— Ні, не зрозумію! І питатиму те, що тепер на язиці. — Обернувся до Ліди, прискіпливо в очі: — Хто замкнув хлопця у чотирьох стінах?! Твоя мати? Що за маячня! Якщо він хворий — хай його лікують у лікарні. Якщо здоровий — дайте йому повітря. Якщо геній — відправте до Оксфорда чи де там ще плекають надзвичайних… Що відбувається? Кому на користь — цілодобово скніти у ліжку?! Режим? Це вигадала твоя неперевершена матуся? А що вона запропонує нам? Тобі і мені? Який режим?.. Не знаєш?! Тоді слухай уважно.
Стас жбурнув недопалок у вікно, підійшов до Ліди, обхопив за плечі.
— Навіть не згадуй про них. Ти і я. Наша сім’я. Усе! Ти зрозуміла?.. Я ж не тягаю тебе щодня у гості до своєї матері і не пресую розповідями про своїх братів і сестер, хоч у них, до речі, проблем вистачає. Мені потрібна ти. Я не хочу втрачати тебе, а відчуваю… Шкірою відчуваю! Як тільки твоя мати і брат увійдуть у наше життя, наше життя… скінчиться.
Стас замовк. Гаряча промова, як яскравий феєрверк, — вибухнула, обпекла Ліду і згасла. Вона винувато всміхнулася:
— Дарма все це. Я давно тобі сказала — тільки ти…
Мабуть, Стас був управним підприємцем, бо та розмова, як міцна цеглина, лягла в основу їхнього сімейного життя: Ліда навідувалася до брата і матері, Стас телефонував своїм, але вдома, як ті сироти, вони ніколи не говорили про рідню. Іветта Андріївна і Стасові родичі зустрічалися у новій квартирі молодят двічі на рік — на днях народження Стаса і Ліди: випивали, бідкалися, що молоді нині надто заклопотані для підтримання тісних родинних стосунків, і зникали до наступного дня народження. І все котилося собі без перепон аж до того дня, коли Іветта врешті затребувала зятя для розмови про Платона.
— Хай твій чоловік прийде сьогодні на сьому тридцять, — сказала Ліді.
Та й обімліла. Стас перед очі: «Навіть чути про них не хочу!» Молола щось — такий зайнятий, до ночі працює, може, краще іншим разом…
Іветта Андріївна незворушно вислухала доньку, сіла у крісло і сформулювала:
— Твій чоловік не став частиною родини Вербицьких, Лідочко. Яка прикрість… — Помовчала і додала: — Розлучайся.
Ліда впала біля материних ніг і розридалася.
На шум із кухні вибігла нянька Ангеліна. Хрестом ся по животу.
— Свят-свят… Та що це ти, Лідусю?! Ану швиденько піднімися. А як Платосик почує?! І що тоді? Усім труситися? Та годі вже, дитино! Що за біда? — Та до Іветти. — Іветто Андріївно! Та скажіть же їй… Платосик нині нервовий після ваших нових пігулок…
Іветта — брила кам’яна. Застигла в кріслі. Що хотіла, сказала.
Ангеліна біля Ліди присіла, по голові її гладить, з підлоги тягне.
— Підводься, дитинко. Піди вмийся. Мати не говоритиме, поки не заспокоїшся. Сама знаєш. Заспокоїтися треба. І нащо нам ті нерви? Хіба допоможе? Чуєш? Ти ж у нас розумниця! Давай, Лідусю! До ванної…
Ліда впала на край ванни, притисла до лиця кулачки. «Ні… Ні! Не хочу! Не віддам!» І так відчайдушно. А кулачки — все міцніше, аж нігті у долоні вп’ялися. Якби не Ангеліна, так би й не вийшла. Та нянька побризкала Ліді в обличчя холодною водою, обійняла, зашепотіла:
— Дитино, не дратуй матері. Їй, бідолашній, і без тебе гірко. Чого завелася, як дурна? Хіба не знаєш: на неї це не діє. Давай уже — роби, як каже. Однаково на її вийде.
Ліда випручалася з няньчиних обіймів. Глянула на неї вовком, наче та в чомусь винна. Попленталася до вітальні.
Тихо опустилася в крісло навпроти матері. Завмерла.
Іветта Андріївна перевела погляд із дверей Платонової кімнати на доньку, ледь помітно всміхнулася. «От і добре, Лідочко, — говорили її очі. — Завжди роби так, як у нашому домі заведено. Хочеш поговорити — заспокойся, візьми себе в руки. По-інакшому тут не буде!»
У відповідь на материні думки Ліда раптом глибоко видихнула й опустила голову. «Останній штрих. Схили голову і слухай, — констатувала Іветта подумки. — По-інакшому тут не було ніколи». Поправила бездоганну зачіску…
— Річ навіть не в тому, що твій чоловік не став частиною нашої родини… Я не звернула б на це уваги, якби він не впливав на тебе так згубно. Ще трохи — і ти забудеш, що ти Вербицька. І ніякі успіхи на професійній ниві не допоможуть тобі повернути почуття самоповаги, гідності й упевненої рівноваги, якими завжди відзначалися всі представники роду Вербицьких. — Знизала плечима з прикрістю. — Ти вже ридаєш… Як невихована істеричка без краплі здорового глузду…
— Прости, мамо…
— А що буде далі? З таким істеричним, розбурханим світосприйняттям, яке є безумовним результатом твого невдалого шлюбу, ти сподіваєшся допомогти Платону? Ти погубиш його. Чи, може, ти плануєш взагалі не провідувати брата? Тоді ти теж його погубиш. У свідомості Платона жили чотири непорушні постаті — ми з татом, ти й Ангеліна. І не мені тобі переповідати, що сталося з Платоном, коли твій тато покинув нас. І не мені тобі жалітися, що скоро і я навіки піду слідом за татом. А потім Ангеліна. Ти лишаєшся єдиною людиною, спроможною вберегти брата від усіх небезпек цього страшного, безжального світу.
Замовкла. Подивилася на доньку.
— Час вибирати, Лідочко. Ми чи він.
«Ви! Ви!» — прокричала б. Та — ні. Ні! Кричати не можна. Узяла себе в руки, спокійно кивнула:
— Ви. Я ніколи не покину вас із Платоном, мамо.
Учепилася в крісло, аж нігті побіліли, очі з орбіт, ніби за мить голову відрубають.
— Я аналізую… Аналізую… — заговорила так старанно-спокійно, що і мед так не ллється. — Для нас усіх краще, щоб я зараз., не розлучалася. Розлучення… такий стрес. Я нервуватиму… Я точно нервуватиму і плакатиму… Бо я кохаю його. Люблю і нічого не можу з цим удіяти, мамо. Можливо, ти маєш рацію, і Стас — зовсім не та людина, яка мені потрібна, але я нічого не можу з собою вдіяти. Люблю. І він мене любить. Краще не розлучатися. Навіщо? Ти… забудь про Стаса. Забудь, матусю. Викресли його зі своєї свідомості, і я ніколи не нагадаю. Він ніколи не з’явиться тут, ніколи не потурбує Платона… А з часом… З часом я, певно, прозрію, бо ти завжди кажеш правильно, мамо, і розлюблю його… Обов’язково розлюблю і тоді… Тоді я неодмінно розлучусь, але вже не плакатиму і не переживатиму, не потривожу Платона, і ти… Ти побачиш, що так… краще…
Ліда замовкла, серце кричить: «Повір!»
— Ти рухаєшся шляхом надзавдань, Лідочко, — сказала Іветта Андріївна.
— Я зможу, — відповіла справді спокійно, бо уже вірила — зможе. А куди дітися?! Іншого шляху просто не було. За рік життя зі Стасом Ліда вже навчилася приховувати всі емоції, пов’язані з матір’ю і братом. Зробити те саме для Іветти не складніше.
Е-ех… Наївна. Вовчий хвіст в ополонці.
За три роки після одруження ні Стас, ні Іветта так і не забули одне про одного. То стикалися просто посеред вулиці, то чули неприємний голос відвертого ворога у телефонній трубці, то списували одне на одного будь-які негаразди, що траплялися з Лідою. Та й сама Ліда — наче дровиняка в оці: причина їхнього знайомства і нелюбові, як її не уколоти!
Вона не зважала. Вона знову і знову відчайдушно перекроювала власне життя, тільки б зберегти двох дорогих, потрібних як повітря, невблаганних людей, хоч точно знала: справа ця безнадійна, бо причина взаємної нелюбові Іветти і Стаса — Платон — була тотемною і недоторканною.
Платон… Якби не було Платона! Тоді б мама і Стас… Ліда лякалася власних думок, та вони примушували усвідомити ще один незаперечний факт: Стас і мама не єдині, заради кого вона ладна зі шкури пнутися. Ще є Платон, і коли їй вже розриватися, то не навпіл. На три шматки. Якби не було Платона…
Та Платон був. І щоб навідуватися до брата щоранку, коли Стас працює, Ліда покинула роботу в районній поліклініці й пішла працювати у приватну клініку — тут і навантаження менше, і графік прийомів зручніший. Іветта проковтнула новину без коментарів, але всміхнулася вдячно, бо тепер Ліда значно частіше спілкувалася з братом. Стас взагалі подумав, що це перемога над ненависною тещею, а Ліда…
Ліда раптом усвідомила, що затишний кабінет у приватній клініці — єдине місце, де вона має повне право не думати про маму, Платона і Стаса. І чомусь не засмутилася. І здивувалася тому, що не засмутилася. І пояснила собі це тим, що завжди любила свою професію. «Звичайно, цей шлях не можна вважати традиційним для Вербицьких, — розмірковувала. — Але тут по всьому більше перспектив для розвитку і набуття досвіду. Сучасне обладнання, колеги-професіонали. І Зоряна… Як добре, що тепер я знаю Зоряну…»
Зоряна Шошак, витончена західнячка з дипломом Львівського медуніверситету, вже третій рік із завзяттям практикувалася в столичній клініці, після прийому пацієнтів іноді варила для колег неперевершену каву, зверталася до Ліди виключно «пані Лідо» і на «ви», хоч була на два роки старша за Вербицьку, ніби раз і назавжди визначила межу, за яку — ні словом, ні вчинком. Та саме до неї професорська донька відчувала неймовірну душевну прихильність, і хоч як намагалася пояснити собі незрозумілу потребу перекинутися із Зоряною словом, пояснень не було. Хіба що так: нова тема, яку вільно і безпечно можна було обговорювати і з мамою, і зі Стасом. Зоряна… Ліда розповідала їм про Зоряну і дивувалася, як однаково скептично і мама, і Стас сприймають її розповіді. «Господи, до чого ж вони схожі, — вражалася. — За що ж так ненавидіти собі подібне? Що їх зупинить?»
Надія зажевріла несподівано. У двадцять шість — три роки у шлюбі, стільки ж у професії — Ліда завагітніла. «Це їх примирить! — зраділа безмежно. — І бути не може інакше. Дитинка… Ясне, безгрішне… Вони любитимуть її. Бог бачить!»
— Рано, — констатувала Іветта.
— Рано, — ховаючи роздратування, буркнув Стас.
— Аборт робити пізно, — збрехала Ліда, придушуючи всередині моторошний дитячий страх. — Народжувати треба…
Розділ 2
Ліда заборонила собі навіть подумки повертатися до тих слів. «Дитина! У мене буде моя дитина! Вона збере докупи наші серця — моє, мамине, Стасове… Вони тільки побачать її і розтануть. І любитимуть… мене! Бо це я їм дам те світло! Ту дитину!» — повторювала з фанатичною впертістю.
Та цього чорного осіннього вечора, коли вітер невблаганно знищував найменші острівці спокою, проникав у саму душу, нутрував у ній, розкидав думки, вишукуючи найпотаємнішу, а знайшовши, кидав у дощ, щоб той змив геть усі нашарування вагань і сумнівів, залишив тільки прагматичний факт, чи, навпаки, потопив факт і залишив самі вагання і сумніви — коли Стас поїхав, так і не дочекавшись вагітної дружини, коли їдкий запах ліків від маминого халата викликав нудоту, а непотрібна гумова потвора валялася в кутку вітальні, Ліда раптом подумала про те, у чому боялася зізнаватися собі. «Рано… — промайнуло. — Рано мені бути матір’ю… До Платона — як? Стас нервується… Мама ледь стримується… Чому я вигадала, що любов до моєї дитини примирить їх? Адже любов до мене їх не примирює. Чому я не зрозуміла цього раніше? Пізно… щось міняти… Ой як пізно…»
— Платон чекає на тебе, Лідочко… — спокійний мамин голос вихопив Ліду з гірких думок. Відірвала руки від чашки з гарячим чаєм, — не пила, долоні зігрівала. Слухняно встала з-за стола. Пішла до братової кімнати.
— Я накажу Ангеліночці постелили тобі у твоїй кімнаті, — сказала Іветта доньці у спину. — Вже пізно кудись…
«Надто пізно!» — жахнулася Ліда.
…Платон сидів на ліжку у звичайних спортивках і смугастому вовняному светрі, тримав у руках тлумачний словник іноземних слів, зосереджено ворушив губами, повторюючи якесь слово. Братові уже вісімнадцять. Допитливі сині очі, довге чорне волосся…
— Привіт, Тохо!
Присіла на краєчок ліжка, обхопила руками живіт і раптом насторожено прислухалася до нервових рухів дитинки всередині. Що це? Чому так боляче? Чому біль котиться додолу разом із хребтом, аж голова обертом? То все через біганину по дощу… Зараз, зараз… Треба заспокоїтися і розслабитися…
— Тохо, кинь подушку, — попросила.
Платон відклав книгу, серйозно обдивився подушки, подав Ліді найбільшу.
— Вагітна! Літера «В»! Ти вагітна, Лідо?
— Так, — прошепотіла. Підклала подушку під спину, обперлася на бильце ліжка. Біль не вщухав.
— Чому ти вважаєш, що вагітна? Вагітна далеко не єдине слово на літеру «В». Ти можеш бути в… Великою, важкою, вогняною, верескливою, ватяною, вередливою, відвертою, ворожою, високою, вельми високою, навіть вонючою…
— Припини, Тохо. Прошу…
— Добре, — миттєво погодився. Знову зосередився на читанні.
Ліда подивилася на брата.
— Чому ти не спиш?
Платон знову відклав книгу.
— В! Літера «В»! Вагітна… Дивно. Як сказати про Ангеліну без літери «В»?
— За допомогою інших літер.
— Я не сплю, бо Ангеліна і мама просять, щоби я роздягався і спав у піжамі.
— То роздягнися…
— Ні. Краще не спатиму.
— Хочеш, я допоможу тобі роздягнутися?
— Ангеліна взялася допомогти, і я відразу перехотів спати і захотів гумову ляльку. Якщо ти допомагатимеш, я знову її захочу. Ти принесла ляльку?
— Спи одягнений…
— Добре. Ти посидиш біля мене?
— Звичайно, Тохо…
— Чому «звичайно»?
— Тому що зазвичай… — замовкла. Прислухалася. Біль раптом ущух. Тілом розлилася слабкість і, ніби дощ… Ніби просто тут, у братовій кімнаті — теплий дощ…
— Лідо… — почула голос брата. — Ти знаєш таке слово «Ваал»…
— Ні…
— Літера «В»! Ваал. Бог неба, сонця і плодючості в семітських племен Древньої Сирії. У фінікіян, філістимлян, інших… У культі Ваала поширені людські жертвоприношення…
«Жертвоприношення… Літера “Ж”… Людські… Чому так боляче?» — Ліда здивовано глянула на суху, геть суху — нема дощу, — стелю і — мокра — сповзла з ліжка на теплу дубову підлогу.
Вона не чула, як Платон сказав: «Лідо, я не хочу, щоб ти спала на підлозі! Іди до мене на ліжко. Я спатиму, а ти розповідатимеш мені про тата…», не бачила, як брат зіскочив з ліжка, присів біля неї, задумався: «Лідо, скажи: щоб розповідати про тата, тобі треба побачити його?» Як не дочекався відповіді, відчинив двері кімнати і спокійно оголосив:
— Ліда пішла до тата. Коли вона повернеться, мамо?
Ангеліна зойкнула і кинулася до Ліди. Іветта пополотніла, учепилася за стіл, важко підвелася.
— Платоне, — усміхнулася, долаючи тваринний страх. — Допоможи мені, синочку, дійти до спальні. А краще піди туди і знайди мої… окуляри.
— Ти не відповіла про Ліду, — насупився Платон.
— Треба ж роздивитися… Іди скоріш… Мені потрібні окуляри.
Платон слухняно кивнув, поплентався до материної спальні.
З його кімнати вискочила перелякана Ангеліна.
— Святі-грішні… Непритомна! Води відійшли…
Іветта зиркнула в бік спальні, стрімко подалася до няньки, ухопила за руку.
— Припини верещати, Ангеліночко! Ти налякаєш Платона! Я зараз зроблю йому укол. Хай краще спить. Викликай «швидку»! Негайно! Чого стоїш? Не вистачало ще, щоби Платон повернувся!
— А Стасові… дзвонити?
— «Швидку»!
— Зараз, зараз… — нянька вхопила телефон, побігла з ним на кухню: води, рушник, нашатир, «103» похапцем набирає. — Алло! «Швидка»?..
Якби нянька й зателефонувала до нової Лідиної оселі, Стаса однаково не застала б. Він повернувся близько дев’ятої вечора, коли «швидка» вже доставила Ліду до пологового будинку інституту педіатрії, акушерства і гінекології на Мануїльського, де за дзвінком Іветти найкращі з кращих терміново зібралися рятувати породіллю і плід. Спочатку затримався в супермаркеті. Накупив горілки і пива, бо «розписувати пульку» на тверезу голову його відучили ще в інституті. Потім заїхав за Олегом, приятелем ще зі студентських часів, — контачили рідко, але вже як контачили, то так потужно, що й перед смертю буде що згадати. З ним удвох — аж на Нивки. На Нивках брати Козелецькі. Якщо не п’яні чи у баб, то прекрасні партнери….Ян і Ярик Козелецькі цілком випадково виявилися тверезими і на місці.
На дев’яту вечора четверо окупували вітальню, покидали цигарки на стіл, наповнили чарки і збуджено проковтнули по першій у передчутті азартної безсонної ночі.
— Дружина не повернеться? — запитав Ян. Кивнув на нове, ще в целофані, ліжечко для немовляти, завалене пакунками З пелюшками-памперсами. Стояло посеред вітальні, чекало — постійного місця, теплого дитячого тільця.
— У матері залишилася, — відповів Стас, хоча й не був цього певен. Замислився. Вимкнув домашній телефон. І мобільний. Запропонував: — До десятої куримо на балконі. Після десятої Ліда точно не повернеться… Тоді можна і тут…