— Дозвольте, допоможу вам, Раєчко. Потихеньку… Отак. Не розгубіть насолоду.
Білявка допомогла розслабленій дівчині підвестися, указала на гумові капці, укутала в торочкувате простирадло, повела до затишної кімнатки з великим, як вітрина, дзеркалом. Тут уже чекала Іветта.
— Та ти красуня, — здивувалася щиро.
Показала на акуратно розкладені на кріслі речі.
— Це тобі, Раєчко. Тут усе, що необхідно на перші дні. Білизна, колготки, джинси, кілька светриків, пуловерів.
Потяглася до двох коробок поряд із купкою пакунків.
— А тут взуття. Не знала точно твого розміру, тому про всяк випадок узяла дві пари. Ту, що не підійде, повернемо, — усміхнулася. — Однаково нам доведеться найближчими днями заскочити туди знов. Не будеш же ти ходити в одних чобітках. Правда?
— Це… «мартінси»? — геть знітилася дівчина.
— А ти хотіла «мартінси»? Добре. Будуть і «мартінси». А це, здається, «ґабор».
Іветта з білявкою заспішили геть, залишили Раю наодинці з купою новеньких красивих, як мрія, речей. Задихнулася… Та їх тільки розглядати хотілося кілька годин, а пані чемно попросила Раю не баритися. Одягатися в те, що сподобається найбільше, обов’язково залишити голими ноги і руки і швиденько виходити, бо майстри чекають. Які майстри?
Рая розгорнула перший пакунок із комплектом нижньої білизни і ледве сльозу втримала. Ніжне мереживо, м’який трикотаж, рожеві сердечка на білому тлі. Як же гарно. І розмір пані вгадала. Та вона чарівниця. Ох, бачила би Раю Вітка!
Джинси теж наче влиті. Дівчина розклала на кріслі два светрики й розгубилася. Оцей! Яскраво-зелений із Міккі Маусом. Ні! Оцей, смугастий, із чорною шкіряною вставкою-кишенькою. Розгорнула наступний пакунок. Ой! Тільки цей!
Білий і пухнастий, плетений кісками. Таки надягла синій бавовняний пуловер із металевими застібками. Розкрила взуттєву коробку й остовпіла. Значить, є красивіші за «мартінси»? Хотіла була миттєво вскочити в м’які замшеві полуботки, та згадала: руки й ноги залишити голими…
Розгубилася. Похапцем поскладала речі в пакети, завмерла у кріслі. Тільки скоса на себе у дзеркало. Це вона? Вона?..
Іветта мужньо витримала п’ятнадцять хвилин, знизала плечима: і чого дівчина не виходить? Почекала ще хвилину, зазирнула до кімнати. Рая каменем сиділа у кріслі, безпорадно дивилася на голі пальці ніг.
— То ти готова, Раєчко? Чому ж не йдеш?
— Не знаю… — ледь чутно. — Чекаю…
— Ну добре, ходімо, ходімо. Зараз три майстрині одночасно за тебе візьмуться. Надолужать… — Іветта видушила з себе посмішку, указала на гумові капці. — Взуй поки що це.
Біля перукарського крісла вже підстрибували від нетерплячки три впевнені панянки. Ой, яка гарненька дівчинка! Оце диво! Зараз ми зробимо її богинею. Одна присіла біля Раїних ніг, друга обережно опустила Раїну руку до пластикової ванночки з теплою водою, третя стала за спиною, провела по волоссю гребінцем і запитала Іветту:
— У вас є побажання?
— Ви бачили останню стрижку Вікторії Бекхем?
— Так! Дуже стильно!
— Зробіть Раєчку кращою за пихату англійку.
— Не проблема, — усміхнулася перукарка. — По-перше, вона вдвічі молодша. По-друге, з такого шикарного волосся легко зробити коротку стрижку.
Рая смикнулася у кріслі. Манікюрша ледь утримала ванночку, педикюрша встигла відвести убік гострі ножиці, перукарка застигла з прядкою Раїного волосся в руках.
— Раєчко! Що з тобою? — насторожилася Іветта.
Рая скосила на Іветту вологі від раптової сльози очі.
— Косу залиште… Не стрижіть… Прошу…
— Що робити? — запитала в Іветти перукарка.
— Підрівняйте і причешіть гарно, — буркнула Іветта, ховаючи роздратування від несподіваного бунту на її власному кораблі.
Весела, як весняний вітер, Ліда примчала до батьківського дому тридцятого ввечері, коли Іветта тільки поверталася до столиці. Викладала подарунки на стіл, усміхалася так радісно, що Ангеліна з Платоном теж звеселилися, хоч причин не було. Нянька біля плити захекалася, Платон від снодійного позіхав.
— Завтра би треба! — торохтіла Ліда. — Знаю, знаю. Завтра! Та завтра не можу. Ну що ти всміхаєшся, Ангеліно? Ні! Я би втерпіла! їй-богу! Я завтра насправді ніяк не зможу заскочити. Ми зі Стасом святкуватимемо за містом. Тому подарунки вручатиму вам сьогодні. І свято починається сьогодні! Чудова ідея. Ангеліно! Це тобі!
Нянька взяла з Лідиних рук французькі парфуми. Примружила око.
— «Ша… лі…»
— «Шалімар», Ангеліно! Нереальні французькі парфуми. Ну! Давай! Відкривай! Я хочу це бачити…
— Ой, святий Боже! Запах благостині чудотворний!
— Ну ти й богохульниця, нянько! Це тобі не ладан, — розсміялася Ліда. Платона обійняла. — Тохо, сонце! Я люблю тебе.
— Добре, — спокійно сказав Платон. — Я теж люблю тебе, Лідо.
— Тобі — особливий подарунок, мій геніальний брате! Енциклопедичний словник, — показала на великий пакунок. — Важкий, як будь-які знання.
Платон узяв книжку, зважив на одній руці.
— Це нові знання? Якщо це знання взагалі, то мої важать більше. Якщо нові…
— …То голова лусне! — Ангеліна відібрала в Платона важку книжку, понесла до його кімнати. — Де це бачено — стільки читати? Очі повилазять!
— Добраніч, Лідо, — Платон пішов за Ангеліною вслід.
— Та зачекай, Тохо! Я тістечок привезла. Давай влаштуємо свято.
Платон зупинився на порозі своєї кімнати:
— Що таке «свято», Лідо?
— Це просто, Тохо! Треба радіти, бажати всіляких гараздів, веселитися…
— А збрехати можна?
Ліда почервоніла.
— Не знаю…
А знала. За годину до того сама зателефонувала Зоряні, слабким голосом пожалілася: так невчасно захворіла, так шкода, що не може влаштувати вдома свято, запросити гостей…
— Добре, — Платон про своє, плечима знизав. — У мене свято. Я читатиму твій подарунок і радітиму, якщо знання виявляться новими. А побажання я сказав тобі тільки-но… Добраніч, Лідо. Цього замало?
— Не знаю…
— А що ти подаруєш мамі?
Мама! Ліда витягла футляр із сонцезахисними окулярами, показала братові.
— Суперові окуляри. Якщо мама дивитиметься на сонце, очі не втомлюватимуться…
Платон знизав плечима.
— Мама не дивиться на сонце. Мама дивиться на мене.
— Твоя правда… Як і завжди. — Серце покотилося вниз. — Та в мене є ще один подарунок для мами. Дивись! — Показала вибагливі сережки з чорним обсидіаном. — Ну скажи, хіба не прекрасний подарунок?
— Так, добрий… — спокійно відказав Платон. — Хочеш, я передам мамі?
— Ні-ні… — захвилювалася раптом. — Окуляри… можеш передати, а сережки хочу сама вдіти мамі у вуха.
— Добре, — погодився. Глянув на Ліду. — Раз у нас свято, бажаю тобі, Лідо, більше, ніж добраніч. Бажаю тобі цієї ночі доброї. Доброго дня наступного. І дуже доброї наступної ночі, щоби пам’яталась цілий рік. Так нормально?…Для свята?
— Нормально, — сумно всміхнулася Ліда. — Добраніч, Тохо.
Брат зачинився в кімнаті, Ангеліна все про холодець та фаршировану щуку… Ліда глянула на годинник — десята вечора. Стас уже мав би під’їхати після візиту до Олега. Виглянула у вікно, усміхнулася: стоїть «тойота». Неподалік чорний мікроавтобус «мерседес» причаївся, страхітливий і брудний, ніби зіскочив з екрана американського бойовика.
Ліда швиденько розпрощалася з нянькою, полетіла до «тойоти».
— Ну що, Стасе? Як Олег?
— Образився страшенно, — весело розсміявся чоловік.
Завів двигун. «Тойота» кинула снігу з-під коліс у бік чорному «мерседесу» і виїхала на проїжджу частину подільського провулку…
У «мерседесі» похмурий водій глянув на годинник, напружено запитав Іветту:
— А чого ми чекаємо? Якщо треба ще кудись їхати, то краще їхати…
Іветта проводила поглядом доньчину «тойоту», простягнула водієві конверт із грошима. Усміхнулася чемно:
— Дякую, молодий чоловіче. Ми приїхали…
Рая стояла посеред осяяного святом подільського провулку, дивилася на великий старовинний будинок. Він здавався їй схожим на робота-трансформера, що його повіз із собою в далеке Закарпаття невгамовний Едька: кольчуга з сірої штукатурки, напружився, ноги докупи, руки до тулуба притис, приготувався до атаки, а маленької, дурної голови без мізків звідси, знизу, просто не побачити. Десь у хмарах. Страшно…
Рая глянула в спину красивої пані. Мала б уже з ніг падати, а вона собі чимчикує до під’їзду. У руках пакети з Раїними обновками. Озирнулася.
— Швидше, Раєчко…
Рая ступила крок, безпорадно озирнулася — нікого. Була б мамка поряд… Дала б ногою під зад, Рая тоді б — вітром…
— Раєчко, будь ласка, двері притримай, бо в мене руки зайняті, — Іветта прорахувала все.
Дівчина заквапилася, ухопилася за важкі двері, розчинила навстіж — проходьте, проходьте. Посунула слідом. Одна сходинка, друга, третя… Серце, мізки — усе всередині, наче від щедрої зливи та в раптові приморозки, зійшло нервовим потом, вимокло і замерзло від жаху.
Так страшно Раї було тільки раз у житті. Сім років тому, в той день, коли їй виповнилося дев’ять, бабця померла і не стало до кого притулитися…
За рік до того, після хронічних мандрів у пошуках неймовірного кохання, Нінуха вирішила перепочити й потягла малу Раю у кримський степ, де у невеличкому селі жила її мама. Рая бабусю до того жодного разу не бачила, хоч і знала від мамки, що «баба страшна скнара, затюкана колгоспниця і ваашчє — дурепа повна». Точно, дурепа, бо так зраділа приїзду доньки-паливоди, такою любов’ю зігріла онуку, так вірила, що Ніна врешті заспокоїться, зосередиться на вихованні Раї, ніби геть не знала Нінуху чи думала, ніби доньку перевиховали у християнській місії. Та Нінуха й у кримському степу нарила собі велике татарське кохання на ім’я Ядгар. Тижнями не з’являлася в материній хаті. Рая раділа: ніхто не кричить, не б’ється, баба Галя смачним борщем годує, яєчню зі шкварками смажить і пиріжки з вишнями без кісточок пече. Баба пиріжки ліпить, а як на Раю гляне, так до серця все руку прикладає. І хто ж знав, що то «грудна жаба»? Рая і досі не знає, що таке грудна жаба. А за три місяці, коли Нінуха прибила бабу Галю з Раєю новиною, що тепер стане мусульманкою, вискочить за Ядгара, бо він порядний мужчина і батько її майбутньої дитини, до бабиної хати завітав той самий загадковий Ядгар і коротко пояснив, що ім’я в нього не просте. У перекладі з перської — «пам’ять».
— І тому оскільки я ще при пам’яті — і моє ім’я тому підтвердження, то одружитися з Ніною я не можу, — розмотував клубок власної логіки. — По-перше, перед кримськотатарським народом стоїть завдання поновити чисельність до рівня довоєнної, тому маю одружитися тільки з татаркою і мусульманкою, щоб народити багато хлопчиків і трохи дівчаток. По-друге, для виконання цієї історичної місії мене чекає Шайда, дівчина моя. А її ім’я в перекладі з перської означає «кохана», і то також правда. Тому, як порядиий мужчина, можу залишити сто гривень на аборт і підвезти мотоциклом до районної лікарні.
Нінуха мало не прибила татарина. Матюками гнала до мотоцикла.
— Це я твоя шайда, брудна ти козлина!
— Ти не шайда, ти шльондра! — гукнув Ядгар із мотоцикла, коли від’їхав на безпечну відстань.
А за півроку від Ядгарових сперматозоїдів, які, певно, теж усвідомлювали важливість поновлення чисельності кримськотатарського народу до рівня довоєнного, народилося не одне дитя, а двійко. Малі Миколка з Андрійком плакали-захлиналися в хаті, Нінуха гасала степом, баба падала від утоми — й одного разу не встала. Саме на дев’ятий день народження онуки. Рая так ревла — усі сусіди позбігалися. Малих розібрали, бабу Галю в останню путь почали збирати, а Раї веліли Нінуху пошукати, бо, стерво, і не попрощається з матір’ю. А де її шукати? Аж до автостанції в райцентр дісталася, бо, чула, мамка казала, що роботу там знайшла. Отам її цигани і перестріли. І гикнути не встигла — уже в будці собачій. А будка на циганському подвір’ї, а де подвір’я те — чортзна. Три дні били та голодом мучили, а потім повели на автостанцію милостиню просити та все лякали: як утече, знайдуть і очі виколють.
Наприкінці дня, коли спритна циганка-наглядачка відволіклася на п’яного пасажира, що задрімав на власній валізі, Рая побачила автобус, що прямував до бабиного села. У рваному циганському капелюсі — денна вартість людського милосердя. На квиток вистачить. Ще й залишиться. Рая озирнулася на циганку і повільно пішла до автобуса.
Ту мить вона згадувала все життя, бо жодного разу — ні коли мамка била, ні коли баба Галя впала і за півгодини від неї вже тхнуло, ні коли мамчині приятелі її за ноги хапали — Рая не відчувала такого моторошного, всеохопного страху, як за ті дві хвилини, що вона йшла до автобуса.
Рая згадала, як ускочила в автобус, як зачинилися двері, як циганка раптом озирнулася і заклякла… «Я втечу… — Роздивилася спасіння. — Якщо тут… у цієї красивої пані, буде страшно, я втечу…»
За спиною двері під’їзду — грюк!
Ангеліна відчинила і всі слова розгубила.
— А це… Я кажу… Та хіба… — белькотіла безпорадно.
Пакети з Іветтиних рук приймає, та все на дівчину зиркає.
Ой біда! Знайшла-таки хазяйка жертву. А худа ж, прости Господи! Наче без шлунка народилася. Божою росою губи змочує. І зросту того — шпиндя мала. А косу має… Отут би й згрішила, та куди очі подіти?! Коса гарна. І очі дивні — літній полудень ясний. Та вже дуже мала… і на зріст, і на вигляд. Хіба нині паспорт у тринадцять дають?! Як же хазяйка таке мале-незріле вмовила від мамки відірватися? Ох і гріх смертний!
Іветта принюхалася. Брова — дугою.
— Що це за запах, Ангеліночко?
— «Шалімара»! — як згадала, так і сказала. — Лідуся подарувала. Я тільки крапельку за вухо, а воно… Разів п’ять вмивалася — пахне! — Наважилася: — А це що за гостя з вами?
Бо ж Бог є! Може, помилилася, коли подумала, що хазяйка ляльку для сина привела. Іветта поглядом, наче факір вогнем, накреслила у повітрі: «Обережно!», поклала руку Раї на плече.
— Знайомся, Ангеліночко. Це і є наша Раєчка.
— Добрий вечір, — прошепотіло дівча.
— Раєчка? — Ангеліна прочитала хазяйчин погляд більш конкретно: «Уб’ю!», знітилася, метушливо всміхнулася. — Проходь, проходь, Раєчко.
— А де Платон? — спитала Іветта.
— Спить.
Іветта демонстративно розгублено сплеснула руками.
— Що робитимемо, Раєчко? Розбудимо?
— Та хай… — перелякалося дівча.
— Добре! Зробимо, як ти сказала. Хай спить. І тобі треба відпочити, — Іветта вже йшла до вітальні, команди роздавала. — Ангеліночко! Приготуй мені ванну. Ні! Спочатку покажи Раєчці її кімнату, допоможи розібрати речі, а потім приготуй мені ванну.
Зупинилася посеред вітальні, театрально обернулася до дівчини, розкинула руки:
— Вітаю тебе у твоєму новому домі, Раєчко.
— І я вітаю, — буркнула Ангеліна.
— Дякую… — прошепотіла, мимоволі оченятами стрельнула: так пані голосно її привітала, що, певно, сина розбудила. Зараз вийде…
Кругла, як гарбуз, рум’яна тітка з добрими очима обійняла її, повела до пишної вітальні з картинами на стінах, із неї — у широкий коридор із книжковими полицями вздовж стіни. Одні двері минули, другі, треті… Урешті, нянька зупинилася перед четвертими дверима, штовхонула їх і вже не так радісно сказала:
— Ну що… Проходь… Ось він, твій закапелок… Сама впораєшся чи допомогти?
— Дякую…
— Що «дякую»?
Рая знизала плечима:
— А що треба робити?
— Тобі? Нічого! Працюю тут я! Відпочивай уже! — Нянька намагалася говорити привітно, та всередині, певно, сидів чорт-гризло, сміявся-розсмикував незрозумілу образу, штовхав назовні.
— Добре, — так беззахисно і покірно погодилося дівча, що Ангеліні стало соромно. Чого визвірилася? Малій і так, певно, непереливки, ще й вона штрикає?!
Зітхнула — ой-йой… Залишила пакети з обновками біля дверей, повела дівчину по кімнаті.
— Оце Іветта Андріївна для тебе кімнату підготувала — усе нове, щоби ти не думала… Ліжко з ортопедичним матрацом, щоби спина не боліла ніколи. Бач, яке широке? Розкинешся… Покривальцем м’якесеньким укриєшся і дивитимешся телевізор. От уже гарно хтось придумав, щоби великі пласкі телевізори на стіни чіпляти. І дивитися зручно, і місця не займає. А як не захочеш телевізора, так музичний центр собі слухатимеш. У Платона тих дисків… А ця шафа — для твоїх речей. От і є куди обновки складати. І не думай, що шафа завелика. Іветта Андріївна й не такі шафи вміє нарядами забивати до краю. А цю штуковину з великим дзеркалом звуть туалетним столиком, хоч мені це слово геть не подобається. От унітаз точно — «туалетний стільчик». А це… Коли я була малою, так у нашому селі жінки на такі комодики з дзеркалами «трюмо» казали. І на диван оцей оксамитовий непрактичний полуторний, що він тут — «канапе», казали просто «диван». Бо канапе — це бутерброд. У кутку стіл із комп’ютером. Як не розберешся, Платосик усе чисто розкаже. Ох же він у нас розумний у цьому ділі.