— То ось у чому ти намагався його переконати?
— Так. Це має сенс. І Чарлі краще побути тут. Якнайдовше.
— Нехай Біллі цим займеться, — погодилась я. Мені не хотілося підставляти Чарлі під удар, який був націлений на мене. — Щось іще?
— Перегляд деяких кордонів, щоб ми могли впіймати будь-кого, хто занадто наблизився до Форкса. Я не впевнений, що Сем на це піде, але поки ми його не переконаємо, я за всім тут наглядатиму.
— Що ти маєш на увазі — «за всім тут наглядатиму»?
— Якщо ти побачиш вовка біля свого будинку, то не стріляй у нього. От що я маю на увазі.
— Ну, певна річ. Але ти не мусиш так… ризикувати.
Він пирхнув.
— Не мели дурниць. Я здатен про себе подбати.
Я зітхнула.
— Я також намагався переконати його дозволити тобі до мене приїхати. Але він упереджений проти нас, тому нехай не забиває тобі голову своїми дурницями про безпеку. Він чудово знає, що тут ти будеш у безпеці.
— Матиму це на увазі.
— До скорої зустрічі, — сказав Джейкоб.
— Ти прийдеш?
— Так. Мені треба занюхати запах твого гостя, щоб вистежити його, якщо він повернеться.
— Джейку, я дуже не хочу, щоб ти вистежував…
— Та годі тобі, Белло, — перервав мене Джейкоб, а потім засміявся і повісив слухавку.
РОЗДІЛ 10. ЗАПАХ
Це було так по-дітвацькому! Ну, навіщо Едвардові йти через те, що повинен прийти Джейкоб? Хіба ми цього ще не переросли?
— Не те щоб я відчував до нього особисту неприязнь, Белло, просто так нам обом буде легше, — сказав Едвард, стоячи у дверях. — Я триматимуся неподалік. Ти будеш у безпеці.
— Я хвилююся не про те.
Він усміхнувся, а потім у його очах з’явилася хитринка. Він притягнув мене до себе і занурився обличчям у моє волосся. Холод від його подиху осідав на пасмах і на шкірі, і від цього відчуття у мене по шиї пробігли мурашки.
— Я скоро повернуся, — сказав він, а потім голосно засміявся, так ніби я розповіла анекдот.
— Що тут смішного?
Едвард лише усміхнувся і, не давши мені відповіді, побіг підстрибом до дверей.
Буркочучи сама до себе, я рушила на кухню мити посуд. Не встигла ще вода набратися в раковину, як у двері подзвонили. Я ніяк не могла звикнути, наскільки швидше Джейкоб пересувався без своєї машини. Здавалася, що всі довкола набагато швидші за мене…
— Заходь, Джейку! — гукнула я.
Я зосередилася на зануренні посуду в спінену воду й цілком забула про те, що віднедавна Джейкоб став ходити безшумно, наче привид. Я аж підстрибнула, коли за моєю спиною пролунав його голос.
— Ти завжди залишаєш двері отак, незамкненими? Ой, вибач. Він так мене налякав, що я облила себе мильною водою.
— Я не боюся тих, кого може зупинити замок на дверях, — відповіла я, витираючи мокру сорочку кухонним рушником.
— Правильно, — погодився він.
Обернувшись до нього, я кинула на нього несхвальний погляд.
— Невже так важко носити одяг, Джейкобе? — запитала я. Він знову був голий до пояса, одягнений лише в поношені рвані джинси. У мене майнула думка, що він, мабуть, так загордився своїми новонабутими м’язами, що йому до знемоги кортіло зайвий раз їх показати. Мушу зізнатися, вони справді вражали, хоча хирляком я його не вважала ніколи. — Я знаю, що тобі більше не буває холодно, та все ж…
Він поправив рукою змокле волосся, яке падало йому на очі.
— Просто так зручніше, — пояснив він.
— Що зручніше?
Він усміхнувся поблажливо.
— Мені й так незручно тягати за собою штани, поминаючи вже решту одягу. Я що тобі, в’ючний осел?
Я насупилася.
— Ти про що, Джейкобе?
Він переможно подивився на мене, так наче я проґавила щось очевидне.
— Мій одяг не зникає і не виникає з повітря, коли я перевертаюся. Мені треба нести його в зубах, поки я біжу. Перепрошую, що не затарююся по самий зав’язок.
Я почервоніла і пробурмотіла:
— Про це я не подумала.
Він засміявся і вказав на чорну, тонку як нитка шкіряну мотузку, що була тричі обмотана навколо його лівої кісточки, наче браслет. Лише тепер я помітила, що він стояв босоніж.
— Це не просто данина моді — це для того, щоб не носити джинси в зубах.
Я не знала, що на це сказати.
Він розплився в усмішці.
— Моя напівоголеність тебе хвилює?
— Ні.
Джейкоб знову засміявся, і я обернулася до нього спиною, аби зосередитися на посуді. Мені лишалося сподіватися, що Джейк зрозуміє: я почервоніла через сум’яття від власного дурного розуму, а не через його запитання.
— Ну, час братися до роботи, — зітхнув він. — Не хочу, щоб у нього був привід сказати, ніби я сачкую.
— Джейкобе, це не твій клопіт…
Але він жестом мене перебив.
— Я тут працюю на добровільних засадах. А тепер скажи, де запах цього незваного гостя найсильніший?
— Гадаю, у моїй спальні.
Він примружив очі. Було схоже, що йому, так само як і Едвардові, це зовсім не сподобалося.
— Я повернуся за хвилину.
Я взяла тарілку і почала її методично драїти. Запала тиша, й окрім шкрябання пластикових ворсин щітки по керамічній поверхні не було чути жодних звуків. Я намагалася вловити що-небудь із верхнього поверху — скрипіння підлоги, клацання дверей. Але нічого. Раптом я втямила, що мию одну тарілку довше, ніж потрібно, і постаралася зосередитися на своєму занятті.
— Хух! — вимовив Джейкоб за моїм плечем, знову мене перелякавши.
— Фу, Джейку, ну скільки можна!
— Вибач. Зараз… — Джейкоб узяв рушника і вимочив воду, яку я знову з переляку вилила не себе. — Давай допоможу. Ти митимеш, а я полоскатиму і витиратиму.
— Гаразд, — я простягнула йому тарілку.
— Піймати запах було легко. До речі, твоя кімната смердить.
— Я куплю освіжувач повітря.
Він засміявся.
Декілька хвилин у дружній тиші я мила посуд, а він його витирав.
— Можна тебе дещо запитати?
Я простягнула йому чергову тарілку.
— Це залежить від того, що ти хочеш дізнатися.
— Будь ласка, не подумай, що я нариваюся на скандал або щось у цьому роді, — мені чесно просто цікаво, — запевнив мене Джейкоб.
— Гаразд. Питай.
Декілька секунд він вагався.
— Як це — зустрічатися з вурдалаком?
Я закотила очі.
— Ліпше не буває.
— Я серйозно. Тебе не турбує сама думка про це? Тебе це не лякає?
— Ні.
Він мовчки узяв із моїх рук миску. Я зиркнула на його обличчя — воно супилося, нижня губа закопилилася.
— Щось іще? — запитала я.
Він поморщив носа.
— Ну… я хотів запитати… чи ти… ну, знаєш, його цілувала?
Я засміялася.
— Так.
Він здригнувся.
— Пхе.
— Кожному своє, — промурмотіла я.
— А тебе не лякають ікла?
Я ляснула його по руці, оббризкавши мильною водою.
— Годі, Джейкобе! Ти ж знаєш, що у нього немає ікл!
— Ще й як знаю.
Я зціпила зуби і почала немилосердно шкребти щіткою ніж для м’яса.
— А можна ще одне питання? — мовив він обережно, коли я передала йому ніж. — Знову ж таки, просто цікаво.
— Гаразд, — гаркнула я.
Вертячи ножа в різні боки під струменем води, він пошепки промовив:
— Ти сказала, кілька тижнів… Коли саме?… — йому забракло духу, щоб закінчити.
— На випускному, — прошепотіла я у відповідь, з острахом зазираючи йому в обличчя. Чи не вибухне він, як минулого разу?
— Так скоро, — видихнув він, заплющивши очі. Це прозвучало радше як тужба, а не як запитання. М’язи на його руках напружилися, плечі закостеніли…
— Ой! — зойкнув він. За мить до цього в кухні було так тихо, що від вигуку я підскочила майже на фут [12] у повітря.
Його права рука з силою обхопила лезо ножа. Він розчепив пальці, і ніж стукнувся об кухонну стійку. Довгий глибокий поріз тягнувся через усю долоню. Кров струменіла по пальцях і скрапувала на підлогу.
— А, хай тобі! Ой! — бідкався Джейкоб.
У мене запаморочилося в голові, і шлунок підкотив до горла. Я вчепилася однією рукою за стійку і, зробивши ротом глибокий вдих, зусиллям волі взяла себе в руки, аби бодай якось допомогти.
— О ні, Джейкобе! Хай йому грець! Ось, візьми, замотай руку! — я простягнула кухонний рушник, жестом показуючи на його долоню.
— Нічого страшного, Белло, не хвилюйся за це.
Кімната попливла у мене перед очима. Я ще раз глибоко вдихнула.
— Не хвилюватися?! Та ти ж розкраяв собі руку!
Він проігнорував рушник, який я йому простягнула, натомість підставив поранену руку під кран. Вода, яка збігала, була червоною. У голові знову запаморочилося.
— Белло, — мовив він.
Я відвела погляд від рани і глянула йому в обличчя. Воно було насуплене, але його вираз цілком спокійний.
— Що?
— У тебе такий вигляд, наче ти зібралася на той світ, а ще ти обкусала всі губи. Зупинись. Розслабся. Дихай глибше. Зі мною все гаразд.
Я зробила ротом глибокий вдих і припинила кусати нижню губу.
— Не храбруйся.
Він закотив очі.
— Поїхали, — мовила я. — Відвезу тебе в лікарню.
Я була впевнена, що зможу сісти за кермо. Принаймні стіни уже стояли на місці.
— У цьому немає потреби, — Джейк закрутив воду, взяв у мене рушника і не туго пов’язав його навколо долоні.
— Чекай, — запротестувала я. — Дай глянути.
Я міцніше вхопилася за стійку, аби не впасти, якщо від вигляду рани мені знову стане зле.
— Ти що, вчилася на медика і ніколи мені про це не розповідала?
— Зараз я так розізлюся, що точно відвезу тебе в лікарню.
Він удав, що страшенно злякався.
— Ні, тільки не це!
— Якщо ти не покажеш мені свою руку, я точно розізлюсь.
Вдихнувши глибоко і повільно, він видихнув одним махом.
— Гаразд.
Він розмотав рушник, і коли я простягнула до нього руку, він поклав на неї свою долоню.
Декілька секунд я просто на неї дивилася. Я навіть перевернула її догори дриґом, хоча точно знала, де він її порізав. Перевернувши долоню назад, я врешті зрозуміла, що грубий довгий рожевий шрам — ото і все, що лишилося від рани.
— Але… у тебе цебеніла кров… так сильно.
Він відсмикнув руку і серйозно на мене подивився.
— На мені все швидко гоїться.
— Не те слово, — пробурмотіла я.
Я на власні очі бачила довгий поріз і кров, що стікала в раковину. Мене аж млоїло від її нудотно-солонуватого запаху. Там треба було накладати шви, а потім би знадобилося декілька днів, щоб рана зарубцювалася, і ще декілька тижнів, поки там би з’явився отакий рожевий рубець, який зараз красувався на його шкірі.
Він посміхнувся і вдарив себе кулаком у груди.
— Забула, що я вовкулака? — а потім подивився на мене довгим-довгим поглядом.
— Так, — нарешті мовила я.
Вираз мого обличчя його розсмішив.
— Я тобі про це розповідав. І ти бачила шрам Пола.
Я похитала головою, не зовсім із ним погоджуючись.
— Це трохи інше — спостерігати процес на власні очі.
Присівши на коліна, я дістала відбілювач із шафки під раковиною. Потім налила трохи на ганчірку і почала драїти підлогу. Різкий запах хлору прогнав із моєї голови рештки запаморочення.
— Давай я помию, — запропонував Джейкоб.
— Ні, я сама. Кинь отой рушник у прання, гаразд?
Упевнившись, що підлога не пахне більше нічим, окрім хлору, я підвелася і вимила з відбілювачем праву половинку раковини. А потім пішла до пральні, що містилася поряд із комірчиною для продуктів, і налила ковпачок відбілювачу в пральну машину, перш ніж її запустити. Джейкоб невдоволено спостерігав за моїми маніпуляціями.
— У тебе нав’язлива ідея з цього приводу? — запитав він, коли я закінчила.
Може, він і правий. Але цього разу принаймні у мене були для неї всі підстави.
— В цьому місці дуже реагують на кров. Впевнена, що ти мене розумієш.
— О-о, — він знову поморщив носа.
— Навіщо змушувати Едварда мучитися? Це ж не легко — отак триматися.
— Ага, ага. Навіщо…
Я відкрила раковину, аби випустити брудну воду.
— Белло, можна тебе дещо запитати?
Я зітхнула.
— Як це — мати найкращим другом вовкулаку?
Питання заскочило мене зненацька. Я голосно розсміялася.
— Тебе це не лякає? — запитав він, перш ніж я встигла відповісти.
— Ні. Коли вовкулака гарно поводиться, — відмітила я, — то краще не буває.
Він розплився в усмішці, блиснувши білющими зубами проти червонувато-смаглявої шкіри.
— Дякую, Белло, — сказав він, а потім схопив мене за руку і стиснув у своїх задушливих обіймах.
Не встигла я оговтатись, як він опустив руки і відійшов.
— Пхе, — покрутив він носом. — Твоє волосся смердить ще більше, ніж твоя кімната.
— Вибач, — пробурмотіла я, раптом зрозумівши, чому так веселився Едвард, подихавши на мене.
— Один із багатьох негативних наслідків твого спілкування з вампірами, хоч і порівняно невеликий, — сказав Джейкоб, здригаючись. — Після них від тебе смердить.
Я подивилася на нього.
— Я погано пахну лише тобі, Джейку.
Він усміхнувся.
— Бувай, Білко.
— Ти йдеш?
— Він чекає, поки я піду. Я чую його надворі.
— А-а.
— Я вийду з чорного входу, — сказав він, а потім завагався. — Стривай-но… а чому б тобі не приїхати сьогодні увечері в Ла-Пуш? Ми палитимемо вогнище. Там буде Емілія, і ти зможеш познайомитися з Кім… А ще я знаю, що Квіл хоче тебе побачити. Він так злиться, що ти все знала раніше за нього!
Це викликало в мене посмішку. Так, я уявляла, як це зачепило Квіла: Джейкобова пасія — людське дівчисько — тусується з вовкулаками, а він ні про що і не здогадується. А потім я зітхнула.
— Не знаю, Джейку. Розумієш, зараз трохи складно…
— Ну ж бо! Чи ти гадаєш, що хтось добереться до тебе, коли там будуть разом усі… всі ми шестеро?
Запала дивна пауза потому, як він затнувся наприкінці речення. Мабуть, йому було важко вимовляти вголос слово «вовкулака», так само як мені — «вурдалак».
Його великі темні очі безсоромно мене умовляли.
— Я запитаю, — відповіла я невпевнено.
З його горла почувся глухий звук.
— А тепер він іще й записався твоїм наглядачем? Слухай, цей сюжет показували минулого тижня в новинах — про те, як у стосунках один із підлітків контролював другого, тримав у залізних рукавицях, і…
— Ну все! — обірвала я його і попхала до дверей. — Вовкулаці час забиратися.
Він усміхнувся.
— Бувай, Білко. Не забудь запитатися дозволу.
Перш ніж я встигла щось схопити, аби жбурнути в нього, він вислизнув з чорного входу і накивав п’ятами. Я буркнула щось нерозбірливе йому навздогін.
За декілька секунд до кухні повільно зайшов Едвард. На ньому виблискували краплі дощу, схожі на діаманти, оправлені у бронзу волосся. Він сторожко подивився на мене і запитав:
— Ви двоє посварилися?
— Едварде! — вигукнула я радісно, кидаючись йому на шию.
— Іди до мене, — засміявся він і пригорнув мене. — Ти хотіла відвернути мою увагу? Якщо так, то це спрацювало.
— Ні, ми з Джейкобом не сварилися. Майже. А що?
— Просто цікаво, чому ти його різонула. Не те щоб я був проти… — він указав підборіддям на ніж, який лежав на стійці.
— Ти ба! Я гадала, що все відмила.
Я відірвалася від його обіймів, щоб кинути ножа в раковину, а потім дістала відбілювач.
— Я Джейкоба не різала. Він забув, що у нього в руці ніж.
Едвард хихикнув.
— Тоді все не так весело, як я собі уявляв.
— Едварде, не починай.
Він дістав із кишені куртки великий конверт і кинув його на стійку.
— Я забрав твою пошту.
— Є гарні новини?
— На мій погляд, так.
На ці слова я підозріливо примружила очі, а потім вирішила сама розвідати, що до чого.
Великий конверт був складений удвоє. Я розправила його, здивовано поглянувши на цупкий дорогий папір і на зворотну адресу.
— Дартмут? Це жарт?
— Я впевнений, що це зарахування. Він на вигляд точнісінько як мій.