— Будь ласка, скажи мені, про що ти думаєш. Доки я не збожеволів.
Що я могла йому сказати? Що мені страшно? Я підбирала потрібні слова.
— У тебе губи білі. Белло, говори!
Я з силою видихнула. Як довго я тамувала подих?
— Сьогоднішня дата заскочила мене зненацька, — прошепотіла я. — Це все.
Він чекав, схвильований і трохи скептичний.
Я постаралася пояснити.
— Я не зовсім знаю, що робити… як поговорити з Чарлі… що сказати… як… — мій голос обірвався.
— То це не через вечірку?
Я нахмурилася.
— Ні. Але дякую, що нагадав.
Дощ посилився, коли він прочитав вираз мого обличчя.
— Ти не готова, — прошепотів він.
— Готова, — тої ж миті інстинктивно збрехала я. Але він дивився і бачив мене наскрізь, тому, глибоко вдихнувши, я сказала йому правду. — Повинна бути готова.
— Ти нічого не повинна.
І коли я намагалася пояснити причини, то відчула, як паніка пливає у моїх очах.
— Вікторія, Джейн, Гай — хто був у моїй кімнаті?
— Тим більше треба почекати.
— Але це безглуздо, Едварде!
Він трохи сильніше стиснув долонями моє обличчя і заговорив, викарбовуючи кожне слово.
— Белло. Ніхто з нас не мав вибору. Ти бачила, до чого це призвело… особливо у випадку Розалії. Ми всі боремося, намагаючись змиритися з тим, що сталося не з нашої волі. Я не дозволю, щоб і з тобою було так. Ти матимеш вибір.
— Я вже зробила свій вибір.
— Ти не мусиш це робити лише тому, що над твоєю головою висить меч. Ми подбаємо про твоїх ворогів, а я подбаю про тебе, — заприсягнувся він. — От коли все владнається, і ніщо на тебе не тиснутиме, тоді ти зможеш ухвалити рішення до мене приєднатися, якщо не перехочеш. Але не тому, що тобі страшно. Тебе ніхто до цього не примушує.
— Карлайл обіцяв, — мовила я за звичкою наперекір. — Після випускного.
— Не раніше, ніж ти будеш готова, — сказав Едвард переконливо. — І звичайно, не тоді, коли ти налякана.
Я нічого не відповіла. В мені не було бажання сперечатися; у той момент уся моя впевненість кудись поділася.
— От бачиш, — він поцілував мене в чоло, — немає про що хвилюватися.
Я кволо засміялася.
— Окрім грядущої погибелі.
— Довірся мені.
— Довірилася.
Він досі вдивлявся в моє обличчя, поки я не розслабилася.
— Можна тебе дещо запитати? — мовила я.
— Будь-що.
Я завагалася, а потім поставила зовсім інше питання, ніж те, яке мене хвилювало.
— Що я маю подарувати Алісі на випускний?
Він пирхнув від сміху.
— Ти наче збиралася купити нам із нею квитки на концерт…
— Точно! — я відчула таке полегшення, що майже усміхалася. — Концерт у Такомі [14]. Минулого тижня я побачила оголошення в газеті й подумала, що вам сподобається. Ви так хвалили диск.
— Гарна ідея. Дякую.
— Сподіваюся, квитків іще не розпродали.
— Влучне зауваження. Треба з’ясувати.
Я зітхнула.
— Ти ще щось хотіла мене запитати, — сказав він.
Я насупилась.
— Як ти дізнався?
— Я вже навчився читати твоє обличчя. Запитуй.
Заплющивши очі, я сховалася у нього на грудях.
— Ти не хочеш, щоб я була вурдалаком.
— Не хочу, — сказав він тихо і, трохи почекавши, додав: — Це не запитання.
— Ну… мене хвилювало… чому ти цього не хочеш.
— Хвилювало? — зі здивуванням він підхопив моє слово.
— Скажи мені — чому? Скажи всю правду, не шкодуючи моїх почуттів.
На мить він завагався.
— Якщо я дам відповідь на твоє запитання, ти поясниш мені своє?
Я кивнула, досі ховаючи обличчя.
Він глибоко вдихнув, перш ніж відповісти.
— Ти можеш прожити чудове життя, Белло. Знаю, ти віриш, що у мене є душа, але я в цьому не зовсім упевнений, і ризикувати твоєю… — він повільно похитав головою. — Дозволити цьому статися — дозволити тобі перетворитися на те, чим є я, лише щоб ніколи тебе не втратити, — це найегоїстичніший вчинок, який я можу уявити. Я прагну цього понад усе на світі для себе. Але для тебе я хочу набагато більшого. Піддатися своєму егоїзму здається мені злочином. Це був би найегоїстичніший учинок у моєму житті, навіть якщо воно триватиме вічно. Якби можна було стати людиною для тебе, то якою б не була ціна, я б її заплатив.
Я принишкла, перемелюючи почуте.
Едвард гадав, що поводиться егоїстично.
Я відчула, як моє обличчя повільно розпливається в усмішці.
— Значить… ти не боїшся… що розлюбиш мене, коли я стану іншою — коли не буду такою м’якою і теплою, і від мене інакше пахнутиме? Ти справді хочеш бути зі мною, незалежно від того, якою я стану?
Він різко видихнув і з притиском запитав:
— Ти боялася, що я тебе розлюблю? Белло, як на людину з такою тонкою інтуїцією, ти іноді буваєш такою безтолковою!
Я знала, що йому це могло здатися безглуздим, але відчула полегшення. Якщо йому дійсно хотілося бути зі мною, решту я витримаю… якось. «Егоїстично» раптом здалося чудовим словом.
— Не думаю, що ти розумієш, Белло, наскільки легше мені було б, — сказав він із жартівливим відтінком, — якби я постійно не зосереджувався на тому, щоб тебе не вбити. Звичайно, дечого мені бракуватиме. Наприклад, цього…
Втупивши довгий погляд мені у вічі, він погладив мою щоку, і я відчула, як до неї миттю ринула кров, укривши шкіру рум’янцем. Він ніжно засміявся.
— І биття твого серця, — продовжив він, уже серйозніше, але досі трохи усміхаючись. — Це найважливіший звук у моєму світі. Я так до нього звик, що, присягаюся, міг би почути його за багато миль звідси. Але це все не важливо. Оце, — він узяв моє обличчя в долоні, — ти. Те, що я зараз тримаю. Ти завжди будеш моєю Беллою, тільки станеш трохи довговічнішою.
Я зітхнула і, заспокоївшись у його долонях, заплющила очі.
— А тепер можна тебе дещо запитати? Але всю правду, не шкодуючи моїх почуттів, — сказав він.
— Звичайно, — відповіла я одразу, від здивування широко розплющивши очі. Що він хоче дізнатися?
Він повільно проговорив:
— Ти не хочеш бути моєю дружиною.
Моє серце спочатку зупинилося, а потім шалено забилося. На шиї виступив холодний піт, і руки стали холодними як лід.
Він чекав, спостерігаючи мою реакцію.
— Це не запитання, — нарешті прошепотіла я.
Він опустив погляд — від його вій на щоки упали довгі тіні — і, забравши долоні від мого обличчя, підняв мою замерзлу ліву руку. Говорячи, він гладив мої пальці.
— Мене хвилює, чому ти цього не хочеш.
Клубок підкотився до мого горла.
— Це не запитання, — прошепотіла я.
— Будь ласка, Белло.
— Правду? — промовила я самими лише губами.
— Звичайно. Я прийму її, якою б вона не була.
Я глибоко вдихнула.
— Ти сміятимешся з мене.
Він глянув мені в очі, приголомшений.
— Сміятимусь? Я не можу цього навіть уявити.
— От побачиш, — пробурмотіла я, а потім зітхнула. Раптом моє обличчя з білого стало багряним від несподіваного спалаху досади. — Гаразд, скажу! Я впевнена, що для тебе це звучатиме, як один великий жарт, але це правда! Просто мені так… так… так ніяково! — зізналася я і знову заховала обличчя у нього на грудях.
Запала невелика пауза.
— Я тебе не розумію.
Я підвела голову і подивилася на нього, від зніяковілості випаливши все одним духом:
— Я не така дівчина, Едварде. Не та, хто виходить заміж одразу після школи, наче якась селючка, що залетіла від свого хлопця! А що подумають люди? Ти хоч уявляєш, яке зараз століття? Люди не одружуються так просто у вісімнадцять! Принаймні не розважливі, відповідальні й дорослі люди! Я не хочу бути такою дівчиною! Я не така… — я запнулася, втративши нитку.
Поки Едвард міркував над моєю відповіддю, його обличчя нічого не виказувало.
— Це все? — зрештою запитав він.
Я глипнула на нього.
— А цього не достатньо?
— Значить… ти не прагнеш безсмертя більше, ніж мене?
Хоч я і гадала, що сміятиметься він, але після цих слів нестримний сміх напав на мене.
— Едварде! — змогла я видихнути між нападами реготу. — А я… завжди гадала… що ти… набагато… розумніший за мене!
Він узяв мене за руку, і я відчула, що він сміється разом зі мною.
— Едварде, — мовила я, докладаючи зусиль, щоб говорити чітко, — навіщо мені вічність без тебе? Я б не захотіла й одного дня без тебе.
— Це вже легше, — сказав він.
— Але… це нічого не змінює.
— Все одно це приємно усвідомлювати. І я справді розумію твою точку зору, Белло. Але мені б також хотілося, щоб і ти розуміла мою.
До того часу я встигла знову посерйознішати, тому кивнула і постаралася не хмуритися.
Він подивився на мене, гіпнотизуючи рідким золотом своїх очей.
— Розумієш, Белло, я завжди був таким хлопцем. У моєму світі я вже був чоловіком. Я не шукав кохання — ні; мені дуже хотілося бути солдатом, і я не думав ні про що, окрім ідеалізованої воєнної слави, яку тоді нав’язували потенційним призовникам. Але якби я знайшов… — він затнувся, схиляючи набік голову. — Хотів сказати, якби я знайшов когось, але це неправильно. Якби я знайшов тебе, то анітрохи не сумніваюся, якими були б мої подальші дії. Я був таким хлопцем, який, щойно він дізнався, що ти — це та, котру він шукав, опустився б на одне коліно і став би просити твоєї руки. Я б чекав тебе цілу вічність, хай як би мінялися світ і суспільство.
Він подарував мені свою кривувату усмішку. Я дивилася на нього широко розплющеними очима.
— Белло, дихай, — нагадав він, усміхаючись.
Я вдихнула.
— Тепер ти мене розумієш, Белло, хоч трохи?
Якусь мить я розуміла, і навіть уявила себе в довгій спідниці а блузці, зашнурованій під саму шию, з високою зачіскою на голові. Уявила, як Едвард, піжон у світлому костюмі, з букетиком польових квітів у руці, сидить поруч зі мною в альтанці.
Я похитала головою і зітхнула. Я просто згадала кадри з кінофільму «Енн із Зелених Дахів» [15].
— Справа в тому, Едварде, — сказала я хитким голосом, не даючи прямої відповіді на його запитання, — що у моєму розумінні «шлюб» і «вічність» не є взаємовиключними або взаємовключними поняттями. А оскільки зараз ми живемо в моєму світі, то давай ступати в ногу з часом, якщо ти знаєш, що я маю на увазі.
— Але з іншого боку, — заперечив він, — цей час усе одно скоро мине. То чому скороминущі звички однієї місцевої культури так сильно мають впливати на рішення?
Я стиснула губи.
— До чужого монастиря?…
Він засміявся з мене.
— Ти не мусиш відповідати «так» чи «ні» сьогодні, Белло. Гарно розуміти обидві сторони, хіба ні?
— То твоя умова?…
— Досі дійсна. Я приймаю твої погляди, Белло, але якщо ти хочеш, аби я сам тебе перетворив…
— Там, там, там-там, — я спробувала наспівати весільний марш, але він зазвучав як поховальний.
Час продовжував летіти, як на крилах.
Тієї ночі мені нічого не снилося, а потім прийшов ранок, і випускний уже стояв на ґанку і стукав у двері. Мені ще так багато треба було вивчити до випускних іспитів, і стало зрозуміло, що за ті кілька днів, що залишилися, я і з половиною не впораюся.
Коли я спустилася до сніданку, Чарлі вже не було. Він залишив на столі газету, і вона нагадала мені, що я маю дещо купити. Хоч би квитки на концерт досі були в продажу! Треба знайти номер телефону, щоб дістати ті дурні квитки. Тепер, коли вся несподіванка зникла, це вже не здавалося подарунком. Звичайно, здивувати Алісу — то не найкраща ідея.
Я хотіла одразу перегорнути аркуші до розділу «Розваги», але мою увагу привернув жирний чорний заголовок. Нахилившись ближче, аби прочитати передовицю, я відчула, як мене обійняв страх.
СІЄТЛ ПОТЕРПАЄ ВІД ЖОРСТОКИХ УБИВСТВ
Мені знадобилося майже три спроби, щоб прочитати останнє речення; потім я зрозуміла, що в мене тремтять руки.
— Белло?
Замислившись над прочитаним, я зойкнула і здригнулася ід Едвардового звертання, хоч воно було тихим і не таким уже несподіваним.
Він стояв у дверях, звівши на переніссі брови. Потім нагло він уже стояв поруч і тримав мене за руку.