Перед світанком п’яний Олег здивовано подивився на недопалок у своїй руці, перевів погляд на дитяче ліжечко і запропонував:
— Стасе… Може, ми б тут не курили? Твоя Ліда ж вагітна…
— Вивітриться, — пробурмотів Стас, не відриваючи від карт зосередженого, напруженого погляду.
О сьомій ранку брати Козелецькі позичили в Стаса сотню на таксі, позабирали порожні гаманці й подалися додому: гра завжди закінчується разом із грошима. Олег зварив собі та млявому Стасові кави, повідчиняв вікна і вирішив перекантуватися в приятеля до восьмої, щоби просто від нього — на роботу.
— Ліді привіт, — сказав, коли вже йшов. — І телефони ввімкни. А що, як вона телефонувала?
— Не треба так перейматися через мою дружину, — роздратувався Стас. — Заведи свою і переймайся.
Але телефони ввімкнув. Зачинився у душі. Мужньо ганяв кров контрастом, аж доки не прийшов до тями й не повірив, що зможе дійти до «тойоти», сісти за кермо і без пригод дістатися до складів у Вишгороді, в одному з яких розташовувався офіс Дезінфікатора.
О дев’ятій ранку суперечливий — бездоганна борідка на пом’ятій пиці, дорогі парфуми впереміш із перегаром, що народжували апокаліптичні пахощі, — Стас вийшов із під’їзду і… наскочив на Ангеліну, яка саме бігла на нього.
— А… Добра пані, — набундючився. — Печива принесли?
Ангеліна вигнула вуста злою підковою і мовчки пішла на Стаса.
— Так, тітко… Не схожі ви на добру пані, — роздратувався Дезінфікатор. — Чого вам?
Ангеліна раптом схлипнула, перехрестилася, заколотила кулаками по Стасових грудях.
— Де ти був, Стасику?! Де ти був усю ніч, пройдисвіте?! Не міг Лідусю вчора почекати трохи? Чи сам по ту ляльку кляту збігати? А? Сидить він весь час у машині, наче засватаний! Не зайде ніколи! Лідусі не допоможе! Оце на тобі гріх! На тобі! Я усю ніч телефонувала! Чому не відповідав?
— Спав…
— Ой, не бреши! Бог усе бачить!
— Тітко, я перед вами сповідатися не збираюся! Вас хто підіслав? Іветта? Я Ліді скажу — коли ще хоч раз…
При згадці про Ліду Ангеліна затулила рота рукою, захитала головою… Стас напружився, насторожено глянув на няньку.
— Сталося щось?
— Ти вже тримайся, Стасику… — схлипнула нянька. — Тримайся, дитино.
Стас пополотнів і протверезів одночасно.
— Де Ліда? — спитав тихо.
— У лікарні. Ще звечора відвезли…
— …Що?
— Не знаю, Стасику! їй-богу, не знаю. Іветта з нею поїхала. Ще не поверталася, а я ж біля Платосика… Оце заснув, а я до тебе, бо ж телефон усе мовчить, а ти, може, Лідусі тепер найбільше потрібний…
— Яка лікарня? — Стас відчув, як до очей підступають сльози. Смикнув головою, як той кінь.
— Інститут якийсь… На Мануїльського. Іветта наказала туди везти…
— Дякую, добра пані, — ледь зміг вуста розтулити.
Ангеліна дрібно-дрібно закивала, наче горох розсипала.
— Побіжу… Платосик сам… Ти ж їдь, Стасику! Поспішай! Бог дасть, усе добре буде. В Іветти такі зв’язки… Самі професори, мабуть, посеред ночі позбігалися… Урятують… Обох урятують… Бог милосердний! Нашу Лідусю за що карати? Нема за що! — побігла.
Стас задихнувся. Треба щось робити? А що? Хлорки би в ніс! Щоб аж трусонуло, аж сльози з очей….У лікарні? Добігалася! Братовим оргазмом благеньким переймалася, замість дитинку берегти. Жертовниця. Як була, так і лишилася рабою Іветтиною. Іветтиною — не його. Чи жива?.. Якби все гаразд, Іветта на всю ніч синочка не кинула б.
Схаменувся. Побіг до «тойоти». Через увесь Київ за десять хвилин на Мануїльського домчав, бо — диво! — ні заторів, ні червоного світла світлофорів, наче хто зелену дорогу вистелив. Поки їхав, милосерднішим не став. Злість під кадик — усе не так! Усе! І як дитини вже нема, Лідина вина! Він і сам не хотів. Рано. Років би через п’ять-шість… Та коли в домі з’явилися смішні маленькі кофтинки, лялькові штанці, те ліжечко, коли зсередини Лідиного живота дитя штовхало його долоню, він розчулився і пройнявся… Так пройнявся! Навіть не уявляв тої дитинки, та ловив себе на думці, що з радістю виставить могорич рідні, похвалиться: «татко!» А вона…
Перелякана Ліда — перед очі. Стас учепився в кермо і злякався власних думок. А що, коли вона померла? Це ж йому що?.. Назад до матері? У «хрущовку» на Троєщині? Іветта, стерво, квартиру йому не залишить… Хіба що немовля виживе…
— Чому я не сподіваюся, що вони обоє живі?
А в голову — нові жахи. От вони обоє живі. Ще не факт, що здорові. А що, коли та дитинка хвора? Такий собі другий Платон — ідіот, якого тримають за сімома замками і називають генієм? Тоді краще померла б. Він забере Ліду, і вони вдвох переїдуть кудись далі від Подолу… Може, за місто. Тільки б якнайдалі від Іветти.
— Ти… Ти, старе стерво, в усьому винна! — зі стогоном.
Машину лишив за квартал від пологового будинку. Ледь сунув: усе відтягував час, коли врешті доведеться зайти до прийомного відділення і запитати… Озирався, наче ось воно, спасіння. Урешті побачив біля входу рудого медбрата, що вийшов покурити, тицьнув йому десятку і попросив дізнатися про вагітну Вербицьку Лідію Петрівну.
— Учора ввечері привезли… Термін — сім місяців. Здається…
За п’ять хвилин зовсім безрадісний медбрат вискочив на поріг, і з його напруженого обличчя Стас зрозумів — добрих вістей не буде.
— Ваша дружина в порядку… Слабка, та загрози життю немає.
— А дитина?
— Гіпоксія…
— Жива?
Медбрат ніяково, наче перепрошував, усміхнувся, знизав плечима.
— Ні…
Стас розвернувся і мовчки пішов геть.
Приїхав додому. Зібрав пакети з дитячими речами. Жбурнув у відчинене вікно. Повикидав усе з кухонної шафки. Молоток вишукував. Знайшов. Пішов до вітальні й трощив дитяче ліжечко, доки від нього не лишилася купа трісочок, наче нерозпалене вогнище. Упав на підлогу. Плакав, аж попух. Скрутився клубком, наче його чоботами б’ють, і незчувся, як… заснув.
Ліда не знала — спить вона чи просто несила розплющити очі. Ледь помітна цівка ліків, у вену із крапельниці, подовжувала забуття. Там не було болю, страху, запитань. Тільки похмурі хворобливі фантазії: розбавлені чорним бляклі плями непевної форми мляво рухалися, жерли одна одну, але від того не жвавішали, не набиралися сили, а й далі так само повільно і невблаганно жерли наступну пляму… І кінця тому не було.
До просторої одномісної палати обережно ввійшла вимуштрувана медсестра. Вимкнула крапельницю. Схилилася до Ліди.
— Сонечку… Прокидайтеся… Треба прокидатися…
Торкнулася Лідиної щоки.
— Лідочко… Ви мене чуєте?
Ліда не знала — спить вона чи просто несила розплющити очі. До тьмяних плям додався далекий, наче з околиць усесвіту байдужий жіночий голос. Хіба заради нього варто розплющувати очі? Ліда й без того чує.
Медсестра відійшла до вікна, дістала мобільний.
— Іветто Андріївно, може, не будити її поки? Ні, ще не прокидалася….Звичайно! їй ще не повідомляли про втрату дитини… — заговорила в трубку.
Ліді почулося не «втрата»… «Страта»… І плями раптом виструнчилися, затремтіли, ніби злякалися. Жахнулася. Розплющила очі. Побачила спину медсестри і відчайдушно зажмурилася знову. Ні, ні!
Вона чула, як за медсестрою зачинилися двері. Повіки важкі… Плями вже чорні… Почуттів не лишилося. Простягнула руку, обмацала плаский живіт. Страта. Усе. Кінець! Нічого не вийшло. Ніколи в неї нічого не виходить без маминої підтримки… І Стасової. Страта? А вона ж де була? Присутня ж мала бути… при страті. Пропустила… Нічого не бачила. Ніби й не було. Чому не обох?
Коли ближче до полудня знекровлена бідою Іветта Андріївна Вербицька повернулася з консиліуму, медсестра доповіла їй перед дверима Лідиної палати:
— Вона не спить, але… Ніяк не реагує…
— Плакала?
— Ні.
Іветта відчинила двері доньчиної палати й обережно, як на похороні, ступила всередину.
Ліда на ліжку — тінь пласка. Тьмяна, навіть губи посірішали. Сині очі ніби посивіли, — шкурки мишачі. У стелю, крізь стелю. У своїх жахах купається.
Іветта присіла на край ліжка, глянула на Лідин живіт, безпорадно відвела погляд. З чого почати?
— Лідочко…
Замовкла. Відстежила реакцію. Ніякої реакції. Обережно видихнула — розпач гнала геть. Зосередилася: вона — Вербицька, вона лікар, вона знайде слова… Спокійні, виважені. Здатні повернути Ліді бодай краплю світла.
— Я без тебе не зможу… — несподівано для себе прошепотіла вкрай розгублено, задихнулася на півслові — та що це вона?! Хіба це хотіла сказати?!
Не встигла закінчити фразу — що не зможе без Ліди впоратися з Платоном, — Ліда здригнулася. Простягнула до матері руки, зашепотіла — наче кров із судин вирвалася — слабко, відривчасто, гаряче.
— І я без тебе! І я! Я ніколи тебе не покину, матусю… Я завжди буду з тобою. Я сильна… Я швидко встану… Не хвилюйся за мене… Я в порядку… У порядку! Ще кілька годин, і я встану… Чи, може, спробувати зараз? Як думаєш? Я відчуваю, що зможу…
Замовкла раптово, ніби та кров у судинах скінчилася. Закліпала, схлипнула:
— А де Стас?..
— Поговорімо про головне, Лідочко… — обережно мовила мати.
Ліда завмерла. Руки під простирадлом — до живота. Мацає його, мацає. Брови звела, не словами — думками вголос:
— Так нема головного. Страта… Чому не обох? Ти мене забереш? Тут страшно, мамо. Страта… Де? Десь поряд? А потім — що? Куди? Хочу побачити…
Урвалося. Заплакала. Іветта Андріївна хитнулася, ніби перед нею хто сокирою розмахував, повільно поклала руку на плаский Лідин живіт.
— Ти ще неодмінно матимеш дитину, Лідочко, — прошепотіла. — Донечку. Ще одна Вербицька народиться… Згадаєш потім мої слова…
Ліда вчепилася обома руками в Іветтину долоню і вже ридма. Тієї ж миті в палаті виникла медсестра, вколола снодійне. Спи, бідолахо… Ще встигнеш сльозами вмитися.
Наступного ранку, коли медсестра знову з’явилася в палаті зі шприцом і попросила пацієнтку випростати руку, Ліда сховала руку під простирадло і досить упевнено сказала:
— Не треба. Облиште мене…
Медсестра вимелася, та не минуло й хвилини, як двері знову відчинилися, і Ліда наперед знала: зараз прибіжить лікар чи навіть завідувач відділення, почне обережно, але настирливо доводити, що треба зберігати здоровий глузд, лікуватися…
Проте до палати увійшла Зоряна Шошак.
— Біг мій! Пані Лідо… — тільки й змогла прошепотіти вражено.
Ліда так зраділа, ніби їй хто кусень свого щастя відламав. Уразилася — що ж це? Вона може радіти? Тепер? При власному пласкому, порожньому животі? Простягнула до Зоряни руки, мовляв, сідай, сідай… І раптом мовила:
— У мене є брат… Уся справа в цьому. Розумієш, Зорянко?
Зоряна збентежено знизала плечима й сказала:
— Не розумію…
Було в Ліди дві таємниці.
Одну з них вона сама намагалася забути — раз і назавжди. Про другу — дивного брата Платона — розповідати будь-кому раз і назавжди заборонила Іветта. І що старшою ставала Ліда, то вагомішими здавалися їй материні аргументи: чужі люди ніколи не зрозуміють і не підтримають відчайдушного бажання родини вберегти Платона від підступності світу. Та того дня, прикута до ліжка не болем — горем, вона раптом, несподівано для себе, заговорила про Платона.
Він народився, коли Ліді виповнилося дев’ять.
— Щастя час! — усміхнулася.
Вона так раділа, що няньці Ангеліні часом вартувало нервів відігнати дівчинку від немовляти. А мама, навпаки, усіляко заохочувала доньку турбуватися про брата. Тільки вимагала мити руки, перш ніж торкнутися малюка, і казки поперечитувати — щоб переповідати їх, а не з книжки читати.
Спочатку аргумент «Платонові так буде краще» дівчинка сприймала безоглядно. Найменший. Крихітка дорогоцінна… Якби не він… Мама все казала: «Ми народили Платона тільки заради тебе, Лідочко…»
— Заради вас, пані Лідо? — перепитала Зоряна.
— Так, так! — Лідині очі заблищали. Ну що ж тут не зрозуміло? Мама… І тато… Вони не хотіли, щоб Ліда лишилася самотньою в цьому безжальному світі. Як же треба любити свою доньку, щоб у сорок два роки, при сумнівних прогнозах і непевному здоров’ї, зважитися народити Платона. Мама зважилася. І що старшою ставала Ліда, то чіткіше усвідомлювала, скільки жертовності й любові у маминому серці. І скільки нездоланної сили.
Усе змінилося, коли Платонові виповнилося три рочки. Те, що раніше видавалося дитячими примхами, вередуванням чи пустощами, раптом виявилося безжальними рядками діагнозу.
Ліда добре пам’ятає той день. Мама повернулася додому раніше, ніж зазвичай: задихалася від люті, ледь стримувалася, наказала Ангеліні подати склянку води, зачинилася з татом у кабінеті. Сталося щось надзвичайне! Щось жахливе і несподіване, бо ніколи раніше Ліда не бачила маму такою розгніваною і водночас безпорадною. Перелякалася до уссячки, ніби вона всьому виною, і, хоч хотілося бігти геть, стисла кулачки й обережно підкралася до татового кабінету. Причаїлася біля причинених дверей.
— Івушко, цього робити не можна… — Почула збентежений голос батька.
— Ти жартуєш, Петю?! — У маминому голосі гартувалася сталь. — Ці бовдури не в змозі відрізнити розумову відсталість від педагогічної запущеності. І я повинна покладатися на їхні висновки?!
— Але ми не можемо просто заплющити на це очі.
— Я бачу чіткіше, ніж коли-небудь! Я не віддам Платона в руки експериментаторів від медицини! Ми самі вилікуємо його. Я і ти. Чим більше я думаю про поведінку Платона, тим більше переконуюся: мова не йде про психічні розлади. Наш хлопчик просто… геній. Він надзвичайний! Йому необхідне унікальне оточення. Любов. І трохи ліків.
— Йому потрібен лікар, — прошепотів тато.
— Я лікар! — відрубала мати.
— Але ж діагноз!.. Може, у лікарні…
— Який діагноз?
Ліда затамувала подих і обережно зиркнула в щілину причинених дверей. Мама стояла посеред кабінету, збуджено дивилася на розгубленого тата, із холодною люттю рвала на дрібні клаптики папірець із печаткою…
— Що з вашим братом, пані Лідо? — У Зоряниних очах співчуття, у голосі — нотки професійної зацікавленості.
— Він дивний. Дивний і милосердний. Поряд із ним душа відпочиває, — усміхнулася безпорадно. — Усе життя намагаюся його зрозуміти, але мама…
Мама — беззаперечний авторитет. За все життя вона дозволила собі лише дві години розпачливих емоцій. Коли мама вийшла з татового кабінету, Ліда не помітила й тіні розгубленості, але її рішучість лякала не менше: бо не лишала вибору. Нікому! Та Ліду хвилювало інше. Вона бачила в маминих очах хрест всепоглинущої жертовності і ладна була сама на той хрест, аби тільки мамі стало хоч трохи легше. Треба погратися з Платоном? Залюбки. Вчасно дати пігулку? А можна, Ліда дасть? Ліда теж стане лікарем і обов’язково вилікує брата, а зараз буде медсестрою при мамі-лікарі, бо мама, певно, точно знає, як лікувати Платона.
— Твій брат не хворий, Лідочко! — так жорстко мовила якось Іветта, що Ліда знову перелякалася.
— А який? — прошепотіла напружено. Клялася ніколи не розпитувати маму, бо ж то рана, але питання лізли собі на язик. Не втримати…
Іветта Андріївна саме сиділа біля Платонового ліжка. Ніби охороняла спокійний сон сина. Усміхнулася. Огорнула його ніжним поглядом.
— Надзвичайний і беззбройний… Як крапля роси… Скарб світу, якого світ не оцінить ніколи… — Глянула на доньку. — Тільки ми… Так, Лідочко?
— Я дуже… Дуже, дуже люблю Платона… — перелякалася Ліда ще більше.
І як його не любити? Красивий — ангел, тихий, довірливий, як те щеня. Що йому не скажи, робитиме. Скажеш «їж!» — їсть, «спи» — очі заплющує, «сиди» — ніжки помліють, а не встане. Тільки терпіти не може білі серветки та взуття. Уже і п’ять, і шість рочків, а не вдавалося умовити хлопчика черевички взути. Воно не плакало… Зблідне, оченята підкотить, ніби повітря катма, не пручається — ні, тільки тремтить і пальчики на ногах зціплює. Ще мить — і зомліє. Поки малий був і літо, Ліда підхоплювала брата на руки, і вони з батьками їхали в парк чи на берег Десни. Платон босоніж тупцював по зеленій травиці чи золотавому пісочку, а якось, коли йшов по піщаному деснянському берегу, так і забрів у стрімку річку. До пупа встиг зануритися… Отак! Відволіктися — годі й мріяти. Узимку Іветта Андріївна наказувала тричі на добу провітрювати Платонову кімнату, бо жодні вмовляння й обіцянки не могли переконати хлопця взутися. Ніби прокляття якесь у тих ногах. Ніби не підуть у черевиках. Тоненькі чобітки так і сяяли шкіряними носаками до весни, поки практична Ангеліна не відносила їх на базар, щоби продати задешево, а восени купити нові, більшого розміру.