— Що ж, — прошепотіла я. — Всі можуть зітхну ти з полегшенням. Кінець кінцем, ніхто не збирається винищувати Калленів.
— Якщо ти вважаєш, ніби щось змінилось, ти вельми помиляєшся, — промовила Аліса крізь зуби. — Якщо хтось хоче нашкодити одному з нас, йому доведеться мати справу з усіма.
— Дякую, Алісо. Але нарешті ми знаємо, яка їхня мета. Це повинно допомогти.
— Можливо, — пробубоніла вона. І почала міряти кроками кімнату.
Тук-тук! — постукав хтось у двері.
Я підскочила. А Аліса, здалось, навіть не помітила.
— Ти ще не готова? Ми спізнюємось! — сердито гукнув Чарлі, голос його звучав різко. Чарлі, так само як і я, терпіти не міг важливих подій. У його разі проблема була в тому, щоб гарно вдягнутися.
— Я вже майже. Дай мені хвилинку, — сказала я охрипло.
Він трошки помовчав, а потім спитав:
— Ти що, плачеш?
— Ні, я просто нервуюсь. Іди вниз.
І я почула його кроки вниз по східцях.
— Мені час іти, — прошепотіла Аліса.
— Чому?
— Едвард уже на підході. Якщо він це почує…
— Іди, іди! — я почала її негайно підганяти. Едвард просто оскаженіє, коли дізнається. Я не зможу це від нього довго приховувати, але церемонія вручення дипломів — не найкращий час для його реакції.
— Вдягни це, — наказала Аліса і пурхнула у вікно.
Здивувавшись, я зробила те, що вона сказала.
Я планувала зробити щось вишукане зі своїм волоссям, але час уже вичерпався, і воно так і залишилось висіти пряме і нудне, як і завжди. Але мені було байдуже. Я навіть не потурбувалась глянути в дзеркало, тож не мала жодної гадки, як пасують одне до одного кофтинка Аліси та моя спідниця. Це мене аж ніяк не турбувало. Я перекинула через руку огидну жовту синтетичну мантію для випускної церемонії та помчала сходами вниз.
— Ти маєш гарний вигляд, — промовив Чарлі, стримуючи емоції. — Це нове?
— Ага, — пробубоніла я, намагаючись зосередитися. — Аліса мені дала. Дякую.
Едвард приїхав за кілька хвилин потому, як його сестра пішла. Мені зовсім не вистачило часу, щоб хоч трохи заспокоїтись. Але оскільки ми їхали в крузері разом із Чарлі, в Едварда не було жодної можливості спитати мене, що трапилось. Минулого тижня, коли Чарлі дізнався, що я планую їхати на церемонію вручення атестатів з Едвардом, він не на жарт зноровився. Я могла його зрозуміти: в такий день батьки мають право супроводжувати своїх дітей. І я охоче йому поступилася, а Едвард бадьоро запропонував поїхати усім разом. Оскільки Карлайл та Есме з цього приводу зовсім не переймалися, Чарлі так і не зміг знайти якої-небудь об’єктивної причини, щоб відмовитись. І ось зараз Едвард подорожував на задньому сидінні батькової поліцейської машини за скляною перегородкою, і вираз обличчя він мав якнайвеселіший, можливо, через те, що батькове обличчя також було усміхнене, й Едвардова усмішка щоразу ширшала, коли він схоплював батьків погляд у дзеркалі заднього огляду. Що майже напевне означало: Чарлі уявляв речі, які могли б нас посварити, якби він їх озвучив.
— З тобою все гаразд? — прошепотів Едвард, допомагаючи мені вийти з авто на стоянці біля школи.
— Нервую, — відповіла я, і це майже не було брехнею.
— Ти така гарна, — промовив він.
Здавалось, що він хоче додати ще щось, але Чарлі очевидним маневром, який мав був бути непомітним, всунувся між нами й пригорнув мене за плечі.
— Ти в захваті? — спитав він.
— Та не дуже, — відповіла я.
— Белло, це ж така подія! Ти випускаєшся зі школи. Для тебе тепер відкривається справжній світ. Коледж. Самостійне життя… Ти вже більше не моя маленька дівчинка, — у Чарлі в кінці навіть голос затремтів.
— Тату, — простогнала я. — Будь ласка, не виливай свої сентименти на мене.
— Хто тут сентименти виливає? — гримнув він. — А тепер скажи мені, чого це ти не в захваті?
— Не знаю, тату. Може, я просто ще не усвідомила, чи щось таке.
— Добре, що Аліса влаштовує вечірку. Тобі потрібно підбадьоритись.
— Точно. Вечірка — це саме те, що мені зараз потрібно.
Мій тон розсмішив Чарлі, й він стиснув мене за плечі.
Едвард задумливо дивився на хмаринки.
Тато залишив нас біля дверей, що вели до спортивної зали, а сам з рештою батьків пішов до центрального входу.
Це було якесь пекло, коли пані Коуп з адміністрації та містер Ворнер, учитель математики, намагались вишикувати нас за абеткою.
— Іди вперед, Каллене, — гавкнув містер Ворнер на Едварда.
— Белло, привіт!
Я озирнулась і побачила Джесику Стенлі, що, посміхаючись, махала рукою з кінця колони.
Едвард швиденько поцілував мене, зітхнув і покрокував туди, де стояли учні з прізвищами на літеру «К». Аліси серед них не було. Що це вона збиралась утнути? Проґавити випускний? Як на мене, вибрала вона не досить вдалий час. А мені, щоб усе з’ясувати, необхідно було бодай дочекатися, коли закінчиться церемонія.
— Белло, ходи сюди! — знов покликала Джесика.
Я попрямувала в кінець колони, щоб зайняти своє місце поряд із Джесикою, трохи дивуючись, чому це вона сьогодні така приязна. Коли я наблизилась, то помітила, що Анжела, яка стояла через п’ять осіб після неї, дивилась на Джесику так само здивовано.
Джес почала базікати ще до того, як я підійшла достатньо близько, щоб чути її.
— …так дивовижно. Я маю на увазі, що здається: ми лише вчора зустрілися — й ось ми вже випускаємось разом, — не замовкала вона. — Ти віриш у те, що вже кінець? Ой, аж кричати хочеться!
— Так, так, мені теж, — пробурмотіла я.
— Це просто неймовірно! Ти пам’ятаєш свій перший день у школі? Ми одразу ж стали подругами. З першої ж миті, коли побачили одна одну. Дивовижно. Й ось я їду до Каліфорнії, а ти — на Аляску… Я так сумуватиму за тобою! Ти повинна пообіцяти мені, що ми триматимемо зв’язок хоч іноді! Так класно, що ви влаштовуєте вечірку. Це просто приголомшливо! Тому що останнім часом ми справді мало спілкувались, а тепер ось ми всі роз’їжджаємось…
Вона все дзижчала і дзижчала, а я була впевнена, що наша дружба так несподівано воскресла виключно завдяки випускній ностальгії, а також як вдячність за запрошення на вечірку, хоча і це була не моя заслуга. Я слухала Джес, а сама намагалась одягнути випускну мантію. І зловила себе на думці: я рада, що наші стосунки з Джесикою завершаться на добрій ноті.
Тому що це справді кінець, байдуже, що Ерик (він проголошуватиме випускну промову) повинен сказати, що випускний означає «початок», і решту банальних дурниць. Для мене, мабуть, це мало сенс більше, ніж для будь-кого, але всі ми сьогодні полишали щось позаду.
Все минуло дуже швидко. Мені здалось, що я натиснула кнопку перемотування. Невже насправді потрібно було так швидко виходити на лінійку? Та ще й Ерик так нервувався, що говорив неймовірно квапливо, ковтаючи слова, тож промова втратила весь сенс. Директор Грін почав називати одне по одному прізвища без відповідної паузи між ними. Учні, що стояли попереду, поспішали хутенько схопити свої атестати. Бідолашна пані Коуп незграбно намагалась подавати директорові правильні атестати — саме на того учня, який виходив на сцену.
Я помітила, як Аліса з’явилась на сцені й танцюючи пройшлась за атестатом — вона мала дуже зосереджений вираз обличчя. Потім вийшов Едвард, він здавався зніяковілим, але не розгубленим. Тільки вони вдвох могли бути такими самими гарними, як і завжди, навіть одягнувши ці огидні жовті мантії. Вони стояли осторонь від натовпу, вродливі та граційні, просто неземні. Мені стало цікаво, як я взагалі могла повірити в те, що вони — люди. Двоє янголів, що стоять із розпростаними крилами, були б менш помітними, ніж вони.
Я почула, як містер Грін промовив моє ім’я, підвелася зі стільця та долучилась до черги, що вже стояла поперед мене. Тут на задніх трибунах спортзалу залунали схвальні вигуки, я озирнулась і побачила Джейкоба, який тягнув за собою Чарлі, — обидва підбадьорливо гукали. Але я змогла розгледіти лише маківку Біллі поряд із Джейковим ліктем. Я спробувала послати їм щось на кшталт усмішки.
Містер Грін закінчив зачитувати перелік прізвищ і з дурнуватою усмішкою продовжував роздавати атестати учням, які підходили й підходили до нього.
— Вітаю, міс Стенлі, — пробубонів він, коли Джес забрала свій атестат.
— Вітаю, міс Свон, — знов пробубонів він, цього разу до мене, вкладаючи атестат у мою здорову руку.
— Дякую, — у відповідь буркнула я.
Ось і все.
Я стала біля Джесики — все випускники зібралися гуртом. Навколо очей Джес були червоні плями, і вона весь час терла обличчя рукавом мантії. Вистачило секунди, щоб зрозуміти, що вона плаче. Містер Грін промовив щось, чого я не чула, але всі навколо почали кричати і щось вигукувати. Пішов дощ із жовтих капелюхів. Свій я зняла запізно і просто дозволила йому впасти на землю.
— Ах, Белло! — схлипнула Джес серед гомону та веселощів. — Не можу повірити, що ми — випускниці.
— І я не можу повірити, що все вже закінчилось! — пробубоніла я.
Вона обійняла мене за шию.
— Ти повинна пообіцяти мені, що ми не втратимо зв’язку.
Я також пригорнула її, незграбно намагаючись уникнути обіцянки.
— Джесико, я така рада, що ми знайомі. Це були чудові два роки.
— Так, чудові, — зітхнула вона і гучно засопіла. Потім прибрала руки з моєї шиї і знову заверещала, махаючи долонею: — Лорен! — і почала проштовхуватися крізь натовп жовтих мантій. Родичі вже збиралися навколо випускників, притискаючи нас щільніше одне до одного. Я перехопила погляд Анжели та Бена, але вони були оточені своїми родинами. Що ж, я привітаю їх пізніше.
Я витягла шию, шукаючи поглядом Алісу.
— Вітаю, — прошепотів мені на вухо Едвард і обвив руки навколо моєї талії. Голос його був трохи пригнічений. Заради мене він волів, щоб ця мить настала не так швидко.
— Гм, дякую.
— Не схоже, щоб ти заспокоїлась, — зауважив він.
— Ще не зовсім.
— Про що ще ти хвилюєшся? Про вечірку? Не турбуйся, все буде зовсім не жахливо.
— Мабуть, ти маєш рацію.
— А кого ти шукаєш?
Виявилось, що мої пошуки не такі вже й непомітні, як я вважала.
— Алісу. Де вона?
— Вона поїхала одразу ж, тільки-но отримала атестат.
Його голос прозвучав якось інакше. Я підвела очі, щоб побачити його зніяковіле обличчя, коли він пильно дивився в бік чорного ходу до спортзалу, й ухвалила імпульсивне рішення, одне з тих, про які мені варто було б поміркувати двічі, але я вкрай рідко це робила.
— Хвилюєшся за Алісу?
— Е… — Едварду зовсім не хотілось відповідати на це питання.
— Про що ж таке вона думала? Я маю на увазі, щоб ти не міг читати її думок?
Його очі спалахнули і вп’ялися в мене, підозріло звузившись.
— Власне, вона перекладала «Бойовий гімн Республіки» [19] на арабську мову. А коли закінчила, то продовжила перекладати на корейську.
Я нервово розсміялась.
— Гадаю, це завдання достатньо завантажило її голову.
— Ти знаєш, щo саме вона від мене приховує, — звинуватив він мене.
— Певна річ, — я слабко посміхнулась. — Це ж бо саме я до цього додумалася.
Він спантеличено чекав.
Я роззирнулася навкруги. Чарлі вже прямував до нас крізь натовп.
— Знаючи Алісу, — швидко прошепотіла я, — цілком можливо, що вона намагатиметься приховати це від тебе до кінця вечірки. Та оскільки я цілком за те, щоб вечірка була скасована, то слухай. Тільки не ярися і особливо не зважай, гаразд? Завжди краще знати якомога більше. Це може якось допомогти.
— Про що ти говориш?
Я побачила зачіску Чарлі над головами інших — він шукав нас. Нарешті він угледів мене і замахав рукою.
— Просто тримай себе в руках, гаразд?
Він коротко хитнув головою, і його губи скривились у похмурій усмішці.
Я квапливо продовжила пояснювати йому свої міркування.
— Гадаю, що ти помиляєшся, вважаючи, ніби загроза іде з різних боків. Мені здається, що насправді загроза є лише з одного боку… І ще я думаю, що спрямована вона виключно на мене. Це все влаштувала одна особа. Все пов’язано між собою, має бути пов’язано: і той, хто заплутує видіння Аліси, і той чужинець у моїй кімнаті. Це була перевірка, щоб побачити, чи можна перемудрувати твою сестру. Розумієш, хтось один усім керує; і перволітки, і викрадення мого одягу — все взаємопов’язано. Їм потрібен був мій запах.
Едвардове обличчя так зблідло, що мені було важко договорити.
— Розумієш, ніхто не полює на вас. Це ж добре: Есме, Алісу та Карлайла — ніхто не збирається їх кривдити.
Його очі зробилися велетенськими, повними паніки, здивування і жаху водночас. Він, як і Аліса, зрозумів, що я маю рацію. Я поклала руку йому на щоку.
— Заспокойся, — заблагала я.
— Белло! — радісно гукнув Чарлі, пробиваючись крізь щільний натовп батьків навколо нас. — Вітаю тебе, доню! — він досі не стишив голосу, незважаючи на те, що був уже біля самісінького мого вуха. Він міцно мене пригорнув, добродушно відштовхуючи Едварда вбік.
— Дякую! — пробурмотіла я, заклопотано дивлячись на вираз Едвардового обличчя. Він досі не міг себе контролювати. Руками він тягнувся в мій бік, наче збирався схопити мене і миттю накивати п’ятами. Я контролювала себе трохи краще, ніж він, але втеча не здавалась мені такою вже кепською ідеєю.
— Джейкобу та Біллі треба було іти, ти їх бачила? — спитав Чарлі, відступаючи на крок назад, але й далі тримаючи мене за плечі. Він стояв спиною до Едварда, ймовірно, намагаючись ізолювати мене від нього, але в ту мить це було дуже доречно. Едвардів рот розтулився, а очі досі були повні страху.
— Так, — запевнила я батька, намагаючись зосередитися на розмові. — І чула також.
— Це було дуже мило з їхнього боку — прийти на вручення атестатів, — промовив Чарлі.
— М-м-м…
Що ж, розповісти про все Едвардові було і справді поганою ідеєю. Аліса мала рацію, ховаючи від нього свої думки. Мені слід було почекати, доки ми залишимось десь наодинці, чи хоча б із рештою його родини. І подалі від ламких предметів, типу вікон… автомобілів… шкільних будівель. Вираз його обличчя розвіяв одні мої побоювання — та додав нових. Воно вже більше не виказувало жаху — зараз у кожній рисі його проступила несамовита лють.
— Де ти хочеш пообідати? — спитав Чарлі. — Сьогодні грошей не рахуємо.
— Я можу щось приготувати.
— Не мели дурниць. Хочеш піти в «Лодж»? — запитав він завзято.
Взагалі-то я отримувала небагато насолоди від улюбленого ресторану Чарлі, але на даному етапі яка вже була різниця? Я не збиралась їсти в будь-якому разі.
— Звісно, «Лодж» — це круто, чому б ні, — сказала я.
Чарлі широко всміхнувся, а потім зітхнув. Він трохи обернув голову в бік Едварда, насправді на нього не дивлячись.
— Ти також ідеш, Едварде?
Я поглянула на Едварда благальними очима. Він саме опанував вираз свого обличчя, аж тут Чарлі обернувся, щоб подивитися, чому він і досі не здобувся на відповідь.
— Ні, дякую, — натягнуто промовив Едвард, його обличчя було суворим і холодним.
— Ти збираєшся піти десь із батьками? — спитав Чарлі, насупивши брови. Едвард завжди був увічливішим, ніж Чарлі на те заслуговував, і ця несподівана ворожість його здивувала.
— Так. Якщо ви дозволите мені відкланятись… — Едвард раптово розвернувся і гордовито попрямував крізь танучий натовп. Він рухався трохи швидше, ніж завжди, занадто засмучений, щоб підтримувати свій зазвичай бездоганний образ.
— Що я такого сказав? — спитав Чарлі винуватим тоном.
— Не хвилюйся про це, тату, — заспокоїла я його, — не думаю, що це через тебе.
— Ви що, знову посварились?
— Ніхто не сварився. І взагалі, це не твоя справа.
— Ти — моя справа.
Я закотила очі.
— Ходімо їсти.
«Лодж» був переповнений. Як на мене, ця місцина була занадто дорогою та вульгарною, але це був єдиний заклад у нашому місті, схожий на справжній ресторан. Саме тому він був повен відвідувачів на всілякі свята. Я відчужено дивилась на опудало голови лося, що пригнічувало мене, а Чарлі їв реберця і, спершись на спинку стільця, балакав із батьками Тайлера Кроулі.