Нінуха згадала про Іветту, відпустила доньчину руку.
— Каші малим навари… — Побігла з двадцяткою до генделика Сугоянів.
Малі обліпили скривджену сестру.
— Райко, скажи… Не буде нам тепер дарунків на Новий рік? Не буде?
— От ви дурні, — скривилася від болю. — Як же без дарунків? — Скоса на підвіконня. — До мене Дід Мороз учора вночі приходив. Мішок свій показував: тут, каже, подарунки для Миколки, Андрійка, Едьки та Ясі. Он як!
— А чому я не бачив Діда Мороза? — насупився Едька.
— Бо ти спав!
Стас Скакун весь останній тиждень року не вилізав з Інтернету. Його пробила ідея відсвяткувати цей Новий рік особливо й незабутньо, і, щоб не напружувати власних мізків, Дезінфікатор вирішив ознайомитися з тим, як незвично влаштовують собі свята інші люди. І натрапив на цікаву пропозицію свінґерів. Такий собі Олесь П. та його дружина Ганна запрошували свінґерів-однодумців провести три дні у приватному заміському готелі біля озера.
«Це фантастика! — писала Ганна П. на власному сайті. — Коли ми з Олесем поїхали до цього готелю, щоби домовитися про оренду й самим пересвідчитися, що він підходить для нашої компанії, ми мало не померли від захвату. Готель новий, двоповерховий, побудований із сосни. Запахи зводять із розуму й збуджують. Десять шикарних двомісних номерів із неймовірними ліжками. У кожному номері — душ і туалет. Це ж саме те, що нам треба, люди! Та якщо ви думаєте, що це всі принади, ви помиляєтеся. На першому поверсі — простора вітальня з каміном. По підлозі розкидані ведмежі шкури, тож “відкриті” свінґери натішаться на них, будьте певні. Поряд із вітальнею невеличкий кінозал. Ви ніколи не займалися сексом у кінозалі? Я сказала Олесю, що кінозал мій! Він оцінив, але засмутився, бо мріяв почати саме з кінозалу. Та я заспокоїла його — у нас цілих три дні. Усі встигнуть! Усюди! І в кінозалі, і у вітальні, і у спальнях. А ще є лазня, басейн… Люди! Це круто! Навкруги засніжений ліс, озеро в кризі. Особисто мені сподобалася ще й кухня, і те, що обслуга живе в окремому будиночку і в готель — ні ногою. Уявляєте? я вже хочу…»
Далі естафету перехоплював Олесь П., сухо повідомляв, що на сьогоднішній день вони вже орендували диво-готель і святкуватимуть із ранку тридцять першого грудня до вечора другого січня, тож можуть запросити ще три подружні пари, бо, враховуючи їх самих, сім пар із десяти можливих уже забронювали місця у свінґерському раю і виклали за це по вісімсот баксів з особи.
Дідько! Стас загорівся — із котушок! Миттєво зв’язався з Олесем П., за годину зустрівся з тим — тридцяти нема, а башка лиса, свінґер, блін! — у ресторані на набережній, віддав тисячу шістсот баксів і забронював для них із Лідою номер із вікнами на озеро.
— Свінґерський досвід маєте? — поцікавився Олесь П.
— Достатній! — збрехав збуджений Стас.
— Ідея така. Три контакти з новими партнершами щодня. Чи ви віддаєте перевагу партнерам?
— У вас погано з арифметикою, — зісковзнув Стас зі слизької теми.
— Не розумію?
— Жінок десять, а мені — тільки дев’ять за три дні?
— Ну, не будете ж ви займатися сексом із власною дружиною? — знизав плечима свінґер.
Стас знітився, потиснув Олесю долоню, натомість отримав запрошення, мапу проїзду до заповідного готелю і ключ від номера.
Залишалося небагато — вгамувати збудження і не проговоритися завчасно Ліді про сюрприз. За спиною свербіли-прорізалися крила, справи вирішувалися швидко і без проблем, і Стас навіть подумав, що потенційний сексуальний карнавал значно підвищує його ділові якості, і це таки круто. Єдине непокоїло — Іветта. Наприкінці року вона, як завжди без пояснень, припинила передавати зятю конверти з баксами, і хоч Стас уважав, що брав гроші з принципу, щоб насолити ненависній тещі, чогось розхвилювався. Мабуть, відьма задумала щось нове.
Іветта весь останній тиждень року суворо дотримувалася власного плану. Попросила доньку заїхати до неї в клініку, коротко пояснила:
— Ми поки, Лідочко, про одруження не говоримо. Ще налякаємо дівчину, а та ще, не дай Бог, розбурхає Платона. Ми просто нормальні милосердні християни. Ми знаємо про біди простих людей, тому хочемо зробити щасливою хоча б одну нещасну дівчинку. Ми даємо їй дім, сім’ю, турботу і затишок. Хай звикне, а тоді уже…
— Добре, мамо, — Ліда відвела погляд і раптом побачила злощасну стару газету з фотографією вбитої повії, — й досі лежала на столі Іветти. Зблідла.
— Тобі зле, Лідочко? — Іветта не пропускала й дрібниці.
— Ні, мамо. Ні, — заспішила з відповіддю. — Я хвилююся за Платона…
— Платон знає, що до нього їде… лялька. Він уже бачив твою переобладнану кімнату…
— І що? — вихопилося в Ліди. — Він… не обурився? Адже ця кімната… моя.
— Платон — не слабкий на голову. Він цілком адекватна і розумна людина, — нагадала Іветта. — Він знає, що в тебе тепер є свій дім і тому зрадів, що твоя кімната не стоятиме порожньою.
— Зрадів?
— Це не дуже добрий знак. Я трохи посилила заспокійливу терапію…
— Добре, мамо…
А що ще сказати? Ліді захотілося вискочити з Іветтиного кабінету на свіже морозне повітря, упасти лицем у сніг, відчути кожною клітинкою, як холод спочатку витвережує збудженням, потім лякає швидкістю, із якою проникає під одяг, під шкіру — до кісток, і врешті присипає до остаточного вічного спокою.
— Ти надто легко вдягнута, Лідочко, — почула голос матері.
Здригнулася. Підхопила норкову шубку.
— Піду…
Іветта кивнула, сіла за стіл, спокійно відсунула вбік страшну газету і зосередилася на вивченні рентгенівських знімків пацієнта. Операційні дні виснажували фізично, та додавали стільки позитивних емоцій і впевненості, що Іветта і на святкові новорічні дні відмовилася навіть від короткої відпустки.
— Хіба у хворих є канікули? — тільки й запитала колег. — Прошу лише один вільний день — тридцятого грудня.
Колеги схилили голови з повагою: Іветта Андріївна Вербицька — взірець. І в професії, і в звичайному житті. Подейкують, оце намагається прилаштувати сиріт у приватний дитячий будинок десь на Закарпатті. Свята людина.
Іветті, справді, ніяк не йшли з пам’яті замурзані Раїні брати й маленька Яся. «Дім спалити привселюдно! Щоб: так буде з кожним, хто калічить дітей. Матері перев’язати труби. Чи вирізати яєчники. Дітей — у нормальні умови», — розмірковувала, ніби їй вирішувати.
За три дні до запланованої поїздки зателефонувала таксисту Юркові, попросила під’їхати.
— Лідусю! Лідусю! Усе відміняється, хвала Господу! — шепотіла Ангеліна в слухавку. — Тільки-но був у нас хлопець той… Що возив матінку твою по селах. Новорічний подарунок йому вручила. Подякувала і сказала, що більше поїздок не буде. Ти почула? Не буде! Отямилася, бережи її Боже! Схаменулася!
Няньчин телефонний дзвінок застав Ліду у великому торговельному центрі. У цей, останній, тиждень року Ліда врешті згадала про подарунки і пішла шукати для Стаса щось виняткове і надзвичайне під ялинку.
— Як «відміняється»? — не повірила. — Ангеліно! Може, ти недочула?
— А я і не підслухала! — доповіла нянька. — Стояла поряд з Іветтою Андріївною, все чисто на власні вуха чула. Кожне слово. Усе, Лідусю! Перемога! Почув Бог мої молитви. А ти, часом, не в церкві? Свічку би запалити, подякувати Господу нашому…
— Ні, Ангеліно, я не в церкві, — відповіла Ліда. — Подарунок Стасику шукаю.
— Купи йому, Лідусю, замість виделки палички, якими азіати бавляться. А то твій Стасик скоро в двері не пролізе, — порадила простодушна нянька.
Е ні! Єдиному і коханому хотілося зробити неймовірний подарунок. Цей рік подарував і забрав надію стати батьками, вони пережили спустошення і відчуження, несподіваний сплеск почуттів, переконалися: кохання не в’яне, вони, як і чотири роки тому, не можуть жити одне без одного. І, хоч не говорять про це щодня, Ліда відчуває: Стас думає так само. Те смішне волохате ведмежа — не єдиний спонтанний прояв любові чоловіка. А Ліда за весь рік жодного разу не подарувала коханому нічого, крім себе. Жахнулася — так і є!
Зупинилася посеред метушливого натовпу, озирнулася й упевнено пішла до ювелірного бутика. Платону вже купила книжки, мамі — стильні сонцезахисні окуляри, няньці — справжні французькі парфуми, про які Ангеліна мріяла, а коханому вона подарує камінь. Найкоштовніший. Неймовірний і чистий, як їхнє кохання.
Усміхнулася. Аби не псувати свята, не сказала Стасу про приїзд імовірної ляльки для Платона. Ось воно як обернулося — передумала мама. Не буде ніякої ляльки!
Іветта Андріївна Вербицька знала: на хутірці її приїзду чекають в останній день старого року. Значить, треба приїхати напередодні! Несподівано і якомога раніше — на той випадок, якщо раптовий приїзд виявить деталі, на які вона не звернула уваги під час першого візиту. Супроводжуватиме її давній друг покійного академіка, адвокат Федір Олександрович Поспєлов. Для вирішення завдань, що їх Іветта поклала на Поспєлова, теж потрібен час. Тож виїхати — якомога раніше, краще вдосвіта. З Юрком не можна. Версія про ґрант і перелякана дівчина на шляху до столиці викличуть неабиякі підозри. І автівка у Юрка ненадійна. Тож — без Юрка. Треба знайти приватного перевізника для фінальної поїздки, бажано з позашляховиком чи бусиком, що не боїться ям, заметів і ґрунтовки, достатньо просторим і комфортним для неблизької подорожі.
Увечері двадцять дев’ятого грудня Іветта лягла в ліжко близько дев’ятої, наказала Ангеліні розбудити її о третій ранку, простягнула няньці перелік ліків для Платона на день і графік їх приймання.
— То вас увесь день не буде? — поцікавилася нянька.
— Знову хочеш спати на дивані у вітальні? — нагадала Іветта.
Ангеліна образилася:
— Та що ви мені все тим диваном дорікаєте? Хіба не може жива людина перевтомитися? Тільки присіла, а очі самі і заплющилися. З вами такого хіба не бувало?
— Ніколи! — відрізала Іветта. Нагадала: — Розбудиш мене о третій.
— Позапланова операція? — обережно запитала нянька.
— Так. Операція… Планова…
О пів на четверту ранку потужний мікроавтобус «мерседес» на вісім пасажирських місць рубив чорним корпусом заметену дорогу на околиці столиці. На спідометрі — за сто.
— Не женіть так, молодий чоловіче, — холодно мовила Іветта.
Сиділа поруч із водієм, похмурим чоловіком років сорока зі слідом різаної рани на правій щоці. Водій мовчки кивнув, трохи скинув швидкість. Іветта озирнулася: на задньому сидінні, поряд із двома великими, круглими, ніби всередині подушки, пакетами дрімав адвокат Поспєлов.
«Ну от і все, — подумала так безбарвно, що і сама здивувалася. — Сьогодні все скінчиться».
До хутора неподалік Петрівки дісталися на десяту ранку. Іветта вийшла з автівки, прискіпливо глянула на засипане снігом і від того чисте подвір’я Нінушиної хати. Напівголі діти не бігають, тільки кудлатий пес у благій будці скавучить… «Невже п’яничка прислухалася?» — подумала недовірливо.
А Нінуха й не думала — у хаті все колотилося.
— Дивись мені, Райко! — зуділа з досвіта. — Завтра пані припхаються. Щоби всміхалася, бо зуби повибиваю.
— Я не хочу їхати, — тихо промовила Рая.
— Мамо, мамо! Хай Рая не іде! — малі обліпили матір. Зиркали, згиналися — боязко, та не відступали. — Мамо, ми не хочемо, щоби Рая їхала…
— Ану геть мені всі! — по спинах. Раю за косу вхопила. До себе смикнула.
— Приб’ю, сволото! Перший раз у житті підфартило, а ти носом крутити надумала?! З дому вижену! Голою по селу підеш, бодай ти була здохла, коли родилася… Хочеш спробувати? А скидай усе! Зараз я тебе голою на морозяку, стерво мале!
У вікно глянула й заклякла — за огорожею чорний мікроавтобус, а біля нього роззирається та сама дивна пані, що тиждень тому завдаток залишила.
Нінуха відпустила доньчину косу, штовхонула до відра.
— Морду вмий! Приїхала твоя наймачка! — До малих крутнулася: — Хто пащу роззявить — приб’ю!
Надвір вискочила, до Іветти пнеться:
— Ой! Ризотто Іветтівно, дорогенька! А ми вас завтра чекали. Рая онде й не підготувалася. Рюкзака свого не склала. А ви раптом… — захвилювалася, оченятка забігали. — А ви, бува, того… не передумали? Бо ми ж поторгуватися можемо. Так? Я не жадна. Можу трохи уступити… Ви ж не передумали? А?
Іветта не відповіла. Обернулася до автівки, жестом запросила Поспєлова вийти. Немолодий сивий адвокат із сумними очима спочатку викинув на сніг два великі пакунки і тільки потім обережно зістрибнув із високого порогу автівки.
— Іветто! Ці пакунки з собою брати? — гукнув.
— Так, Федоре Олександровичу. — Іветта вже йшла до хвіртки. Поряд дзиґою крутилася Нінуха.
— Як ваше здоров’я? — запитала Іветта.
Яке ще здоров’я? Нінуха збентежилася вкрай. Що відбувається? Пані заявилася не сама. Мало того, що діда якогось за собою притягла, та ще й у машині, на яких тільки бандюки місцеві катаються, сидить таке рило, що й здалеку видно — уб’є одним ударом.
— Що відбувається? А? — Хвіртку відчинила, Іветті в очі заглядає.
— Де діти? — запитала Іветта і першою пішла до хати.
Нінуха підозріло насупилася, зірвалася з місця, попереду гостей добігла до хати, заступила двері.
— А що вам до моїх дітей? А? Ви хто тут така? Гроші привезли? Якщо ні, розмови не буде! Іч, що робиться? Ходять по мому двору, як хазяї! Ще й питаннями кидаються! Це я тут питання задаю! Гроші, питаю, привезли?
Іветта кивнула.
— А! — зраділа Нінуха. — Інша річ. — Від дверей трохи відійшла. — А нащо колгосп із собою привезли? Ми б удвох краще розібралися. По-нашому, по-жіночому.
— Як до хати запросите, то все пояснимо, — сказав Поспєлов.
Нінуха напружилася.
— Зараз… Тільки на дітей гляну. Чи готові гостей зустрічати.
— Ні, — Іветта жорстко. — Хочу першою їх побачити.
— А я, може, гроші спершу хочу побачити, а то, крім балачок — ніяких справ!
Поспєлов витяг із внутрішньої кишені куртки конверт, розкрив…
— Проходьте, гості дорогі! — так голосно заверещала Нінуха, що Поспєлов вухо долонею затулив.
«Дітей попереджає», — сумно констатувала Іветта. Повернулася до хазяйки, наказала жорстко:
— Тільки не заважайте мені, бо й копійки не побачите!
Подумки Іветта не раз уявляла собі головну сцену прощання Раї з рідною хатою. Спершу вона віч-на-віч поговорить із дівчиною, додасть аргументів, як побачить сумнів у її очах, Поспєлов тимчасом доб’є Нінуху несподіваними для тої перспективами, потім вони зберуть усю сім’ю разом, щоб діти попрощалися з матір’ю-п’яничкою і врешті покинули жалюгідний прихисток пороку і розпусти. І печалі. Та хіба буде твій порядок там, де тебе нема?
Іветта першою зайшла до холодної — шубку знімати зайве — кімнати, побачила переляканих зарюмсаних малих, що обліпили Раю, як мурашки цукрову грудку, розлютилася. «Чому ця істота живе? Чому живе?» — пульсувало.
— А вітатися хто буде? Я? — почула за спиною голос Нінухи.
— Добридень… — прошепотіла Рая, мала Яся всміхнулася й обхопила рученятами Раїну шию. Хлопці набундючилися, застигли і раптом усі троє зашморгали носами — ще мить, і розревуться.
Іветта всміхнулася якомога привітніше, забула про вивірені плани, підійшла до дітей, кожного по голівці:
— Привіт, привіт, добродії. А ми, як до вас їхали, Діда Мороза зустріли.
— Де?! — витріщив оченята хоробрий Едька.
— Та при дорозі сидів із подарунками. Санчата свої загубив. І шубу. І шапку. Ми його питаємо: «а вам до кого?» Він каже: «та до Раєчки з її малими братиками і сестричкою». А ми кажемо: «сідайте, нам теж туди». От і привезли його до вас.
Маленька Яся всміхнулася ще ширше.
— А де Дід Мороз? — запитала.
До кімнати ввійшов адвокат Поспєлов із двома великими пакунками — важкий, сива борода, окуляри круглі, як у Леннона. Ну точнісінько чарівний дідуган, тільки без червоної шуби.
— Ой! — захоплено вигукнув Едька. — Тьотька не збрехала!
Іветта всміхнулася сумно, жестом наказала Поспєлову поставити пакунки на стіл.
— Думаю, Діду Морозу відпочити треба… — дітям. До Поспєлова обернулася. — Ви, шановний, присядьте на диван, дух переведіть, а ми тимчасом подарунки роздивимося. Можна?