— Олег?! — навіть зрадів.
— Я не сам. Із подружкою…
— Та хоч із двома! Проходь!
— А Ліда…
— Лежить. А ти думав, ми тебе надурили? Що захотіли зірватися кудись, тому…
— З Новим роком, Стасе! — поруч з Олегом стала Зоряна. Усміхалась привітно.
Стас розгубився.
— Зоряна?
— Ми з Олегом тільки пані Ліду привітаємо…
— То ви знайомі? — Стас очам не вірив.
— Що тебе дивує, друже? — знизав плечима Олег.
Обійняв Зоряну демонстративно ніжно.
— Ми на хвилинку, — заспішила Зоряна. — Нам ще треба встигнути…
Стас плентався слідом за Олегом і Зоряною до вітальні, все дивувався:
— Чекайте! А якого дідька ви не сказали… Ми хотіли вас… А ви… І давно?
Зоряна не відповіла. Похапцем до Ліди.
— Пані Лідо, ви температуру міряли? Я залишуся. Вам треба…
— Не треба, Зорянко, — так гірко видихнула Ліда, що Зоряна відсахнулася.
— Але ж ви…
— Іди, — пошепки попросила Ліда.
Зоряна закивала, поставила на підлогу біля дивана торт і шампанське. Пішла до Олега.
— Нам справді треба йти, Олеже…
Стас розходився. Сміявся, як дурний. Сіпав Олега. Ухопив за руку Зоряну.
— Ta що відбувається?! Ви з мене знущаєтеся?! Коли ви познайомилися? Я вам не вірю. Ви з нас жартуєте! Ви… Я хочу доказів!
— Та прошу! — Олег розсміявся, глянув Зоряні в очі й повільно простягнув до неї руку.
Зоряна знітилася. Застигла. Звела брови. Олег раптом шумно видихнув, подався до львів’янки, припав вустами до її шиї трохи нижче вушка. Вона вигнулася, намагалася повернути до нього голову, сказати щось ввічливе і водночас категорично жорстке. Та коли врешті це вдалося, її вуста натрапили на пуста Олега. І вітальня зникла. Зоряна не бачила збудженого, скаженого Стаса, що стрибав навколо них і улюлюкав, безпорадної ошелешеної Ліди, що привстала на лікті й зачудована — тільки вологі очі блищать захватом — дивилася на завжди стриману шляхетну колегу, не чула гучних пісень із телевізора й передчасних салютів, що гриміли за вікном. Дивний, несподіваний поцілунок ніс її в інші виміри, і Зоряна відчувала на вустах лише збудливий присмак крові. І точно знала: та кров не її, і не Олега, чиясь чужа, жертовна і чиста, ніби комусь цієї миті випало померти заради того, щоби вона могла цілувати цього іронічного, схожого на полярника незнайомого чоловіка.
Він відірвався від неї, знітився, розсміявся. Ухопив за руку, потяг до передпокою. Кричав на ходу:
— Все, все! З Новим роком! Одужуй, Лідо! Стасе! Дякую, чуваче! Я женюся! їй-богу, женюся!
— Навіть не думай, бовдуре! — крикнув Стас у вже зачинені двері.
Зоряна й Олег не чули. Бігли сходами вниз. З усіх дверей-квартир-вікон, з усіх усюд — бом-бом-бом!
— Новий рік! — розсміялася Зоряна.
Вибігли з під’їзду. Звідусіль — такі сподівання! Олег обхопив Зоряну, притис до себе:
— Встигну загадати бажання. Щоби ти завжди була поруч зі мною. І що для цього треба? А виходь за мене!
А по вітальні бігав збуджений Стас:
— Моє бажання… Я бажаю…
«Я так і не дізналася, хто в мене мав народитися — хлопчик чи дівчинка… — гірко видихнула Ліда й заплющила очі. — Ох і питань назбиралося за рік! Як мідяків у фонтані. Тільки говорити… Говорити нема про що!»
Тої ночі не тільки Олег із Зоряною вирішили одружитися. Куранти ще не встигли означити закінчення старого року, коли Платон запитав Іветту;
— Бажання вже можна загадувати?
— Саме час!
— Хочу, щоб Рая завжди була зі мною. Вона вже моя?
Нянька зойкнула, штовхонула Платона в бік.
— Та що ти таке кажеш, сорому в тебе нема!
Іветта недобре примружила очі, подивилась на няньку.
— З Новим роком, Ангеліночко!
— Та й вас, Іветто Андріївно, тільки…
Іветта поглядом примусила няньку замовкнути, обернулася до занімілої дівчини. На мить лише випустила найманку з поля зору, а та вже від страхів аж прилипла до спинки крісла. А все Ангеліна, хай би їй язик відсох.
— Раєчко… — Іветта демонстративно радісно всміхнулася дівчині. — Загадуй скоріше бажання, люба! От побачиш, воно обов’язково збудеться. Ти… про що мрієш?
— Мамо! Рая вже моя? — перебив матір Платон.
Іветта розправила крила і полетіла рятувати ситуацію. Ангеліна слухала й дивувалася: «Ох Іветта Андріївна! Ох актриса! А ручки… Ручки як красиво склала. Я б так нізащо не змогла. А словами крутить! Як циган сонцем. От кожне окреме слово — зрозуміло, а все гамузом — наче рій бджолиний: усе гуде, дзижчить, а яке увіп’ється й отруїть — не розібрати».
— Ти полюбив Раєчку, Платоне? Ти полюбив її з першого погляду і назавжди?! Яка приголомшлива правда! — вела соло Іветта. — Звичайно, я вірю в такі сильні й несподівані почуття… Я знаю твоє світле романтичне серце, але навіть я трохи збентежена, а Раєчка, певно, геть спантеличена. Так, Раєчко?
— Не знаю, — прошепотіла жертва.
— І я не знаю відповіді на твоє питання, Платоне. Не мені вирішувати. Раєчка повинна захотіти цього так само сильно, як і ти… Повинна полюбити тебе так само сильно, як її любиш ти.
Платон нахилив голову до плеча, проникливо подивився на дівчину.
— Ти любиш мене. Раю?
Рая затамувала подих і з острахом глянула на красиву пані.
— Якщо люди люблять одне одного, вони повинні одружитися, — обережно сказала Іветта. — І якщо ти, Платоне, справді бажаєш ніколи не розлучатися з Раєчкою… Ти повинен запропонувати їй руку і серце. Ось тоді ви таки ніколи не розлучитеся.
Дівчина не здивувалася. Здавалося, вона вже не розуміє ні слова з того, що кажуть цієї чарівної новорічної ночі у розкішній квартирі красивої пані. Страшенно хотілося в туалет і нудило. Босі ноги змерзли, а по спині бігла цівка холодного поту. Хитнулася. Тої ж миті підхопилася нянька, бризнула дівчині в обличчя холодною водою зі жменьки, за руку вхопила.
— Ходімо, дитино. Щось ти зблідла… Ходімо. Умиєшся. Полежиш трішечки. А й то! Скільки можна святкувати? Треба й перепочити…
Іветта стисла губи від наглої няньчиної самодіяльності, але дівчина справді здавалася ошелешеною, тому вона лише видушила схвильовану усмішку і сказала жертві надобраніч, побажала щасливих снів і здійснення найзаповітніших мрій.
— Я теж хочу спати, — сказав Платон. — Добраніч, мамо. Завтра можна буде одружитися?
— Добраніч, синку. Поговорімо зранку, — якомога спокійніше відповіла Іветта.
Обійняла сина, поцілувала в щоку і, коли двері Платонової кімнати зачинилися, стрімко — пожежа! — подалася до своєї спальні. Замкнула двері й тільки тоді розридалася тихо і гірко.
— Мамо… — шепотіла, мов божевільна. — Не можу більше! Дай мені сил!
Присіла біля столика — ніяк не заспокоїться. Думки в минуле понесли. 1958 рік. Обліплений мухами барак для переселених на околиці забутого Богом, часом і владою казахського містечка Абакумівка. Мама, ужене розплющуючи очі, шепоче: «Марто! Хай Іветта принесе мій мереживний комірець. Я мушу мати пристойний вигляд, коли прийде лікар»… Ось дев’ятирічна Іветта з жахом спостерігає за старшою сестрою Мартою: яка ж вона смілива! Стала біля труни, нахилилася до мами, поцілувала її в німі вуста, приклала до маминих грудей мереживо: «Ти така красуня, мамо!»…Ось Марта штовхає малу Іветту до вагона, шепоче грізно: «Тільки посмій зістрибнути! Мамі пожаліюся!» — «Мама померла! — плаче Іветта. — Навіщо ти відсилаєш мене до тітки, Марто?» Старша сестра обнімає її, очі сухі: «Плачеш? Мама помирала — і не плакала! І ти не смій! Бо пропадеш!»
Іветта завмерла. Тремтячою рукою витерла сльози, прошепотіла затято:
— Не буду, Марто. Царство небесне…
О восьмій ранку першого січня, коли звичайні громадяни лишень укладалися спати, Іветта Андріївна Вербицька прямувала до клініки, щоб перевірити стан хворих і тверезість чергового медперсоналу. Вранішнє порожнє місто скидалося на забуте горище, завалене скринями, комодами й шафами, переповнене секретами, таємницями й справжніми кістяками. Іветта йшла безлюдною вулицею, та морозне повітря не бадьорило — розслабляло думки — і тіло. Оце лягти просто в сніг, заплющити очі й усміхнутися. Ніяких зусиль. Не треба поспішати, весь час тримати спину прямою, погляд пихато-наїжаченим, щоб нікому й на думку не спало… пожаліти її.
Іветта озирнулася — нікого. Видихнула, опустила розправлені плечі. Спина зігнулася серпом — й Іветта Андріївна Вербицька в розкішній шубі враз перетворилася на звичайну виснажену роками й бідами бабусю.
Розділ 6
На ранок першого січня Ліда збила температуру і хоч заслабла вкрай, але почала збиратися до матері. П’яний Стас хропів на килимі. Як ото горлав під куранти: «Моє бажання… Я бажаю…», так щось пробурмотів собі під носа, запив бажання горілкою й мовчки завалився. І досі не очуняв.
Ліда не розуміла, та й не намагалася зрозуміти, що її спонукає, чому цього ясного ранку вона так настирливо натягує одяг на спітніле хворе тіло. Інстинкт самозбереження штовхав у єдине місце на землі, де сама її кров, сама лише причетність до фамілії застовпила їй прихисток від народження до скону. У материну оселю.
Сережки з обсидіаном прихопила. Подарунок Іветті. Привід. А можна й без приводу. Ліда привітає маму й брата з Новим роком, нянька заварить трави і до вечора приведе до ладу її дурне, податливе, жадібне до оргазму з незнайомими чоловіками тіло й безпорадні полохливі думки.
Одяглася. Вирішила поновити сили черговою пігулкою, та руки тремтіли — ніяк не відшукати потрібної. І дурне в голову. Поставила перед собою великий скляний кухоль, повідкривала всі упаковки з пігулками, повкидала всі ліки з аптечки до кухля. Як усі разом випити — так і дух геть.
— Температуру зіб’ю! — сміялася власним дурним думкам. — До остаточного, повного нуля!
Рукою смик — кухоль додолу. Навколо п’яного Стаса — наче хто святкове конфетті по килиму розсипав. Зіп’ялася на ноги й пішла до матері.
Двері відчинила Ангеліна. На Ліду глянула — й очі на лоба.
— Лідусю, дитино, що з тобою? Гориш! Гориш, люба.
— Не помру, — прошепотіла Ліда. — Нумо, нянько. Лікуй мене своїми травами. Із тобою до вечора побуду.
— Ой, святі-грішні, — зітхнула нянька. — А ще лікарка!
— А де мама? Як Платон?
— Доброго ранку, — почула від дверей вітальні.
Ліда озирнулася. На порозі стояло невисочке худе дівча — коса довга, очі насторожені, на зап’ястку смішна золота браслетка теліпається.
Ангеліна заметушилася.
— Раюшко? А ти чого оце так рано встала? Ішла би ще відпочивати, а ми тут…
Дівча губку закусило, кивнуло і вже ступило крок, та Ліда раптом почервоніла до скронь, відштовхнула няньку.
— Ти… звідки?! — прошипіла так люто і вороже, що Ангеліна пополотніла.
— Та мовчи, Лідусю! Зараз я тобі все поясню. Це ж наша Рая… Вона тепер…
— Ти звідки?! — Ліда тремтіла і геть не розуміла власної люті.
— Із села, — прошепотіло дівча й уклякло.
Ліді — чорне в очі. Така мряка навкруги, що й власних думок не прочитати. Тільки у грудях щось колотиться, назовні рветься. Хитнулася, пішла до братової кімнати. «Знайшла мама ляльку. Привезла. Не хочу! Платон мій! Мама ж знає: ніхто так про Платона не піклуватиметься, як я!» За спиною белькотіла Ангеліна, не знала, що вдіяти:
— Раюшко, а це Платонова сестричка. Лідуся. Вона в нас лікарка… Вона в нас — золоте серце. Ти б до кімнати своєї йшла, дитино, а я зараз…
Дівчина опустила голову, посунула до рожевої клітки І легкими, як мрії, занавісками. Казкова новорічна ніч закінчилася. Усе ставало на свої місця. У розкішній квартирі красивої пані з’явилася тремтяча від люті молода жінка, І варто було лише глянути їй в очі, щоб зрозуміти: вона зробить усе, щоби тут і духу Раїного не лишилося. А Рая знала… Хіба може таке бути, щоби її тут усі любили і навіть гроші мамці дали, так що та дозволила привезти Раю в ці розкоші? І її ж, як Рая втече, так мамці, певно, доведеться гроші віддавати? А звідки? Пропила давно! Їй хоч мільйон дай — проп’є й не гикне. І що тепер робити? Додому ходу нема — мамка вб’є! Зіщулилася на білому килимку біля ліжка. Губку закусила.
— От циганка клята… — прошепотіла недобре. Авжеж. Та нервова жінка ненавидить Раю не через новий светрик із Міккі Маусом і ще цілу купу обновок, не через те, що красива пані І к)селила її у просторій кімнаті і не дозволяє допомагати Ангеліні на кухні. Вона ненавидить Раю за те, що її… полюбив Платон. Аж сльози на очі: та хоч убийте її, хоч убийте! Не хоче від нього!
Платон спав. У кріслі біля нього тремтіла Ліда. Очей від брата не відводила. За спиною бурмотіла Ангеліна.
— Чого ти, Лідусю, казишся? Наче не знала? Дівчину перелякала. Воно, бідне, мало не звалилося — так ти на неї визвірилася! А воно ж — хіба від гарного життя тут сльози ковтає?! Воно ж…
— Скільки їй років? — прошепотіла Ліда.
— Каже, шістнадцять, а насправді — хтозна. Чи мені перевіряти? Ти ото краще піди полежи у батьковому кабінеті, а я тобі травичку заварю…
— Ні, — прошепотіла. — Тут буду.
— От біда! Ще з тобою марудитися! — роздратувалася нянька. — Мало мені двох блаженних на шиї, ще й ти викаблучуєшся! Скоріше би мати з лікарні повернулася!
Ліда підхопилася й геть.
— Та що з тобою? — бігла нянька слідом. — Сиди вже, де сиділа! Слова їй не скажи.
Ліда мовчки вскочила в чобітки, шубу до душі та надвір. Прихистку не було. Хоч очі собі виїж — нема! Брести навмання, і ото поки рухаєшся — ще живий, а як зупинишся…
Ліда стала посеред безлюдного подільського провулку, бо на білосніжному тлі нелогічною плямою чорнів великий целофановий мішок: у такі зазвичай — чи наглих небіжчиків, чи сміття. У мішку вошкався чоловік, дмухав на закоцюрблені пальці.
— А… Мати Тереза! — узнав її. Та й Ліда не помилялася. Це ж йому вона щедрою рукою колись кинула сотню. Він — хоч капюшон на носі, лиця не видно.
— Ти… Як? Ще живий? — мало не розплакалася. Та не за бідахою. За собою.
— А сама! — пхикнув. — І що?.. Нічого не подаси? Новий рік, хай йому грець!
Ліда провела гарячою долонею по гарячому лобі. Озирнулася.
— Де би тут… зігрітися?
Чоловік кивнув — знає! — важко піднявся, обкрутив мішок навколо тулуба.
— Що? Дах загубила? — і не зрозуміти: про дім чи про голову.
Недовго човгали. На Межигірській чолов’яга пірнув у дворик, там до живих будинків тулилися дві покинуті двоповерхові будівлі, старі й обдерті, як сам волоцюжка. Чоловік повів Ліду за один із них, показав дірку в стіні.
— Тут усередині, на першому поверсі, є батарея гаряча. Певне, вона в одній системі з тими будинками, із яких людей не виселили. Тільки — нікому. Це моя таємниця.
— Добре…
— Гроші давай і чекай мене тут. Хавки принесу.
Ліда дістала з сумки гаманець, звідти двісті гривень. Безхатченко взяв гроші, підштовхнув Ліду до дірки в стіні.
— Тільки щурів від батареї віджени…
А як?! Щури обсіли батарею так щільно, що підлога в покинутому домі скидалася на вишуканий сіро-коричневий килим. Ліда притулилася до стіни і відчула нудоту. «Мамо, мамо! Стасе… Куди ж це ви мене загнали…»
Вона б ще довго розжовувала цю думку, та в покинутому домі раптом з’явився новий звук, Ліда озирнулася на нього і побачила кремезного, як боцман із радянських кінофільмів, широкогрудого рудого кота. Морда у шрамах, очі — мерзла лють. Жодного натяку на звичайну котячу граціозність. Кіт явно був тут не вперше, бо щури враз заметушилися, розірвали свій килим, забігали. Та не тікали. Кіт зупинився, ніби вирішував, із чого розпочати — поїсти чи погрітися.
— Киш… — слабо прошепотіла Ліда, та кіт навіть голови в її бік не повернув.
Пригнувся, — пузо до землі, — пішов в обхід щурячого війська, добираючись до батареї довгим, та, мабуть, логічним для себе шляхом. Щури заворушилися, засмикалися, та не розбігалися.
— Тікайте… — чогось схлипнула Ліда.
Кіт напружився, рвучко випростав передню ліву й миттєво зачепив кігтями дурне щуреня. Ще мить — перехопив би зубами і дременув світ за очі, та щуряче військо раптом смикнулося, перетворилося на монолітну масу, хлюпнуло на кота з усіх боків, — топило у сіро-коричневому болоті, гризло й рвало, і за кілька довгих, як життя, хвилин від рудого боцмана на підлозі лишилася тільки гола обгризена щелепа з гострими білими зубами. Ліда й поворухнутись не сміла. Ніби вона наступна. «Жах! Який жах! Яка… музика». Раптом щури нашорошилися і за мить — жодного біля батареї. Ліда скосила очі й побачила волоцюгу.