Як не дивно, годинник зацікавив Платона настільки, що він урешті відпустив Раїну руку, сів по-турецьки на килим біля >глинки — босі ноги під себе — зосереджено роздивлявся механізм і за мить, здавалося, забув про всіх, хто був поруч.
— Раєчко… — Іветта інтригуюче всміхнулася дівчині. Легким рухом феї простягнула дівчині велику золотаву коробку І рожевою стрічечкою і такою ж рожевою квіткою. — З Новим |к)ком. З новою радістю. З любов’ю…
— Дякую, — зашарілася. Тримала в руках велику, майже невагому коробку, дурні думки звідкілясь позбігалися: «Синові — купа коробок, а мені лише одна… Бо нерідна, приблуда чужа… І що в ній? Мабуть, нічого нема, бо не важить геть нічого… Сама коробка важка… Он яка здоровенна!»
— Ангеліночко! Проведи Раєчку до її кімнати — допоможи, — вже командувала Іветта.
…Рая сиділа на ліжку в рожевій кімнаті, не насмілювалася коробку розгорнути. Ангеліна зірвала рожеву квітку зі стрічкою, зойкнула.
— Ну все! Пропали всі хлопці!
Дівчина глянула в коробку, й аж сльози набігли. Такого не буває! Такого ніколи й ніде бути не могло. Біла з блакитним сукня чудесна. Ліф приталений. Прозорий пасочок із блакитної орґанзи — і так і сяк зав’язати можна, щоби талія ще стрункішою здавалася, — а поділ пишний. Пишний, аж зібраний по краю. Блакитні смужки по подолу і на плечиках. Камінчики по комірцю виблискують. А поряд із сукнею прозорі колготки сріблясті. І білі черевички лакові. В окремому пакуночку — білі трусики й ліфчик із мереживцем. А Рая про пані так погано подумала…
— Що, Раюшко, допомогти чи сама? — почула няньчин голос.
— Сама… — зашарілася.
Ангеліна вже й зі стола поприбирала, уже й розклала на невеличкому столику всілякої смакоти солодкої, уже й Іветта насупилася та з тривогою поглядала на Платона, що вже надто заглибився у вивчення годинника, а дівчина все не йшла.
— Весь час бігатимемо по неї?! — пробурмотіла роздратовано. Зиркнула — чи ніхто не почув?
— Я приведу Раю. — Платон таки почув. Акуратно поклав годинник у футляр, залишив біля ялинки.
Іветта перехопила дивний погляд сина, підвелася першою, заспішила до рожевої кімнати.
— Раєчко! — гукала голосно, випереджаючи можливий небажаний розвиток подій. — Раєчко…
У рожевій кімнаті дівчина відвела погляд від дзеркала, похапцем побігла до вітальні. У темному коридорі наштовхнулася на Іветту з Платоном.
— Вибачте…
Іветта ввімкнула в коридорі світло, критично глянула на розгублене дівча в розкішній білій сукні, демонстративно-захоплено сплеснула руками.
— Як же тобі пасує ця сукня, Раєчко! Чи не так, Платоне?
Платон серйозно кивнув:
— Я теж не ношу взуття.
Іветта глянула на Раїні ноги й аж почервоніла від гніву: дівчина так і не наділа прозорих сріблястих колготок і не взула білих лакових черевичків.
Розділ 5
Зранку тридцять першого грудня Ліда перебрала весь гардероб — не те, не те, не те… Три дні за містом наодинці з коханим. Новий етап їхніх стосунків. Первозданна тиша. Біле з сосновою зеленню за вікном. Вона добиратиме бежево-шоколадні кольори. Тепло. Ніжність. Тільки трішечки молочно-білого — аж ніяк не сніжно-білого. Можливо, шалик, рукавички…
Стас ще спав, коли Ліда зібрала дорожню сумку — все для себе й коханого, помчала до непримітної крамнички, бо хоча Стас і казав, що замовив і оплатив абсолютно все, включно з розкішною новорічною вечерею, та Ліда надумала прихопити пляшечку рідкісного французького коньяку «Менует» із нотками квітів і ванілі, а продавався він тільки у схожій на сільську французьку таверну крамничці аж на Куренівці, тож Ліда поспішала, бо Стас попередив: треба виїхати не пізніше як об одинадцятій.
На десяту в Лідиній сумці, крім коньяку, банки ікри, бельгійського шоколаду і в’яленої конини, яку так полюбляв Стас, лежав ще й диск із музикою Альфреда Шнітке. Ліда випадково побачила його в музичному салоні у «Глобусі» на Майдані, куди на зворотному шляху забігла, щоб красиво спакувати коньяк і продукти. Згадала початок їхнього роману, збентеження Стаса, який соромився зізнатися, що не чув про Шнітке. «Господи, як же все чудово! — раділа. — Тиша, ми тільки вдвох. Ми врешті вдвох послухаємо цю неймовірну, збудливу музику… І полетимо… Прямісінько в рай…»
У душі — не тоскна скрипка. Звуки візерунками. Примчала додому весела, збуджена вкрай, обцілувала Стаса. Мій, мій! Обожнюю! Скоріше звідси! Він підхопив її на руки, закружляв.
— Ти навіть не уявляєш, як я люблю тебе, — шепотів. — Усвідомлення того… що ти поділяєш… усі мої радощі… так відверто… я божеволію від тебе…
Ледь на дивані не залишилися, бо вже й одяг почали стягувати, та Стас глянув на годинник, підхопився — і вони кинулися до «тойоти».
Автівка виїхала за місто рівно об одинадцятій. Ліда сиділа поруч зі Стасом, дивувалася: незвичне радісне збудження не відпускало. Радувало все: зелені ялинки, кучугури снігу на узбіччях, тонкі, рвані вітром нитки диму з димарів сільських хат, плямистий кінь біля двору, білі простирадла засніжених полів і закутані баби, що тупцювали при дорозі з грибами, яблуками, солоними огірками й березовими віниками, — хтозна, що кому на Новий рік знадобиться.
За годину «тойота» повернула з траси в густий ліс — трохи розступався тільки заради вузького шляху вглиб.
Ліда затихла, зачудувалася. Яка ж неймовірна велич і чистота. Така логічна і досконала, що професорська донька раптом засоромилася себе, своїх душевних гризот, своїх поганих думок, ніби вони руйнували красу глухого лісу, де тиша не обривалася пташиними скриками, а лише поступалася новим гармоніям. «Яка… музика!» — вразилася. Тієї ж миті лобове скло «тойоти» заліпило снігом, наче Бог сніжку кинув. Стас — по гальмах. Ліда зіщулилася від страху, розгублено подивилася на чоловіка.
— Білки… — усміхнувся Стас. — Ходімо… Скло розчистимо…
Так, білки-нахаби! Без страху влаштували на соснах переполох, від того сніг із гілок — додолу лавиною.
«І чого я відтягую? — раптом подумала Ліда. — Навіщо вручати Стасу подарунок рівно опівночі? Це місце — неймовірне. І зупинилися ми не випадково. І білки — не випадково! І все — не випадково».
— Стасе! — крикнула чоловікові. — Я хочу вручити тобі свій подарунок.
— Тут? — здивувався.
— Так! Саме тут! Тут — ми самі. Немає стін, даху… Ніяких обмежень і заборон! Це ж так чудесно!
— Ніяких обмежень і заборон? Я обожнюю тебе, Лідо! Ти читаєш мої думки…
— Тільки так, коханий! Чи може бути інакше? — побігла до нього.
Ухопила обома руками його плече, обійняла…
— Тут… Зараз…
По плечу — на землю. Упала на коліна й поцілувала Стасову долоню.
— Люблю… — почала ворожити.
Дістала з кишені футляр. Відкрила. Наділа на палець коханого каблучку з обсидіаном. І завмерла.
Він збудився вкрай. Присів біля Ліди просто в сніг, обвив руками шию. Грубо, із силою, пригорнув до себе.
— Ніяких заборон… Ніяких обмежень, — шепотів.
— Так, так… Ця каблучка…
— Чудова каблучка. Я люблю тебе…
— Тепер усе буде інакше…
— Відкрию тобі й свій сюрприз.
— Я його знаю! — засміялась наївна.
— Ні! — усміхнувся. — Ти не знаєш і краплі.
— То кажи.
— Тепер ми свінґери, Лідо. Сьогодні — посвячення. Ми святкуватимемо Новий рік у компанії свінґерів. Ніяких заборон! Ніяких обмежень. Я мріяв про це все життя. І ти… Ну, скажи… Ти рада?
— Так! — засміялася.
Та він жартує! Він жартує жорстоко й безбожно. І такий радий… Господи, який же він щасливий. Хіба вона зможе зіпсувати його радість навіть тривожним поглядом? Ні! Він жартує. Вони приїдуть до заміського готелю посеред тихого, чарівного лісу, де апріорі не може бути жодних свінґерів. Хіба що білки… Він розсміється, обніме її і скаже: «Як я пожартував, Лідо!» Вони питимуть рідкісний французький коньяк і вдвох сміятимуться, згадуючи ошелешену Лідину фізіономію.
Стас розчистив скло від снігу, «тойота» зрушила, чоловік скоса поглядав на дружину й усе намагався вдатися в деталі.
— Ні, Стасе, прошу’. — якось дивно сміялася Ліда. — Тоді точно не буде ніякого сюрпризу.
— Але ти повинна зрозуміти: це не зрада. Це принципово інша позиція. Додатковий сексуальний досвід лише зміцнює подружні пари. Коли чоловік і дружина…
— Досить!
— Ні, ні! Коли чоловік і дружина свідомо йдуть назустріч побажанням одне одного, щоб не опускатися до випадкових «лівих» шльондр. Ти розумієш?
— Так…
— Ми ж кохаємо одне одного?
— Так…
— Це головне. Ми просто скуштуємо трохи екстриму й урізноманітнимо наш секс. Круто, чи не так?
За годину «тойота» запаркувалася на стоянці невеликого, схожого на чарівну хатинку готелю посеред лісу, біля вкритого кригою озера.
«Втоплюся! Проб’ю лунку в озері й утоплюся! — подумала Ліда, коли їм назустріч висипала весела компанія. — Людей двадцять, — відмітила. — Чоловіків і жінок порівну. Усі по двоє тримаються».
Струнка білявка у флісових брюках і лижній куртці підбігла першою.
— Ганнуся! — представилася. — Ми з чоловіком як організатори координуємо програму, — показала на лисого молодика в пуховику. — Це мій чоловік Олесь. А ви…
— Стас! — збуджено вишкірився.
— Ліда… — прошепотіла.
— Ви спізнилися! — їдуче дорікнув Олесь. — Вигадаємо вам покарання.
— Так, так! Ви запізнилися, друзі! Ми всі чекаємо тільки вас! — заторохтіла Ганнуся. Обернулася до інших свінґерів, почала називати: — Льовочка й Неля, наші давні друзі. Тимур Із Машею — новенькі, як і ви. Сергія і Тоню ми знаємо не так давно, як Нелю та Льовочку, але вони такі потужні свінґери… Можуть влаштувати таку відкриту секс-експансію, що ви навіть не помітите, коли опинитесь…
— Зарано, Ганнусю! — нагадав лисий.
— Так, зарано! А це наші улюблені Дімка з Ксюхою, а ось ці двоє… — Білявка все торохтіла, торохтіла.
— Люди, пропоную продовжити знайомство в теплі, — вискочив уперед гладкий дядько років сорока.
Усі посунули до готелю.
Сон… Ліда всілася у м’яке крісло у напрочуд затишній, майже домашній вітальні з дерев’яними стінами, теплим каміном, до якого хотілося притулитися, м’яким килимом, по якому би — босоніж. Їй здавалося, голоси людей зводять вітальню з розуму.
— Оскільки ви трішки запізнилися…
— Тільки трішки! — сміявся Стас.
— …То програма дещо корегується. Ми планували, щоби кожна пара спокійно розмістилася у своєму номері…
— Ми розмістилися! — озвалася, здається, товста потвора на ім’я Неля.
— …І тільки потім розіграти наші перші варіанти, бо ж, погодьтеся, Новий рік… Час чудес. Хто з ким — ми не знаємо! Розіграємо і це буде справедливо! Тому Стас і Ліда познайомляться зі своїм номером після обіду й розіграшу перших варіантів пар.
— Ми не проти! — Стас.
— А ви, Лідо?
«Що? Це до неї? — Ліда ошелешено озирнулася. — Хто? Білявка? Кому відповідати?»
— Ви не проти, Лідочко? — знову запитала Ганнуся.
— Я за, — прошепотіла.
— Чудово! Поки накриють стіл, ми розігріємося аперитивом. У нас шикарний аперитив — абсент, вермут, кампарі.
Компанія відірвала дули від крісел, покотилася до столиків біля засніжених вікон. Задзеленькали бокали. Голоси злилися.
— Тонєчко! Залиш мені хоч краплю кампарі!
— Олесику! Сподіваюся, ти подбав про музику?
— Ні, тільки не класику. Що за фігня, люди? Ми приїхали відриватися!
— Повідомляю всім, хто мене не знає: під час сексу я матюкаюся.
— Це природно!
— Так, ми поважаємо все природне.
— Я би сказала, ми — втілення всього природного і нормального.
— А в мене тост!
Ліда смикнулася, одним ковтком вихилила келих вермуту. Тост? У Стаса тост?
Відірвала погляд від стінок келишка, у який витріщалася затято. Полохливо зиркнула на Стаса. Чоловік підійшов до Ліди, обійняв її, усміхнувся дияволом, підніс угору келих.
— У мене тост, панове! — повторив пафосно. — Ми бажаємо товариству нескінчених трансформацій, що породжували б нові і нові варіації на одну й ту саму вічну тему. Бо, погодьтеся, весь час міняти свою кохану дружину на одну й ту саму свінґер-партнершу — це те саме, що завести коханку. Тупа дискредитація геніальної ідеї. Ми з Лідою — проти. Ми — за…
— Експансію! — вигукнула Тоня. — Я тебе обожнюю, Стасе!
— Прошу до столу, — у вітальні виник офіціант.
Стас довів Ліду до столу, галантно відсунув стілець, допомагаючи дружині зручніше сісти, присів поруч, поклав на Лідину тарілку ложку грецького салату.
— Я не помилився? Ти ж любиш грецький, кохана?
— Дякую…
Салат? Оливка в горлі… Ліда повільно повела поглядом по лицях, наче багнюкою ялозила.
«Вдавіться! Я хочу, щоби ви всі вдавилися і померли! Мені однаково, як це буде. Я навіть не заплющуватиму очі й не жахатимуся, коли ви почнете кашляти й задихатися, — божеволіла подумки. — Раз за все життя забуду, що лікар. Нізащо не допоможу. Помріть усі! Крім Стаса…»
Згадка про чоловіка не зупинила моторошний потік. Перед очами весела компанія: «Ось вони їдять з апетитом, сміються, давляться великими шматками стейків із кров’ю. Мало крові! Мало… Ось вони червоніють — зле! Хапаються за келихи, намагаючись запити криваве м’ясо, та марно. Марно! На підлогу! Кашляйте і здригайтеся в судомах. Надто далеко… заїхали! Навкруги тільки ліс. “Викличте лікаря!” Лікаря? А де взяти лікаря посеред лісу? Надто далеко зайшли! Здохніть же всі природною смертю. Здається, вам подобається все природне! Усі здохніть. Крім Стаса… Стас — ні до чого! Він просто не розуміє. Обсидіан! Чорний камінь надії. Він змінить мого коханого. Він… А якщо не змінить? Уже кілька годин на пальці, поруч з обручкою. Обман? Навіщо ж ти брехала, дівчино з ювелірного бутика? Навіщо Ліда наділа ці дурні сережки з лазуритом? Невже обман? А якщо Стас не має дурних намірів? Так теж може бути… Якщо компанія цих дурнуватих свінґерів — це нормально? Вони ж нікого не вбивають, а от вона… Вона тільки-но палко бажала смерті кожному з них. Значить, ненормальна — вона?»
— їж, кохана. Тобі знадобляться сили, — прошепотів Стас.
— Добре, — відповіла спустошено. «Сон… Усе це сон…»
їй дістався лисий Олесь. За ним дебелий дядько років сорока. Третім став рухливий, як сперматозоїд, білявий хлопець років двадцяти.
— Bay! Лідо! Я Ерік! Ти станеш моєю останньою жінкою в цьому році! — махнув їй.
«Сон… Це сон. Тікати!»
Ліда підхопилася надто жваво. Кампанія розцінила по-своєму, розвеселилася.
— Чого чекаємо, панове? Розпочнімо?
— Так, жінки рвуться…
Білявка вискочила перед кампанією, жестом попросила уваги.
— Друзі, сьогодні Новий рік. Тому діймо так… — подивилася на годинник. — Друга дня. Чудово. До третьої дня — «намбе ван»! Із третьої до п’ятої — розважальна програма у вітальні. Обіцяю, буде цікаво. Із п’ятої до шостої — «намбе ту»! Із шостої ми знову чекаємо вас у вітальні. Святкова вечеря, розваги і веселощі аж до десятої. Із десятої до одинадцятої познайомтеся зі своїм останнім партнером цього року. Але вже надто не затримуйтеся. О пів на дванадцяту ми починаємо новорічні розваги до ранку! Супер? Так?
— Е ні, ні! — запротестував Стас. — Пощадіть! Ми з Лідою ще не розклали речі. У вас буде година, а нам… і нашим партнерам?
Олесь збуджено глянув на Ліду, крикнув білявці:
— Ганнусю! І чого стоїмо? Швидше покажи людям номер!
«Сон… Це сон».
У номері Ліда кинула на ліжко сумку й запакований разом із продуктами коньяк, мовчки залізла під душ.
— Лідо! Не переймайся! Потім усе порозкладаємо, добре? — почула голос Стаса.
— Добре…
— Я побіг?
— Біжи… — прошепотіла.
Стас зазирнув до ванної кімнати, прискіпливо глянув на Ліду й раптом сказав:
— Ти ж не цілуйся… у губи…
Ліда почула, як грюкнули двері, схлипнула.
«Сон… Це сон».
Вилізла з-під душу, гола-мокра-заплакана, почовгала по номеру до ліжка. Розірвала пакунок із делікатесами, дістала коньяк. «Коньяк плюс гаряча вода. Тиск підвищиться! Має підвищитися!» — безпорадно. Спробувала відкоркувати пляшку. Куди там! Руки тремтять. Зубами в кришку — зі стогоном. Та відкорковуйся ж, клята! Вийшло. Ковтнула… Пішла під гарячий душ. Із пляшкою. Голова обертом.