— Як твоя рука? — спитав Чарлі, коли я проходила повз нього. Було видно, що Чарлі почувається незручно, а поряд із ним на дивані цілком невимушено розвалився Джейкоб.
Я підняла льодовий компрес, щоб показати руку:
— Вона напухає.
— Може, тобі варто вибирати когось твого розміру для бійки, — порадив Чарлі.
— Може, і варто, — погодилась я і попрямувала до дверей, щоб відчинити їх, бо Едвард уже чекав.
— Дай я подивлюся, — прошепотів він.
Він дбайливо оглянув мою руку, так обережно, що це не завдало мені жодного болю. Його пальці були майже такими ж холодними, як лід, і мені було приємно відчувати його дотики на своїй шкірі.
— Здається, ти маєш рацію щодо перелому, — сказав він. — Я тобою пишаюся. Ти, мабуть, вклала чимало сили в той удар.
— Всю, що мала, — зітхнула я. — Але безсумнівно, цього було недостатньо.
Він м’яко поцілував мою руку.
— Я про це подбаю, — пообіцяв він і покликав: — Джейкобе, — голос його усе ще був тихим і незворушним.
— Спокійно, спокійно, — застеріг Чарлі.
Я почула, як Чарлі важко підводиться з дивана. Джейкоб першим зайшов у передпокій, значно спокійніший від Чарлі, але батько також був неподалік. Обличчя Джейкоба виказувало настороженість і нетерплячість.
— Щоб не було жодних бійок, ви зрозуміли мене? — промовляючи ці слова, Чарлі дивився лише на Едварда. — Я можу начепити свій значок, якщо це зробить моє прохання офіційнішим.
— У цьому немає потреби, — сказав Едвард стриманим тоном.
— Батьку, чому б тобі не заарештувати мене? — запропонувала я. — Я тут єдина, хто роздає стусани.
Чарлі звів брову:
— Джейку, ти хочеш висунути обвинувачення?
— Ні, — Джейк шкірив зуби, він був невиправний. — Я можу зробити це іншим разом.
Едвард скривився.
— Тату, в тебе в кімнаті часом немає бейсбольної бити? Я б хотіла позичити її на хвилинку.
Чарлі спокійно подивився на мене.
— Досить, Белло.
— Поїхали до Карлайла, нехай він огляне твою руку, доки тебе не замкнули в тюремній камері, — сказав Едвард. Він обійняв мене за талію і підштовхнув до дверей.
— Як скажеш, — промовила я, спираючись на нього. Тепер, коли Едвард був зі мною, вся злість десь ділася. Я почувалась затишно, і рука вже не так сильно непокоїла мене.
Ми крокували хідником, коли я почула ззаду схвильований шепіт Чарлі:
— Що ти робиш? Ти що, божевільний?
— Дайте мені хвильку, Чарлі, — відповів Джейкоб. — Не турбуйтесь, я скоро повернусь.
Я озирнулась і побачила, що Джейкоб іде за нами — він зупинився, лише щоб зачинити двері перед здивованим та занепокоєним обличчям Чарлі. Едвард спочатку проігнорував Джейкоба, довів мене до авто, допоміг сісти, зачинив дверцята і тільки тоді обернувся обличчям до Джейкоба, який стояв на хіднику.
Я стурбовано визирнула крізь прочинене віконце. Чарлі також крадькома визирав з-за фіранки у вітальні.
Джейкоб стояв у своїй звичайній позі, руки були схрещені на грудях, лише м’язи на його щелепі були напружені.
Едвард говорив таким мирним та м’яким голосом, що від того слова ставали ще загрозливішими:
— Я не збираюсь убивати тебе просто зараз, це може засмутити Беллу.
— Ага! — пробуркотіла я.
Едвард трохи обернувся і швидко мені посміхнувся. Його обличчя досі було спокійним.
— Вранці це може тебе розхвилювати, — сказав він і погладив мене пальцями по щоці.
Потім він обернувся до Джейкоба.
— Але якщо ти колись повернеш її знову ушкодженою, мене не турбуватиме, чия то буде провина. Навіть якщо Белла просто спотикнеться, або метеор впаде з неба їй на голову, якщо ти повернеш її хоч у трохи гіршому стані, ніж я її залишив, ти бігатимеш на трьох лапах. Ти мене зрозумів, дворняго?
Джейкоб закотив очі.
— А хто збирається знову з ним кудись іти?! — промимрила я. Едвард провадив далі, наче не чуючи, що я сказала.
— І якщо ти ще раз її поцілуєш, я зламаю тобі за це щелепу, — пообіцяв він м’яким оксамитовим та моторошним голосом.
— А якщо вона сама захоче? — зухвало промовив Джейкоб, розтягуючи слова.
— Ха! — пирхнула я.
— Якщо вона сама цього захоче, я не заперечуватиму, — Едвард безтурботно знизав плечима. — Та ти, може, ліпше почекаєш, доки вона тобі це скаже, замість витлумачувати мову її тіла… І пам’ятай про своє обличчя.
Джейкоб посміхнувся.
— І не мрій, — гримнула на нього я.
— Та він уже мріє, — промовив Едвард.
— Що ж, якщо ти закінчив порпатися в моїй голові, — сказав Джейкоб із помітним роздратуванням, — чому б тобі не подбати про руку Белли?
— І ще одне, — повільно додав Едвард. — Я також боротимуся за неї. Ти маєш це знати. Я не приймаю все як належне і боротимусь удвічі наполегливіше, ніж ти.
— Гаразд, — проричав Джейкоб. — З тим, хто вже здався, битися зовсім не цікаво.
— Вона — моя, — голос Едварда раптом став погрозливим, зовсім не таким спокійним, яким був до того. — Я не сказав, що боротимусь чесно.
— Я теж.
— Щасти тобі.
Джейкоб хитнув головою.
— Нехай виграє дужчий чоловік.
— Щира правда… цуценя.
Обличчя Джейкоба ненадовго скривилося, потім він заспокоївся і відвернувся від Едварда, щоб посміхнутися мені. Я сердито зиркнула у відповідь.
— Я сподіваюсь, твоя рука скоро загоїться. Мені справді шкода, що ти забилася.
Я відвернулася від нього, зовсім по-дитячому. І не піднімала очей, доки Едвард не обійшов авто і не всівся на водійське сидіння, тож я не бачила, чи Джейкоб повернувся до будинку, чи залишився стояти там само, спостерігаючи за мною.
— Як ти почуваєшся? — спитав Едвард, коли ми рушили.
— Роздратовано.
Він усміхнувся.
— Я мав на увазі твою руку.
Я знизала плечима.
— Бувало і гірше.
— Це точно, — погодився він і насупився.
Едвард об’їхав навколо будинку і зупинився біля гаража. Еммет і Розалія були там. Досконалі ноги Розалії, пізнавані навіть у джинсах, стирчали з-під дна Емметового величезного джипа. Еммет сидів поряд із нею, застромивши одну руку під джип над нею. Через секунду я втямила, що він виконує обов’язки домкрата. Еммет із цікавістю дивився на те, як Едвард обережно допомагає мені вибратися з авто. Його очі округлилися, коли він побачив мою руку, яку я горнула до грудей.
Еммет посміхнувся.
— Що, Белло, знову впала?
Я несамовито зиркнула на нього.
— Ні, Еммете, я просто заїхала в щелепу вовкулаці!
Еммет кліпнув, а потім гучно розреготався. Коли Едвард вів мене повз, Розалія промовила з-під автомобіля:
— Мабуть, Джаспер виграє заклад, — сказала вона самовдоволено.
Еммет одразу ж замовк і подивився на мене оцінювальним поглядом.
— Що за заклад? — запитала я, зупиняючись.
— Нумо відведімо тебе до Карлайла, — підганяв мене Едвард. Він пильно подивився на Еммета і злегка хитнув головою.
— Який заклад? — повторила я і обернулася до Едварда.
— От дякую тобі, Розаліє, — пробубонів він, обійняв мене за талію і повів до будинку.
— Едварде! — гиркнула я.
— Це дитячі забавки, — знизав він плечима, — Еммет і Джаспер обожнюють грати в азартні ігри.
— Еммет мені скаже.
Я спробувала розвернутися, але рука Едварда тримала мене міцно, наче залізна.
Він зітхнув.
— Вони заклалися на те, скільки разів ти… спіткнешся у свій перший рік.
— Ой! — скривилася я, намагаючись приховати несподіваний жах, який відчула, збагнувши, що саме мали вони на увазі. — Вони заклалися на те, скільки людей я вб’ю?
— Так, — неохоче підтвердив він. — Розалія вважає, що твоя вдача схилить перевагу на бік Джаспера.
Мені стало зле.
— Джаспер грає по-крупному.
— Він почуватиметься ліпше, якщо і ти відчуватимеш труднощі, доки звикатимеш. Він утомився бути найслабшим.
— Звісно. Безперечно, він почуватиметься краще. Гадаю, я можу вбити кілька людей додатково, якщо це зробить Джаспера щасливим. Чому б і ні? — бубоніла я під ніс монотонним байдужим голосом. У моїй уяві перед очима поставали заголовки газет, переліки імен…
Він стиснув мене за плечі.
— Немає потреби хвилюватися про це зараз. Ти взагалі можеш ніколи не хвилюватися про це, якщо захочеш.
Я застогнала, і Едвард, подумавши, що це від болю в руці, швидше повів мене до будинку.
Таки моя рука була зламана, але не було ніяких серйозних пошкоджень, лише невеличка тріщина в одному з суглобів пальців. Я не хотіла носити гіпс, і Карлайл сказав, що пов’язки буде достатньо, якщо я пообіцяю її не знімати. Я пообіцяла.
Едвард гадав, що я про все забула, поки Карлайл обережно робив перев’язку. Він кілька разів уголос висловлював хвилювання, чи мені не боляче, але я запевнила, що зовсім ні.
Не вистачало мені власних проблем, а тут з’явився ще один привід для занепокоєння!
Всі Джасперові історії про вурдалаків-перволітків роїлися в моїй голові відтоді, коли він розказав про своє минуле. А зараз вони постали переді мною в новому ракурсі у зв’язку із цим — його й Емметовим — закладом. Мені стало цікаво, на що вони заклалися. На який приз можна спокуситися, коли в тебе є все?
Я завжди знала, що я стану іншою. Я сподівалась, що справді стану сильною, як казав Едвард. Швидкою, дужою і перш за все гарною. Такою, що без сорому стоятиму біля Едварда; такою як він.
Про інші речі, які можуть статися, я намагалась не думати. Несамовитість. Кровожерливість. Можливо, я не зможу втриматись від вбивства людей. Зовсім незнайомих, які ніколи не заподіяли мені лихого. Як і ті, зі списку в Сієтлі, що мали сім’ї, друзів, майбутнє. Людей, що мали дар життя. І я можу стати чудовиськом, яке цей дар у них забере. Чесно кажучи, я сподівалась, що зможу собою керувати, бо довіряла Едварду, довіряла цілком і повністю, і сподівалась, що він застереже мене від того, про що я потім можу пожалкувати. Я знала, що він відвезе мене хоч в Антарктиду полювати на пінгвінів, якщо я попрошу. І я робитиму все, що потрібно, щоб залишитися гарною істотою. Добрим вампіром. Ця думка могла б змусити мене посміхнутися, якби не мої нові переживання. А що як я і справді стану кимось отаким, кимось схожим на страхітливі подоби вурдалаків-перволітків, які Джаспер створив у моїй уяві? Чи це буду взагалі я? І що як усе, чого я хотітиму, — це вбивати людей, тоді що станеться з моїми теперішніми прагненнями?
Едвард був просто заполонений тим, щоб я не проґавила нічого з мого людського життя. Зазвичай це здавалось навіть трохи безглуздим. Було не так уже й багато людських вражень, які я б страхалась проґавити. Потому як я зустріла Едварда, про що ще я могла мріяти?
Я дивилась на його обличчя, доки він спостерігав, як Карлайл перев’язує мені руку. В цьому світі не було нічого, чого б я хотіла більше, ніж бути з Едвардом. Невже це може змінитися? Чи є в людському житті відчуття, від яких я ніколи не зможу відмовитись?
РОЗДІЛ 16. КЛЮЧОВИЙ МОМЕНТ
«Мені немає що вдягнути!» — пожалілася я сама собі.
Всі речі, які я мала, були розкидані на ліжку. Шафа і всі шухляди спорожніли. Я вдивлялася в порожні полиці, палко бажаючи, щоб на них з’явилось щось відповідне. Моя спідниця кольору хакі висіла на спинці крісла-гойдалки, чекаючи, доки я знайду щось, що бездоганно пасуватиме до неї. Щось, у чому я на вигляд буду гарною і дорослою. Щось, що відповідало б «особливій події». Я втрачала терпець.
Вже майже був час виходити, а я досі розгулювала в своїх улюблених старих домашніх джинсах. І якщо я швидко не знайду нічого кращого, а схоже було на те, що не знайду, доведеться мені йти на випускний у них.
Я похмуро поглянула на купу одягу на ліжку.
Найприкріше було те, що я точно знала, щo б одягнула, якби мала таку можливість. Я би вдягнула свою червону блузу, але вона була вкрадена.
І я вдарила кулаком здорової руки в стіну.
— Дурний, надокучливий вампір-злодюжка! — проричала я.
— Що я зробила? — запитала Аліса. Вона сперлася на підвіконня біля відчиненого вікна, наче і була там весь цей час. — Тук-тук, — додала вона з посмішкою.
— Невже так важко почекати, доки я відчиню двері?
Вона кинула довгу білу коробку на моє ліжко.
— Та я тут проходила повз і подумала, що, може, тобі нема в що вбратися.
Я подивилась на великий пакунок, що лежав на гардеробі, який не задовольнив моїх потреб, і скривилась.
— Зізнайся, — сказала Аліса, — я тебе врятувала.
— Ти мене врятувала, — пробубоніла я. — Дякую.
— Ой, як приємно зробити щось правильно бодай раз на переміну. Ти просто не уявляєш собі, як це дратує — загубити дар, який мала. Я почуваюсь такою безпорадною! Такою… нормальною, — вона зіщулилися від жаху перед цим словом.
— Навіть не можу уявити, як погано ти, мабуть, почуваєшся. Бути нормальною. Жах!
Вона розсміялася.
— Що ж, це хоч компенсує зникнення твого надокучливого крадія, тепер залишилось з’ясувати, що там коїться в Сієтлі, чого я не бачу.
Коли вона так промовила свою репліку, поєднуючи дві різні справи в одному реченні, в моєму мозку щось клацнуло. Щось невловиме, що непокоїло мене і вдень, і вночі, щось важливе, сполучна ланка, яку я не могла знайти: все стало на свої місця. Я витріщилась на Алісу зі знетямленим виразом обличчя.
— Ти що, не збираєшся відкривати коробку? — спитала вона. Потім зітхнула, коли я не поворухнулася, і сама стягла кришку з коробки. Потім вона щось дістала і показала мені, але я не могла сконцентруватися на тому, що вона демонструвала.
— Гарненька, правда? Я обрала блакитну, бо Едварду подобається, коли ти в блакитному.
Я не слухала.
— Одна й та сама, — прошепотіла я.
— Та ти що? — запротестувала вона. — Немає в тебе нічого схожого. Та в тебе взагалі всього одна спідниця!
— Ні, Алісо! Забудь про одяг і послухай!
— Тобі що, не подобається? — на обличчі Аліси з’явилось розчарування.
— Послухай, Алісо, хіба ти не бачиш? Це та сама людина! Той, хто вдерся до мене та викрав мої речі… й ті вурдалаки-перволітки в Сієтлі… вони керовані однією людиною!
Одяг вислизнув з її рук і впав назад у коробку.
Аліса зосередилася, її голос раптом став різким.
— Чому ти так вважаєш?
— Пам’ятаєш, що казав Едвард? Про те, що хтось використовує провали в твоїх видіннях для того, щоб ти не бачила перволітків? А ще ти казала про те, що час був обраний дуже вдало, і про те, як обережно злодій ні з ким не контактував, наче міг знати, що ти можеш це побачити. Я вважаю, Алісо, що ти мала рацію, я гадаю, він і справді знав. Знав і скористався з твоїх провалів. Яка ймовірність того, що існує двоє різних людей, які не лише знали про тебе достатньо, щоб це скоїти, але й вибрали для свого вчинку абсолютно однаковий час? Це неможливо. Це одна особа. Одна й та сама особа. Той, хто створює армію, — це той, хто вкрав мій запах.
Аліса не звикла, щоб її захоплювали зненацька такими сюрпризами. Вона завмерла і не ворушилась так довго, що я, дивлячись на неї, подумки почала рахувати, доки чекала. Вона не ворушилась дві хвилини рівно. Потім її погляд знов зосередився на мені.
— Ти маєш рацію, — промовила вона глухо. — Звісно ж, ти маєш рацію. Коли ти склала все докупи…
— Едвард зрозумів усе неправильно, — прошепотіла я. — Це було випробовування… спрацює — чи не спрацює. Чи зможе вампір проникнути в дім і вийти звідси без ризику, і робити тут усе, що йому заманеться, аби ти не побачила. Наприклад, вбити мене… І він узяв мої речі не для того, щоб довести, що знайшов мене. Він украв мій запах… щоб інші теж могли мене знайти.
Алісині очі розширились від шоку. Я була права і бачила, що вона також це розуміє.
— О ні! — прошепотіла вона.
Я почекала, доки мої емоції трохи вляжуться. Отже, я дійшла висновку, що хтось створив армію вампірів, жахливу армію, що вже вбила купу людей в Сієтлі, з єдиною метою — знищити мене. І я відчула полегшення. Частково від того, що я нарешті позбулась того дратівливого відчуття, що проминаю щось життєво важливе.
Але більшою мірою від чогось зовсім іншого.