— Чекай, Ангеліно. Забіжу — розкажеш. За півгодини вже була на Подолі.
— А чоловік не гніватиметься?.. — запитала нянька.
— Стас у відрядженні. — Ліда сиділа на кухні. Ангеліна радо метушилася біля столу: чай на травах, хлібець свіжий, сир домашній, масельце… Скучила за Лідусею.
— У відрядженні? — розсміялася. — Обоє рябоє! Одночасно здиміли. І коли повернеться?
— Так само, як і мама. Завтра надвечір, — Ліда й собі всміхнулася. Точно нянька підмітила — обоє рябоє.
Обхопила долонями гарячу чашку з духмяним напоєм — як добре вдома! У себе, на новій квартирі, вона теж іноді заварює такий цілющий чай, та тут, у батьківській оселі, все інакше: тут є Лідина чашка, її місце біля столу на кухні. Його ніхто ніколи не займав. Тут у ванній кімнаті й досі висить Лідин рушник, у передпокої нудьгують без Ліди її капці. А її кімната…
Згадала — потьмяніла. Оце залишитися б ночувати — і де спати? Ліжка Лідиного нема більше: нові меблі нову дівчину чекають.
— Ангеліно, чуєш? — прошепотіла. — Я сьогодні у вас лишуся.
— І де спатимеш? — запитала нянька.
— Не спатиму. Біля Платона в кріслі посиджу… Нянька головою закивала, мовляв, гарно придумала.
— Платосик тебе весь час згадує… Іди до нього. Либонь, І уже прокинувся.
Ліда на годинник глянула — десята вечора.
— І давно спить?
— О! Знайшла крайню! — здивувалася Ангеліна. — Іветта Андріївна наказала опівдні дві пігулки дати… Платосик десь о першій пообідав… Ну і заснув…
— Господи… — Ліда відсунула чашку, заспішила до брата. — І хіба ті пошуки… Та дівчина… варті того, щоби пригнічувати все живе, що ще лишилося?!.
— Лідусю! А Платосик у нас — ще той партизан… — нянька човгала за Лідою, доповідала. — Матінка твоя його питала, чи ти приходила, так він збрехав. От хрест святий — збрехав. Сказав, що ти йому вві сні ввижаєшся…
— Ну й добре, — похмуро відказала Ліда. — Може, це переконає маму і вона врешті припинить безглуздий карантин.
…Платон лежав нерухомо, ніби задерев’янів. Очі в стелю.
— Тохо… Привіт, братику, — Ліда присіла на край ліжка. — Не спиш?
— Лідо, я теж повинен зробити три справи? — спокійно, ніби розмова точиться не першу годину, запитав Платон.
— Про що ти, Тохо?
— Я мужчина? — поворушився. Сів на ліжку, відкинув волосся з лоба, глянув на сестру.
— Так, — відповіла обережно. Насторожилася: куди заведе логічний ланцюжок Платонових думок?
— Значить, я теж повинен зробити три справи у житті?
— А… Он ти про що! Збудувати дім, посадити дерево…
— …Народити сина. Так?
— Ну… Мабуть. Проте… Це стосується звичайних мужчин, а ти…
— Знаю. Я надзвичайний.
— Так…
— А скільки будинків, дерев і синів вимагають від надзвичайних мужчин? Інші надзвичайні скільки будинків будують? А дерев — цілий ліс? Л синів — арміями? Приклади є?
— Може, пошукати в Інтернеті… — вона безпорадно.
— Інтернет — найбезсистемніша система. Мені більше подобаються книжки…
Ліда вчепилася за останні слова. Як добре, що розмову можна досить легко перевести в інше русло.
— До речі. Я нещодавно читала одну книжку… Уявляєш… Учені ніяк не могли зрозуміти, як древні єгиптяни з багатотонних плит складали велетенські піраміди… Це і тепер, маючи новітні технології, неможливо… Ну, і різні версії були… І що зниклі атланти руку приклали, й інопланетяни…
— Геополімерний бетон? — сказав Платон.
— Ти знав? — здивувалася Ліда.
— Ні. Здогадався.
— Як?! Тобто… Ти сам здогадався?
Платон зазирнув Ліді в очі.
— Лідо… А в жінок є три справи?
— Що? — збентежилася. — У жінок? Ну, дітей народжувати, мабуть… Що ж іще?
— Для жінок визначено чіткий перелік справ? От у тебе, Лідо, які три справи?..
«Ти, мама, Стас! — закружляло в Лідиній голові. — Ні! Мама, Стас, Платон. Ні! Стас, мама, Платон… Ні! Я, Стас і… Ні! До чого тут я? Мама! Мати — все, а потім…»
— Я саме намагаюся з цим розібратися… Щоб не дарма жити… — прошепотіла непевно.
— Даремних життів не буває, — мовив Платон. Гукнув: — Ангеліно!
Нянька так швидко виникла на порозі, ніби увесь цей час чатувала за дверима.
— Що, дитино? Либонь, їсти захотів?
— Ангеліно. Які в тебе три справи?
— Три справи? Оце насмішив? У мене тих справ — з ранку до ночі. Ти їстимеш? Давай, серденьку! Разом із сестричкою. А? Я млинців насмажила…
До півночі за столом товклися, млинці наминали, словами кидалися, все розходитися не хотіли. Нянька куняла, та не йшла.
— Лідусю, давай я тобі, дитино, у вітальні на диван хоч ковдру кину?
— Лідо, не лягай у вітальні, — сказав Платон. — Поспи на моєму ліжку. А я сяду в крісло і стерегтиму твій сон, як ти робила раніше.
— Раніше? — знітилася. Невже докоряє? — Я і тепер можу…
— Добре, — погодився. Пішов до своєї кімнати.
Ліда слідом.
— А давай не спати, Лідо, — раптом запропонував брат. — Давай, як у дитинстві… Пам’ятаєш? Розглядати хмари.
Ще б пак! То була найперша забавка — носами у віконне скло, очі в небо. І вигадувати, якою чудернацькою химерою хмаринка за мить стане.
Поприставляли крісла до вікна, повсідалися, задерли ноги на підвіконня… Дивилися в чорне небо.
— Ми схожі на героїв вестернів… — іронічно всміхнулася Ліда.
— …Чи просто невихованих бовдурів! — серйозно додав Платон.
— Ну і що? Мені добре.
— Мені теж, — погодився брат. — І нічого, що хмар не видно. Правда ж?
— Так…
Перед світанком, коли Лідині очі злипалися, а Платон і досі спокійно дивився в небо, брат сказав:
— Мама повертається…
— Зрозуміло, — мляво відповіла напівсонна Ліда.
«От і помилився ти, Тохо! — подумала. — Мама посеред ночі ніколи не поверталася. А наша мама звичок не змінює: краще переночує в готелі, ніж поночі їхати».
Юркова «шкода» дотяглась до столиці на п’яту ранку. Іветта побажала таксисту відремонтувати автівку, пересіла до першого раннього «грака» й о пів на шосту власним ключем відімкнула двері квартири на Подолі. Перше, що побачила, — Лідині чобітки в передпокої.
Завмерла. Тільки брова вигнулася. Твій порядок тільки там, де ти є? Варто було поїхати…
Тихо ввійшла до вітальні: Ангеліна спала на дивані, ніби й не існувало її персонального двадцятиметрового простору, де ікон більше, ніж квіточок на шпалерах. Твій порядок без тебе — ілюзія?
Кинула на підлогу важку дорожню сумку, підійшла до прочинених дверей синової кімнати, обережно зазирнула й заклякла: у кріслах біля вікна сиділи Платон і Ліда. Позадирали ноги на підвіконня, дивились у небо. «Дарма я заборонила Лідочці навідуватися до Платона, — констатувала. — Помилка. Лялька ніколи не замінить сестри. Платонові без Лідочки погано, а їй, мабуть, не краще. Дарма я…»
— Мамо! Це ти? — запитав Платон. Не озирнувся. Наче перевіряв власну інтуїцію.
— Доброго ранку, Платоне, — сказала Іветта від дверей.
Ліда враз очуняла, смикнулася, перелякано озирнулася.
— Матусю?..
— Доброго ранку, Лідочко, — Іветта м’яко всміхнулася, і Ліда перелякалася ще більше. Підхопилася.
— Матусю, я все поясню…
— Зайве, Лідочко, — Іветта бентежила дочку незвично м’яким голосом. — Усе добре.
— Чаю? Що? — заметушилася Ліда. — Давай чаю тобі зігрію. Ванну? Ти ж бо замерзла.
…Чай. Руки тремтять. Очі бігають. Зараз… Зараз мама на неї весь свій гнів вихлюпне. То при Платонові не можна, а тут, на кухні…
— Вибач, матусю…
— Я так вдячна тобі, Лідочко.
Вдячна? Здивувалася, а запитати не сміє. І руки ті ніяк не вгамувати.
— Добре, мамо… Чай… Ти пий. Я з тобою посиджу.
Дзелень — чашка на тарілочку. Цукор. Тут десь! Ангеліна, певно, в інше місце переставила, а Ліда так давно вдома не була — нових порядків не знає, оце тільки сьогодні випадково забігла… Зовсім випадково! Річ у тому, що…
— …Вдячна за твою слушну ідею, Лідочко, — сказала Іветта.
— Яку?
— Знайти дружину. Для Платона.
— Ні! — прошепотіла приголомшено. Не втримала язика, дурна!
— Що? — напружилася Іветта. — Не розумію тебе, Лідочко!
Відсунула чашку з чаєм, примружила очі.
— Чужа людина… — Ліда розгубилася, ніяк не могла вийти на добру для Іветти путь. — Хіба Платону потрібна чужа людина поряд? Як він сприйме її? Та повія… Що вийшло? Платона повинні оточувати рідні. Ти завжди так казала. І ти мала рацію, мамо.
— Ти помиляєшся, Лідочко, — спокійно відповіла Іветта. — Ось Ангеліна… Вона нам чужа?
— Ні.
— Тепер ти розумієш мою логіку?
— Але ж… тільки наша любов здатна подарувати Платону спокій і щастя.
— Так, — погодилася Іветта. — Тому ми завжди будемо поряд. І я, і Ангеліна, і ти, Лідочко.
Ліда почула головне. Кінець карантину? Нарешті! І мама, здається, погодилася з її аргументами. Чужих не буде! Слава Богу!
— А чому ти згадала про ту ідею, мамо? — запитала розслаблено.
— Бо за тиждень у твоїй кімнаті оселиться юне створіння на ім’я Раєчка, — відповіла Іветта. — Завтра, Лідочко, ми з тобою зустрінемося і я поясню, як треба поводитись у її присутності.
Ні. Ні й ще раз ні! Ліда вийшла з батьківської оселі у світанок. Пленталася вранішньою, чистою від людей і машин вулицею, провалювалася в кучугури — сніг у чоботи. Не зважала.
«Ні! — билося в голові. — Не хочу! Ангеліна правду каже — гріх. Платона підмовлю. Щоб і бачити її не схотів! Треба вигадати щось… Що… вона заразна! Чи дурна. Чи бридка. Бачити її не хочу! Продажне! За гроші ладне божевільному під бік! Ненавиджу! Ненавиджу всіх продажних і дурних! І мама… Розумна, мудра мама! Хіба вона не усвідомлює: щастя не купиш! Не винаймеш! Це те саме, якби вона і мені купила… чоловіка! Хіба я була б щасливою?! Ні! Проте — дарма я дратуюся. Хай привозить те нещастя. Нормальна дівчина й тижня в чотирьох стінах не витримає. Утече! Ото й буде мамі наука. А то бач що вигадала — забороняти мені в рідний дім приходити!»
Ліда плуталася ногами і думками, ніяк не могла збагнути: що найбільше дратує її в материній авантюрі. Дівчину шкода?
Платона? Себе? Звичний світ руйнувався, і цього ясного зимового ранку Ліда не розуміла, яким стане новий — лихим чи добрим.
За квартал від свого дому, в подільському провулку, наштовхнулася на чорний целофановий мішок — валявся при стіні на тротуарі. З мішка визирнув волоцюга, гукнув сердито:
— Стій! Дай закурити!
— Закурити?! — Ліду аж тіпнуло від обурення. — А більше тобі нічого не треба? Ти подивись на себе? Чому ти тут валяєшся, як те сміття? У тебе є дім? Сім’я? Діти? Де твої діти, чоловіче? Блукають світом? І чому ти просиш закурити, ніби важливішого не існує?!
— Хочеш купити мені дім? — вишкірився той.
Ліда спантеличено озирнулася — ох, скільки ж безпорадно білого навкруги! Нема за що оком зачепитися. І людей нема. От можна цього невдаху вбити просто зараз. Чимось важким… І ніхто… Сміття, подумають. Схаменулася. Несподівано для себе присіла біля нього…
— У тебе був дім?
— Ну звісно. Я ж не в цьому мішку народився!
— І де? Чому ти не там? Чому тут?
— Тобі як — від початку? Тоді купи пачку сигарет, пляшку і чогось попоїсти, бо до вечора слухатимеш.
Ліда підвелася. Мовчки дістала з гаманця сотню, поклала в чорний мішок.
— Не хочу слухати. Свого вистачає.
Попленталася геть. Кілька кроків ступила, обернулася.
— Ти знаєш таке слово «віварій»?
— Це що? — запитав волоцюга.
— Ну, це… про нас. Про нас усіх… Ми всі — піддослідні. І ця велика клітка тільки для того, щоб інші… Зі своїх кліток… спостерігали за нами і тішилися, що нам зле, а ми тішилися, що і їм непереливки… Розумієш?
— Так, — збрехав щедрій пані. — Дуже красиве слово.
— Ти… піди кудись. Зігрійся, бо замерзнеш. Кінцівки відчуваєш? — врешті прокинувся в Ліді лікар. Згадала, що Вербицька.
— Слухай, іди вже куди йшла! — обурився чоловік. — Чи прямо скажи: скільки за твою сотню я повинен цю маячню слухати? Цілий божий ранок?
— А ти невдячний!
— Іди вже! Як тебе тільки чоловік витримує?! Мабуть, теж башляєш йому, щоби не втік!
— Він мене не «витримує»! Він мене любить! — вигукнула Ліда.
«Тільки би Стас не повернувся так само несподівано, як і мама, — молилася, підходячи до дверей власної квартири. — Хай би вже в кінці дня, як і обіцяв. Зараз прийду. Спокійно вип’ю кави, прийму душ, піду в клініку. Без зайвих розмов, пояснень і несподіваного сексу десь, де пилюку не збирали вже тиждень».
Відчинила двері й побачила на тумбі в передпокої білосніжне, певно, м’якесеньке, пухнасте іграшкове ведмежа. Оченятка веселі, примружені, язичок червоненький. На шиї шкіряний ошийник, а до ошийника прикріплена листівка. «Лідо! Коли я побачив це диво, то зрозумів — це ти! І я купив тебе таку. Стас».
Ліда підхопила пухнасте диво, обійняла. Господи! Прості ж речі, іграшка — не більше, а хочеться співати, сміятися, займатися сексом навіть там, де пилюку вже тиждень не збирали.
— Любий мій… — пішла до вітальні.
Чоловік спав на дивані. Поряд стояла нерозібрана дорожня сумка, із неї стирчали газети. Стас, певно, читав їх у потязі. Ліда обійняла чоловіка поглядом. Тихесенько поклала пухнасте ведмежа в крісло, хотіла присісти поруч зі Стасом, притулитися до нього всім тілом так гаряче, щоб прокинувся, та наштовхнулася поглядом на газетні заголовки… «Осінній марафон», «Гарячої води нема», «Убита повія навчалася на другому курсі університету». Убита повія? Ліда насторожилася. Десь вона вже читала ці заголовки. У маминому кабінеті. Точно. Обережно дістала газету, розправила і побачила фото білявої шльондри, що восени сиділа на Платоновому ліжку.
— Господи!
Кинула газету на підлогу, ніби й читати про вбиту — злочин. «Мамо, ну навіщо?…» — простогнала подумки. Злякалася. Та що це вона?! Як посміла навіть подумати, що мама причетна. Маячня! Мама правду каже: щось у Ліди з головою недобре. Думки жахливі. До чого тут мама?
Ухопила газету. Яке число? Осінь… За тиждень після бучі у квартирі Вербицьких. І що з того? Логічний фінал! А думки відчайдушні своє: «Ну навіщо дорікала мамі тим одруженням Платоновим? Ти ж завжди була на маминому боці! Мама не помиляється».
— Не помиляється, — прошепотіла збуджено. Обережно поклала газету, озирнулася на біле ведмежа.
«Стасе, Стасе… — подумала спустошено. — Хіба я така біла й пухнаста?»
Кава — зайва. Десять газетних рядків плюс кубло моторошних сумнівів — і дівчина в тонусі. На автоматі залізла під теплий душ і за мить вискочила, наче й не втямила, навіщо їй стільки води. Одягалася тихо, молилася, щоби Стас не прокинувся — не хотіла, щоб він бачив її такою безпорадною, а від того геть некрасивою і фригідною.
Крадькома рушила до передпокою: скоріше до клініки! Там — спокій душевний, упевненість, самостійні відповідальні рішення, повага колег. Вона — Вербицька. Нащо їй думати про пусте? На неї чекають хворі…
Зупинилася. Озирнулася на іграшкове ведмежа. Метушливо вихопила з блокнота чистий рецептурний бланк, написала на звороті: «Я би теж пошукала створіння, що нагадує тебе. Та це неможливо… Ти — єдиний. І я не хочу без тебе жити. Яка приголомшлива правда. Ліда». Поклала бланк ведмежаті в лапки і врешті вислизнула з дому.
Розділ 4
Останній тиждень старого року кожному підготував сюрпризи.
На далекому хутірці Нінуха пропила останні копійки, а потім у пошуках грошей перевернула хату догори дриґом і раптом надибала аж сорок гривень у Раїному шкільному рюкзаку. Розлютилася — звірі милосердніші.
— Так ти, сучко, у матері крадеш?! — викручувала доньці руки, аж суглоби хрумтіли. Нінка ж не дурна по лицю бити, щоби синці повискакували! Вона ту малу сволоту й без синців провчить.
— Не чіпай Раю, мамо… — ревіли малі.
— Це не я! Не я! — кричала Рая.
— А хто?
— Може, та пані мені в рюкзак вкинула! — відчайдушно вигукнула Рая. Стрільнула оком на підвіконня — там, у щілині під вікном, ще дві двадцятки сховані. Як мамка і їх знайде, не відбрешеться.