Та минуло півгодини — її не було. Пролетіла година — Оленка не з’являлася.
Микола, вже не на жарт стривожившись, нарешті вирішив піти до будинку Оленки. Він сів на трамвай, проїхав дві зупинки. Ледве стримуючись, щоб не побігти, добрався до знайомого під’їзду.
Відкрила мати Оленки, Марія Іванівна. Вона, не приховуючи ворожості, нахмурилась, крижаним голосом запитала:
— Що вам потрібно?
— Де Оленка? — навіть не помічаючи її вигляду, схвильовано промовив Микола.
— Нема Оленки, — одрізала мати. — Нема і не буде. Залиште її в спокої…
— В спокої? — аж кинувся від несподіванки хлопець. — Що це значить? Я не розумію вас…
— Пізніше зрозумієте. Одчепіться від неї. Вона вас не любить.
— Вона… це сама сказала? — помертвілими губами прошепотів Микола.
— Сама. Вона не хоче вас більше бачити. У неї є жених. Вона виходить заміж.
Микола стояв, мов сновида. Він вже не чув, що далі говорила мати, не бачив зацікавлених, які визирали з сусідніх дверей. В свідомості дзвеніло без угаву: «Заміж. Заміж. Заміж. Оленка виходить заміж».
Погляд Марії Іванівни пом’якшав. Вона співчутливо поклала долоню на його руку, примирливо сказала:
— Ви знайдете собі дівчину до пари. Не журіться. А Оленка піде своїм шляхом. У неї завидна доля. А ви… що б ви дали їй? У вас нічого нема, крім подертих штанів. Я бажаю вам щастя…
Двері зачинилися, грюкнули, ніби одрізуючи Миколі частину серця. В грудях щось болісно занило. Невже правда? Значить, нема в світі щирості, нема любові? Вони існують лише в думці, мрії!
Сині очі — озера правди — випливли перед ним. Невже вони можуть брехати? І так щиро дивитися, обманюючи? Чому ж тоді можна вірити?
Микола скрипнув зубами, вдарив кулаком по стіні, скрикнувши від болю. Ну й хай! Хай виходить заміж. Всі вони такі — жінки. Не треба йому любові, нетреба подруги. Обійдеться. Поїде в село, працюватиме… а минуле залишиться тільки сном… мрією…
Хлопець похапцем вирвав з блокнота листок паперу, експромтом написав на ньому вірш огризком олівця. Зробивши трикутником конверт, написав адресу, прізвище, вкинув до поштового ящика.
Йшов по вулиці, опустивши голову, не дивлячись на людей, без цілі, без думки. Зелень каштанів померкла, дратував урочистий клекіт міста, фальшивим здавався принадний сміх жінок.
Тепер замість музики в душі звучала тягуча, низька дисгармонійна нота. Вона колупала мозок, тиснула його, дратувала, ткала з темних акордів сумний, безрадісний настрій…
Через годину Микола повернувся до гуртожитку. Хутко зібравши в пофарбований чемодан свій жалюгідний скарб, він приготувався до від’їзду…
ВТЕЧА НА ВОЛЮ
Оленка, мов на крилах, летіла на побачення. Вона ледве стримувалась, щоб не заплакати. Микола ждав її, вірив, а вона запізнилася. А втім, не її вина. Батько, як завжди, напився, йому стало погано з серцем. Довелося везти в лікарню, ждати кілька годин.
Їй було сумно і бридко. Дитяче почуття до батька жило в душі, шукало виправдання всьому, що б він не зробив. Але душа щиро, чесно зривала всі покрови традиції. Вона бачила найнижче падіння… і в тому падінні не було навіть бажання піднятися знову вгору, до ясного життя. Лише чарка, сивушний дим, дурне, вульгарне базікання.
І серце Оленки владно вистукувало свою єдину волю: їй непотрібні ці люди темного світу примар. Навіщо їй вчорашній день? Скоріше до нього — єдиного, світлого, ніжного…
Сходи… Майданчик… Гуляють пари, ходять екскурсанти. Його нема! В Оленки серце впало. Вона кинула погляд на годинник — дванадцята година. Може, він пішов до мами. Безумовно, це так. Хутчій туди…
Виймаючи з сумочки ключ, крізь дірочки в поштовій скриньці побачила трикутний конверт. Витягла, прочитала адресу. Їй. Від кого це?
Відчинила двері, на ходу розкриваючи трикутник. На порозі вже чекає мама, широко посміхаючись. Її чорні очі масляно і чомусь улесливо блищать.
— Ну як?..
— Що як, мамочко?
— Поїдеш до Русанова?
— Ой мамо, мені не до того. Де Микола?
Губи в матері задрижали від гніву, по щоках поповзли багрові плями. Вона смикнула дочку за руку до кімнати, причинила двері, закричала:
— Коли ти перестанеш мучити мене? Я для тебе страждала все життя. Вчила тебе, виховувала, годувала. А ти так віддячуєш мені? Знайшла якогось волоцюгу і тягаєшся з ним. Так запам’ятай, що нема твого Миколи! Нема і не буде! Я прогнала його!..
Оленка мало не впала від несподіванки, з жахом поглянула на матір.
— Як… прогнала?.. Ти мариш…
— Прогнала і все. Він більше не прийде. Я прошу тебе — не терзай мою душу, бо я збожеволію. Ти краще скажи — вийдеш за Русанова?
Ясні очі Оленки спалахнули гнівом, налилися сльозами. Вона кинулася до шафи, тремтячими руками одягала своє сине, святкове плаття, схлипувала:
— Досить з мене… Досить такого життя…, Я вже не можу терпіти… Усміхатись, коли не смішно! Хвалити, коли не подобається! Захоплюватись, коли гидкої Досить! Досить! Досить!
Її голос піднявся до істеричних ноток. Мати злякано дивилася на неї, нічого не розуміючи, не маючи змоги заглянути в душу дочки.
Ти божевільна! Це той босяк закрутив тобі голову! Щоб знала — не пустила б на поріг!
— Він чистіший від усіх вас! — крикнула Оленка. — Чого ви стаєте на моїй дорозі? Не хочу я ваших Русанових! Не хочу я бути товаром! Гидко, гидко, гидко!..
Вона похапцем розгорнула трикутний лист, побачила підпис — Микола… «Від нього», — тьохнуло в серці.
Не читала, а вбирала болісні, гнівні, написані ображеною душею слова:
«Оленко!
Я не ганю тебе, ні про що не прошу. Я просто прощаюся з своєю мрією. Не хочу ставати на твоїй дорозі. Іду самотньо по своїй. Я серцем відчув, що ти підеш од мене. Навіть сон мені сьогодні приснився. Про цей сон я пишу тобі вірш. Він і є моє прощальне до тебе слово».
Оленка всміхнулася скрізь сльози. Милий, смішний! Навіть в таких випадках віршем пише! Мати про щось їй говорила, та дочка не чула її. Вона болісно вбирала в себе кострубаті, але щирі рядки:
Сині тіні впали на підлогу…
Проти мене — серед тіней — Ти,
І нема в моєму серці бога,
Щоб йому молитву понести.
Ти чужа. Про це мені говорять
Невдоволені чомусь вуста,
І обличчя, що не знало горя,
І фальшива посмішка пуста.
Що ж, іди. Постали перед нами
Перепони древні і пусті —
Привид фата з пошли ми речами,
І міщанське щастя на путі.
Не зумів! Ти вибрала дорогу,
Де не буде горя і мети.
Сині тіні впали на підлогу
І, мов тінь, переді мною ти…
Будуть в мене друзі, як захочу,
Хоч і серцем залишуся сам.
Бо Тебе віддав я темній ночі,
А Любов нікому не віддам.
Оленка засміялася радісно, поцілувала листочок. Любить. Любить. Хай сердиться, хай гнівається, та все ж — любить!
Вона метнулася до шафи, вхопила паспорт диплом. Поклала все це в сумочку. Як вона могла вагатися, боятися чогось. До нього, хутчій!
— Куди ти? — оторопіла мати.
Оленка підскочила до дверей, з викликом зупинилася. Важко дихаючи від хвилювання, сказала:
— Я йду до нього, мамо! Ти чуєш — до нього! Я без нього жити не можу…
— Ти божевільна! Зачекай! Оленко…
Та дочка була вже далеко в коридорі. Хряснули вхідні двері. Майнуло на вулиці синє платтячко, загорілі ноги, застукотіли востаннє білі стоптані туфлі.
— Оленко!..
Не почула, не хотіла чути. Линула мимо людей, мимо каштанів, мимо весняного розмаїтого гомону. Незчулася, коли опинилася в Музикальному завулку, коли постукала в двері кімнати, де жив Микола. На порозі зустрілася з ним. Він тримав в одній руці фанерний чемодан, в другій — торбу з начинням. Побачивши Оленку, випустив з рук речі, розгубився, закліпав повіками.
— Оленка… ти прийшла… Як, що? Ти ж сказала, що не любиш… Ти ж пішла до жениха…
Вона кинулася йому на шию, плакала на грудях коханого, бурмотіла крізь сльози:
— Дурненький мій! Як міг подумати… Ти забув клятву крові… Хіба я могла жити без тебе?.. Я кинула все. Я йду з тобою. Навіки! Назавжди!
— Оленко!
— Миколо!
Він поцілував мокрі щоки, вії, задихнувся від щастя. Схопив знову чемодан, тицьнув їй торбу.
— Біжімо. Подалі від цієї цвілі. В нове життя, Оленко…
— Я готова… Тільки одне…
— Що, ластівко моя?
— Я отак… як стою…
Вона показала порожні руки, провела поглядом по собі. Він схопив її за руку, потягнув до дверей.
— Тим краще, моя смішна! Все почнемо спочатку…
Вони вийшли на вулицю, зупинилися. Поглянули навколо, на небо, одне на одного. Вільно, широко зітхнули, мов скидали з плечей, з душі, з совісті якийсь тягар. Засміялися. Схопившись за руки, дружно рушили в новий, незнайомий світ…
Мелодія третя
В РІДНОМУ ЛОНІ
ДОРОГА
Поїзд мчав Миколу і Оленку на південь. Вони дивилися у відкрите вікно, за яким в смарагдовій зелені весни линули мимо степи України, говорили поглядами, в тиші сердець. Пили розкіш природи відкритими душами, інколи переглядались, навіть в зітханні розуміючи одне одного.
— Оленко…
— Миколо…
І знову сонячні тіні на обличчях. Знову щастя, радість проносяться поруч, огортаючи їх в барвисті убори мрій.
— А хто нас зустріне?
— Мати, сонечко моє…
— А батько?
— Батька нема… Його вбили куркулі. Ще в тридцятому році…
— Значить, мама одна? — сумно прошепотіла дівчина.
— Ще є дід… Тільки його дома зараз нема…
— А де?
— Заарештували…
— За що? — злякалася Оленка.
— Нізащо… Він ріже в очі всім, що думає. Декому не сподобалося… Набрехали — і все. Забрали… Розумний дід. Тричі навколо землі плавав. Він був моряком. За царату…
— А може, розберуться, Миколо? Може, випустять?..
— І я гадаю, що так… А все ж таки прикро. Недавно писала мені мати, що в божевільню його забрали. Перевіряють, може, він не в своєму умі…
Оленка стиснула руки Миколи. Густі брови її, мов хмарки, затінили сині очі, затуманили личко.
— Як боляче, друже… що на землі не все добре… Що є поряд з радістю так багато нещастя…
— Це вічна боротьба, сонечко… Наша країна піднялася, щоб вибороти право на щастя для всіх! І, по-моєму, — найголовніший бій іде в душі людини… Я ще не вмію цього висловити… але серцем почуваю, знаю…
— Я розумію тебе, Миколо… І знаєш — я подумала: найголовніше — це щирість, правда. І перед іншими, і перед самими собою… Я збагнула це на своєму прикладі… Я обманювала себе багато років, сподівалася на випадок… А випадок — тільки для пасивних, для щасливчиків долі… А тепер мені — ясно і чисто. Я щира перед світом!..
— Це правда, Оленко.
Пасажири потяглися до виходу. Наближалася станція. Микола з Оленкою приготувалися теж.
Вузькою бруківкою добралися вони до райцентру. Півтори години ждали машини. Нарешті якась розбита півторатонка підхопила їх. Вона їхала до цукроварні, що була недалеко від Зеленьок, рідного села Миколи.
Авто весело котилося дорогою, то поринаючи в долини, сповнені багнюкою від недавньої грози. то вихоплюючись на пагорби, між колосисті стіни зеленого жита. Співав теплий ласкавий вітер. Дзвеніли телефонні дроти, мов супроводжуючи шлях молодих весільними піснями.
Микола, міцно впершись рукою об кабіну, підтримував Оленку. Вона, підставляючи обличчя струменю пружного повітря, шепотіла:
— А може, я не сподобаюсь твоїй мамі?
— Обов’язково сподобаєшся, — ніжно відказував Микола. — Моя мама чудесна. Ви з нею подружите. Вона одразу читає в душі людини…
Оленка щасливо всміхнулася.
— Якщо читає — я не боюсь…
Півторатонка зупинилась біля лісу. Тут шофер повертав ліворуч. Він висунувся з кабіни, засяяв засмальцьованою Пикою…
— Далі на своїх, друззя! Гоніть троячку — і в путь…
Микола розплатився, зліз з машини, допоміг Оленці. Шофер цмокнув, поглянувши на личко дівчини, похитав головою. Підморгнув.
— А в тебе, кореш, губа, як кажуть, не дура! З такою красунею можна пішки йти тищу кілометрів.
Оленка почервоніла. Шофер дружньо засміявся, просигналив.
— Прощавайте. Не соромся, дівчино. То я пошуткував. Хороша пара ви! Бажаю щастя!
— Спасибі, — одказав Микола.
— Поспішайте завидна. Бо вода розлилася здорово. П’ять кілометрів до села. Як море. Будете гукати, якийсь рибалка перевезе.
Машина зафуркотіла, загарчала, дихнула синюватою хмаркою бензинного диму, рушила. Скоро вона зникла серед молодої посадки сосни. Тільки луна ще довго котилася над лісом.
— Смішний, — знизала плечима Оленка.
Нічого. Він щирий, — заперечив Микола.
Вони вступили в ліс, пішли покрученою стежечкою рядом а піщаною дорогою. Дерева зустріли їх прохолодою, урочистим дзвоном, привітним гомоном, співом птахів. Оленка зупинялася через кожні сто-двісті кроків, слухала, вдихала чари лісу, заворожено шепотіла:
— Справжній храм краси…
— Далі ще краще, Оленко…
Незабаром дорога закінчилася. Вона зникала під водою. Поміж деревами синіли гори правобережжя, блищала в променях призахідного сонця вагітна від повені ріка, покриваючи луки, поля, пасовиська. Оленка скинула туфлі, весело пробігла по воді, забризкуючи поділ платтячка!
— Як чудово, Миколо! Тільки вода ще холодна…
— Виходь хутчіше, застудишся…
— Ага, боїшся, щоб я не вмерла… А я ось візьму — і вмру… Щоб ти плакав…
Дівчина, жартуючи, вистрибом побігла прямо по плаву, нанесеному повінню на берег. Микола кинувся за нею, догнав серед кущів лози, схопив у обійми, притиснув міцно до грудей. Вона не пручалася, затихла. Заплющила очі. Ждала. В кров увійшов гомін дерев, плюскіт хвилі, весняний спів птахів, владний клич природи. Микола відчув, як в свідомість влетів могутній, незнайомий вихор, напружив тіло, хмелем оповив голову. Хлопець затремтів од жаги, піддався їй і хотів уже падати в безодню…
Зупинила його зозуля. Гучно пролунало десь ніжне, цнотливе: «Ку-ку! Ку-ку!»
Вихор прокотився далі, в невідомість, в небуття чи в свою схованку. Микола зітхнув, обережно одступив від Оленки. Вона стояла з заплющеними очима, похитувалась.
— Оленко, — тихо покликав Микола. Вона не відповіла. Мов у сні, озвалася:
— Зозуле, зозуле, скільки нам з Миколою разом жити?
— Ку-ку! — радісно прокувала зозуля. Дівчина розплющила очі, зблідла. Розгублено поглянула в той бік, звідки чулося кування.
— Так мало, зозуле? Тільки один рік?
— Ку-ку! — підтвердила зозуля.
— А скільки жити Миколі? — з острахом запитала Оленка.
— Ку-ку, — була категорична відповідь.
— Один рік, — засміявся Микола. — Малувато дає мені віку пташка. Оленонько моя, не треба сумувати. Це все забобони…
— Я знаю… Тільки чомусь тривожно стало мені…
— Ти просто втомилася. Треба шукати перевозу. Бачиш — сонце падає. Скоро вечір…
— Де ж ми його знайдемо?
— Треба шукати. Може, рибалки десь плавають. Он дивись, якісь тіні… Два човни. Бачиш — закидають сітки?..
Микола піднявся на горбик, гучно крикнув:
— Еге-ей! Рибалки-и! Перевезіть!..
Луна покотилася поміж вербами і вільхами, над блискучою гладдю води, повернулася назад. Здалека долинуло;
— Ідіть к бісу-у! Не валяйте дурня-а-а!
Оленка розгублено поглянула на Миколу. — Чого це вони так?
А хто їх знає? Зараз лов риби заборонено, може, вони просто бояться… Значить, не перевезуть?
— Ці — навряд… Треба ждати ще кого-небудь…
Червона куля сонця сіла за дніпровську кручу. Води ніби поважчали, налилися металевим блиском. Над лісом дихнув вітер. Похолоднішало.
Оленка сіла на траву, з винуватим виглядом сказала:
— А я втомилася. І їсти хочу… І холодно… Микола кинувся до чемодана, одкрив його.