— А тут двері… — наважилося дівча, показало на невеликі двері біля широкого, вкритого невагомим покривалом ліжка.
— А тут твоя ванна кімната, — Ангеліна відчинила двері й увімкнула світло. — Душова кабінка, ванна і туалет із біде. Що таке біде знаєш?
— Так, — розгубилося.
— Ну і що це? — глузливо посміхнулася нянька.
— Знаю… — голову опустило.
Нянька зітхнула:
— Ну, добре, дитино. Допомогти тобі речі у шафу поскладати?
— Дякую… Сама…
— От і добре. Обживайся. У ванній — рушники і халат. Піду Іветті Андріївні ванну приготую, а потім зайду.
— Коли? Скоро?
— А чому питаєш?
— Щоб устигнути… речі поскладати.
Нянька всміхнулася сумно.
— Ох, дитино-дитино… Хіба ж я перевірятиму? Як не поскладаєш, сама складу. Ти тепер — пані. Звикай. Зараз ванну хазяйці приготую і їсти тобі принесу. Ти ж бо не їла з ранку.
Рая знітилася, щоку до плечика гострого притулила.
— Та хай… Зранку вже.
— Яке там «зранку»… Принесу. Дивись мені, не засни голодною…
Нянька покотилася до дверей. Рая сіла на ліжко й завмерла. Ще хвилину тому обережно ступала за Ангеліною слід у слід, ніби за крок вбік — кара, із настороженою цікавістю роздивлялася те ліжко, шафу, щось середнє між кріслом і диваном, що звалося канапе, дзеркало… Дзеркало! І ванна своя? Біде якесь… Телевізор величезний. Хоча б не зламати, а то натисне не на ту кнопку… Музика. «Хоч би тітка скоріш пішла», — стрибали думки. Ох, вона тоді… У кожну шухлядку позаглядає! Перед дзеркалом покрутиться! Рожевих портьєр торкнеться. На світлині, що її пані показувала, вони здавалися такими прозорими, а тепер здаються такими цупкими — певно, бо ніч? А килим же який! Білий! І меблі всі білі лаковані… Провела долонькою по пухнастому покривалу. Озирнулася до портьєр. Ні! Рукою не дотягнеться, а підвестися і підійти — страшно. Заклякла на ліжку, тільки очі — то на шафу, то на туалетний столик, то на телевізор…
«Речі ж поскладати!» — згадала. Підвелася, насторожилася, ніби з кожного кута за нею камери стеження. Обережно відчинила шафу і розгубилася: це ж скільки нарядів треба накупити, щоб повна шафа…
Коли за десять хвилин Ангеліна вкотила до Раїної кімнати смішний столик на коліщатках, дівчина сумирно сиділа на ліжку. Тільки рука на подушці, ніби під нею скарб небачений.
Ангеліна підкотила столик до Раїних ніг, зняла серветку — чай, сир, джем, свіжа булка, бутерброди з салямі та шинкою.
— А чого сидиш як засватана? За подушку вхопилася? — здивувалася. — Спати хочеш?
— Ні…
Обережно прибрала руку з подушки. Посунулася, пересіла, ніби для більшої зручності, — а подушка тепер за спиною. Не дотягнеться до неї нянька.
— Як поїси, столик до стіни відсунь, а я ранком приберу. — Нянька скептично глянула на закляклу дівчину, пішла до дверей. — От горе…. Добраніч, дитино.
…Ангеліна давно вимелася, за дверима Раїної кімнати стихли звуки. Крізь прозорі — таки рожеві портьєри — місяць. Дівчина глянула на сервірований столик і раптом відчула, що страшенно зголодніла. Ковтнула слину, обережно обернулася до подушки. Простягнула руку і дістала з-під неї фото Платона. Закусила губку, поклала світлину на коліна, затамувала подих. Куди ж фото сховати? Чуже все. Тітка бігає… Красива пані, певно, у всі дірки заглядатиме. Перевірятиме, чи Рая охайна, чи гідна в цій красі залишитися. Куди б сховати, щоб не здогадалися… Озирнулася. Та куди ж?! Може, поїсти, а вже потім схованку шукати? Ні! Підвелася обережно. Пішла по кімнаті тихо. Спробувала поміж нових светриків покласти — не те. У шухляду туалетного столика… Підвіконня обмацала — нема й шпарини.
Задумалася. Опустилася на ліжко й обережно, щоб не зіжмакати, засунула фото під простирадло поряд із подушкою. Прилягла, поклала долоньку на цупкий папір, усміхнулася збентежено.
— Добраніч… — прошепотіла світлині. — Я тільки хвильку полежу з тобою поряд, а потім поїм… Зранку голодна… Поки їхали, малі всі бутерброди розхапали.
Крихітка Яся перед очі. Миколка з Андрійком, Едька-шалапут. Схлипнула. Кулачком сльозу втерла. Ох, забути би про нюні. Ох і справ же! Поїсти, виспатися, вдосвіта прокинутися, умитися, косу заплести красиво, надягти ту зелену кофтинку з Міккі Маусом… Щоб, коли її поведуть знайомитися з Платоном… Щоби він не перелякався. Не висміяв її. Бо Рая просто наяву бачить, як хлопець кидає на неї ошелешений погляд, обертається до красивої пані: «Мамо! Ти з глузду з’їхала?! Кого ти до нас привезла? Що це за нікчема дурнувата?!» А пані губиться, ручками розводить: «Платоне, синочку! Ти ж сам їй золоту любов передав! Сам казав, що сподобалася, коли я розповідала…» — «Ти інакше розповідала! Жени її! Жени!» — кричить хлопець. Пані прикладає пальчики до скронь, падає в крісло: ой, не можу! А хлопець тоді хапає Раю за зелений светрик, штовхає до дверей: пішла звідси, пішла, дурепо!
Дівчина схлипнула, підхопилася, побігла до дверей. Геть! Тікати, тікати! Вона зможе — вона ж від циганів утекла. За дверну ручку вхопилася, застигла. Тихо! Треба дуже тихо, щоб не побудити нікого. І вдягнутися… Курточка нова… У передпокої нові полуботки замшеві… Тільки тихо.
Ангеліна не спала — молилася.
— Господи єдиний-кріпкий! Ти всі гріхи наші бачиш. Заступися за дитину наївну, настав її на шлях істинний, відкрий очі її невидющі, щоби прозріла й отямилася… Не допусти гріха смертного. Покарай краще мене, Господи, бо така слабка й грішна. Й Іветту жалію: нема їй життя через те дитя хворе, і Платосика-янгола жалію, і Лідусю-бідасю, а дівчину ніхто не пожалів. Хоч ти. Господи, вбережи її, не занепасти її душу безсмертну, поможи. Господи. Поможи…
Так гаряче шепотіла, аж у роті пересохло. Перехрестилася, почовгала до кухні — води попити. На кухні й до Пресвятої Богородиці перехрестилася, склянку мінералки без газу видудлила, світло вимкнула, аж чує — шурхіт у вітальні.
Око примружила — цікава, — із кухні визирнула, й аж мінералка в животі забулькала. Темна постать майже без звуку вітальнею тиняється. Не інакше привид академіка до рідного дому повернувся. А й то! Такі справи… Тут тобі й мертвий у труні перевернеться. Прийшов, певно, дружині докоряти, що дівчину безневинну на поталу…
До стіни притулилася, причаїлася. Не треба Петру Григоровичу заважати. Святе діло, Божа справа! Хай до Іветтиної спальні йде! Хай їй привидиться, хай нагримає на неї вві сні… Може, хоч його послухає, відпустить пташку.
Очі заплющила, молитву зашепотіла. Розплющила й остовпіла — посеред вітальні стояли вже дві темні постаті.
Рая взяла з собою тільки золоту любов і курточку, щоби не задубіти. Притисла до грудей — тільки би ніхто не почув! Навшпиньки коридором до вітальні. Серце гупає, очі витріщила — хоч би не зачепити чогось, не побудити хазяїв.
У вітальні зупинилася: а двері де? Здається, треба стіл оминути, не наштовхнутися на розкішне крісло біля нього, а там уже… Перехопила в одну руку курточку і золоту любов, другу випростала вперед і раптом завмерла від жаху: рука торкнулася голої людської плоті, теплої, пульсуючої. Від несподіванки і страху відсмикнула руку, відсахнулася назад і була би впала, та хтось невидимий і сильний ухопив її за руку, притримав…
— Не впади… — Почула чоловічий голос.
Зіщулилася, несміливо вдивилася: її руку тримав у своїх долонях красивий хлопець із фотографії. Було геть темно, було страшно і соромно, та навіть у нічній пітьмі Рая бачила: у житті хлопець був у сто разів красивше, ніж на світлині. За коротку мить вона побачила все — і виразні очі, і правильний овал лиця, і довге волосся… Хотілося бігти, відштовхнути його й бігти, плакати, хоч очі — без того враз змокріли, по щоці потекла сльоза… Хотілося бігти, та хлопець тримав у своїх долонях Раїну руку, і вона боялася дихнути — не те що поворухнутися.
Хлопець усміхнувся якось дивно, наче вибачався, погладив долонею Раїну руку, відпустив.
— Я відчув тебе… — сказав тихо. — Зазвичай я відчуваю маму… А сьогодні… тебе…
Вона мовчала. Притискала до грудей курточку з золотою любов’ю — геть не знала, що тепер робити.
— Як тебе звати? — спитав він.
— Рая… — прошепотіла.
— Куди ти йдеш. Раю?
Почервоніла, ще дужче курточку до грудей притисла.
— Не хочеш казати?
— Курточку… — рятівна брехня. — Курточку хотіла в прихожій повісити…
— Добре, — він спокійно кивнув, узяв дівчину за руку, повів до передпокою.
Вона йшла за ним покірно, як теля за мамкою. Кожний наступний крок мав стати останнім. Ось зараз він обернеться, зухвало розсміється і закричить: «Оце прихожа! Двері бачиш? Так тобі туди! Іди звідси! Чого стоїш?»
Платон увімкнув світло. Рая мимоволі затулила долонькою очі й побачила: на хлопцеві самі трикотажні домашні брюки. Гола спина, голі плечі й руки в яскравому світлі здавалися надто блідими, ніби ніколи не бачили сонця. Хлопець обернувся до дівчини, легким жестом відкинув із лоба чорну прядку. Тепер вона могла би роздивитися його краще, та не сміла. Тремтіла посеред передпокою — ось зараз із нею трапиться щось геть непристойне. Уписяється чи знепритомніє. До того йшло.
Хлопець раптом звів брови, уважно глянув на дівчину. Простягнув руку, торкнувся її коси. Подався до неї, нахилився до коси, вдихнув запах волосся… Вона перелякалася, відсахнулася.
— Може, я це… Вибачайте…
Він підняв на неї очі:
— То був запах твого волосся. Я відчув запах твого волосся. Ти будеш зі мною завжди?
Вона перелякалася ще більше, ще на крок відступила назад, до стіни, притислася спиною, знизала плечима: не знаю, я тепер геть нічого не знаю…
Хлопець замислився.
— Де ти живеш. Раю?
А вона і того не знала. Ще десять хвилин тому крадькома пробиралася коридором, мріяла тільки про те, щоби її ніхто не почув, але тепер шкребла лопатками стіну, дивилася на неймовірного, наче з чужої планети, хлопця і так жаліла, що не надягла зеленого светрика з Міккі Маусом.
— Кімната там… по коридору, — видушила врешті.
— Добре, — він спокійно кивнув, узяв із Раїних рук курточку, повісив на вішак.
Клац! У передпокої стало темно. Рая відчула, як його рука торкнулася її руки і раптом спіймала себе на думці, що хоче припасти вустами до його руки, цілувати її, притискатися до неї щокою і не відпускати, не відпускати.
— Ходімо, Раю. Я проведу тебе, — сказав Платон і повів дівчину назад.
Вона тремтіла від несподіваної радості триматися за його руку, а другою рукою щосили пхала в джинси, під светр, шкіряний футляр із золотою любов’ю.
Темряви — наче й не було. У високі вікна вітальні світив місяць, прокладав блакитні шляхи по столу, розкішному кріслу, яке так боялася зачепити Рая, до картин і портрета академіка на стіні.
Платон зупинився навпроти вікна, на місячній доріжці. Бліда шкіра під місячним світлом набралася теплоти, очі дивилися крізь дівчину, за вікно… Він дивно всміхнувся, приклав до грудей біля серця Раїну руку.
— Сюди… На цьому місці ти торкнулася мене сюди. Тут — серце. Серце складається з чотирьох камер: правого й лівого передсердь та правого й лівого шлуночків. Між ними — перегородки. Ти розумієш?
— Так… — почервоніла до скронь.
— Добре, — сказав спокійно. Глянув на дівчину. — Добраніч, Раю. Бажаю тобі доброї ночі цієї. І завтрашнього дня доброго. І наступної ночі…
— Добраніч, — прошепотіла.
Обережно вивільнила долоню з Платонових рук, зіщулилася, тихо пішла до кімнати з рожевими портьєрами. Платон підійшов до вікна, очі в небо й застиг…
Біля кухонних дверей хрестилася збентежена нянька.
— Блаженні.. — шепотіла. — Ой блаженні…
План був такий. Тридцять першого вранці Іветта мчить до клініки, перевіряє стан двох прооперованих хворих, потім у торговельний рай «Глобус». За все сплачено! Треба тільки забрати подарунки, хоч адміністратор і пропонував доставити покупки Вербицьким додому. Ні, молодий чоловіче, то зайве! Вона повернеться додому, як казкова фея, у гарному настрої, з оберемком свята. На той час працівники фірми «Розваги» вже встановлять і прикрасять ялинку у вітальні Вербицьких. Близько одинадцятої має прокинутися Платон. Вона влаштує передсвятковий сніданок для всієї сім’ї, враховуючи юну леді з хутірця. Знайомство має відбутися під її пильним оком. І щоби нічого не зірвалося, о сьомій ранку Іветта Андріївна Вербицька розштовхала няньку й звеліла бути на кухні за п’ять хвилин. Коротко обмалювала перспективи дня.
— Поки я не повернуся, дівчина має бути у своїй кімнаті, — наказала.
— А якщо Платосик раніше прокинеться? — нянька дивно супилася, відводила очі.
— Даси цю рожеву пігулку, — Іветта по-своєму розцінила дивну поведінку Ангеліни. «Бачу, не подобається тобі, нянько, поповнення в нашій сім’ї», — подумала роздратовано. Поклала на тарілочку пігулку. Подумала. Заховала.
— Ні! Не треба Платону пігулки. Для Платона — все як завжди. Ти, Ангеліночко, потурбуйся про дівчину.
— А як він сам до її кімнати піде?
Іветта завмерла, примружилася.
«Говори!» — прочитала у її очах нянька.
А що казати? Що півночі в кухні протовклася, поки Платосик, як той вовкулака, на місяць витріщався. Усе чекала, поки він уже вспокоїться і засне, а він, певно, після знайомства з лялькою своєю перезбудився, розхвилювався, бо в Ангеліни й ноги потерпли, а воно все стояло собі. О-ой! Та якби хазяйка знала, що Платосик із Райкою уже й перетнулися, вона б… І мала та з довгою косою… Чого хатою тинялася? Куди намилилася? Курточку повісити? Ох, видно, дівка брехлива вкрай. Може, хтіла понишпорити по шухлядках? Треба обережніше із нею, бо на вигляд — дитина наївна, а душа, мабуть, підточена. Чи дурна геть. Розумна ж хіба погодилася б?
— А що казати? — пробурмотіла. — Нема чого казати! Та Платосик, мабуть, дочекатися своєї ляльки не може. Кожен день до Лідусиної кімнати заглядає — чи не з’явився там хто. А що, як і сьогодні… Що мені — під ноги йому кидатися чи брехати?
Іветта задумалася, повернула пігулку на тарілочку.
— Буду вдома на одинадцяту ранку… — запевнила.
А Бог не чув! Тільки з’явилася в клініці, посипалося: хворого з четвертої лихоманить, прооперованому з третьої кров для переливання не підходить, фізрозчин скінчився, чергова медсестра захворіла, аптека не поповнена…
— А де лікарі? Хто чергує? — Іветта швидко йшла коридором, на ходу знімала шубку.
Лікарі? Але ж Новий рік! Сьогодні й першого — тільки молодий Сашко Андрухів чергує. Зрозуміло! Зникла в кабінеті. На «раз-два-три» — знову в коридорі: руки вимиті, білий халат, білі туфлі на гумовій підошві, стетофонендоскоп, історії хвороб, картки призначень. Спочатку в четверту. Яка температура? Що робили і де, врешті, черговий лікар?!
На другу дня в клініці вже метушилися і черговий лікар, і медсестра, що її викликала Іветта замість хворої колеги, і фізрозчин привезли, і аптеку поповнили, і з лихоманкою хворого з четвертої впоралися, і кров знайшлася… Шкода, що замало. Іветта глянула на пластикові контейнери.
— Четверта негативна? Збережіть. Зробимо пряме переливання…
За двадцять хвилин Іветта Андріївна Вербицька лежала на кушетці поруч із блідим небритим чоловіком.
— Тепер ви мені сестра… за кров’ю… — прошепотів хворий.
— А ви мій далеко не перший брат, — спокійно відказала Іветта.
О пів на четверту дня скінчилися проблеми клініки й сили Іветти Андріївни Вербицької. Замість крові у венах лилася Божа благодать до памороків, змушувала всміхатися, тому Іветта подумала, що варто віддати трохи власної крові для того, щоб відчути щось більше, ніж професійна гордість за ще одне врятоване життя. Вона напівлежала на дивані у власному кабінеті, медсестра Рита дбайливо вкрила її справжнім гуцульським ліжником, — хтось із хворих привіз його з собою, а коли виписали, то забув, і ліжник перекочував до ординаторської. На столику парував міцний чай, у склянці чорнів «кагор». Шоколад, апельсини, червона ікра… Іветта знала: треба поїсти, та благосна радість не полишала. «Який неймовірний, обнадійливий спокій, — тихо перешіптувалися думки. — Хіба не свято? Хіба є в житті щось важливе, крім… Платона?!»