— Клас! — почула за спиною.
Обернулася — у дверях ванної кімнати стояв голий Олесь.
— Гаряча вода, коньяк… Збуджує… — усміхнувся.
Ліда замахнулася пляшкою.
— Пішов ти!
— О! А це вже занадто! Я люблю домінувати!
Один стрибок — і вже у ванній кімнаті.
— А мені — начхати! Ось просто взяти і начхати на те, що ти любиш! — Венами коньяк. Сил — як у Геракла. Штовхонула лисого — до стіни прилип.
— Любиш експерименти?
— Уб’ю!
Олесь зареготав, обхопив її. Забалансували на слизьких кахлях, не втрималися — гепнулися на підлогу. Ліда відчула під собою гарячу, збуджену плоть, та в цю мить ні логіка, ні емоції, ні дитяча образа за понівечену гордість, ні жадання вже не мали значення. Ліда раптом ухопила мужчину за лису голову, стисла пальці, аж шкіра побіліла, притисла його до підлоги і з люттю вчепилася зубами йому в плече.
— А-а-а! — заревів Олесь. Відштовхнув Ліду, навалився на неї всім тілом. — Тварина! Обожнюю! — хрипів у Лідину шию. — Давай! Ще!
Вона не чула. Вона билася, наче востаннє. Дряпала, кусала, била і тільки несподіваний, справжній оргазм раптом знесилив тіло і спустошив душу.
Ліда лежала на мокрій підлозі ванної кімнати, приголомшено прислухалася до власного тіла. Голова обертом. Що ж це?! Вона любить Стаса, але з ним ніколи… А цей чужий мужчина… Що він зробив? Чому її тілом і досі розливаються неймовірні сплески бурхливої радості?
До неї нахилився Олесь. Подав руку, допоміг підвестися. Накинув халат на плечі й поцілував руку.
— Ніколи не забуду, — усміхнувся, як цілком нормальна людина. — Ви неймовірна жінка, Лідо…
— Дякую, — прошепотіла вихована донька академіка Вербицького.
Поки похмурий Стас після свого «намбе ван» дійшов до їхнього номера, кілька чоловіків устигли привітати його з надзвичайною сексуальністю дружини.
— Олесь каже — це щось поза розумінням. Цунамі! — смикався рухливий Ерік.
— Моє виховання, — віджартувався Стас, та настрій тільки погіршився.
Першою його партнеркою стала молода і досить приваблива темноволоса жінка років тридцяти, цілком зваблива, та варто було Стасові торкнутися сухої, зовсім не такої ніжної, як у Ліди, шкіри, його охопила відраза і паніка.
— Чого чекаємо? — тоном торговки з базарного лотка запитала жінка.
«Чого чекаємо? — Стаса телепнуло. — Ах ти ж, сучка безпардонна. Звідки ти вилізла? Мабуть, крім трахання нічим не цікавишся. А Шнітке — це хто у нас? А? Не знаєш? А нормальні люди знають. Треба тебе провчити…» Стас кинув жінку на ліжко й ухопив за волосся, та збудження, яке охоплювало його щоразу, варто було лише торкнутися Лідиного волосся, наче змінило правила. Упс! І все інакше! Хоч смикай за волосся, хоч ні — цемент не застигав!
Жінка відштовхнула Стаса, вирячила очі:
— Що ти робиш, ідіот довбаний?! Обкурився чи що?
Ще жодна жінка не дозволяла собі так знущатися з Дезінфікатора. Він уявив Ліду, впав на практично незнайому партнерку, та навіть це не подіяло. Цемент не застигав.
Жінка завмерла під Стасом, глянула йому в очі.
— Допомогти?
Він підскочив, ухопив рушник, обмотався…
— Пішла ти…
Вона сіла на ліжку, скептично всміхнулася.
— Ну, давай! Вичави середню трійочку… за дванадцятибальною.
— Учителька?
— А ти кмітливий.
— Пішла ти!
— Ну… Одним словом — капець! — резюмувала жінка.
— Комусь скажеш — знайду і язик відріжу, училко! — пообіцяв Стас.
Поплентався до свого номера через вітальню, а у вітальні «відкриті» свінґери трахалися на килимі, хоч роздратована Ганнуся й бігала навколо, репетувала, що до п’ятої ця територія під забороною і тут зараз будуть новорічні сюрпризи для всіх.
— Опа! Тоді всі до нас! — горлали «відкриті», світили голими дупами в небезпечній близькості від ялинки.
Стас відчув нудоту і малоконтрольоване бажання забити гол голою сракою в ялинку.
— Так! Люди! Дайте пройти! — гукнув демонстративно-весело, намагаючись рухатися центром вітальні. Відтіснив «відкритих» до ялинки, раптом зойкнув, ухопився за ногу.
— Ох! Судома, мать її… — хитнувся, наче від болю. Наче випадково штовхонув ялинку.
Ялинка хитнулася і завалила «відкритих».
— Ай! — заверещала жінка.
— А мені не коле, — сказав чоловік.
— Звичайно, не коле. Ялинка на мені, а ти, сволото, піді мною!
Стас чув їх за спиною. Усміхався хижо, швидко йшов до свого номера. Ліда, Ліда… Суперзірка! Що ти утнула? Одному дала, а всі вже у захваті. Чутки пішли, слава шириться, черги шикуються. Може, за тебе гроші брати, шльондро? Як це розуміти? Ще вранці у лісі руки цілувала і божилася, що тільки Стаса кохає. А сама, сучка… Що за фігня?!
Черевиком у двері — а де тут наша популярна Ліда? І аж зіщулився — у номері зимно, як надворі.
До кімнати. В самому лише халатику на голе тіло Ліда стояла біля відчиненого вікна, дивилася на вкрите кригою озеро і ковток за ковтком спустошувала пляшку коньяку. Озирнулася на шум. Побачила чоловіка. А може, когось іншого, бо погляд непевний — намішано! Хитнулася, смішно приклала долоньку до вуст, безсило сіла на ліжко. Із пляшкою.
Він зціпив щелепи, стримав лють. «Паскуда! — Безпорадні думки, як мавпи на ґрати в зоопарку. — Лягла під якогось лисого козла на “раз-два”! З ким я одружився? Як на неї взагалі тепер дивитися?! — Зиркнув на відчинене вікно. — Хай би замерзла, захворіла і здохла, сволото!»
«Кріо… терапія… — Лідині п’яні думки ще прикидалися тверезими. — Ні, уже не змерзла, геть замерзла… Тобто… Крижане серце. Ніяких емоцій. Стас? Прости… Не можу. Скажи їм — вона випала… Я випала…»
Змерзнув Стас. Пішов до вікна підстрибцем, ніби під босими ногами бите скло… Зачинив. Кинув похмурий погляд на дружину.
— Одягайся! — процідив.
Ліда здивовано хитнулася.
— Так скоро?..
Стас загарчав, ухопив дружину за плечі, поставив посеред номера. Зірвав халат. Кидав у Ліду речі, та все бежево-шоколадних відтінків ніжних — білизну, светр, брюки, шалик молочно-білий, шубку норкову — молоко. Поки Ліда незграбно натягувала на себе одяг, покидав у сумку все, що свого побачив. Ухопив дружину, що ледве трималася на ногах, за руку, потяг із номера.
І знову вітальня на шляху. Весела компанія реготала біля вже повсталої ялинки, чоловіки у фраках і метеликах курили сигари, жінки у вечірніх сукнях виблискували діамантами. Бомонд, трясця матері! Тут вам не малолітки-покидьки зібралися одну на всіх самокрутку з маріхуаною викурити і «заторчати» — дорослі, цивілізовані, нормальні люди зі статусом і статками, із принципами, врешті-решт, — сімейні цінності понад усе!
— Стасе! Лідочко! Ви куди?! — ошелешено закліпала накладними віями організаторка Ганнуся. — Гей, новачки! Забави тільки починаються…
Ухопила Стаса за рукав — які проблеми?! Стас здригнувся, відштовхнув білявку.
— Так, тітко! Прибрала руки, бо обламаю! — Потяг Ліду до виходу. Кричав на ходу: — Козли, блін! Збіговисько, блін, дрочил-збоченців! Виродки довбані! Суки недотрахані! Зібралися вони Новий рік святкувати, кодло обсмоктане! Та кому ви всралися, огризки?! Та хто на вас зазіхне? Товчіть одне одного, виродки!
До дверей добіг, озирнувся:
— З Новим роком!
— З Новим роком, — приголомшено прошепотіла вихована донька академіка Вербицького.
Грюк! Тільки під дверима на підлозі — молочно-біла вовняна рукавичка.
На стоянці готелю хрипіла «тойота». Не заводилася. Змерзла. Ліда тремтіла у вистиглому салоні, не тверезіла. Думки врозтіч, одне розуміла: вони їдуть… Однаково куди, головне — далі звідси, із затишного готелю, де навіть на стіни глянути соромно.
Стас матюкався, усе повертав ключ, тиснув на педаль газу: заводься, заводься, японська сволото! Хвилин за п’ять автівка гикнула, смикнулася і завелася.
Стас хижо всміхнувся, вчепився у кермо і глянув на годинник. П’ята. У місті, певно, ще сутінки, а тут — ніч. «За годину дістанемося траси, — подумав. — А там — легше. Там — цивілізація».
Яке «за годину»?! Японська тендітна сволота блимала фарами, повільно шкреблася, щоб не стрибати по замаскованих снігом ямах німого лісового шляху. Білки поснули, птахи повмирали, гілки закам’яніли — ні звуку, ні шурхоту. І лісу нема. Ближні до шляху дерева на мить підстрибували у непевному світлі фар і танули у густій, як львівська кава, темряві.
У вже теплому — клімат-контроль — салоні змерз Стас. Лють і розпач не відпускали — у скронях уже дірки пробили, дідько, і та училка темноволоса кривиться: «Капець…» Шльондра! Хочеш трахатися — облийся олією, якщо на кремах економиш, сухе дурне стерво! Хто тебе взагалі захотіти може? Треба було поцікавитися, хто її чоловік… Плюнути в харю. А ще вчителька. Чого вона дітей вчить? Училки — всі язикаті. Розпатякає… Обов’язково розпатякає, що Стас не зумів… Підлота! У таких честі нема. Їм до чужої честі — як до бруду на чужих черевиках. Розпатякає… Що того Києва? Десь обов’язково перетнуться. Ще Ліда взнає… Ліда? Ох Лідо… Убила!
Зиркнув скоса. «Ти ба! Сидить собі, ніби їй хто мільйон винен! Сумку з залишками коньяку й банками якимись до грудей притисла, губки докупки, очі крізь лобове скло. Що ти там побачила, сучко?! Кобеля?..»
«Стас п’яний… П’яний, — гойдалися Лідині думки. — Аперитив. Кампарі змішав з абсентом. За обідом горілка. Кепські справи! Можемо не доїхати. Однаково. Надто тепло. Задуха… Повітря скінчилося. Зате є коньяк. Із нотками… квітів і ванілі…»
Після двох годин мовчазного руху «тойота» й далі плазувала лісовим шляхом. Попереду — навіть спомину про цивілізацію.
Стас раптом натис на гальма. Вискочив з автівки. По капоту кулаками…
— Усе! — кричав у ліс. — Капець! Дістали! Не поїду! Не хочу! Все! Фініш! Аут! Крапка! Повний алєс капут, мать вашу!
Ліда відчинила дверцята. Випала в глибокий сніг.
— Я… За кермо можу… сісти…
— Ти?! Ти можеш! І сісти! І лягти під кого завгодно!
— Що ти кажеш?.. — сиділа в снігу.
— Шльондра!
— Ти сам…
— Я?! Я?!
— Стасе…
— Я ні з ким! Ти зрозуміла?! Ні з ким не трахався з цих тупих тварюк! Не віриш? — повернувся в бік, звідки їхали-трусилися. Махнув рукою. — Ану! Повернися до них! Запитай! А ти…
— Стасе…
— Шльондра! Ненавиджу!
— Ти сам привіз мене туди.
— А я випробував тебе! Ти зрозуміла, Лідо Вербицька?! Я випробував твою вірність, і ти…
Ліда задихнулася, поплазувала до Стаса.
— Я не хотіла, не хотіла туди їхати…
— Ти?! Ти не хотіла?! Та ти всю дорогу аж трусилася від хоті!
— Я боялася зіпсувати тобі свято. Я не хотіла…
— Хто не хоче, на тих жеребець не заскоче!
— Припини!
— Як лисий? Кльовий чувак? Щось новенького дізналася? Пози там, особливі пестощі. Ану, Лідо! Поділися з чоловіком!
— Я відбивалася, та він сильніший… Він зґвалтував мене! — накричала так відчайдушно, що сніг із гілок посипався.
— Брехня!
— Ні! Ні! — кричала і плакала. — А ти… Де був ти? Чому залишив двері номера відчиненими? Навіщо дозволив цьому огидному… огидному увійти? Спостерігав? Ти спостерігав?
— Так! — агресивно. — Я мав пересвідчитися, що ти…
— Чому ж ти не зупинив його? Чому?!
— Я намагався, але двері були замкнені…
— Тобто…
— Лисий зайшов і замкнув двері. Я не міг… — заплутався. Смикнувся — бреше! Підбіг до Ліди, ухопив за комірчик, смикнув до себе.
— Ти брешеш! Брешеш! Ті козли нікого силою не беруть. У них товариство добровільного збочення. Ти брешеш!
— Ні…
— І оргазму не було?
— Ні! — закричала і враз протверезіла. Оргазм був. Прекрасний і потужний, як цунамі, накрив — не втекти. І не забути. Зі Стасом такого — ніколи… За що? Як тепер із цим жити?.. А він… Він буде з нею жити?
Ухопила Стаса за руку.
— Тільки не покидай…
Стас відштовхнув її з такою силою, що Ліда знову впала у сніг. І так їй там добре, так затишно і безпечно, що аж сльози на очі. «Може, моє місце тут? Заспокоїтися вже. Господи, і забути про все навіки. Бо — скільки ще? Навіщо? Вже не можу. Хай буде тиша…»
І тихо. Так тихо, що Ліда перелякалася. Вишкреблася з кучугури. Навкруги. А Стас де? Порожня, як жінка після аборту, посеред лісового шляху скніла «тойота», блимала безпомічними фарами і в їхньому непевному світлі попереду ще бовваніла темна чоловіча постать. Стас пішки йшов геть.
Ліда — за кермо. За Стасом услід.
— Стасе… Зачекай!
За півгодини дурної забави Стас змерз, як цуцик. Ліда їхала слідом, кричала у відчинене вікно:
— Я благаю… Благаю тебе! їдьмо додому.
Стас зупинився так несподівано, що Ліда мало не втоптала його «тойотою» в сніг. Жахнулася. По гальмах. Вибігла з автівки, трусилася, тягла чоловіка з-під коліс.
— Ти живий? Стасику! Ти живий?!
Лютий, як смерть, Стас, вишкребся з-під автівки, мовчки сів за кермо. Ліда ледь устигла вскочити в салон — двері зачиняла вже на ходу. «Тойота» зірвалася з місця і полетіла. Певно, їй самій уже остогиділо бути єдиною ознакою цивілізації посеред німого засніженого лісу.
До міста дісталися за дві години до Нового року.
Зазвичай Зоряна від’їжджала до рідного Львова напередодні католицького Різдва й поверталася в перших числах січня, але цього року вона придбала у Києві невеличку однокімнатну квартиру на Оболоні й тільки-но встигла перекроїти простір за своїм світосприйняттям, тому на середину грудня лишилася без копійки і вирішила не їхати до рідні з порожніми руками. До того ж вона ніколи не зустрічала Новий рік на славетному київському Майдані, а це ще той досвід. Тож на тридцять перше грудня нові плани Зоряни були такими:
— Забігти до Ліди Вербицької, хоч пані Ліда й скасувала запрошення через хворобу. Привітати хвору колегу і затриматися в неї хвилин на п’ять — не більше.
— На дванадцяту добігти з Подолу до Майдану і там, у компанії тисяч незнайомих людей кричати: «З Новим роком! Ура-а!», лякатися гуркоту феєрверків і відчувати себе маленькою щасливою дитиною у вихорі загального щастя.
За годину до Нового року з тортом і шампанським збуджено-радісна Зоряна підбігала до дому Ліди Вербицької і тут, просто у дверях під’їзду, зіштовхнулася з молодим мужчиною настільки «хутряним» — і шапка, і дублянка, і рукавички, і унти — що не втрималася.
— З Новим роком! Ви, певно, із Полюсу…
— А ви, певно, та сама львівська гонорова красуня Зоряна… — скептично всміхнувся чоловік, відсунув шапку з очей. Очі сміялися.
Зоряна остовпіла:
— Чекайте. Звідки ви мене знаєте?
— Я вас не знаю, сонечку, але чую про вас уже місяців зо два. Мій турботливий товариш Стас Скакун дуже переймається моєю принциповою позицією вічного холостяка. Сам женився, дурник, тепер мріє, щоб я повторив його шлях, і все намагається знайомити мене з такими-от…
— А… То ви Олег!
— Бачу, вам теж про мене нашепотіли. Тоді… Ну… Вважатимемо, що познайомилися. Вражений! Ну, їй-богу, вражений. Бажаю щастя. А ви… До них? Вони ж скасували запрошення.
— Пані Ліда захворіла. Було б нечемно не привітати… Я лишень на хвилину. Мене вже чекають… В іншому місці.
— Добре вам. А я всі плани відклав, щоб оце до ранку сидіти в сімейному гніздечку Стаса і робити вигляд, що ви мені подобаєтеся до божевілля.
— Співчуваю… — Зоряна до дверей.
Олег ухопив її за руку.
— Чекайте. А пошиймо їх у дурні.
— Як?
— Вони ж упевнені, що ми не знайомі.
— Даруйте, але ми справді…
— І хто про це знає?
За півгодини до півночі Ліда горіла від високого градусу. А що — хіба маленька, щоб у тому готелі голою біля відчиненого вікна стояти? Лежала на дивані, очі в стелю. Проблеми десь позаду, на відстані метра, — щоб зглянутися на них, мусила б хоч озирнутися. Та сил не було.
Стас жінки не помічав. Сидів на килимі посеред вітальні, розклав перед собою банки й коробки, що їх Ліда до подорожі зібрала. Ікра, шоколад, в’ялена конина… Пив горілку з пляшки. Тупо дивився на веселі пики артистів у телевізорі. Скаженів: тем для розмови з дружиною безліч. А говорити… Говорити нема про що! «Дідько, — лютився подумки. — І це Новий рік?! Тільки б куранти не пропустити. Бажання загадаю. Щоб це стерво… Ця чемна падлюка здохла! Щоб більше ніколи… Ніколи я не чув її голосу, не бачив її обличчя, не торкався її волосся… Особливо волосся! Хай лежить і здихає! Не викличу “швидку”!..»
Не добажав Ліді всього злого — дзвінок у двері. Важко підвівся. «Ліда “швидку” викликала? Коли?» — не втямив, пішов відчиняти.