З різноманітних джерел довідуємося, що мандрівки карпатськими верховинами були звичними для кімполунзької молоді – сучасників О. Кобилянської. А найбільше приваблювала гора Рарив. Гордістю й похмурістю велетенських кам'яних валів, овіяних легендами, початок яких сягав сивої давнини. А. Кохановська згадувала про одну з таких екскурсій початку 1880-х років: «Учора ми були на горі Рарив: Ольга, Юлько [Юліан, брат О. Кобилянської. – В. В.], Олесь [кімполунзький приятель, у нього була закохана Августа. – В. В.], Ядвіга [сестра Августи Кохановської. – В. В.] і я. «Сухе товариство», як каже Ольга. Мета нашої прогулянки є скала, яку називають Піетріле доамней [у перекладі українською мовою – Божий камінь. – В. В.] і має форму церкви, кілька миль віддалена звідси. Дівчата ще ніколи не робили такої прогулянки, вона тяжка і для мужчин. Ми звикли до сходження на гори і дуже радувалися. О 7 годині вирушили ми верхи. Я вперше сиділа на коні, але небавом призвичаїлась. Через незайманий ліс прибули ми в 11-й годині до Холодного джерела, що недалеко від Піетріле доамней, і випили тут з цього джерела за вічну дружбу. Ольга ще сказала: «Міцна, як скеля, хай буде дружба наша». Тут так чудово, так дико-романтично, що ми не могли надивуватися цьому. Ми пішли далі, у деяких місцях чіплялися руками й ногами, щоб дістатися на плато. Ми хотіли знайти едельвейс, та дарма. Юлько дістався на плато і мало що не заплатив життям. Ми відійшли на кілька кроків. Ольга знайшла едельвейс, і я дуже зраділа, бо це був новий доказ того, що ми добралися на Піетріле доамней».
Едельвейс (також називають білоткою, шаріткою, шовковою косицею) – благородно-біла квітка, як звучить назва в перекладі з німецької, у Карпатах росте лише на окремих, найвищих вершинах. Хто спроможеться її зірвати, тому, кажуть, приносить щастя. Гербарій з едельвейсів, знайдених на Рариві, О. Кобилянська постійно зберігала у своєму робочому кабінеті. Квіти завжди нагадували письменниці про дні та події юності. А на Рариві залишилися стежки, сходжені нею.
Весною, влітку, восени кімполунзька молодь найчастіше гуртувалася задля мандрівок у гори, взимку О. Кобилянська звичайно перебувала в товаристві тих, хто захоплювався ковзанами. Були серед них і юнаки, у яких вона закохувалася, —
Степан, Олесь, Козуб, Зерглер… Але здебільшого закоханість завершувалася розчаруваннями, про що неодноразово Ольга писала в щоденнику. Вважала, що вона некрасива, що, розмовляючи з нею, хлопці не думають про обійми… Жоден з них не любить, аби жінка розумово перевищувала його… Її ідеалом був високоосвічений чоловік, спілкування з яким збагачувало б, сприяло духовному зростанню. Найбільше цьому ідеалові відповідав Євген (Геньо) Озаркевич (рідний брат Наталії Кобринської, кузен Софії Окуневської, в якої він гостював, перебуваючи в Кімполунзі) – у майбутньому видатний медик. О. Кобилянська однозначно сказала про необхідність досконалого знання української мови якраз тоді, коли закохалася в нього. Після його від'їзду з Кімполунга, переповнена сумом і ніжними почуттями, О. Кобилянська 29 вересня 1884 року записує вперше українською мовою до щоденника: «Гадка одна, котра тепер душу мою пригріває, єсть: бути русинков цілов душов».
Освічена, начитана людина, брат письменниці, непогано орієнтувався в тогочасному літературному процесі, міг розповісти і про Івана Франка, і про Остапа Терлецького, про боротьбу жінок за свої права. Тож і не дивно, що після його від'їзду, як видно зі щоденника, дівчина сумує, боляче переживає те, що Євген довго не надсилав обіцяні їй книги, часто розчаровується. Тогочасні враження допомогли письменниці в змалюванні образу Орядина з повісті «Царівна».
Минуть роки, та ці почуття залишать певний слід і в серці, і в пам'яті. Колишня знайома Кобилянської, Ірина Левинська, пригадуючи розповіді Ольги про її дівочі літа, підкреслювала:
«Спілкування з Євгеном Озаркевичем, його погляди на світ, виражені в частих дискусіях, відкрили їй нові аспекти українського світу, яких вона не могла собі уявити з площини малого буковинського містечка. Багато нових почувань потрясло молоду дівчину, лишаючи глибокий слід в її душі. В неї знов спалахнула охота писати, але вже по-українськи. І вона почала вивчати українську мову. «Я багато навчилася від нього, дуже багато», – казала письменниця».
З кімполунзьких друзів О. Кобилянська найбільше шанувала Зосю, доньку повітового лікаря Атанасія Окуневського. Це – Софія Окуневська-Морачевська (1865—1926), подруга письменниці з юних років, родичка Н. Кобринської, яка тривалий час виховувалась в останньої. Вона однією з перших жінок Австрії і першою з українок здобула фах лікаря, пізніше стала відомою громадською діячкою. Про неї О. Кобилянська писала: «Познайомившись у 18—19-річному віці з донькою повітового лікаря А. Окуневського, Софією, я мов відродилася. Від неї пішло мені те світло, за яким я так тужила, невиразно мріяла. Вона заговорила до мене українською мовою, переконуючи мене, що мені треба писати не по-німецьки, а для свого народу – по-українськи, навчила фонетикою писати, надавала українських книжок, стала моєю щирою подругою». Коли С. Окуневська перебувала на медичних студіях у Швейцарії, то в листах до О. Кобилянської рекомендувала читати Г. Успенського, О. Герцена, надсилала їй твори Ч. Дарвіна, знайомила з творами М. Драгоманова, І. Франка. У бібліотеці батька Окуневської, якою користувалася Ольга, були твори К. Маркса, Л. Толстого. Все це сприяло формуванню світогляду письменниці, допомагало їй краще осмислювати закони розвитку природи, суспільства.
Надзвичайно шанував Софію Окуневську та її чоловіка Вацлава Морачевського Василь Стефаник. Завдяки цьому подружжю О. Кобилянська познайомилася з ним, стала великою шанувальницею творчості письменника. Саме С. Окуневська разом з українською письменницею Н. Кобринською сприяли тому, що О. Кобилянська вже наприкінці XIX століття стала активною учасницею літературного процесу на західноукраїнських землях, познайомилася 1890 року (їздила з Кімполунга до Болехова, де мешкала Кобринська, та до Львова) з І. Франком, М. Павликом.
Проте стосунки між Ольгою та згаданими жінками були неоднозначними. В цьому, зокрема, переконують кілька записів 1883 року. Як відомо, в той час, після смерті чоловіка, Н. Кобринська жила у Відні. Там познайомилася з другом і однодумцем І. Франка, публіцистом, літературним критиком О. Терлецьким, котрий порадив їй спробувати свої сили на літературній ниві. З автобіографії Кобринської дізнаємося, що саме після розмови з критиком вона створила оповідання «Шумінська» (пізніше перейменоване на «Дух часу»), прочитавши яке Терлецький відзначив творчі здібності своєї знайомої й почав підтримувати її перші літературні спроби. Про допомогу Терлецького, як можна здогадуватись, Н. Кобринська розповіла С. Окуневській, а та – О. Кобилянській, і, знаючи, що Ольга пише, порадила також звернутися до нього. О. Кобилянська наважилася на це і через Окуневську та Озаркевича передала Кобринській для Терлецького свою «найпершу новелку» «Гортенза». Однак цього разу критик відгукнувся негативно, мовляв, паннам нічого робити, тож вони і пишуть романсики. Коли враховувати те, що твір був написаний не дуже вправно, а всі помисли головної героїні Гортензи стосувалися переважно кохання-заміжжя, то така критика була небезпідставною. С. Окуневська мала намір не переказувати цього подрузі, але Кобилянській стала відома оцінка Терлецького, на яку вона болісно зреагувала, що й відбилося на сторінках щоденника. Натрапляємо в ньому також на безрадісне сприйняття перипетій, пов'язаних із друком одного з її творів у альманасі «Перший вінок», редактором якого був І. Франко, котрий начебто відхилив запропоноване оповідання. Насправді, на думку сучасних дослідників, вирішальне слово було за Н. Кобринською.
Товариські стосунки з часом налагодилися. У багатьох щоденникових записах, сповідуючись у своїх почуттях і переживаннях, О. Кобилянська вдається до паралелей: її емоційному станові завжди відповідає природа, довкілля. Згодом, коли читачам стали відомі твори письменниці, про неї заговорили як про майстерного пейзажиста, про митця, який має рідкісне вміння дуже тонко і правдиво змальовувати натуру, «підпорядковувати» її загальному спрямуванню твору. А відшліфовувалося це вміння, як видно із записів різних років, і на сторінках щоденника. Більше того, окремі нотатки зі щоденника (опісля творчого опрацювання) О. Кобилянська використовувала в роботі над творами. Принаймні таку думку підказує порівняння запису від 22 травня 1888 року з уривком із «Царівни». У щоденнику авторка занотувала: «Природа часто буває дзеркалом нашої душі… Над темними вершинами гір котиться важкий, сірий туман, захмарене небо невдоволено мовчить. Гірські смереки, на які налітає буря, схиляють свої горді верхів'я, ніби від нестерпного болю… А я… Я сиджу самотньою і дослухаюся до бурі в своїй душі, дослухаюся до волання шаленої, неприборканої туги… Що хоче те немудре серце? Чого воно не дає мені спокою? Що так немилосердно розхитує мої засади, як буря та смереки?»
У повісті «Царівна» настрої Наталки після від'їзду Орядина передано так: «Понурі маси мряк тягнуться над горами, вітер гуде лиховісно. Смереки на горах хиляться, потрясувані ним, мов у шаленім болю. Я тут, у долині, сиджу сама і прислухаюся вихрові своєї душі…
Дика, невгамовна туга розриває моє серце».
Щоденник став зразком і для композиції цієї повісті.
У щоденникові йдеться також про причини виходу батька О. Кобилянської на пенсію, про виграний ним судовий процес, який стосувався побудови в Кімполунзі греко-католицької церкви. Запис від 12 липня 1889 року переконує, що наступного дня їхня родина повинна була виїжджати до села Димки: «Останній вечір. Я лише знаю, що такої гарної ночі, як ця, ще не було. Повний місяць, усміхаючись, тьмяно поблискував на небі, гори огортала блакитнява імла, ніби в казці. Моє серце краяла нестерпна туга, глибокий незбагненний біль…
Так, останній вечір у рідному краю. Як би мені хотілося назавше затримати тебе в душі, тебе, де я стала тим, чим є. Прощавай, милий, незрівнянний, незабутній гірський краю, прекрасний улітку і чарівний узимку <…>.
<…> Тут я багато всього залишаю, велику частину своєї душі і своїх почуттів, багато образів, уяви і своєї сили. Прощавай, тиха Темна ущелино, прощавай, Рариве, прощавай, прохолодна мисливська стежко, прощавай, Сканело, тисячу разів прощавай! До горла мені підступає клубок, хочеться кричати: «О, як я люблю тебе, мій гірський краю, який ти незрівнянно гарний, який могутній і величний, який піднесений, казковий…» Прощавай і ти, старий будинку, де я вперше любила і почала писати. Мені сумно й тяжко на душі. Прощавай востаннє!
Кімполунг 1889».
Справді, щирі, сповнені болю слова, хоч переселялася родина в село, яке О. Кобилянська добре знала ще з дитинства, бо щоліта гостювала там у своїх дідуся й бабусі по матері – Йосипа та Луції Вернерів. То виривалася туга прощання. Прощання остаточного, але до Кімполунга О. Кобилянська повертатиметься неодноразово. Життя гуцулів дало їй матеріал для написання оповідань «Природа», «Некультурна», «Час», «Битва», повісті «В неділю рано зілля копала…». Звертатиметься письменниця до опису цієї місцевості і в повісті «Через кладку», і в романі «Апостол черні».
Твір «Битва» – високохудожнє зображення двобою живих із живими, битви робітників-найманців (місцеві жителі – гуцули – брати в ній участь категорично відмовлялися) зі столітніми деревами-велетами, без яких Карпати приречені на спустошення й вимирання. Твір, який побачив світ 1895 року, на жаль, і сьогодні залишається актуальним. До О. Кобилянської ще ніхто з українських письменників з такою пристрастю не ставав на захист природи. Не було, здається, аналогів і в світовій літературі.
Своєрідний і образ Параски з «Некультурної». Прототипом його стала добра знайома письменниці. «“Некультурну” я знала особисто і ніяк не могла побороти охоти написати про ту чудову жінку, вірну, чисту дитину природи, що, мов сестра смерік, поміж котрими проживала, – жила, розвивалася», – зазначила вона в автобіографії «Про себе саму». А коли в 1901 році письменниця їздила разом з Лесею Українкою до Кімполунга, не обминула й домівку Параски, про що писала 31 травня 1901 року в листі до О. Маковея: «Ходили-сьмо і до гуцулки Параски, але її хатка була зачинена, і я не знаю, що з нею».
Визначальні риси Параски – віра в життя, у своє щастя, призначене долею, любов до праці, зокрема до праці творчої, вроджена єдність її думок і почуттів, всього існування з неповторною природою Карпат. За словами Лесі Українки, «незважаючи на пережиті драми, вона твердо вірить в своє «щастя», – в цій впевненості укріпило її віщування одного старого «ворожбита», а ще більше власна свідомість своєї нездоланної фізичної і моральної сили… В цій повісті, химерно зітканій з поезії і прози, власне, дві героїні: гуцулка і карпатська природа».
«Дві години від ріки Серету на Буковині лежить село Д. Його рівні поля пригадували б степ, якби не те, що місцями вони западають, мов знеохочені своїм положенням, творячи плиткі невеликі кітли, і якби не той великий ліс, що тягнеться по західній стороні села і творить зелений мур поперек широкої площини, щоб обмежити її розмах», – так описувала Димку О. Кобилянська в повісті «Земля». Майже так виглядає це село й нині, якщо їхати до нього з Південної Буковини, тобто звідти, звідки його бачила письменниця, їдучи з Кімполунга. А якщо рухатися з Чернівців, то Димка розташована за 27 кілометрів від міста, в південно-західній частині Чернівецької області.
Про місце села та його жителів у долі письменниці можна сказати чимало доброго. Однак О. Кобилянську перед переселенням туди оповив не тільки настрій прощання з отчим карпатським краєм, з усталеним кімполунзьким життям, а й передчуття невиразного майбутнього. Річ у тому, що тоді, крім бабусі Луції Вернер, там жив рідний материн брат Станіслав, який був затятим п'яницею. Ю. Кобилянському, виявляється, доводилось навіть із Кімполунга опікуватися димківським господарством батьків дружини, постійно обтяженим боргами. Твір «Аристократка» О. Кобилянська написала саме на матеріалі життя бабусі та її сина, свого рідного дядька.
Через господарство Вернерів неодноразово виникали суперечки між Юліаном Яковичем і Станіславом, який, часто заборгувавши комусь, намагався виплутатися з боргів за рахунок батьківського бюджету. Закінчувалося тим, що він і матір опинялися на межі зубожіння, а про те, щоби не перейти цю межу, змушений був клопотатися зять. Звідси й непорозуміння, взаємні нарікання. В одному з листів до сестри Євгенії (очевидно, 1887 року) О. Кобилянська писала: «Тепер я вже вірю у все те, про що говорив раніше батько і що нас, у нашій простоті, обурювало. Батько – не та людина, котра могла б без причин тривалий час когось ненавидіти. Причина є. Я вірю також, що батько завжди багато допомагав дідусеві, що до сьогоднішнього часу заперечується, бо батько є та людина, що охоче віддасть останню сорочку, коли може комусь зробити добро… Тепер я бачу, що батько не такий, за якого його вважають Вернери».
Очевидно, спочатку Кобилянські жили в Димці разом з родиною Вернерів, була там також сім'я брата Максима – дружина Анеля, доньки Марія та Констанція. А ще до переїзду в це село, побувши якийсь час там, 17 лютого 1889 року письменниця нотувала у своєму щоденнику: «За тих кілька днів, що я була в Димці, я зійшла на пси. Вони не розуміють мене і ставляться до мене так, ніби я їм підлегла. Я б хотіла вже бути вдома, коло своїх книжок. Тут усе таке поверхове…»
Ще зболеніші думки зафіксовано в щоденнику 7 грудня 1889 року: «Кілька днів тому ми поховали нашу любу бабцю. Мир і спокій прахові тієї мучениці, енергійної, працьовитої, шляхетної жінки, біля якої ми в дитинстві жили, наче в раю. <…>
А тепер далі. Відколи я оселилася в цьому проклятому від Бога гнізді, то не взяла в руки ні книжки, ні пера. Я стала нянькою Максових дітей, а його Анеля – такої невдячної й підлої жінки ще світ не бачив, – замість дякувати, ще й ображає мене. Я тут за служницю, скрізь холод, а часто й голод, нерви в мене розшарпані, ні тобі розважитись, ні піти на прогулянку, ні поговорити з розумною людиною. Жах та й годі. Молодості я не мала, завше була тягловою худобиною, зайвою, непотрібом, про який ніхто ніколи не дбав».
О. Кобилянська в щоденнику пише також про погане здоров'я матері. А 12 березня 1891 року вона занотовувала: «Коли мамця були при смерті, татко вирішив переселитися до Чернівців, та коли їй покращало, то над турботою про її здоров'я і моє майбутнє переважило в нього бажання мати біля себе коней. О моє нещасне, скалічене майбутнє! В мене серце розривається, коли я думаю про те, як послідовно робиться все, щоб убити в мені хист. Бувають хвилини, бувають години, коли мені здається, що я божеволію. Я мушу відкласти всяку духовну працю і, мов служниця, варити, тільки варити… О, як мені хотілося використати на свою працю заощаджені з такими труднощами хвилини, та дарма, мій кволий організм скорявся втомі, і я засинала… Так мені жилося, так мені й далі живеться. Я повинна спостерігати життя, щоб мати змогу писати, а я живу в пустелі».