— Я тебе налякав? Вибач. Я стукав…
— Ні, ні, — сказала я поспішно. — Ти це бачив? — вказала я на газету.
Його чоло вкрилося зморшками.
— Я ще не переглядав свіжих новин. Але мені відомо, що ситуація погіршується. Ми маємо щось робити… швидко.
Мені це не подобалося. Не подобалося, коли хтось із Калленів ризикував, а ота почвара в Сієтлі (хто б чи що б то не було) — вона починала мене по-справжньому лякати. Але перспектива появи Волтурі була такою ж страшною.
— А що каже Аліса?
— В цьому то й проблема, — Едвардове чоло зморщилося ще більше. — Вона нічого не бачить… хоча ми тисячу разів подумки збиралися все перевірити. Вона починає панікувати. Відчуває, наче останнім часом багато чого проходить повз неї, наче щось не так; що, можливо, вона втрачає свій дар.
Я здивувалася.
— А хіба це можливо?
— Хто знає? Ніхто цього питання не досліджував… Але я сумніваюся. Такі здібності з часом лише посилюються. Згадай Аро або Джейн.
— Тоді в чому справа?
— Думаю, це пророцтво, що самозбувається. Ми чекаємо, поки Аліса щось побачить, щоб вирушити на пошуки… а вона нічого не бачить, тому що ми не вирушимо, поки вона не побачить. Тому вона не може нас там побачити. Певно, доведеться рушати наосліп.
Я здригнулася.
— Ні.
— Ти дуже хочеш піти сьогодні на уроки? За кілька днів іспити — все одно нічого нового не читатимуть.
— Гадаю, що переживу один день без школи. А що ми робитимемо?
— Я хочу поговорити з Джаспером…
Джаспер, знову Джаспер. Дивно. У родині Калленів Джаспер завжди був трохи осторонь, був частиною плину життя, але ніколи — його центром. У мене склалося припущення, що він тут лише заради Аліси і прямуватиме за нею будь-куди, але що теперішній його спосіб життя — не єдиний йому відомий. Він був відданий «вегетаріанській» ідеї менше за інших; саме тому, напевно, йому було важче дотримуватися її правил.
У будь-якому разі я ніколи не бачила, щоб Джаспер був потрібен Едвардові. Мені ще раз стало цікаво, що він мав на увазі, згадуючи, що Джаспер — «експерт із вампірів-перволітків». Про історію Джаспера я знала небагато — лише те, що він прийшов звідкись із півдня, перш ніж його знайшла Аліса. З певних причин Едвард завжди уникав запитань про свого наймолодшого брата. А я, у свою чергу, завжди почувалася занадто ніяково перед високим білявим вампіром, схожим на доморослу кінозірку, щоб запитати у нього прямо.
Коли ми зайшли до будинку, Карлайл, Есме і Джаспер уважно дивилися новини, але звук був таким тихим, що моє вухо нічого не могло вловити. Аліса сиділа на нижній сходинці парадних сходів, підпираючи долонями засмучене обличчя. Почувши, як ми зайшли до кімнати, з кухні вийшов Еммет, на вигляд цілком безтурботний. Еммета ніколи нічого не турбувало.
— Привіт, Едварде. Прогулюєш уроки, Белло? — усміхнувся він до мене.
— Ми обоє прогулюємо, — нагадав йому Едвард.
Еммет засміявся.
— Так, але це вона ходить до школи вперше. Вона може щось проґавити.
Едвард закотив очі, але нічого не відповів на зауваження свого любого брата. Він кинув Карлайлові газету.
— Ти бачив? Вони вже розглядають версію про серійного вбивцю.
Карлайл зітхнув.
— Двоє спеціалістів цілий ранок дискутують з цього приводу на каналі CNN.
— Ми не можемо дозволити цьому тривати й далі.
— Рушаймо просто зараз, — з несподіваним ентузіазмом заявив Еммет. — Мені до смерті нудно.
Згори зі сходів долинуло сичання.
— Вона така песимістка, — пробурмотів Еммет сам до себе.
Едвард погодився з Емметом.
— Ми повинні щось вирішити найближчим часом.
Розалія з’явилася на верхівці сходів і повільно спустилася низ. Її обличчя було спокійним і безвиразним.
Карлайл похитав головою.
— Я стурбований. Ми ніколи раніше у таке не втручались. Це не наша справа. Ми не Волтурі.
— Я не хочу, щоб сюди припожалували Волтурі, — сказав Едвард. — Це скоротить наш час на роздуми.
— А всі ті невинні люди в Сієтлі, — пробурмотіла Есме. — Неправильно дозволяти їм отак умирати.
— Знаю, — зітхнув Карлайл.
— Он як, — різко мовив Едвард, злегка киваючи в бік Джаспера. — Я про це не подумав. Розумію. Ти правий, так тому і бути. Це все змінює.
Я була не єдина, хто збентежено на нього подивився, але, мабуть, єдина, хто при цьому не мав трохи незадоволеного вигляду.
— Гадаю, тобі краще пояснити іншим, — звернувся Едвард до Джаспера. — Якою може бути мета нашого походу? — Едвард почав ходити туди-сюди, втупившись у підлогу й занурившись у роздуми.
Я не бачила, як Аліса підвелася, та вона вже стояла поруч зі мною.
— Про що він говорить? — запитала вона Джаспера. — Про що ти зараз думаєш?
Здавалося, Джасперу не дуже подобалося перебувати в центрі загальної уваги. Він завагався, вдивляючись у кожне обличчя в колі, — бо всі наблизилися, щоб послухати, що він скаже, — а потім його очі зупинилися на мені.
— Ти збентежена, — дуже тихо промовив він своїм глибоким голосом.
У його словах не було запитання. Джаспер знав, як я почуваюся, як усі почуваються.
— Ми всі збентежені, — буркнув Еммет.
— Ти маєш повно часу попереду, тож можеш і потерпіти, — відповів йому Джаспер. — Беллі слід про все дізнатися. Тепер-бо вона одна з нас.
Його слова мене здивували. Я так мало спілкувалася з Джаспером, особливо після мого останнього дня народження, коли він намагався мене вбити, і тому навіть не уявляла, що він сприймає мене таким чином.
— Як багато ти про мене знаєш, Белло? — запитав Джаспер.
Еммет драматично зітхнув і впав на канапу, вдаючи, що йому уривається терпець.
— Небагато, — зазначила я.
Джаспер подивився на Едварда, який підвів голову, щоб зустріти його погляд.
— Ні, — сказав Едвард, відповідаючи на його думку. — Гадаю, ти розумієш, чому я не розповів їй твоєї історії. Але зараз, мабуть, вона повинна її почути.
Джаспер замислено кивнув, а потім почав закасувати рукави свого кремового светра.
Я спостерігала за ним із цікавістю і спантеличенням, намагаючись утямити, що ж він робить. Він підніс зап’ястя під облямівку торшера, який стояв поруч, під світло голої лампочки, і вказав пальцем на знак у вигляді півмісяця-серпа, що виступав на блідій шкірі.
За якусь хвилину я зрозуміла, чому цей знак видався мені навдивовижу знайомим.
Я витягнула руку — сіруватий серпик виступав іще чіткіше на моїй кремовій шкірі, ніж на його гіпсовій.
Джаспер кволо усміхнувся.
— У мене багато шрамів, схожих на твої, Белло.
З кам’яним обличчям Джаспер іще вище закотив рукав свого тонкого светра. Спочатку я не могла розпізнати горбики, які густо вкривали його шкіру. Вигнуті півмісяці, які находили один на один, ледве можна було розібрати білі на білому тлі, тому що яскраве світло лампи згладжувало горбики і майже не кидало тіні, що підкреслювала б форму. А потім я зрозуміла, що ті серпики такі ж самі, як і на його зап’ясті… як на моїй руці.
Я знову поглянула на свій маленький одинокий шрам і згадала, як він там опинився. Я дивилася на форму Джеймсових зубів, навічно викарбуваних на моїй шкірі.
А потім я ахнула і звела на нього очі.
— Джаспере, що з тобою сталося?
РОЗДІЛ 13. ПЕРВОЛІТОК
— Те ж саме, що сталося з твоєю рукою, — тихо відповів Джаспер. — Тільки тисячу разів поспіль, — він сумно засміявся і кивнув на свою руку. — Наша отрута — єдина річ, що залишає шрами.
— Але чому? — видихнула я із жахом, і хоч відчувала, що це неввічливо, але не могла відвести погляду від його знівеченої шкіри.
— Мене трохи не так… виховували, як моїх теперішніх зведених братів і сестер. Я починав зовсім інакше, — наприкінці фрази його голос посуворішав.
Я уп’яла в нього приголомшений погляд.
— Перш ніж я розповім тобі мою історію, — сказав Джаспер, — ти мусиш зрозуміти, що у нашому світі є такі місця, Белло, де життя без старості вимірюється тижнями, а не століттями.
Інші вже чули все раніше. Карлайл та Еммет знову прикипіли до телевізора. Аліса тихенько перебралася до Есме і сіла біля її ніг. Але Едвард так само уважно слухав, як і я. У себе на обличчі я відчувала його очі — вони ловили будь-який проблиск емоцій.
— Щоб зрозуміти чому, ти маєш поглянути на світ з іншого боку. Уяви, який він для сильних, ненаситних… вічно спраглих.
Розумієш, у нашому світі є місця, привабливіші для нас за інші. Місця, де ми можемо не так себе обмежувати, при цьому не викриваючи себе.
Уяви, наприклад, карту західної півкулі. Припустімо, що кожне людське життя — це маленька червона крапка. Що насиченіший червоний колір, то легше ми — тобто ті, хто веде відомий тобі спосіб існування, — можемо прогодуватися, не привертаючи уваги…
Я здригнулася від oбразу, що його викликало у моїй голові слово «прогодуватися». Але Джаспер не боявся мене злякати, він не був занадто дбайливим, як Едвард. Без зупинки він повів далі.
— Не те щоб наші клани на півдні дуже дбали про те, помітять їх люди чи ні. Це Волтурі постійно їх контролюють. Волтурі — єдині, кого бояться південні клани. Якби не Волтурі, нас усіх давно б уже викрили.
Я нахмурилася, почувши, як Джаспер вимовляє це прізвище — з повагою, майже із вдячністю. Хай там як, а думка про Волтурі як про приємних осіб не вкладалася у мене в голові.
— Порівняно з півднем північ дуже цивілізована. Більшість із нас — «вегетаріанці»; ми полюбляємо день так само, як і ніч, і дозволяємо людям спілкуватися з нами, не наводячи їх при цьому на підозри, — для всіх нас важлива анонімність.
На півдні ж зовсім інший світ. Безсмертні там виходять лише вночі. День вони проводять, плануючи свій наступний крок або очікуючи нападу суперника. Тому що на півдні завжди точилася війна, постійна війна протягом століть, без єдиної хвилини перемир’я. Вурдалаки там ледве помічають присутність людей, хіба що як солдати помічають стадо корів на узбіччі — ходячу їжу. От тільки вампіри ховаються, щоб все стадо їх не помітило — і це через Волтурі.
— Але за що вони воюють? — запитала я.
Джаспер усміхнувся.
— Пам’ятаєш карту з червоними цятками?
Він чекав, тому я кивнула.
— Вони воюють, щоб здобути контроль над найчервонішими місцями. Розумієш, одного разу комусь спало на думку, що якби він був єдиним вампіром у, скажімо, Мехіко, тоді він зміг би годуватися щоночі, двічі, тричі за ніч, і ніхто б не помітив. От він і почав міркувати, як йому позбутися конкуренції.
Інші міркували про те ж саме. У деяких тактика виявлялася ефективнішою.
Але найефективнішу тактику винайшов досить молодий вурдалак на прізвисько Беніто. Ніким раніше не знаний, він прийшов звідкись із півночі Далласа і винищив два невеликі клани, що існували поблизу Х’юстона. Ще за дві ночі він кинув виклик набагато сильнішому ворожому клану, у чиїх руках був Монтеррей у північній Мексиці. І знову переміг.
— А як він переміг? — запитала я, дещо запідозривши.
— Беніто створив армію вампірів-перволітків. Він був першим, хто до цього додумався, і спочатку його неможливо було спинити. Дуже молоді вурдалаки нестабільні, дикі, майже не піддаються контролю. Одного перволітка ще можна напоумити, навчити його стримуватися, але десять, п’ятнадцять новачків — це просто кошмар. Вони так само легко нападають одне на одного, як і на ворога, котрого їм укажуть. Беніто був змушений створювати перволітків ще і ще, оскільки вони винищували одне одного, та й клани, з якими він боровся, забрали в бою більше половини його армії, перш ніж здалися.
Як бачиш, незважаючи на те, що молоді вампіри небезпечні, їх можна побороти, якщо знати, що робиш. Перший рік або близько того вони неймовірно сильні фізично, і якщо їм дозволити цю силу докласти, вони можуть з легкістю розчавити старшого вурдалака. Але вони — раби своїх інстинктів, і тому передбачувані. Зазвичай у них немає жодних навичок боротьби — самі лише м’язи і лють. А в цьому разі — переважаюча чисельність.
Вампіри у південній Мексиці зрозуміли, щo на них насувається, і зробили єдину річ, яка, на їхню думку, могла зупинити Беніто. Вони створили власні армії…
І тут почалося справжнє пекло — в буквальному розумінні цього слова. У нас, безсмертних, також є своя історія, і цієї війни ми ніколи не забудемо. Звичайно, людям у Мексиці тоді було не позаздрити…
Я здригнулася.
— Коли кількість жертв досягла небаченої величини — ваша історія, власне, приписує таке різке падіння чисельності населення епідеміям, — нарешті втрутилися Волтурі. Вони виступили всією раттю й дістали кожного перволітка-вурдалака в нижній частині Північної Америки. Беніто відійшов до Пуебла, збільшуючи армію так швидко, як тільки міг, аби дістати свій приз — Мехіко. Волтурі впоралися спочатку з ним, а потім — з усіма іншими.
Всіх, кого знаходили з перволітками, страчували на місці, й оскільки в такий спосіб намагалися захиститися від Беніто всі, на деякий час вампіри в Мексиці зникли.
Майже рік Волтурі займалися зачисткою. Це ще один розділ у нашій історії, який назавжди зостанеться в пам’яті, адже Волтурі залишили декількох свідків, аби ті розповіли, на що це було схоже. Якось я мав розмову з одним із тих, кому випала нагода спостерігати здалеку, що відбувалося, коли ми завітали до Кульякана-Росалеса… [16]
Джаспер стенув плечима. Я усвідомила, що ніколи не бачила його наляканим. Це було вперше.
— Цього було достатньо, щоб жага завоювань не вийшла за межі півдня. Решта світу залишалася при здоровому глузді. Нашим теперішнім способом життя ми завдячуємо Волтурі.
Та коли Волтурі повернулися до Італії, ті, хто вижили, швидко знову розподілили південь.
Минуло небагато часу, як клани знову почали воювати між собою. Багато поганої крові пролилося, даруй мені на слові. Процвітала вендета. Ідея з перволітками уже була посіяна, і дехто не міг втриматися від спокуси. Але про Волтурі також не забули, і цього разу південні клани були обачнішими.
Перволітки обиралися з людської маси з більшою обережністю, їх краще готували. Ними користувалися обачливо, і люди, в своїй більшості, нічого не помічали. Їхні творці не давали Волтурі приводу для повернення.
Війни спалахували знову, але в менших масштабах. Час від часу хтось заходив задалеко, в людських газетах починали з’являтися здогадки, і Волтурі поверталися й зачищали місто. Але вони дозволили іншим, обачнішим, продовжувати…
Джаспер задивився незрячим поглядом у простір.
— Це так тебе створили, — прошепотіла я свою здогадку.
— Так, — підтвердив він. — Коли я був людиною, я жив у Х’юстоні, у штаті Техас. Мені ще й сімнадцятьох не було, коли у 1861 році я приєднався до Армії Конфедеративних Штатів Америки [17]. Я збрехав призовній комісії, сказавши, що мені майже двадцять. На зріст я був достатньо високий, тому мені повірили.
Моя воєнна кар’єра була недовгою, але багатообіцяючою. Я завжди подобався людям, вони дослухалися до моєї думки. Батько казав, що це харизма. Тепер я, звичайно, знаю, ще це було, можливо, ще щось. Але що б то не було, мене швидко підвищували в рангах, навіть швидше за старших, досвідченіших солдатів. Армія конфедератів щойно народилася і всіляко намагалася самоорганізуватися, й тому надавала можливості для росту. Після першої ж битви під Галвестоном — власне, насправді то було більше схоже на перестрілку — я став наймолодшим майором у штаті Техас, навіть не признаючись до свого справжнього віку.
Мене призначили відповідальним за евакуацію з міста жінок і дітей, коли броненосці Армії Федерації [18] зайшли в порт. Один день знадобився на приготування, а потім я вирушив супроводжувати першу колону цивільних до Х’юстона.
Ту одну ніч я пам’ятаю дуже чітко.
Ми досягли міста, коли вже стемніло. Я залишався там недовго — аби лише простежити, щоб уся партія була безпечно розміщена. Після цього я взяв свіжого коня і помчав назад у Галвестон. Часу на відпочинок не було.