А дещо раніше, 14 травня 1886 року, письменниця зафіксувала в щоденнику зовсім інше враження: «Я б хотіла залишитись тут назавжди. Повітря таке лагідне і приємне… В мене мистецька натура, і коли б я мешкала в лісі, то, думаю, могла б покохати сільського хлопця». Цікаво, що перед тим, 11 травня 1886 року, саме в Димці О. Кобилянська, спостерігаючи за життям їхнього слуги Івана Чоп'яка, написала, за її словами, «фантазію про себе й Іванка («Голубка і Дуб»)». Вона дійшла до нас під назвою «Людина з народу». Там в образі сивої Голубки алегорично змальований образ письменника, митця. Дійсність викинула Голубку зі світу «ситих нероб», а до життя її повернув Дуб-простолюдин, якого щиро покохала. Це на його прохання полетіла вона до лісу, де й побачила «здорове життя, повне почуття і правди». З лісом, з Дубом-велетнем пов'язує Голубка подальшу долю.
На матеріалі життя села Димки О. Кобилянська згодом написала знамениту «Землю». Родина Жижиянів (прототипи Федорчуків, головних героїв повісті), де сталася трагедія братовбивства, жила неподалік від Кобилянських. Обидві родини, незважаючи на різне соціальне становище, об'єднували довголітні дружні стосунки. Це зафіксовано у спогадах сучасників письменниці, в її чернетках до незавершеної другої частини твору, в інших джерелах. Зять О. Кобилянської, її особистий секретар Ельпідефор Панчук, зокрема, у своїх спогадах подає те, про що дізнався від неї: «Дружба продовжувалася і тоді, коли сім'я Кобилянських переїхала на постійне перебування в м. Чернівці (1891). Зміцнилася ця дружба в несказанному горі, яке сталося в сім'ї Жижиянів, коли Сава убив свого брата Михайла (осінь 1894). Багато зусиль доклав батько письменниці, щоб сім'я Жижиянів не втратила і другого сина. О. Кобилянська знала добре сім'ю Жижиянів ще до трагедії. Костянтин (у повісті Івоніка Федорчук) і його дружина Марія та сини Михайло і Сава величали її «домнішорою». Глибоко переживала письменниця трагедію Жижиянів, багато гірких сліз пролила вона, коли писала «Землю». Пишучи повість «Земля», авторка не раз відчувала необхідність прямої розмови з Костянтином або Савою, щоб уточнити деталі, події, риси чи характери героїв твору, і запрошувала їх до себе. Довго велись розмови при таких нагодах. Непомітно О. Кобилянська спрямовувала розмову на ту чи іншу їй необхідну тему. Таким чином герої ставали співавторами повісті».
Відомі також інші цікаві факти взаємин із селянами, відомо, що життя димківчан дало письменниці матеріал для сюжетів таких творів, як «На полях», «Банк рустикальний», «За готар» тощо.
Принагідно подамо твердження Е. Панчука про те, що в Димці О. Кобилянська частково працювала й над повістю «В неділю рано зілля копала…»: «Працювала у ліску, під старим дубом, де було поставлено стіл і лавку. “Не могла я писати цю повість в кімнаті, в чотирьох стінах, – говорила письменниця. – Мені треба було послухати розмову природи. І глибоку тишину я чула, і бурхливий, грізний шум дерев я любила”».
У Димці, знаємо достеменно, Ю. Кобилянський незабаром після переїзду купив напівзруйновану садибу з великим будинком, що в той час продавав із торгів австрійський банк. Обійстя впорядкували, а в 1898 році, коли жили вже в Чернівцях, на місці старої оселі збудували нову. Загалом садиба займала площу в один гектар, з якого чверть припадала на подвір'я, житловий будинок, стодолу, стайню, дровітню, літню кухню, криницю, а решта – на сад і город. Зв'язку з Димкою Кобилянські ніколи не втрачали, навіть тоді, коли жили в Чернівцях. Будинок здавали в оренду, але за ними постійно залишався сад і одна кімната, де часто, особливо влітку, перебував хтось із членів сім'ї. Найчастішою гостею усе ж таки була, мабуть, О. Кобилянська. Зрештою, не гостею, а господинею. Після пожежі 1933 року з усіх будівель вціліла тільки стайня; до неї, за наполяганням Кобилянської, добудували дві кімнати, в яких родина знаходила домашній затишок, приїжджаючи до села. Востаннє письменниця бувала там 1935 року.
Відповідно до плану, складеного Ю. Кобилянським наприкінці XIX століття, їхній родинний будинок у Димці відбудували протягом 1970—1971 років. 28 червня 1973 року в ньому відкрито музей О. Кобилянської. В урочистостях із цієї нагоди взяли участь Олесь Гончар, Ірина Вільде, Любов Забашта, Ростислав Братунь, гості з різних міст України. Там геніально прозвучав монолог Івоніки над убитим сином Михайлом з уст першого виконавця цієї ролі у виставі «Земля», народного артиста України Володимира Сокирка.
Постійно жила О. Кобилянська в Димці протягом двох років. Звідти вона листувалася з письменниками М. Павликом, Н. Кобринською, зі своїми подругами А. Кохановською та С. Окуневською. Там завершила остаточний варіант повісті «Людина», там на папір лягали рядки майбутнього великого твору – повісті «Царівна».
Частина друга
«Тут я увійшла в українську громаду..»
Щоб схарактеризувати життя О. Кобилянської в Димці протягом 1889—1891 років, літературознавці, звичайно, використовують слова з її автобіографії «Про себе саму»: «Дволітній побут на селі Димка, куди родичі переселились, по майже 15-літнім побуті в горах, дав мені нагоду заглянути глибше в селянське життя, котре й без того було мені добре знайоме, бо я завсіди і в горах любила мужицтво не менше, ніж мій батько. Я любила народ, і люблю його до сьогоднішньої хвилі, і дивлюся на нього тими самими очима, що на деревину, цвіт і всю живучу часть природи. Одна неестетичність [виділено О. Кобилянською. – В. В.] його, будь у словах, будь у поведінці чи в привичках, разить мене, але в суті речей – гей, яке багатство, яка свіжість, яка глибінь криється, який гарний матеріал на будучність».
Але життя на селі бачилося їй і в негативному світлі. В листі до М. Павлика у квітні 1891 року письменниця зізнавалася: «Якби Ви знали, як я ненавиджу життя на селі, і як я собі щодня і щогодини кажу, що це ліниве і без будь-яких змін життя робить мене все тупішою. Я дійшла до того висновку, що на селі, і взагалі на самоті, необхідно мати більше сили волі, аніж у місті, для того, щоби залишитися інтелігентним. Якби те «щось» (що зветься стремлінням до кращого і вищого) в душі враз вмерло, можна б стати твариною, «їсти і пити» стало б на першому плані і являлося б ціллю життя».
Про можливий переїзд до Чернівців восени 1891 року, очевидно, тільки на якийсь час, О. Кобилянська пише в листі до М. Павлика 25 травня того ж року. Лист завершують слова: «Поїду з матір'ю, яка дуже хвора, в інше гніздо для зміни повітря».
Навряд чи міське чернівецьке повітря навіть у кінці XIX століття було кращим за сільське. Кращими, безперечно, були умови для лікування матері. Змінювати необхідно було «повітря» духовне, умови життя самій О. Кобилянській, що виразно постає з її тогочасних листів і щоденникових записів. А Чернівці приваблювали вже відтоді, коли там в університеті студіювали вищі науки старші брати – Максим та Юліан, відтак – після неодноразових відвідин міста. Насамперед тут відкривалася перспектива самовдосконалення, входження до інтелектуальних, а не звичних міщанських, суспільних кіл, перспектива письменницького росту. До речі, Кобилянська ще з юних років мріяла про те, що в Чернівцях, якщо не матиме права навчатися в університеті (цього не дозволяла чотирикласна освіта), відвідуватиме хоча б лекції деяких викладачів. Згодом так і робила.
В автобіографії «Про себе саму», що, як відомо, написана у формі листування з професором Степаном Смаль-Стоцьким, О. Кобилянська відкрила одну, досі нікому, крім С. Окуневської та сестри Євгенії Кобилянської, не відому таємницю з часу, коли їй було 19 років. Тоді брат Юліан – студент Чернівецького університету, перебуваючи на канікулах в Кімполунзі, розповів про старшого за віком дивака, професора-філолога Вробля. Оповідав про неординарні звички його, про те, що той, коли б знайшов «чесну жінку чи дівчину без великих вимог», ще мав намір одружитися. «Одної днини, – пише О. Кобилянська, – прийшло мені на гадку, що це було б для мене дуже добре вийти за нього заміж. В мене не було великих вимог, я б його доглядала, та за те, будучи його жінкою, я б могла дальше образуватися-вчитися, зложити докторат і писати, писати досхочу! Як я роздумувала над тим, то та гадка чим раз більше вподобувалася мені, я зживалася з нею чим раз то більше – не застановляючись ні над чим іншим, як над тим одним, що коло такого «вченого» чоловіка і я могла б набратись якнайбільше знання. Під впливом тої думки я почала приглядатися уважніше старшим добродіям – і найшла, що це нічого такого страшного мати старого чоловіка. Поділившися своєю видумкою з Софією Окуневською, тою моєю найщирішою товаришкою, – найшла в ній відгук. Одної днини я написала лист до професора про своє життя, свої добрі і злі сторони, свої замилування… і остаточно і своє бажання вийти за нього заміж, сповняти всі обов'язки супроти нього, а за те бажала я, щоб він був помічний добувати студії і випровадити мене на найвищий щабель науки, знання, і відкрити широкий духовний світ».
Дівчина листа не надіслала. Спинила думка, що професор може здогадатися про причетність до його написання Юліана. Та й С. Окуневська з Євгенією Кобилянською аргументовано відрадили від такого одруження. Хіба це не ще одне промовисте свідчення про потяг О. Кобилянської до здобуття освіти, збагачення нею? Фрагменти з листа вона використала в повісті «Через кладку».
До Чернівців родина Кобилянських переїжджає наприкінці 1891 року. Причину переїзду і роль цього міста в той час у її житті письменниця переконливо описала в автобіографії 1927 року: «Через хоровитість матері та через молодших від мене братів, що кінчали студії, переселились до Чернівець. Тут я увійшла в українську громаду, мала можливість пізнати українську літературу, журнали, зноситись з освіченими українцями, їх жінками, а також з молодіжжю, взагалі входити «в серце» Буковинської України, час від часу виїжджати до Галичини друкувати свої твори, що почасти були писані в горах в Кімполунзі, почасти на селі в Димці, а решта в Чернівцях».
Вислів «тут я увійшла в українську громаду» не варто сприймати спрощено. Нагадаймо, що і О. Кобилянська, і троє інших видатних українських письменників другої половини XIX століття з Буковини – Юрій Федькович, Сидір Воробкевич, Євгенія Ярошинська – починали свою творчість німецькою мовою, а до мови української повносило звернулися тільки через певний час. Адже тоді, в період правління Австро-Угорської імперії, яка, слід зауважити, була толерантною до національних меншин, українці Буковини почувалися на рідній землі в кращому разі третьорядною нацією. Тамтешнє українство, роблять однозначний висновок літературознавці, живилося насамперед поезією Т. Шевченка і середовищем, у якому перебувало. Трохи дивно, але С Воробкевич і Ю. Федькович О. Кобилянську особливо не цікавили, а з Є. Ярошинською товариські стосунки налагодилися лише за кілька років після приїзду до Чернівців, коли письменниця перейнялася думкою об'єднати різні групи жіноцтва, які мали певний вплив на формування українського громадсько-політичного і духовного життя краю. О. Кобилянська, як ми раніше наголошували, неординарно виявила себе в організації та створенні «Товариства руських жінок на Буковині» у 1894 році в Чернівцях. У 18-му номері журналу «Народ» за той же рік зазначено: «На зборах займала перворядне місце панна Кобилянська, всім звісна самосвідома патріотка».
Саме О. Кобилянська запрошувала до товариства не лише національно свідомих українок, а й тих, які тяжіли до москвофільства. Проти такого об'єднання різко виступила народовська преса (газети «Буковина», «Народна часопись», журнал «Правда»). На установчих зборах письменниця виступила з доповіддю «Дещо про ідею жіночого руху», в якій обстоювала права жінок і накреслила програму їхнього самоутвердження в тогочасному суспільстві. Незабаром після публічного виступу цю доповідь видрукували окремою брошурою в Коломиї. Наприкінці XIX століття її розповсюджували серед широких кіл громадськості Західної України.
Безперечно, виголошені, а потім і надруковані ідеї О. Кобилянської мають велике значення для інтерпретації багатьох творів письменниці, для осмислення її поглядів на жіночий рух як на об'єднання, що мало на меті насамперед здобуття рівних із чоловіками прав у побуті та суспільстві. Важливу роль в об'єднанні жінок-русинок відігравала й організаційна діяльність О. Кобилянської. Бо вона постає не лише «царівною духу», «аристократкою духу», «буковинською горлицею» чи «буковинською орлицею», а й стратегічно мислячим українським політиком, у чому ще більше переконує вже цитований лист до Є. Ярошинської від 2 жовтня 1894 року. Завершувала письменниця його так: «Була-м недавно у Кобринської в Болехові, она тішиться сердечно, що і тут рушаются жінки і що хоть, може, межи жіноцтвом не буде роздору! Обіцяла також прибути на засіданє, если єї на тоє час позволит.
Залучаючи «Устави», надіюсь напевно, що прибудете, Пані, на засіданє, і пишусь з правдивим поважанням. О. Кобилянська».
До речі, в Чернівцях з 1886 року вже досить активно діяло жіноче товариство «Мироносиці» при греко-католицькій церкві, прихожанкою якої була О. Кобилянська, але членами товариства були жінки лише цієї релігійної конфесії. Зрозуміло, не можна погоджуватися і з твердженням В. Верниволі, тобто Василя Сімовича, в календарі на 1922 рік «Української видавничої спілки в Чернівцях «Товариш»: «Через те, що Кобилянська людина без громадських нахилів, наскрізь індивідуалістична – то вона й мало цікавиться гуртом, громадськими рухами, і в неї мало найдете громадських мотивів».
Показовий і той факт, що О. Кобилянська звертається листовно до ще не знайомої з нею особисто Є. Ярошинської. Адресатка в той час уже мала авторитет у громадських колах Буковини.
Письменниці входили в літературу майже одночасно. Щоправда, молодшій ледь не на п'ять років Ярошинській вдалося прийти до читачів швидше, і прямувала вона значно легшим шляхом, аніж її згодом значно відоміша землячка. Віденська газета «Das Interessante Blatt» («Цікава газета») ще 1886 року видрукувала її першу повість, написану німецькою мовою, – «Ein Fraunenherz» («Жіноче серце»). А в 1894 році, коли на сторінках альманаху «Зоря» була опублікована перша україномовна повість О. Кобилянської «Людина», Є. Ярошинська вже могла похвалитися авторством двох десятків українських новел, оповідань, нарисів, дитячих казок та образків, що побачили світ у різних виданнях.
Є. Ярошинська на установчі збори не прибула. Не було, як можна здогадуватися, багатьох інших осіб, із якими пов'язувалися сподівання щодо майбутнього цієї громадської організації. О. Кобилянська в листі до М. Павлика від 27 жовтня 1894 року з розчаруванням розмірковувала про те, чому засноване товариство було проігнороване переважною частиною її земляків, особливо тих, хто зараховував себе до «м'яких»: «Не сумніваюся ані хвильки, що причина того, що з українок не явився ніхто, лежить в махінації наших «м'яких» патріотів – спасибі їм за теє! Вони тут дійсно не бачать нічого іншого, жодної щирої волі – лише рублі і рублі! Не знаю, чи перепудились якоїсь Москви тут, в Чернівцях, де з одної сторони румунізуються русини, а з другої німчаться, з третьої польщаться, чи перепудились двох «ЕС», що поступили собі так погано, досить, що попсували нам, жінкам, і нашому товариству кредит». До речі, говорячи про «два “ЕС”», письменниця мала на увазі те, що на відміну від звичної тоді назви «руський», тобто «український», москвофіли використовували назву «русский».
Надсилаючи для публікації до журналу «Народ» текст свого виступу «Дещо про ідею жіночого руху», О. Кобилянська зазначала: «Відчит посилаю Вам. Не знаю, чи варт його друкувати. Він, як бачите, собі зовсім простенький; позаяк у нас навіть не знають, що таке емансипація та рух жіночий – то вибрала я собі розв'язання тих точок. Пізніше (если б був вигляд, що членів побільшиться), хтіла-м питанню жіночім взагалі інакше говорити, та на сей раз – де і так побоювались, щоб наше духовенство і проче «панство» не думало, що то заноситься на якийсь соціалізм – мусила-м говорити так примітивно». Звичайно, то була скромність з боку письменниці.
Далі йдеться і про Є. Ярошинську, і про те, з якою метою запрошувала її на збори товариства та й сама брала в них участь О. Кобилянська: «Жінок на засіданні було зо 30—40. Я написала, приміром, до пані Євгенії Ярошинської і, розказавши їй все про наше товариство, просила-м її дуже, щоб прибула – не надіялась ніколи, що і вона напудиться якої Москви в Чернівцях та не прибуде! Не знаю для чого не прибула, однак повинна би була, яко щира патріотка і емансипантка, підпирати сей рух. Єсли се товариство перебере з часом, може, і характер «твердих», то най українці не нарікають, бо все могло дуже-дуже гарно розвиватися [підкреслення О. Кобилянської. – В. B.]! I то дійсно на користь руського народу [підкреслення О. Кобилянської. – В. В.]».
Чому Є. Ярошинська не відгукнулася на запрошення О. Кобилянської, певною мірою можна зрозуміти, прочитавши її лист до М. Павлика від 4 лютого 1894 року, написаний за вісім місяців до жіночого зібрання, після того, як Ярошинська вже більше року вчителювала в селі Брідок (нині село Заставнівського району). В листі, зокрема, вона писала: «Я маю тепер обов'язок – школу, що забирає мені всі вільні хвилі, так що я вже за писане не маю коли братись, може, то і ліпше так, що зникне лиха писателька, а постане добра учителька. Яко послідна, можу бодай в однім селі щось путнього зділати, а если не лишу по собі голосної слави, то мені байдуже, бо я не чистолюбива, най крушать своє копіє в обороні жіноцтва і жіночих справ такі героїні, як Кобринська, я до того не маю талану».