Батько подав Миколі холодну вогку руку, а Олена Антонівна тицьнула два випещені пальці.
Доки він сідав, не знаючи, куди подіти довгі худі руки, жінка безцеремонно розглядала його з голови до ніг. Скоса зиркнувши на неї, Микола відчув дивне почуття антипатії. Він помітив і примружені очі, і бундючний вираз, і тонкі губи, які безперервно ворушилися, ніби обсмоктуючи щось.
«Немов черв’яки, — подумав Микола. — І чого вона так дивиться на мене? Що має спільного з нею Оленка?»
Оленка теж відчула якусь настороженість в настрої Миколи. Запанувала мовчанка. Тоді батько смачно цмокнув губами, простягнув руку, підняв пляшку з горілкою.
— Ну що ж, зятьок. Вип’ємо за знайомство!..
— Тату, — спалахнула Оленка. — Як ти можеш?..
— А що таке? — здивувався грубувато Мусій Трохимович. — Хіба я що сказав? Я радий, що прийшов зятьок. Сьогодні він, завтра, може, буде другий… Не важно! Аби випить було. Правда, синок?
Олена Антонівна багатозначно хихикнула. Оленка почервоніла ще дужче, на очах у неї виступили сльози. Микола не знав, куди подітися. Батько, цинічно усміхаючись, старанно закручував штопор в корок.
До кімнати зайшла мати. Вона покликала Олену Антонівну. За кілька хвилин вони накрили на стіл. Почалася вечеря. Налили в чарки. Пливла якась негарна тиша. Блудливо всміхалася Олена Антонівна, насуплено дивилася в тарілку мати.
— Ну що? Будьмо? — бадьоро вигукнув батько. — Дай боже нашій Оленці хорошого жениха. Ну, пити — не перепити!..
Мати бликнула на нього, торкнулася вустами до келишка, поставила на стіл. Микола випив до дна. По грудях пройшла тепла хвиля, він почув себе трохи вільніше.
Мати, зітхнувши, поглянула на гостя.
— Так ви, справді… композитор?
— Справді, — радісно згодився Микола. — Ось подивіться… диплом. Недавно одержав.
Марія Іванівна розгорнула книжечку, перебігла по ній поглядом, повернула назад.
— А квартира у вас в?
— Нема, — безтурботно сказав Микола. — Я жив у гуртожитку…
Мати і Олена Антонівна переглянулись.
— А де ж ви будете жити? Працювати?
— Поїду в село. До матері. Там у неї є хата. Тут недалеко, над Дніпром…
— І ви думаєте жити в селі? — з жахом вигукнула мати.
— А чого ж? Там чудово. Ліс, річка, природа… Кращого місця важко знайти. Приїжджайте, вам сподобається…
— Умгу, — мугикнула мати. По її обличчю поповзли багрові плями. Вона замовкла і більше не обзивалася.
Виручав батько. Він без кінця наливав питво в келихи, пив за своє здоров’я. Очі його звузилися, почервоніли. Після кількох чарок він розійшовся, почав базікати якісь дурниці і нечисті слова:
— Бери її, Миколо. Бери! А цих старих шлюх не слухай… Головне, мене не забувай… Півлітра купиш — і до мене… Оленку держи в руках… Коли ж горе яке-небудь — пий… Заливай його… Найкращі ліки проти всього…
Він перекидав ліктями посуд, огризався на Марію Іванівну, яка смикала його за піджак, підморгував Миколі. Оленка не знала, куди подіти очі від сорому. Тільки Олена Антонівна монументом височіла на своєму стільці, і губи її іронічно ворушилися, обсмоктуючи щось невидиме.
Вечеря для Миколи здалася пекельною мукою. Він ледве досидів до кінця. Нарешті Оленка встала з-за столу, благально сказала матері:
— Я піду на свіже повітря. У мене голова заболіла…
— Іди, — похмуро бовкнула мати. — Тільки недовгої Ти мені потрібна.
Шепіт каштанів показався небесною музикою після гидких двозначних слів Мусія Трохимовича. Микола вдихав повітря повними грудьми, ніби хотів вигнати з легень і горілчаний дух, і пригнічений настрій, і бридке враження від «знайомства». Він гаряче стискав долоню Оленки, яка мовчазно йшла поруч, поглядав на неї, дивувався. Як серед такої багнюки виросла дивна, чудова квітка?
— Оленко…
— Що, Миколо?..
— Прости мене… я хотів запитати…
— Я знаю, Миколо… мені соромно…
— Як ти могла?..
Вона зупинилася, поглянула печально в його очі.
— Як я могла… вісімнадцять років… Я сама не знаю… Може, мрія мене врятувала. Тільки вона. Я бачила прекрасних людей, чула неземні пісні… Я ждала зустрічі з такими людьми тут… на землі… І ось ти прийшов, Миколо… Забери мене звідси… я не хочу більше так жити… Я хочу в житті бачити свою мрію, творити її… Візьми мене звідси, друже мій…
— Дівчинко моя, — прошепотів Микола. — Ми поїдемо… негайно. Завтра ж. Ти чуєш? Ми почнемо зовсім, нове життя. Без бруду, без жорстоких і гидких слів… без брехні і обману…
Вони знову гуляли над Дніпром, сиділи на лавці під густими заростями акації, перебиваючи одне одного, розповідали про свої плани.
— Я ввійду в клас… Десятки дитячих ясних очей глянуть на мене запитливо… Я їм буду розповідати про чудові, прекрасні людські мрії. Я їх вчитиму боротьбі і натхненню… Миколо, як це гарно — вчити дітей!..
— А я писатиму пісні для твоїх малюків, — захоплено вторив Микола. — Красиві, веселі пісні… І музику… Щоб вони знали гармонію, щоб бачили красу природи і життя. Ой Оленко… я не можу отямитися від щастя… Невже це дійсність. Торік не було в мене нікого… тільки мрії про тебе… вірші про тебе… а тепер… сама ти з’явилася, ніби чудо… ніби казка…
— Слова твої, Миколо, мов музика… Говори, говори… Невже ти ждав мене… писав вірші про мене?..
— Тільки тобі… тільки про тебе…
— Прочитай… я хочу почути…
— Добре, Оленко… тільки не дивись, що вони слабуваті. Головне — думка…
Микола замислено задивився в далину, де ще багровів важкими барвами захід, почав читати тихо:
…Як мільйони сонечок малих
Відіб’ють в собі ранкові роси,
Серед квітів дивних, запашних
Пройде дівчина золотокоса…
У очицях — простору блакить.
Ніжні перса — вітерець цілує.
Соловей співа — вона мовчить!
Заспіва дівча — усе німує…
І не думає вона, не зна,
Що мені у життьовому плині
Уявлялася отак весна —
З золотими косами дівчина…
Оленка ніжно притулила його долоню до своєї щоки, схилилася на плече коханого. Прошепотіла здивовано:
— Невже це про мене?
— Про тебе… Тільки про тебе… Хіба є ще в світі інша ти?..
О чарівнице природо! Що робиш ти? Якою силою зімкнула ти ці дві прекрасні постаті, яку неповторну долю готуєш їм — чистим і щирим?..
Знову рядом вуста, серця і подих в подиху. Знову тріумфують, з’єднуються рідні душі під безмежним куполом неба…
«КОНТРЖЕНИХ»
Оленка повернулася додому об одинадцятій. Вона вже забула про матір, про Олену Антонівну, про їхнє враження від Миколи. Все ясно, світло, гарно! Чудовий, щасливий світ! Вони з Миколою одружаться і поїдуть в село. їм нікого і нічого не треба. Є руки, голова, гаряче бажання… Все інше прийде…
Весело витанцьовуючи, дівчина піднялася до вхідних дверей, зайшла до коридору. Наспівуючи пісеньку, зупинилася на порозі.
— Ой мамочко! Яка я щаслива!..
На неї дивилося дві пари очей. Одні — мамині — пронизливі, чорні. Другі — Олени Антонівни — примружені, насмішкуваті. Обидві мовчали. Ніби хто линув холодної води на Оленку. Її веселий настрій миттю випарувався. В душі похололо.
— Чого ви… так дивитеся… Що трапилося?..
Дівчина оглянулася. Може, щось з батьком?
Ні, він лежить на ліжку, розкривши рота, і хропе, аж склянки в буфеті деренчать.
— Що трапилося? — зловісно озвалася мати, посуваючись до неї. — Привела якогось босяка та ще й питаєш, що трапилося? В яке дурне становище ми потрапили? Композитор! І тобі не соромно? Сопливий хлопчисько!..
— Без роду, без племені, — підхопила Олена Антонівна з другого боку.
Без квартири, без роботи! — додала мати.
Олена Антонівна округлила очі, з жахом сплеснула долонями.
— А ти помітила, які в нього штани? Вони ж нависають над колінами! Нерозгладжені. А піджак, як мішковина! Та через самі тільки штани я б не вийшла за нього заміж! Та не те що заміж — не подивилася б! Ти така красива і лізеш в петлю… Опам’ятайся!..
На віях Оленки заблищали сльози. Вона, знетямлена, оглушена криком двох сердитих жінок, не розуміла, чого від неї хочуть. Схопившись за голову, дівчина прошепотіла:
— Чого ви хочете від мене? При чому тут штани? Я його люблю… Ви розумієте? Я люблю…
Олена Антонівна схилилася до неї, облесливо зашепотіла:
— Яка ти ще дівчинка… Любиш, то й милуйся на здоров’я… Будь ласка, моя квартира до твоїх послуг… А заміж ти повинна вийти за солідного мужчину, з положенням…
Оленка з огидою глянула на неї. Що вона каже? Яка квартира? Для неї й Миколи? Навіщо? Які послуги?
А Олена Антонівна атакувала далі:
— Для тебе є справжній жених, а не якийсь приблуда!
— Який жених? — жахнулася Оленка.
— Русанов! — урочисто проголосила Олена Антонівна. — Що, не ждала? Це тобі не якийсь жевжик! Сила! Я була в нього, він пропонує тобі руку.
— Благородний, багатий, відомий, — підхопила захоплено мати. — Заслужений діяч. Що тобі ще треба?
Вони туркотіли в вуха Оленки, а вона з подивом і жахом згадувала свій недавній візит до Русанова. Це було до знайомства з Миколою. Олена Антонівна, захлинаючись, повідомила, що в неї є чудова партія для Оленки. Воля дівчини, яка підтоптувалася на протязі багатьох років, зламалася тоді під бурхливим натиском. Вимогливі очі матері, облесливий шепіт Олени Антонівни зробили своє. Вона згодилася піти до «жениха».
Піднімалася по мармурових широких сходах на другий поверх, мов на муки. Відчувала на собі чуже плаття, яке їй для знайомства дала Олена Антонівна, ніби кайдани. Все було чуже, огидне, важке… як кошмар… Десь в свідомості жило, ворушилося бажання втекти, повернутися назад, заховатися від недобрих очей і рук… Та ноги механічно несли її далі…
— Ти не знаєш собі ціни. Ти красуня. Він ляже перед тобою. Умій себе поставити. А потім загнуздаєш його. Ввійдеш в високе общество… Будеш сама собі господиня… І мене не забудеш. Сама потім скажеш, що була дурною! Я вже пожила, слава богу, знаю, яке життя і що воно варте.
Ось мідна табличка. Величний напис: «Заслужений діяч мистецтв М. І. Русанов». Олена Антонівна кивнула на табличку, гордо зиркнула на дівчину:
— Бачиш? Приємно наблизитись до таких дверей.
Вона натиснула кнопку дзвінка. Двері широко розчинилися.
З’явився високий, видний чоловік в коричневому костюмі, в білосніжній сорочці. Привітно всміхнувся. Блискавичним поглядом обмацав Оленку з ніг до голови, затримав його на грудях, на стрункій шиї.
— О дорогі гості! Прошу вас…
Він поцілував руку Олені Антонівні, змовницьки моргнув їй, прошепотів;
— Німфа…
Олена Антонівна, зберігаючи величний вигляд, познайомила їх. Оленка назвала себе, пропустила мимо вух його ім’я. Пішла за ним в глибину широкої і довгої кімнати, потім в другу, третю. Нишком дивувалася: навіщо одинокому чоловікові така неосяжна площа? Жити в таких кімнатах, певне, сумно і незатишно…
Русанов розсадив гостей в м’яких кріслах, без упину говорив про останні фільми, п’єси, цікаво розповідав про роботу в кіно.
— У вас, Оленко… дозвольте вас так називати?.. у вас фотогенічне, чарівне обличчя. Треба вам в кіно. Обов’язково. Я гадаю, ви не будете заперечувати? Яка молода дівчина не бажає побачити себе на екрані. Хто ви за фахом? Учителька? Ну, це не для вас. Безперспективна робота. Не можна допускати, щоб пропадала марно така краса. Мій дім відкритий для вас! Я вас запрошую — приходьте. Ми з вами подружимо, я допоможу вам!..
Він говорив, говорив без угаву, водив їх по кімнатах, показував картини — унікальні, чудові, грав на роялі сонати і п’єси, а Оленка напружено думала, дивуючись власній інертності:
«Куди я потрапила? Чому я тут? Що спільного в мене з цим розумним, може, навіть добрим, але зовсім чужим чоловіком?»
А Русанов співав далі, самозакоханий, величний, переконаний в повній перемозі над чудовою здобиччю:
— Ми обов’язково з вами подружимось. Один ваш погляд може стати основою натхнення. Ваша присутність може відродити людину. Ви бачите — я самотній в цьому палаці. Якщо моє серце, мій розум близькі вам — мій дім може стати вашим домом.
Олена Антонівна сяяла. її жених перевершував найоптимістичніші сподівання. Вона не сумнівалася, що «пташка» спіймана в міцне сильце…
Так було ще недавно. Але зараз… Коли Оленка зустріла Миколу, коли вона збагнула велику радість неповторного кохання! Ніколи! Нізащо!
— Русанов — хороша людина, — спокійно сказала Оленка. — Тільки при чому тут я?
— Як-то при чому? — здивувалася Олена Антонівна. — Ти в нього будеш, як лялечка. Захочеш — на курорт поїдеш, захочеш — Лежатимеш на подушках… Ти повна хазяйка!
— Слухайся Олену Антонівну! — гримнула мати. — Вона тобі добра бажає. Чого надулася? Спробуй не послухатися — я з тобою не так поговорю! Вижену, як собаку…
СОН І ДІЙСНІСТЬ
Миколі снився дивний сон. Ніби стоїть він в порожній велетенській кімнаті, якій не видно кінця-краю. Ні стелі, ні стін, ні вікон. Тільки звідусіль падають на підлогу сині химерні тіні. Вони повзуть, насуваються на Миколу, сплітаються в якісь образи. Зненацька а тих тінях з’являється Оленка. Та ні — це мовби не вона, її обличчя, її стан, її руки, а очі — ні! Вони блудливі, обманні, нещирі, а на вустах — фальшива посмішка.
Микола простягає руки до Оленки, щось питає її. Але вона мовчить. За її спиною видно привид. Це чоловік з самовдоволеним обличчям фата. Він цинічно підморгує Миколі, простягає руку до Оленки.
Застогнавши, Микола прокинувся. Він витер спітніле чоло, якусь мить отетеріло дивився навколо.
У вікно заглядали сонячні промені, знадвору линув клекіт вулиці, запах весни. З динаміка чувся приглушений голос диктора, що тривожно коментував бої в Європі.
Микола швидко заслав ліжко, умився в коридорі, одягнувся. Зупинився над чемоданом, задумався. Що за химерний сон? Він ніколи не думав про Оленку так погано. Може, з нею щось трапилося? Скоріше на побачення. Ще залишилося сорок хвилин. А потім… Загс. І прощай, Київ. Вони з Оленкою підуть у нове, незвідане життя. Навіть не віриться, що щастя так близько…
Він вийшов на вулицю. З неусвідомленим тривожним почуттям попрямував до Історичного музею. Там вони мали зустрітися.
Микола, хвилюючись, міряв широкий майданчик, поглядав на годинник, де поволі-поволі рухалася капосна стрілка, мацав внутрішню кишеню піджака, перевіряючи паспорт. Час, як навмисне, повз черепахою. Микола старався відігнати зайві думки. Він почав оглядати Андріївський храм, милуючись його неповторними стрімкими лініями. Погляд пробігав по плавних, гармонійних обрисах, а в свідомості вже зароджувалася чудова, ледве чутна мелодія.
«Храм створено з музикальних акордів, — вражено подумав Микола. — Основа світу — гармонія. І прогрес… прогрес, безумовно, боротьба за встановлення повної гармонії в світі»…
Він заплющив очі, відчув трошки гордості за таку, як йому здалося, цікаву думку. В душі прозвучали урочисті акорди симфонії. Так. Так! Сильніше. Вище! Це увертюра до симфонії про вселенський похід людства до великого щастя і правди. Він обов’язково напише її. Співають хмари, дзвенить блакитний купол неба, гуде земля під ногами мільярдів!
Микола, забувшись, змахнув руками, диригуючи невидимому оркестру. За спиною засміялися. Урочисті звуки розсипалися, покотилися, перетворилися в звичайні речі, будинки, людей. Він ніяково озирнувся, скоса поглянув на трьох дівчат, які насмішкувато спостерігали за ним. Нервово поглянув на годинник. Вже пора. Десята година ранку. Вона ніколи не запізнювалася. Невже щось лихе? Може, захворіла?..
Микола ще десять хвилин терзався муками невідомості. Не витримавши, побіг назустріч — він знав, звідки вона мала йти. Поїдав очима всіх дівчат, жадаючи побачити знайому постать. Дійшовши до пам’ятника Богдана, він повернув назад. Може, вони розминулися? Може, Оленка пішла іншою дорогою?