— Хай йому грець, Едварде! Це твоя робота?
— Я відіслав їм заяву, оце й усе.
— Може, для Дартмута у мене розуму не вистачає, але я не настільки дурна, щоб повірити у це.
— А Дартмут, здається, вважає, що у тебе для нього розуму вистачає.
Я зробила глибокий вдих і повільно порахувала до десятьох.
— Це дуже щедро з їхнього боку, — зрештою мовила я. — Але зараховано мене чи ні, не в учбовому процесі справа. Я не можу собі цього дозволити, а тобі не дозволю розкидатися грошима, яких би вистачило на ще один спортивний автомобіль, лише щоб я могла вдавати, ніби наступного року поїду в Дартмут.
— Мені не потрібен іще один спортивний автомобіль. А ти не мусиш нічого вдавати, — пробурмотів він. — Один рік коледжу тебе не вб’є. Може, тобі навіть сподобається. Подумай про це, Белло. Лише уяви, як зрадіють Чарлі й Рене…
Його оксамитовий голос змалював у моїй голові картину, перш ніж я встигла її заблокувати. Звичайно, Чарлі просто б луснув від гордості, накривши усіх у Форксі хмарою емоцій. А в Рене сталася б істерика від радості за цю мою перемогу, хоча вона б присягалася, що анітрішки не здивована…
Я постаралася викинути цю картинку з голови.
— Едварде. Я хвилююся, щоб мені випускний пережити, поминаючи вже літо або осінь.
Його руки знову мене оповили.
— Ніхто тебе не скривдить. У тебе безліч часу.
Я зітхнула.
— Завтра я переведу свій банківський рахунок в Аляску. Для мене це буде достатнім алібі. Крім того, Аляска розташована так далеко, що принаймні до наступного Різдва Чарлі не чекатиме мене в гості. А до того часу я придумаю якусь відмовку. І кому, як не тобі, знати, скільки мороки завдає увесь цей обман і таємничість, — холодно піддражнила його я.
Едвардове обличчя посерйознішало.
— Згодом буде легше. За декілька десятків років усі, кого ти знаєш, будуть мертві. Проблема вирішена.
Мене пересіпнуло.
— Вибач. Це було жорстоко.
Я втупила невидющий погляд у великий білий конверт.
— Але правда.
— Якщо я знайду ворога, хто б це не був, ти поміркуєш про те, щоб почекати?
— Ні.
— Яка ти вперта!
— Так.
Почувся різкий глухий звук — пральна машина закашлялась і зупинилась.
— Дурна залізяка, — буркнула я, вириваючись із його обіймів. Я поворушила один-єдиний рушник, який вивів із ладу порожню пральну машину, і ввімкнула її знову.
— Поки я не забула… Чи не міг би ти запитати Алісу, куди вона поділа мої речі, коли прибирала у моїй кімнаті? Я не можу їх ніде знайти.
Він подивився на мене, спантеличений.
— Аліса прибирала у тебе в кімнаті?
— Ну, мені здалося, що саме це вона й робила. Коли приходила взяти піжаму, подушку та інші речі, потрібні, щоб тримати мене в заручниках, — (при цьому я кинула на нього швидкий погляд). — Вона попідбирала усе, що валялося навкруги, — блузки, шкарпетки, — і я не знаю, куди вона їх поклала.
Деякий час Едвард і далі здавався спантеличеним, а потім несподівано ошаленів.
— Коли ти помітила, що твої речі зникли?
— Коли повернулася з удаваної «вечірки в піжамах». А що?
— Я не гадаю, що Аліса що-небудь чіпала — чи то одяг, чи то подушку. А речі, які зникли, — ти їх носила, торкалася, спала на них?
— Так. А що таке, Едварде?
Він був страшенно напружений.
— Речі з твоїм запахом.
— Ой!
Ми втупилися у вічі одне одному.
— Мій гість, — пробурмотіла я.
— Він збирав докази… Довести, що знайшов тебе?
— Навіщо? — прошепотіла я.
— Не знаю, Белло. Але обіцяю, що дізнаюся. Обов’язково дізнаюся.
— Я не сумніваюсь, — мовила я у відповідь, схиливши голову йому на груди. В цей час у мене під вухом у кишені завібрував телефон.
Едвард витягнув трубку і подивився на номер.
— Саме той, із ким я хотів побалакати, — пробурмотів він, а потім розгорнув телефон. — Карлайле, я… — він обірвався, напружено слухаючи, з виразом зосередження на обличчі. — Я перевірю. Послухай-но…
Він розповів про мої зниклі речі, але з того, що я чула, мені здалося, що Карлайл говорив не про нас.
— Може, я піду… — почав був Едвард, але одразу замовк, кинувши оком на мене. — А може, й не варто. Не пускай Еммета самого, ти ж знаєш, як він реагує. Принаймні попроси Алісу, щоб вона придивлялася за тим, що діється. Ми поміркуємо про це пізніше.
Він зі стуком згорнув телефон і запитав:
— Де газета?
— Гм, не знаю. А що?
— Мені треба дещо перевірити. Чарлі вже її викинув?
— Напевно…
Едвард зник.
За мить він повернувся — з новими діамантовими краплинами у волоссі та з мокрою газетою в руках. Розгорнувши її на столі, він швидко пробігся очима по заголовках, а потім схилився над сторінкою, щось уважно читаючи і проводячи пальцем по рядках, які викликали у нього найбільшу цікавість.
— Карлайл має рацію… так… дуже необережний. Молодий і шалений? Чи це бажання убивати? — пробурмотів він сам до себе.
Я підійшла і зазирнула йому через плече.
У заголовку в «Сієтл Таймз» значилося:
ЕПІДЕМІЯ УБИВСТВ ТРИВАЄ.
ПОЛІЦІЯ НЕ МАЄ ЖОДНИХ НОВИХ ВЕРСІЙ
То була майже та ж сама історія, з приводу якої декілька тижнів тому скаржився Чарлі: насильство у великому місті, яке вивело Сієтл на перші позиції в країні за кількістю вбивств. Але одним вона відрізнялася — цифри у ній були набагато більші.
— Ситуація погіршується, — промовила я.
Він насупився:
— Точніше, стає зовсім неконтрольованою. Це не може бути роботою лише одного перволітка-вампіра. Що ж насправді діється? Так ніби вони ніколи не чули про Волтурі. Що цілком можливо, гадаю. Ніхто не пояснив їм правил… тоді хто їх створює?
— Волтурі? — повторила я, здригаючись.
— Саме з цим вони постійно борються — з безсмертними, які загрожують нас видати. Коли подібні неприємності сталися кілька років тому в Атланті, вони усе чудово загладили, хоча тоді справи були не такі кепські. Якщо ми не знайдемо способу все владнати, вони втрутяться скоро, дуже скоро. Краще б вони наразі трималися подалі від Сієтла. Коли вони будуть так близько… то можуть вирішити навідатися до тебе.
Я знову здригнулася.
— Що ж нам робити?
— Перш ніж вирішити, нам треба дістати більше інформації. Може, якби нам поговорити з цими перволітками, пояснити їм правила, усе б вирішилося мирно, — він насупився, ніби сам не ймучи у це віри. — Ми почекаємо, поки Аліса дізнається, що відбувається… Ми не хочемо виступати, поки не буде крайньої потреби. Крім того, це не наш обов’язок. Але добре, що у нас є Джаспер, — додав він, в основному сам до себе. — Якщо ми маємо справу з перволітками, він стане у пригоді.
— Джаспер? Чому саме він?
Едвард похмуро усміхнувся.
— Джаспер у своєму роді експерт із молодих вурдалаків.
— Що ти маєш на увазі — «експерт»?
— Запитай у нього — там ціла історія.
— Як усе заплутано, — пробурмотіла я.
— Правду говориш. Останнім часом незгоди валяться на нас зусібіч, — він зітхнув. — Тобі не спадало на думку, що якби ти в мене не закохалася, твоє життя було б набагато простішим?
— Можливо. Але то було б не життя.
— Для мене, — тихенько виправив він. — А тепер, наскільки я знаю, — провадив він зі своєю фірмовою кривою посмішкою, — ти хотіла у мене дещо попросити?
Я втупила в нього нерозуміючий погляд.
— Невже?
— Чи не хотіла? — посмішка не сходила у нього з обличчя. — Я був під неабияким враженням, коли ти пообіцяла попросити у мене дозволу піти на вовкулацьке засідання сьогодні увечері.
— Знову підслуховував?
Його посмішка стала ще ширшою.
— Зовсім трішечки, в самому кінці.
— Та все одно я не збиралася у тебе ні про що просити. У тебе і так чимало приводів для хвилювання.
Він узяв мене рукою за підборіддя і підвів обличчя так, щоб бачити вираз моїх очей.
— Ти хочеш піти?
— Та це дурниці. Не переймайся.
— Белло, ти не маєш просити мого дозволу. Я тобі не батько — дякувати за це небесам. Але тобі, мабуть, слід запитати Чарлі.
— Але ж ти знаєш, що Чарлі скаже «так».
— Так, це правда, я ліпше за всіх знаю, якою буде його відповідь.
Я пильно подивилася на Едварда, намагаючись зрозуміти, чого він хоче, і докладаючи усіх зусиль, щоб викинути з голови нестримний потяг поїхати в Ла-Пуш, — так, аби мої власні бажання не взяли наді мною гору. Те, що я хотіла зараз дременути в Ла-Пуш і вештатися там зі зграєю дурноверхих молодиків-вовкулак, здавалося цілковитим безглуздям, особливо коли довкола діялося так багато страшних і незрозумілих речей. Звичайно, саме тому я й хотіла поїхати. Втекти від смертельних загроз, хоча б на декілька годин… побути не такою дорослою, легковажнішою Беллою, яка здатна сміятися над усіма проблемами разом із Джейкобом, хоча б ненадовго. Але це лише бажання.
— Белло, — мовив Едвард. — Я казав тобі, що буду розсудливим і довірятиму твоїм судженням. Це не пустопорожні слова. Якщо ти віриш вовкулакам, тоді я через них не хвилюватимуся.
— Ого, — відповіла я так само, як минулої ночі.
— І Джейкоб має рацію — в одному принаймні, — зграї вовкулак має бути достатньо, щоб захистити на один вечір навіть тебе.
— Ти впевнений?
— Звичайно. Лише…
Я приготувалася.
— Сподіваюся, що ти не проти деяких запобіжних заходів? По-перше, я відвезу тебе до кордону, а по-друге, візьми з собою мобільний телефон, щоб я знав, коли тебе забрати.
— Це звучить… дуже розсудливо.
— От і чудово.
Він усміхнувся до мене, і в його очах, схожих на коштовне каміння, я не побачила навіть тіні тривоги.
Як і можна було очікувати, Чарлі без проблем відпустив мене в Ла-Пуш на свято вогню. Джейкоб аж заволав від неприхованої радості, коли я подзвонила, щоб повідомити йому новину, і здавалося, цілком охоче пристав на Едвардові запобіжні заходи. Він пообіцяв зустріти нас на кордоні між територіями о шостій.
Після нетривалих дебатів самої з собою я вирішила, що не продаватиму мотоцикл, а відвезу його назад у Ла-Пуш, де йому і місце… коли він більше буде мені не потрібен. А тоді, власне, я наполягатиму, щоб Джейкоб якось ним розпорядився. Нехай продасть його або подарує другу. Мені байдуже.
Цей вечір видавався гарною нагодою повернути моцик до Джейкобового гаража. У світлі того, що діялося останнім часом, я кожен день сприймала як можливий останній шанс. У мене не було часу, щоб зволікати зі справами, хай навіть із дріб’язковими.
Едвард лише ствердно кивнув, коли я пояснила йому свої наміри, і мені здалося, що я побачила, як тінь занепокоєння промайнула в його очах. Так, думка про те, що я верхи на мотоциклі, подобалася Едвардові не більше, ніж Чарлі.
Ми поїхали назад до Едвардового будинку, до гаража, де я залишила свій моцик. І аж коли я зупинила пікап і вилізла з машини, то раптом усвідомила, що цього разу він непокоївся не лише через мою безпеку.
Поряд із моїм стареньким мотоциклом стояв інший, набагато більший за нього. Назвати цю махину мотоциклом було б неправильно, оскільки він, здавалося, не належав до тієї ж родини, що і мій, раптом благенький на вигляд, моцик.
Він був великий, гладенький і сріблястий, і навіть коли мовчав, то обіцяв шалену швидкість.
— Що це?
— Нічого, — пробубонів Едвард.
— Це не схоже на «нічого».
На обличчі Едварда застиг буденний вираз; здавалося, він вирішив грати байдужість.
— Ну, я не знав, чи збираєшся ти пробачати свого друга, або він тебе, і подумав, що тобі все одно захотілося б їздити на своєму мотоциклі. Принаймні з твоїх слів було видно, що тобі це до вподоби. Я подумав, що ми могли б їздити разом, якщо ти не проти, — він знизав плечима.
Я подивилася на прегарну машину. Поряд із нею мій моцик мав вигляд, наче зламаний триколісний велосипед. Раптом я із сумом подумала, що це непогана аналогія до того, який я, мабуть, маю вигляд поруч з Едвардом.
— Я не зможу встигати за тобою, — прошепотіла я.
Едвард приставив руку до мого підборіддя і повернув моє обличчя так, щоб дивитися мені просто у вічі, й пальцем спробував підняти куточок моїх губ угору.
— А я тобі піддаватимусь, Белло.
— Тоді ти не отримаєш ніякого задоволення.
— Певно, що отримаю, якщо ми будемо разом.
Я прикусила губу і на хвильку постаралася це уявити.
— Едварде, що б ти зробив, якби тобі здалося, що я їду занадто швидко, втрачаю контроль над мотоциклом абощо?
Він завагався, очевидячки, намагаючись відшукати правильну відповідь. Але я знала правду: він би знайшов спосіб урятувати мене, перш ніж я кудись вріжуся.
Потім на його обличчі з’явилася усмішка. Вона здавалася невимушеною, хіба що очі зайняли злегка помітну оборонну позицію.
— Ось що ти робиш із Джейкобом! Тепер я розумію.
— Саме так. Знаєш, він не дуже мені піддається, але я могла би спробувати переконати його, мабуть…
Я непевно подивилася на сріблястий мотоцикл.
— Не хвилюйся за нього, — сказав Едвард, а потім злегка посміхнувся. — Я помітив, що мотоцикл припав до душі Джасперу. Може, йому пора відкрити новий спосіб пересування. Зрештою, Аліса їздить зараз на «Порші».
— Едварде, я…
Він перебив мене швидким поцілунком.
— Я сказав, щоб ти не хвилювалася. Але ти не могла б для мене дещо зробити?
— Що завгодно, — пообіцяла я, не вагаючись.
Забравши руку з-під мого обличчя, він перегнувся через велетенський мотоцикл і щось звідти дістав — щось, раніше ним туди заховане.
Один предмет був чорний і безформний, а другий, червоний, я легко розпізнала.
— Прошу, — мовив він із кривуватою усмішкою, яка завжди долала мій опір.
Я взяла червоний шолом, зважуючи його в руках.
— Я матиму дурнуватий вигляд.
— Ні, ти матимеш чарівний вигляд. Достатньо чарівний, аби не травмуватися, — він перекинув чорний предмет, що б то не було, собі через руку, а потім обхопив долонями моє обличчя. — Зараз у мене в долонях те, без чого я не уявляю свого життя. Будь ласка, бережи це.
— Гаразд, домовилися. А що це за чорний предмет? — запитала я підозріливо.
Він засміявся і розгорнув щось схоже на дутий жилет.
— Це жилет для мотоцикла. Не те щоб я сам знав, але чув, що дорожня пилюка досить неприємно б’ється.
Він простягнув його мені. Глибоко зітхнувши, я відкинула назад волосся і натягнула на голову шолом, а потім просунула руки крізь рукави жилета. З усмішкою, що грала в кутиках його вуст, він застебнув на мені блискавку жилета, а потім зробив крок назад.
Я почувалася незграбно.
— Скажи чесно, наскільки я потворна на вигляд?
Він відступив іще на крок, а потім піджав губи.
— Що, аж так погано? — пробубоніла я.
— Ні, Белло, ні. Власне… — він намагався підібрати потрібне слово. — Ти на вигляд… сексуальна.
Я голосно розсміялася.
— Ага.
— Вельми сексуальна, правда.
— Ти так говориш лише для того, щоб я не скинула оце, — мовила я. — Але це нічого. Ти робиш правильний хід.
Він стиснув мене в обіймах і пригорнув до грудей.
— Ти дурненька. І, на мою думку, в цьому полягає частина твоїх чарів. Проте мушу зізнатися, що цей шолом має свої недоліки.
І потім він підняв шолом, аби мати змогу мене поцілувати.
Коли трохи згодом Едвард віз мене в Ла-Пуш, я відчула, що ця безпрецедентна ситуація до болю мені знайома. Через якусь мить я зрозуміла, звідки походило дежа вю.
— Знаєш, що це мені нагадує? — запитала я. — Як коли я була дитиною і Рене привозила мене на літо до Чарлі. Таке відчуття, наче мені сім років.
Едвард засміявся.
Вголос я цього не сказала, але найбільша відмінність між цими та тими обставинами полягала в тому, що у Чарлі та Рене були кращі стосунки.
На півдорозі до Ла-Пуша за одним із поворотів ми побачили Джейкоба, який стояв, обіпершись на свій червоний «фольксваген», який він склепав із непотребу. Джейкобів нарочито нейтральний вираз змінився усмішкою, коли я помахала йому з переднього сидіння.