для тебе занадто…
— Нічого, я витримаю, — не відступала я.
Він знову впустив мене в свої обійми.
— Вибач, що дав тобі марні сподівання, — сказав він. — Я не хотів, щоб ти почувалася нещасною. Це було негарно.
— Власне, це було дуже, дуже гарно.
Він глибоко вдихнув.
— Ти, мабуть, утомлена. Я мушу дати тобі поспати.
— Ні, не втомлена. Я не проти знову отримати марні сподівання.
— Це погана ідея. Ти не єдина, хто занадто захоплюється.
— Ні, єдина, — буркнула я.
Він хихикнув.
— Ти не уявляєш, про що говориш. Та все одно тобі не вдасться підірвати моє самовладання.
— Я не збираюся за це вибачатися.
— А можна я попрошу вибачення?
— За що?
— Ти розсердилася на мене, пам’ятаєш?
— А, оте.
— Вибач, я був неправий. Коли ти тут, у безпеці, мені набагато легше дивитися на все під правильним кутом, — він сильніше притиснув мене до себе. — Я просто шаленію, коли мені треба тебе полишати. Я більше не їздитиму так далеко. Це того не варте.
Я усміхнулася.
— Ти не знайшов пум?
— Знайшов. Але вони були не варті мого клопоту. І вибач, що змусив Алісу тримати тебе в заручниках. Це була кепська ідея.
— Так, — погодилася я.
— Я більше так не буду.
— Гаразд, — сказала я з легкістю. Він отримав пробачення. — Але «вечірки в піжамах» мають свої переваги… — я пригорнулася до нього й поцілувала його у виїмку над ключицею. — Ти можеш брати мене в заручники, коли заманеться.
— М-м-м, — зітхнув він. — Ловлю тебе на слові.
— То тепер моя черга?
— Твоя черга? — він був збитий із пантелику.
— Вибачатися.
— А за що ти маєш вибачатися?
— Ти хіба не сердишся на мене? — запитала я прямо.
— Ні.
Це прозвучало так, ніби він справді не сердився.
Я відчула, як мої брови зійшлися на переніссі.
— Хіба ти не зустрів Алісу, коли повернувся?
— Зустрів, а що?
— Хіба ти не збираєшся забрати у неї «Порш»?
— Звісно, ні. Це був подарунок.
У цей момент мені закортіло побачити вираз його обличчя. Він сказав це так, ніби я його образила.
— Хіба ти не хочеш знати, що я робила? — запитала я, загнана в кут раптовою відсутністю занепокоєння з його боку.
Я відчула, як він знизав плечима.
— Мене завжди цікавить усе, що ти робиш, але ти не мусиш мені нічого розповідати, якщо сама не захочеш.
— Але я їздила в Ла-Пуш.
— Я знаю.
— І прогуляла школу.
— Я теж.
Я пильно поглянула туди, звідки лунав звук його голосу, і провела пальцями по контурах його обличчя, аби розгадати, який настрій воно зараз виказувало.
— Звідки взялася оця твоя поблажливість? — запитала я рішуче.
Він зітхнув.
— Я вирішив, що ти мала рацію. Моя проблема була зокрема в тому, що я… упереджено ставився до вовкулак, ось у чому. Я намагаюся бути розважливішим і більше довіряти твоїм аргументам. Якщо ти говориш, що це безпечно, я тобі віритиму.
— Ого!
— І… найважливіше… Я не дозволю, щоб це вбило клин поміж нами.
Я схилила голову йому на груди і заплющила очі, цілком і повністю задоволена.
— То як, — промовив він буденним тоном. — Чи входило в твої плани скоро знову поїхати в Ла-Пуш?
Я не відповіла. Його запитання нагадало мені про останні слова Джейкоба, і в горлі все раптом заціпеніло.
Він неправильно зрозумів моє мовчання і напруження.
— Це просто, щоб я міг будувати власні плани, — пояснив він швидко. — Я не хочу, щоб ти почувалася, наче треба поспішати, бо я сиджу вдома і чекаю на тебе.
— Ні, — сказала я чужим голосом. — У мої плани не входить туди повертатися.
— О-о! Ти не повинна робити це заради мене.
— Я гадаю, що мені там більше не раді, — прошепотіла я.
— Ти переїхала чийогось кота? — запитав він невимушено. Я знала, що він не збирається витягувати з мене розповідь, але почула, як цікавість забриніла у його словах.
— Ні, — я зробила глибокий вдих, а потім швидко пробурмотіла щось на кшталт пояснення. — Я гадала, що Джейкоб розуміє… я не думала, що це його так здивує.
Едвард дожидав, поки я зберуся з думками.
— Він не очікував… що це має статися так скоро.
— Он як, — тихо промовив Едвард.
— Він сказав, що краще б я померла, — на останньому слові мій голос обірвався.
Едвард принишк і деякий час лежав дуже тихо, контролюючи свою реакцію, якою б вона не була і яку я не мала побачити. Потім він ніжно прихилив мене до грудей.
— Мені дуже шкода.
— Я гадала, що ти будеш радий, — прошепотіла я.
— Радий з того, що зробило тобі боляче? — промовив він мені у волосся. — Е ні, Белло.
Я зітхнула і розслабилася, щільно притиснувшись до його закам’янілих форм. Але він знову став мовчазний і напружений.
— Що сталося? — запитала я.
— Нічого.
— Ти можеш мені сказати.
Він завагався.
— Це може тебе розлютити.
— Я все одно хочу знати.
Він зітхнув.
— Я можу в прямому сенсі слова вбити його за те, що він сказав тобі таке. Я мрію це зробити.
Я боязко засміялася.
— Тоді дуже добре, що у тебе так багато самовладання.
— Я можу зірватися, — вимовивши це, він замислився.
— Якщо ти збираєшся втратити контроль, я знаю для цього краще місце, — я потягнулася до його обличчя, переборюючи бажання його поцілувати. Його руки стиснулися сильніше, стримуючи мене.
Він зітхнув.
— Чому я завжди мушу нести тягар відповідальності?
Я усміхнулася у темряві.
— Чому завжди? Дозволь мені побути відповідальною декілька хвилин… або годин.
— На добраніч, Белло.
— Чекай — я хотіла в тебе ще дещо запитати.
— Що саме?
— Минулої ночі я говорила з Розалією…
Його тіло знову напружилося.
— Так, вона думала про це, коли я увійшов. Вона підготувала тобі чимало ґрунту для міркувань, хіба ні?
У його голосі вчулося занепокоєння, тож я подумала, що йому здалося, наче я хочу поговорити про причини, з яких, на погляд Розалії, мені слід залишатися людиною. Але мене розбирало інше.
— Вона трохи розповідала… про той час, коли твоя родина жила з Деналі.
Запала коротка пауза — такий початок заскочив його зненацька.
— І?
— Вона згадала про одну групу жінок-вампірів… і про тебе.
Едвард нічого не відповів, хоча я чекала достатньо довго.
— Не хвилюйся, — сказала я, коли тиша вже стала гнітючою. — Вона сказала, що ти не… виявляв жодних симпатій. Мені просто цікаво, чи хтось із них виявляв симпатії до тебе.
І знову він промовчав.
— Котра з них? — запитала я, стараючись, аби мій голос звучав невимушено, проте мені це не дуже вдалося. — Чи їх було більш ніж одна?
Жодної відповіді. Мені хотілося побачити його обличчя, щоб дізнатися, про що говорило те мовчання.
— Аліса мені розкаже, — сказала я. — От піду і запитаю її просто зараз.
Його руки стиснули мене, немов лещата, скувавши мої рухи.
— Уже пізно, — мовив він. Я ніколи не чула раніше, щоб його голос так звучав — якось знервовано, трохи зніяковіло. — Крім того, гадаю, Аліси немає вдома…
— Шкода, — сказала я. — Дуже шкода, правда? — я запанікувала, і серце несамовито забилося, коли я уявила розкішну безсмертну суперницю, про яку раніше навіть не здогадувалася.
— Заспокойся, Белло, — відказав він, поцілувавши кінчик мого носа. — Це доходить до абсурду.
— Справді? Тоді чому ти не хочеш мені розповідати?
— Тому що немає про що розповідати. Ти роздула з мухи слона.
— З якої мухи? — наполягала я.
Він зітхнув.
— Мною трохи зацікавилася Таня. Але я дав їй зрозуміти у дуже галантній, джентльменській манері, що не можу відповісти їй взаємністю. Кінець історії.
Я доклала усіх зусиль, аби мій голос не затремтів.
— Скажи мені дещо — яка Таня на вигляд?
— Як і всі ми — біла шкіра, золотисті очі, — відповів він занадто швидко.
— І звісно, надзвичайно вродлива.
Я відчула, як він знизав плечима.
— В людських очах, — відповів він байдуже. — А знаєш що?
— Що? — мій голос прозвучав грубувато.
Він підніс вуста просто до мого вуха, лоскочучи його своїм холодним подихом.
— Мені подобаються брюнетки.
— А вона блондинка! Он воно що.
— Рудувата блондинка — зовсім не мій тип.
Я замислилась над тим, що він сказав, намагаючись зосередитися, поки його губи повільно опускалися від моєї щоки вниз по шиї, потім знову підіймалися наверх. Він здійснив три такі кола, перш ніж я наважилася відповісти.
— Ну, тоді все гаразд, — підбила я підсумок.
— Гм, — прошепотів він, торкаючись губами моєї шкіри. — Ти така мила, коли ревнуєш. Це на диво приємно.
Я кинула в темряву сердитий погляд.
— Уже пізно, — промурмотав він, майже наспівуючи, голосом ніжнішим за шовк. — Спи, моя Белло. Нехай тобі насняться радісні сни. Ти єдина, кому належало коли-небудь моє серце. Воно завжди буде твоїм. Спи, моє єдине кохання.
Він почав наспівувати мені колискову, і я знала: це лише справа часу, коли я засну, тому заплющила очі й сильніше притулилася до його грудей.
РОЗДІЛ 9. МІШЕНЬ
Щоб дати «вечірці в піжамах» належне завершення, Аліса вранці відвезла мене додому. Скоро має з’явитися Едвард, офіційно повернувшись зі свого «турпоходу». Як мені набридла вся ця облуда! За цим боком людського життя я точно не сумуватиму.
Почувши стукіт дверцят автомобіля, Чарлі визирнув у вікно. Він помахав до Аліси, а потім підійшов і допоміг мені вилізти з машини.
— Гарно розважилася? — запитав Чарлі.
— Так, було класно. Дуже… по-дівчачому.
Зайшовши всередину, я кинула свої речі біля сходів і попрямувала на кухню, аби перекусити.
— Для тебе повідомлення, — гукнув Чарлі мені навздогін. Блокнот для телефонних повідомлень стояв на видному місці, обіпертий на каструлю. Чарлі писав:
Я скорчила міну. Чарлі нечасто дописує коментарі до моїх повідомлень.
А Джейкоб нехай іде до біса і засмучується. У мене не було охоти з ним балакати. І взагалі, з потойбічного світу не дзвонять.
Якщо Джейкобу хочеться, щоб я померла, нехай звикає до тиші.
Апетит зник. Я повернулася і пішла розкладати речі.
— Ти не подзвониш Джейкобу? — запитав Чарлі. Він обіперся об стіну у вітальні та споглядав, як я піднімаю сумки.
— Ні.
Я пішла сходами нагору.
— Так негарно поводитися, Белло, — сказав він. — Помилятися — це людське, прощати — божественне.
— Не пхайся в чужі справи, — промовила я собі під носа, щоб він не почув.
Я знала, що у мене намічалося прання, тож, поклавши на місце зубну пасту і вкинувши брудний одяг у корзину для білизни, я попрямувала до кімнати Чарлі, аби познімати з його ліжка простирадла. Я поскидала їх на купу біля сходів і рушила до своєї кімнати, аби зробити те ж саме.
Біля ліжка я затрималася, схиливши голову набік.
Куди поділася подушка? Я роззирнулася, оглядаючи всю кімнату. Подушки не було. Кімната видавалася незвичайно чистою. Хіба мій балахон не висів на тому бильці в ногах ліжка? І я могла заприсягтися, що під кріслом-гойдалкою валялася пара брудних шкарпеток, а зверху на ньому лежала червона блузка, яку я приміряла два дні тому, але вирішила, що вона занадто святкова для школи…
Я знову покрутилася на місці. Моя корзина для білизни не була порожня, але й не набита під самий верх, як мала бути.
Невже Чарлі поправ? Це на нього не схоже.
— Тату, ти вже щось прав? — гукнула я у двері.
— Гм, ні, — крикнув він у відповідь винуватим голосом. — А ти хотіла, щоб поправ?
— Ні, я сама збиралася. Ти шукав щось у мене в кімнаті?
— Ні, а що?
— Не можу знайти… блузку…
— Я туди навіть не заходив.
А потім я згадала, що Аліса навідувалася сюди по мою піжаму. Я й не помітила, що вона приносила подушку — мабуть, тому, що не спала на ліжку. Вона, мабуть, трохи тут поприбирала, збираючи мої речі. Мені стало соромно за свою неохайність.
Але червона блузка не була брудною, тож я полізла в корзину, аби витягнути її звідти.
Я сподівалася, що вона лежить десь згори, але її там не було. Я перерила всю білизну, проте блузки не знайшла. Я подумала, що у мене, напевно, параноя, але відчуття було таке, наче щось іще зникло, і скоріш за все, це щось було не єдине. Зникло близько половини речей.
Я зідрала з ліжка простирадла і, захопивши по дорозі білизну Чарлі, пішла до пральної комірчини. Пральна машина була порожня. Я перевірила сушилку, в душі сподіваючись знайти там випрані речі — послугу від Аліси. Але й там нічого. Я насупилася, збита з пантелику.
— Ти знайшла те, що шукала? — вигукнув Чарлі.
— Ще ні.
Я піднялася нагору, аби подивитися під ліжком. Нічого, окрім запилених плюшевих зайчиків. Я почала ритися в комоді — може, я сховала червону блузку назад і забула за неї?
Почувся дзвінок у двері, і я припинила пошуки. Це, напевно, Едвард.
— Двері, — проінформував мене Чарлі зі свого крісла, коли я промчала повз нього.
— Не вставай, тату.
З сяючим обличчям я відчинила двері.
Едвардові золоті очі були широко розчахнуті, ніздрі роздувалися, зуби вищирені.
— Едварде? — сказала я різко, вражена виразом його обличчя. — Що?…
Він приставив палець до моїх губ.
— Дай мені дві секунди, — прошепотів він. — Не рухайся.
Я завмерла, стоячи на порозі, а він… зник. Він метнувся так швидко, що Чарлі навіть не помітив, що повз нього щось промайнуло.
Перш ніж я встигла порахувати до двох, Едвард повернувся. Він обійняв мене за талію і швидко потягнув на кухню. Його очі металися по кімнаті, а руками він притискав мене до себе, наче боронячи від чогось. Я кинула погляд на Чарлі, який сидів у своєму кріслі, ретельно нас не помічаючи.
— Тут хтось був, — пробурмотів він мені на вухо, провівши мене углиб кухні. В його голосі лунало напруження, я ледве розчула його за ревінням пральної машини.
— Присягаюся, що жодних вовкулак… — почала говорити я.
— Це не вони, — швидко перебив він, хитаючи головою. — Це один із наших.
З його голосу стало ясно, що то він не членів своєї родини має на увазі.
Я відчула, як зблідла.
— Вікторія? — жах скував горло.
— Це не її запах.
— Хтось із Волтурі, — припустила я.
— Можливо.
— Коли?
— Так, я гадаю, що це вони, бо хтось проник сюди недавно, рано-вранці, коли Чарлі ще спав. Хто б це не був, Чарлі він не зачепив, тобто в нього, вочевидь, була інша ціль.
— Знайти мене.
Едвард не відповів. Його тіло завмерло, нагадуючи статую.
— Про що ви двоє там шушукаєтеся? — запитав підозріливо Чарлі, виринаючи із-за рогу з порожнім відерцем для попкорну.