Раптом я згадала, що сказав Едвард, коли висаджував мене з машини: Джейкоб збирається розповісти мені те, про що волали його думки. Я закусила губу.
— Розумієш, — сказав Джейкоб, — я хотів зробити це трохи інакше, — він засміявся, і здалося, ніби він сміється сам із себе. — Не так різко, — додав він. — Я хотів тебе підготувати, але… — він подивився на хмари, які щільнішали в міру того, як день добігав кінця, — на підготовку немає часу.
Він нервово засміявся. Ми продовжували повільно ступати.
— Про що ти говориш? — не витримала я.
Він глибоко вдихнув.
— Я хочу тобі дещо сказати. Ти вже давно це знаєш… але гадаю, мені все одно треба сказати це вголос. Для того, щоб між нами не було непорозуміння.
Я стала мов укопана, і він також зупинився. Я забрала свою руку і обхопила себе за плечі. Раптом я зрозуміла, що не хочу знати того, до чого він підводив.
Джейкобові брови нахмурилися, кидаючи тіні на глибоко посаджені очі. І коли він подивився мені в обличчя, очі були непроглядно чорними.
— Белло, я тебе кохаю, — сказав Джейкоб сильним упевненим голосом. — Белло, я кохаю тебе. І хочу, щоб ти вибрала мене замість нього. Я знаю, що ти не відчуваєш того ж самого до мене, але мушу сказати тобі правду, аби ти знала свої варіанти. Я не хочу, щоб непорозуміння стало поміж нами.
РОЗДІЛ 15. ЗАКЛАД
Я довго мовчки й пильно дивилася на нього і не могла вигадати, що б таке йому відповісти. Коли він глянув на моє ошелешене обличчя, серйозний вираз полишив його.
— Гаразд, — сказав він, шкірячись, — ось і все.
— Джейку, — я відчувала, ніби щось величезне застрягло в моїй глотці. Я спробувала прочистити горло. — Я не можу, я маю на увазі, що я не… Мені час іти.
Я розвернулася, але він раптово схопив мене за плечі й обернув до себе.
— Ні, стривай. Я все розумію, Белло. Але дай мені відповідь на одне запитання, гаразд? Ти справді хочеш, щоб я пішов і ти мене більше ніколи не побачила? Тільки чесно.
Було важко сконцентруватися на його запитанні, тому минуло близько хвилини, перш ніж пролунала відповідь.
— Ні, я цього не хочу, — зрештою сказала я.
Джейкоб знову шкірив зуби.
— Ось бачиш.
— Але я хочу, щоб ти був поряд зі мною, не з тієї самої причини, з якої ти хочеш, щоб я була поряд із тобою, — заперечила я.
— Тоді скажи мені, чому ти хочеш, щоб я був поряд із тобою.
Я ретельно поміркувала.
— Я сумую, коли тебе немає поруч. Коли ти щасливий, — я обережно добирала слова, — я також щаслива. Але те саме я можу сказати і про Чарлі, Джейкобе. Ми наче одна сім’я. Я люблю тебе, але не кохаю.
Він спокійно хитнув головою.
— Але ти хочеш, щоб я був поряд.
— Так, — зітхнула я. Його неможливо було знеохотити.
— Тоді я тинятимуся десь поблизу.
— Ти охочий до покарань, — пробуркотіла я.
— Саме так.
Кінчиками пальців він погладив мене по щоці. Я відсторонила його руку.
— Як ти гадаєш, чи зможеш ти поводитись трохи серйозніше? — спитала я роздратовано.
— Ні, не зможу. Тобі вирішувати, Белло. Або ти приймаєш мене таким, який я є (включаючи погану поведінку), або не приймаєш зовсім.
Я незадоволено глянула на нього.
— Ти жорстокий.
— Ти теж.
Щоб себе стримати, я зробила мимовільний крок назад. Він мав рацію. Якби я не була жорстока та жадібна, я б сказала йому, що не хочу, аби ми були друзями, і пішла геть. Зле тримати друга біля себе, якщо це може завдати йому болю. Я не знала, що тут роблю, але раптом збагнула, що це неправильно.
— Ти правий, — прошепотіла я.
Він засміявся.
— Я прощаю тебе. Тільки спробуй не вельми сердитись на мене. Бо нещодавно я вирішив, що не здамся. Є щось привабливе в недосяжному.
— Джейкобе, — я пильно дивилася в його темні очі, силкуючись домогтися, щоб він сприймав мої слова серйозно. — Я кохаю його, Джейкобе. Він — це все моє життя.
— Але мене ти також любиш, — нагадав він. Я хотіла запротестувати, але він підніс руку, зупиняючи мене. — Це не те саме, я розумію. Але він зовсім не все твоє життя. Вже ні. Може, колись і був, а тепер уже ні. Він колись полишив тебе, і тепер йому доведеться мати справу з наслідками того його вчинку — зі мною.
Я похитала головою.
— Ти просто нестерпний.
Раптом він став серйозним, міцно взяв моє підборіддя — так я не могла відвести очей від його уважного, пильного погляду.
— Доки б’ється твоє серце, Белло, — промовив він, — я буду поряд і боротимуся за тебе. Не забувай, що в тебе є вибір.
— Я не хочу мати вибір, — не погодилась я, невдало намагаючись вивільнити підборіддя з його рук. — І недовго вже битися моєму серцю, Джейкобе. Час майже вичерпаний.
Його очі звузились.
— Ось іще один привід, щоб боротися, боротися, доки я можу, — прошепотів він.
Він досі тримав моє підборіддя, його пальці стискали його занадто сильно, майже до болю, і я бачила, як у його очах народилась рішучість щось зробити.
— Не… — спробувала запротестувати я, але було запізно.
Джейкобові губи вп’ялися в мої, зупиняючи мій протест. Він цілував мене сердито, грубо, другою рукою міцно тримав мене за шию — втекти було неможливо.
Я щосили штовхала його в груди, та здавалось, він навіть цього не помічає. Незважаючи на злість, його губи були теплими, м’якими і цілували незвично.
Я хапала його за обличчя, намагаючись відтрутити, — все марно. Цього разу він помітив мої спроби відштовхнути його, але вони лише його розохотили. Його губи силоміць розтулили мої, і я відчула його тепле дихання в своєму роті.
Покладаючись на інстинкт, я опустила руки і припинила чинити опір. Я розплющила очі та не боролася, навіть не відчувала нічого… лише чекала, коли він зупиниться.
І це спрацювало. Здавалось, що його злість випарувалася, він зробив крок назад, щоб подивитися на мене. Потім знову м’яко притиснув свої губи до моїх, один раз, двічі, тричі… Я уявила, що я статуя, і чекала.
Нарешті він відпустив моє обличчя і відхилився.
— Ти закінчив? — спитала я байдужим голосом.
— Так, — він зітхнув і всміхнувся, заплющивши очі.
Я відвела руку назад і що було сили зацідила йому кулаком у щелепу.
Почувся хрускіт.
— Ай! Ай! — зойкнула я, шалено стрибаючи від болю і притискаючи руку до грудей. Вона була зламана, я відчувала це.
Джейкоб уражено дивився на мене.
— З тобою все гаразд?
— Ні, чорт забирай! Ти зламав мені руку!
— Белло, ти сама зламала собі руку! А тепер припини танцювати і дай мені на неї подивитись.
— Не торкайся мене! Я іду додому, зараз-таки!
— Я заберу авто, — сказав Джейкоб спокійно. Він навіть не потер щелепу, як це роблять у фільмах. Як зворушливо.
— Ні, дякую, — прошипіла я. — Ліпше прогуляюся, — і я повернула в напрямку дороги. До кордону було всього кілька миль. Тільки-но я перетну його, Аліса мене побачить. Вона відправить когось мене забрати.
— Дозволь мені лише відвезти тебе додому, — наполягав Джейкоб. Неймовірно: йому вистачило нахабності обійняти мене за талію. Я сіпнулась від нього.
— Чудово, — прогарчала я. — Вези! Не можу дочекатись, щоб побачити, що Едвард із тобою зробить. Сподіваюсь, він зламає тобі шию. Ти — нахабний, бридкий, дурний пес!
Джейкоб закотив очі. Він провів мене до пасажирського сидіння і допоміг залізти в машину. А сам насвистуючи всівся на місце водія.
— Тобі зовсім не було боляче? — спитала я роздратовано і несамовито.
— Ти що, жартуєш? Якби ти не почала верещати, я б і не зрозумів, що ти намагаєшся мене вдарити. Я, звісно, не кам’яний, але і не такий уже й чутливий.
— Я ненавиджу тебе, Джейкобе Блек.
— Це добре. Ненависть — це пристрасне почуття.
— Я влаштую тобі пристрасть, — бубоніла я собі під ніс, — вбивство — злочин, скоєний пристрастю.
— Та облиш ти, — сказав він весело; здавалось, він знову почне насвистувати. — Цілуватися зі мною мало бути приємніше, ніж із каменем.
— Навіть віддалено не схоже, — відповіла я холодно.
Він стиснув губи.
— Ти просто так кажеш. Але я знаю, що це не так.
Кілька секунд він міркував, але потім підбадьорився і промовив:
— Просто ти скаженієш. Я маю небагато досвіду у цих справах, але мені здалося, що це було неймовірно.
Я застогнала від огиди.
— Поміркуй про це сьогодні вночі. Коли він гадатиме, що ти спиш, подумай про те, що в тебе є вибір.
— Якщо я і думатиму про тебе сьогодні вночі, то лише через те, що ти наснишся мені в нічному страхітті.
Він скинув швидкість так, що авто ледь їхало, обернувся і пильно подивився на мене своїми великими серйозними темними очима.
— Белло, просто поміркуй про те, як усе могло би бути, — м’яко, але нетерпляче переконував він. — Для мене тобі не потрібно змінюватись. Ти знаєш, що Чарлі буде щасливий, якщо ти обереш мене. Я можу захистити тебе так само, як і твій вампір, а може, навіть і краще. Я зроблю тебе щасливою, Белло. Є стільки речей, які я можу тобі дати, а він ні! Я закладаюся, що він не може навіть поцілувати тебе так, як я, бо зробить тобі боляче. А я ніколи, ніколи не скривджу тебе, Белло.
Я показала йому свою зламану руку.
Він зітхнув.
— То була не моя провина. Треба було думати.
— Джейкобе, без нього я не можу бути щасливою.
— Ти ніколи не пробувала, — не погодився він. — Коли він покинув тебе, ти витрачала всю свою енергію, чіпляючись за нього. Ти б могла бути щасливою, якби відпустила його. Ти б могла бути щасливою зі мною.
— Я не хочу бути щасливою ні з ким, окрім нього, — відтяла я.
— Ти ніколи не зможеш бути так упевнена в ньому, як ти впевнена в мені. Він залишив тебе одного разу і може зробити це знову.
— Ні, він так не вчинить, — процідила я крізь зуби. Біль від спогадів обпік мене, наче від удару батогом. Закортіло зробити Джейкобу теж боляче.
— Одного разу ти також покинув мене, — холодним голосом нагадала я йому, згадуючи, як він тижнями ховався від мене, які слова говорив мені в лісі побіля будинку…
— Я ніколи не кидав тебе, — відповів він палко. — Мені сказали, що я не можу спілкуватися з тобою, що для тебе небезпечно, якщо ми будемо разом. Але я ніколи не полишав тебе, ніколи! Вночі я бігав навколо твого будинку, так само як і зараз. Просто аби переконатися, що ти в безпеці.
Я не збиралась дозволити йому примусити мене співчувати.
— Відвези мене додому. Рука болить.
Він зітхнув і поїхав зі звичайною швидкістю, пильнуючи дорогу.
— Просто поміркуй про мої слова, Белло.
— Ні, — вперто повторила я.
— Так, ти поміркуєш. Сьогодні вночі. А я думатиму про тебе, поки ти думатимеш про мене.
— Як я і казала, лише в нічному страхітті.
Він усміхнувся.
— Ти відповіла на мій поцілунок.
Я мало не задихнулася; несамохіть я знову стиснула долоню в кулак — і зашипіла, коли моя зламана рука відреагувала на необачний рух.
— З тобою все гаразд?
— Ні, не все! Я не відповідала!
— Я гадаю, що можу відрізнити одне від другого.
— Очевидно, що ні, — це була не відповідь на поцілунок, це була спроба вивільнитись від тебе, бовдуре.
Він розсміявся низьким гортанним сміхом.
— Ти така вразлива. Навіть занадто, я б сказав.
Я зробила глибокий вдих. Не було жодного сенсу з ним сперечатися. Він перекрутить будь-яке моє слово. Я сконцентрувалася на руці, спробувала розпрямити пальці та встановити, в якому місці, власне, я її зламала. Гострий біль пройняв усі суглоби. Я застогнала.
— Мені справді шкода, що ти зламала руку, — промовив Джейкоб майже щиро. — Наступного разу, коли захочеш вдарити мене, скористайся бейсбольною битою або ломом, гаразд?
— І не сподівайся, що я забуду, — промимрила я.
Я не могла втямити, куди ми їдемо, доки машина не опинилась на дорозі, що вела до мого будинку.
— Чого ти привіз мене сюди? — запротестувала я.
Він розгублено подивився на мене.
— Мені здавалось, що ти сказала відвезти тебе додому!
Я роздратовано зітхнула.
— Я гадала, ти відвезеш мене до Едварда додому! — і я скрипнула зубами від розчарування.
Джейкобове обличчя перекосилося, і я збагнула, що ця фраза завдала йому більше болю, ніж усе, що я казала до того.
— Твій дім тут, Белло, — тихо промовив він.
— Так, але хіба тут мешкають якісь лікарі? — спитала я, знову тримаючись за руку.
— Справді! — він близько хвилини міркував і нарешті сказав: — Я відвезу тебе в лікарню. Або Чарлі відвезе.
— Я не хочу їхати в лікарню. Це обтяжливо і не потрібно.
Він дозволив своєму «реббіту» відпочивати перед будинком, а сам про щось замислився із виразом невпевненості на обличчі.
Крузер Чарлі стояв на під’їзді до будинку.
Я зітхнула.
— Їдь додому, Джейкобе.
Я незграбно вилізла з машини і попрямувала до будинку. Мотор заглух у мене за спиною, і я зовсім не здивувалася, а лише роздратувалася, знову побачивши Джейкоба перед собою.
— Що ти збираєшся робити? — запитав він.
— Я збираюсь покласти на руку лід, потім збираюсь зателефонувати Едварду, щоб він приїхав, забрав мене й відвіз до Карлайла, аби той зміг зробити щось із моєю рукою. Потім, якщо ти досі будеш тут, я збираюсь піти шукати лом.
Він нічого не відповів, лише відчинив вхідні парадні й потримав їх, поки я заходила.
Ми мовчки ступили у вітальню, де на дивані лежав Чарлі.
— Привіт, дітки, — промовив він, сідаючи. — Приємно бачити тебе у нас, Джейку.
— Привіт, Чарлі, — відповів Джейкоб буденно, зупиняючись біля нього. Я попрямувала на кухню.
— Що з нею таке? — поцікавився Чарлі.
— Вона гадає, що зламала руку, — долинула до мене Джейкобова відповідь. Я підійшла до морозильника і дістала ємність з льодом.
— Як це сталося?
Як мій батько, Чарлі мав би занепокоїтися більше, ніж зацікавитися. Джейкоб розсміявся.
— Вона мене вдарила.
Чарлі також посміхнувся, а я на кухні насупилась, ламаючи лід.
Він розсипався по мисці, я взяла пригорщу здоровою рукою, загорнула лід у кухонний рушник і притулила до зламаної руки.
— Чому це вона тебе вдарила?
— Тому що я її поцілував, — не соромлячись промовив Джейкоб.
— Молодець, хлопче, — привітав його Чарлі.
Я зціпила зуби і пішла до телефону, набрала Едварда на мобільний.
— Белло? — він узяв слухавку з першого ж гудка. В його голосі відчувалось полегшення і радість чути мене. На задньому плані я чула, як гуде мотор «вольво». Він уже був у машині. Це добре.
— Ти забула телефон?… Ой, вибач, Джейкоб довіз тебе додому?
— Так, — пробуркотіла я. — Ти можеш приїхати і забрати мене, будь ласка?
— Вже їду, — відповів він одразу ж. — Щось трапилось?
— Я хочу, щоб Карлайл оглянув мою руку, здається, вона зламана.
У вітальні зробилося тихо, а мені стало цікаво, коли Джейкоб усе-таки втече. Я жорстоко всміхнулась: уявляю собі, як йому було незручно.
— Що трапилось? — випитував Едвард, голос його став без-емоційним.
— Я зацідила Джейкобу, — розповіла я.
— Добре, — холодно сказав Едвард. — Однак мені шкода, що ти забила руку.
Я розсміялася — голос його став таким самим задоволеним, як і у Чарлі.
— Краще б я забила його, — зітхнула я розчаровано. — Але я не завдала йому жодної шкоди.
— Я можу це виправити, — запропонував Едвард.
— Я сподівалась, що ти це скажеш.
Виникла невеличка пауза.
— Це на тебе не схоже, — мовив він обережно. — Що він зробив?
— Поцілував мене, — прогарчала я.
У відповідь я почула тільки звук набираючого швидкість мотору.
У вітальні знову заговорив Чарлі:
— Джейку, може, тобі краще піти?
— Якщо ви не заперечуєте, я ще трохи тут побуду.
— Ти — труп, — пробубонів Чарлі.
— Пес досі там? — нарешті знову заговорив Едвард.
— Так.
— Я вже за рогом, — сказав він похмуро і роз’єднався.
Я поклала слухавку, посміхаючись. Вже чувся звук Едвардової машини, що їхала вулицею. Гальма жалібно заскавуліли, коли він різко натиснув на них, щоб зупинитися перед дверима. Я пішла відчиняти.